Справа "Іващенко проти України": Тримання особи у металевій клітці під час судового засідання становить публічне приниження людської гідності у порушення статті 3 Конвенції (заява №41303/11, від 10.09.2020 р.)

Приєднуйтесь до нас в соціальних мережах: telegram viber youtube
Справа

Фабула судового акту: У своїй заяві до ЄСПЛ заявник скаржився на ненадання йому належної медичної допомоги та лікування під час тримання під вартою, і тримання його у металевій клітці під час судових засідань. Він також скаржився на незаконність, тривалість та необґрунтованість такого тримання.

Факти справи: З жовтня 2007 р. до червня 2009 р. заявник був заступником Міністра оборони України. 20 серпня 2010 р. ГПУ порушила щодо заявника кримінальну справу за підозрою у зловживанні владою. 21 серпня 2010 р. ГПУ затримала заявника. 24 серпня 2010 р. суд обрав йому запобіжний захід - тримання під вартою, на підставі того, що заявник міг переховуватись або перешкоджати слідству та суду. У подальшому суд декілька разів продовжував строки тримання заявника під вартою, посилаючись на підстави, аналогічні наведеним у постанові суду від 24 серпня 2010 р. 04 березня 2011 р. районний суд, розглядаючи справу по суті, вирішив залишити без змін на невизначений період обраний заявнику запобіжний захід. Під час розгляду справи 01 та 19 серпня 2011 року заявник просив суд звільнити його з металевої клітки, яка використовувалася під час судових засідань. Заявнику було відмовлено. Під час судового розгляду заявник подав низку клопотань про зміну запобіжного заходу, проте усі вони були відхилені. 12 квітня 2012 р. районний суд визнав заявника винним за всіма пунктами обвинувачення. Вирок щодо заявника було підтримано судами вищих інстанцій.

З 1995 р. заявник страждав на ряд тяжких захворювань. 25 серпня 2010 р. заявник був поміщений до Київського СІЗО. У період з 20 до 24 травня 2011 р. заявник проходив стаціонарне лікування у лікарні МОЗ, де йому діагностували ряд нових захворювань. У липні 2011 р. заявнику було рекомендоване планове лікування у неврологічному відділенні закладу МОЗ, оскільки у медичній частині СІЗО відсутнє неврологічне відділення та штатна одиниця лікаря-невролога. 29 вересня 2011 року заявника оглянула комісія лікарів СІЗО. Йому діагностували ряд захворювань та призначили амбулаторне лікування. У подальшому, в жовтні та листопаді 2011 року лікарі закладів охорони здоров’я МОЗ, а також лікар воєнного госпіталя, підтверджували наявні у заявника діагнози та рекомендували стаціонарне лікування. Також, у листопаді заявнику було рекомендовано пройти магнітно-резонансну томографію, загальний аналіз крові та сечі, курси масажу, лікувальної фізкультури та фізіотерапії. Через 5 днів заявника відвезли для здачі аналізу крові та сечі. 21 грудня 2011 р. суд першої інстанції повідомив, що не заперечував проти проходження заявником стаціонарного лікування у неврологічному відділенні воєнного госпіталя. 11 січня 2012 р. заявника оглянула комісія лікарів СІЗО та районної поліклініки. Йому діагностували ті самі захворювання і призначили лікування. Того ж дня, згідно з рекомендаціями було проведено аналіз крові та сечі заявника. Через 6 днів заявник пройшов магнітно-резонансну томографію грудного відділу хребта та рентген попереково-крижового відділу хребта. У подальшому заявника кілька разів було обстежено лікарями, які загалом підтверджували свої попередні діагнози та призначали амбулаторне лікування.

Суть справи:

Відсутність порушення статті 3 Конвенції (надання належної медичної допомоги)

Суд зазначив, що адміністрація СІЗО продемонструвала оперативну реакцію на погіршення стану здоров’я заявника, помістивши його до лікарні швидкої медичної допомоги для стаціонарного лікування. Заявник у подальшому перебував під постійним наглядом комісії лікарів, яка регулярно його оглядала та призначала йому відповідне лікування і проходження медичних обстежень.

Лікар воєнного госпіталю рекомендував заявнику пройти стаціонарне лікування у закладі поза межами СІЗО. У зв’язку з цим Суд зазначив, що заявник не довів, що стан його здоров’я значно погіршився внаслідок стверджуваної бездіяльності. Крім того, заявник не переконав Суд, що також і відмова у його переведенні до воєнного госпіталю призвела до значного погіршення стану здоров’я. При цьому Суд зауважив, що надане заявнику у СІЗО лікування дало позитивний ефект.

З огляду на зазначене Суд встановив, що заявник недостатньо обґрунтував свої скарги для доведення, що стверджувана неналежність наданої під час тримання під вартою медичної допомоги перевищила необхідний рівень суворості за статтею 3 Конвенції, та постановив, що ця частина заяви має бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована на підставі підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

Порушення статті 3 Конвенції (тримання заявника у металевій клітці)

Заявник стверджував, що тримання його у металевій клітці під час засідань у суді першої інстанції були непотрібним та принизливим заходом. Уряд, у свою чергу, доводив, що тримання заявника у металевій клітці під час судових засідань відповідало національному законодавству. Суд послався на свою попередню практику з приводу того, що тримання особи у металевій клітці під час судового засідання само собою – з огляду на його об’єктивно принизливий характер, несумісний з нормами цивілізованої поведінки, які є характерною ознакою демократичного суспільства – становить публічне приниження людської гідності у порушення статті 3 Конвенції.

Також, Суд зауважив, що Уряд не оспорював, що заявник тримався у металевій клітці під час судових засідань і не надав жодних доказів наявності у залі судового засідання реальної та конкретної загрози безпеці, яка б вимагала цього. З огляду на це Суд постановив порушення статті 3 Конвенції.

Порушення статті 5 Конвенції

Суд передусім зазначив, що заявник тримався під вартою з 21 серпня 2010 р. до 12 квітня 2012 р. (близько одного року і семи місяців). Суд зазначив, що постанови про продовження строку тримання заявника під вартою були викладені у загальних формулюваннях і містили повторювані фрази. З них не вбачалося, що суди належним чином оцінили факти щодо необхідності застосування такого запобіжного заходу. До того ж з плином часу тривале тримання заявника під вартою вимагало додаткового обґрунтування, проте суди не навели жодних конкретних підстав, не провели належної оцінки необхідності тривалого тримання заявника під вартою з огляду на стан його здоров’я, та не розглянули жодних альтернативних триманню під вартою запобіжних заходів. За таких обставин Судом було констатовано порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

Усі інші скарги заявника були відхилені Судом відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції як явно необґрунтовані.

За цих підстав, Суд постановив сплатити заявнику 16 000 євро, в якості відшкодування моральної шкоди.

Аналізуйте наступні судові акти: «Кардава проти України»: (заява №19886/09, від 17.12.2019 р.)

«Гарумов проти України» (заява №70043/17, від 06.06.2019 р.)

«Бекетов проти України»: Факт (заява № 44436/09, від 19.02.2019 р.)

«Медяніков проти України»: (заява № 31694/06, від 19.02.2019 р.)

«Кущ проти України»: (заява № 53865/11, від 03.12.2015 р.)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ІВАЩЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF IVASHCHENKO v. UKRAINE)

(Заява № 41303/11)

У текст рішення 28 вересня 2020 року було внесено зміни
відповідно до Правила 81 Регламенту Суду

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

10 вересня 2020 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Іващенко проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Габріеле Куцско-Штадльмайер (Gabriele Kucsko-Stadlmayer), Голова,
Ладо Чантурія (Lado Chanturia),
Аня Сайбер-Фор (Anja Seibert-Fohr), судді,
та Анна-Марія Дуге (Anne-Marie Dougin), в.о. заступника Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 07 липня 2020 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 41303/11), яку 27 червня 2011 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Валерій Володимирович Іващенко (далі – заявник).

2. Заявника представляли пані В.В. Теличенко та пані Г.О. Сеник, юристи, які практикують у м. Київ і м. Львів відповідно. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3. Заявник скаржився за статтею 3 Конвенції на ненадання йому належної медичної допомоги та лікування під час тримання під вартою, і тримання його у металевій клітці під час судових засідань. Він також скаржився за статтею 5 Конвенції на незаконність, тривалість, а також необґрунтованість тримання його під вартою під час досудового слідства, а також відсутність у його розпорядженні ефективної процедури оскарження законності тримання його під вартою.

4. 23 жовтня 2014 року Уряд було повідомлено про заяву.

Обставини справи

5. Заявник народився у 1956 році і проживає у м. Гентофте, Данія.

  1. Порушення кримінального провадження щодо заявника та тримання його під вартою

6. З жовтня 2007 року до червня 2009 року заявник був заступником Міністра оборони України. З червня 2009 року до травня 2010 року він був тимчасово виконуючим обов’язки Міністра оборони України.

7. Згідно з твердженнями Уряду 08 квітня 2010 року Служба безпеки України (далі – СБУ) порушила оперативно-розшукову справу щодо стверджувано незаконної діяльності заявника щодо державного підприємства, яке належало до сфери управління Міністерства оборони України. У рамках розслідування працівники СБУ зібрали певні задокументовані докази та інформацію і передали їх на розгляд прокуратури. Було допитано низку свідків; заявника також допитували як свідка 13 та 17 серпня 2010 року.

8. У незазначену дати СБУ передала матеріали справи на розгляд до прокуратури.

9. 20 серпня 2010 року Генеральна прокуратура України (далі – ГПУ) порушила щодо заявника кримінальну справу за підозрою у зловживанні владою за частиною другою статті 364 Кримінального кодексу України. Його підозрювали у перевищенні службових повноважень і зловживанні службовим становищем у зв’язку з підписанням плану санації державного підприємства в листопаді 2009 року, що призвело до втрати державного майна.

10. Того ж дня заявника було викликано як свідка у рамках зазначеного провадження. 21 серпня 2010 року він мав знову з’явитися до слідчого.

11. 21 серпня 2010 року після візиту до слідчого ГПУ заявника затримали. Згідно з протоколом про затримання він був затриманий на тій підставі, що «очевидці прямо вказали на пана В.В. Іващенка, що саме він вчинив злочин». Його затримання обґрунтовувалося необхідністю запобігти ухиленню ним від слідства або перешкоджання встановленню істини, а також забезпечити виконання процесуальних рішень.

12. 24 серпня 2010 року Печерський районний суд міста Києва (далі – районний суд) обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою під час досудового слідства. Зокрема, суд зазначив, що заявник міг переховуватись або перешкоджати слідству та суду, а застосування альтернативних запобіжних заходів не забезпечило б його належної поведінки. Суд не надав жодних додаткових відомостей щодо цих причин.

13. 31 серпня 2010 року Апеляційний суд міста Києва (далі – апеляційний суд) залишив без задоволення апеляційну скаргу заявника на постанову про обрання йому запобіжного заходу, підтримавши наведені районним судом підстави для затримання.

14. 18 жовтня, 20 грудня 2010 року та 18 січня 2011 року суди продовжували строк тримання заявника під вартою, останнього разу до 04 лютого 2011 року, посилаючись на підстави, аналогічні наведеним у постанові суду від 24 серпня 2010 року (див. пункт 12).

15. Тим часом 29 жовтня 2010 року заявнику було пред’явлено нові обвинувачення за пунктом 5 статті 27 та пунктом 3 статті 365 Кримінального кодексу України у перевищенні влади.

16. 02 лютого 2011 року кримінальна справа щодо заявника, у тому числі відповідний обвинувальний висновок, надійшла до районного суду для розгляду по суті.

17. 04 березня 2011 року районний суд вирішив залишити без змін на невизначений період обраний заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою під час досудового слідства. Суд не вказав жодної конкретної причини для продовження строку тримання заявника під вартою, зазначивши про відсутність підстав для зміни запобіжного заходу на підписку про невиїзд.

18. Під час розгляду справи 01 та 19 серпня 2011 року заявник просив суд звільнити його з металевої клітки, яка систематично використовувалася під час судових засідань. У ті ж дати суд першої інстанції відмовляв у задоволенні цього клопотання, зазначивши, що тримання обвинуваченого у металевій клітці під час судових засідань відповідало національному законодавству, і суд першої інстанції не мав приймати рішення щодо цього питання.

19. Під час судового розгляду заявник подав низку клопотань про зміну запобіжного заходу на непов’язаний із позбавленням волі, посилаючись, зокрема, на погіршення стану його здоров’я. 29 березня, 07 квітня, 16 червня, 13 липня, 01 та 19 серпня, 20 вересня, 27 жовтня та 12 грудня 2011 року, а також 23 січня та 13 березня 2012 року суд першої інстанції відхиляв клопотання заявника як необґрунтовані, посилаючись без наведення жодних додаткових відомостей на тяжкість злочинів, у вчиненні яких обвинувачувався заявник, і ризик його ухилення та перешкоджання встановленню істини. Щодо аргументів заявника про погіршення стану його здоров’я під час тримання під вартою суд першої інстанції вказав на ненадання йому доказів, що стан здоров’я заявника був несумісним з тривалим триманням його під вартою.

20. 12 квітня 2012 року районний суд визнав заявника винним за всіма пунктами обвинувачення та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк п’ять років з позбавленням права займати посади державної служби строком на три роки.

21. 14 серпня 2012 року апеляційний суд скасував вирок районного суду та звільнив заявника від відбування покарання з іспитовим строком один рік. Того ж дня заявника було звільнено з-під варти.

22. 12 березня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив касаційну скаргу заявника без задоволення.

  1. Надана заявнику медична допомога під час тримання під вартою

23. З 1995 року заявник страждав, inter alia, на хронічний остеохондроз хребта з постійним больовим синдромом, посттравматичну нестабільність у шийному відділі хребта, деформуючий артроз правого коліна, церебральний атеросклероз, мав проблеми з нирками та хронічний простатит. Для попередження погіршення стану його здоров’я двічі на рік протягом сімнадцяти років він проходив лікування у Головному військовому клінічному госпіталі (далі – ГВКГ).

24. 25 серпня 2010 року на підставі постанови Печерського районного суду міста Києва від 24 серпня 2010 року (див. пункт 12) заявник був поміщений до Київського слідчого ізолятора (далі – СІЗО).

25. Згідно з твердженнями заявника у середині квітня 2011 року під час тримання під вартою у СІЗО він втратив чутливість пальців ніг, а згодом і ніг.

26. У період з 20 до 24 травня 2011 року заявник проходив стаціонарне лікування у Київській міській клінічній лікарні швидкої медичної допомоги. Під час перебування там у нього, крім існуючих, діагностували нові захворювання (див. пункт 23), зокрема ішемічну хворобу серця, атеросклеротичний кардіосклероз, гіпертонію, хронічний бронхіт і хронічний панкреатит. Згідно з твердженнями заявника він почав страждати на зазначені захворювання під час тримання у Київському СІЗО.

27. 09 червня 2011 року начальник ГВКГ надав медичну довідку, якою підтвердив, що заявник був постійним пацієнтом у цьому закладі з 1995 до 2009 року та проходив там лікування захворювань, перелічених у пункті 23. Було зазначено, що захворювання мали хронічний характер і були у тій стадії, яка вимагала стаціонарного лікування щонайменше двічі на рік.

28. 22 липня 2011 року пенітенціарні органи повідомили:

«... за результатами комплексного медичного обстеження заявника, проведеного на підставі ухвали Печерського районного суду міста Києва від
13 липня 2011 року, заявнику рекомендоване планове лікування у неврологічному відділенні закладу системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я України, оскільки у медичній частині Київського СІЗО відсутнє неврологічне відділення, а також у Київському СІЗО не передбачена штатна одиниця лікаря-невролога».

29. 18 серпня 2011 року у відповідь на запит захисника заявника ГВКГ повідомив, inter alia, що стан здоров’я заявника погіршився під час тримання під вартою, заявник потребував регулярного стаціонарного лікування щонайменше двічі на рік, його лікування мало включати вазоактивну, ноотропну та хондропротекторну терапію, підводне вертикальне скелетне витягування, масаж, фізіотерапевтичні процедури, голкорефлексотерапію, гідрокінезотерапію та лікувальну фізькультуру. Він також зазначив, що хронічна хвороба заявника, пов’язана з порушенням функцій хребта або болем, загострилася, і заявник не міг лікуватися амбулаторно. Тому йому мало бути надано стаціонарне лікування. Зазначене твердження ґрунтувалося на наданих захисником заявника медичних документах Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги, Київського міського клінічного ендокринологічного центру та медичної частини СІЗО за 2010 –
2011 роки.

30. 29 вересня 2011 року заявника оглянула комісія лікарів Київського СІЗО та головний невропатолог поліклініки № 2 Шевченківського району міста Києва (далі – районна поліклініка). Йому діагностували: гострий правобічний ішиорадикуліт з больовим синдромом і порушенням статодинамічної функції хребта, остеохондроз шийного та поперекового відділів хребта, а також дисциркуляторну енцефалопатію першого та другого ступеня з порушенням венозного відтоку. Йому було призначено амбулаторне лікування, яке включало протизапальні та знеболюючі препарати. Лікарі також рекомендували йому пройти подальше обстеження, а саме магнітно-резонансну томографію та розгорнутий клінічний аналіз крові.

31. У листі захиснику заявника від 12 жовтня 2011 року головний лікар районної поліклініки повідомив, що заявник страждав на ішиорадикуліт з гострим больовим синдромом і порушенням функцій хребта, що потребувало негайної госпіталізації до неврологічного відділення. Згідно з його твердженнями стійкий больовий синдром та оніміння правої ноги вказували на ризик паралічу і заявник міг потребувати оперативного втручання. Лікар зазначив, що заявнику могло бути надано належне лікування у клінічних лікарнях № 9 або 18 у м. Київ, у приватних медичних закладах або у ГВКГ, де раніше лікувався заявник (див. пункт 27). Для полегшення пересування заявнику рекомендувалося використовувати палицю.

32. 03 листопада 2011 року у відповідь на запит захисника заявника ГВКГ повідомив, inter alia, що загострення хронічних захворювань заявника ефективно лікувати у СІЗО було неможливо.

33. 11 листопада 2011 року заявника оглянув невропатолог районної поліклініки, який уже раніше його оглядав. Під час огляду було підтверджено попередній діагноз, наведений у пункті 30. Заявнику було призначено амбулаторне лікування, яке включало протизапальні, знеболюючі та гомеопатичні препарати. Лікар також рекомендував пройти магнітно-резонансну томографію, загальний аналіз крові та сечі, курси масажу, лікувальної фізкультури та фізіотерапії.

34. 16 листопада 2011 року заявника відвезли для здачі аналізу крові та сечі.

35. 21 листопада 2011 року у відповідь на запит захисника заявника головний лікар районної поліклініки повідомив, що результати обстеження заявника 11 листопада 2011 року показали відсутність покращення стану його здоров’я з моменту проведення попереднього обстеження 29 вересня 2011 року. У відповіді також було зазначено, що рекомендації лікаря стосовно надання заявнику лікування та його додаткового обстеження виконані не були, а за відсутності своєчасного лікування стан здоров’я заявника міг погіршитися.

36. 24 листопада 2011 року у відповідь на запит захисника заявника ГВКГ повідомив, що належне лікування, рекомендоване заявнику, могло бути досягнуте лише за його поєднання із застосуванням як медичних препаратів, так і фізіотерапевтичного лікування.

37. 21 грудня 2011 року суд першої інстанції повідомив зацікавлені сторони, що не заперечував проти проходження заявником [стаціонарного] лікування у неврологічному відділенні [ГВКГ].

38. Як вбачається з листів працівників прокуратури, у січні
2012 року командир полку конвойної служби відмовився організувати перевезення заявника до ГВКГ.

39. 11 січня 2012 року заявника оглянула комісія лікарів СІЗО та районної поліклініки. Йому діагностували ті самі захворювання і призначили лікування, аналогічне наведеному у пункті 30. Лікарі рекомендували провести магнітно-резонансну томографію, повторний загальний аналіз крові та сечі, пройти курси масажу, фізіотерапевтичне лікування, питний режим до двох літрів споживання рідини на добу та спостереження лікаря. Того ж дня згідно з рекомендаціями було проведено аналіз крові та сечі заявника.

40. Листом від 17 січня 2012 року головний лікар районної поліклініки повідомив захиснику заявника, що під час огляду заявника
11 січня 2012 року було встановлено погіршення стану його здоров’я у порівнянні з результатами його попередніх обстежень 29 вересня та
11 листопада 2011 року. Зокрема, зріс ступінь атрофії м’язів. До того ж протягом періоду з 29 вересня 2011 року до 11 січня 2012 року рекомендації невропатолога були виконані лише частково. Для максимальної ефективності лікування заявника мало включати застосування медичних препаратів, фізіотерапевтичного лікування та інших методів лікування. Згідно з твердженнями головного лікаря без надання своєчасного лікування можливим було погіршення функцій хребта заявника.

41. 17 січня 2012 року заявник пройшов магнітно-резонансну томографію грудного відділу хребта та рентген попереково-крижового відділу хребта.

42. Наступний огляд заявника відбувся 23 лютого 2012 року комісією лікарів СІЗО та районної поліклініки. Йому діагностували розповсюджений остеохондроз шийного та поперекового відділів хребта з пролабіюванням міжхребцевих дисків, протрузію дисків у вигляді радикулопатії, легко виражений больовий синдром, гемангіому тіл хребців і дисциркуляторну енцефалопатію. Йому було призначено протизапальні гомеопатичні препарати та препарати для підтримки нервової тканини, а також відновлення і захисту хряща. Заявнику також рекомендували масаж і фізіотерапевтичне лікування.

43. 29 березня 2012 року заявника оглянула комісія лікарів, яка загалом підтвердила попередні діагнози. Згідно з їхніми твердженнями заявник не потребував нейрохірургічного лікування. Йому призначили лікувальну фізкультуру, подальше фізіотерапевтичне лікування та контроль за артеріальним тиском. Сам заявник зазначив, що лікування, призначене йому 23 лютого 2012 року, позитивно вплинуло на стан його здоров’я. Він також вказав, що міг виконувати більше різних рухів і відчував зменшення болю.

44. 06 квітня 2012 року заявника оглянула комісія лікарів СІЗО та районної поліклініки і дійшла висновку, що стан його здоров’я був задовільним і він не потребував стаціонарного лікування поза межами СІЗО.

45. 14 та 24 травня 2012 року заявника оглядала комісія лікарів, яка підтвердила свій попередній діагноз (див. пункт 42) та рекомендувала лікувальну гімнастику і вітаміни. Вони рекомендували йому пройти МРТ та електронейроміографію (далі – ЕНМГ). За результатами цих обстежень мав бути визначений подальший план лікування.

46. 07 червня 2012 року було проведено МРТ та ЕНМГ.

47. 13 червня 2012 року заявника оглянув невропатолог, який призначив відповідне лікування. Це лікування розпочалось 22 червня 2012 року. Заявник отримував медичні препарати, придбані його дружиною. Згідно з твердженнями заявника всупереч рекомендаціям лікарів медичні препарати надавалися йому нерегулярно.

48. Після звільнення з-під варти (див. пункт 21), з 16 серпня до
14 вересня 2012 року заявник проходив стаціонарне лікування у ГВКГ. Згідно з твердженнями заявника у результаті наданого йому лікування, яке складалося з прийому медичних препаратів і масажу, стан його здоров’я значно покращився.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

49. Заявник скаржився на відсутність доступу до належного лікування під час тримання під вартою, а також на тримання його у металевій клітці під час судових засідань, які відбулись у 2010 –
2011 роках. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»

  1. Прийнятність
    1. Лікування заявника

50. Уряд стверджував, що надане заявнику лікування було сумісним із вимогою статті 3 Конвенції.

51. Заявник повторив свої скарги, викладені у формулярі заяви, що йому не було надано належну медичну допомогу під час тримання під вартою, зокрема його не перевезли до ГВКГ для лікування.

52. Суд повторює, що відповідно до статті 3 Конвенції держава повинна гарантувати тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, а спосіб і метод виконання покарання не завдавали їй душевного страждання чи труднощів, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний триманню під вартою, та щоб з огляду на практичні вимоги ув’язнення охорона здоров’я такої особи та її благополуччя забезпечувалася належним чином (див., наприклад, рішення у справі «Калашников проти Росії» (Kalashnikov v. Russia), заява № 47095/99, пункт 95, ЄСПЛ 2002‑VI).

53. Проте Суд встановив, що стаття 3 Конвенції не може тлумачитися, як така, що гарантує кожному ув’язненому отримання медичної допомоги на тому самому рівні, що і в «найкращих закладах системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я» (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Мірілашвілі проти Росії» (Mirilashivili v. Russia), заява № 6293/04, від 10 липня 2007 року). Суд також зазначив, що «готовий визнати, що, в принципі, ресурси медичних частин установ [пенітенціарної] системи обмежені порівняно з ресурсами закладів охорони здоров’я МОЗ» (див. рішення у справі «Грішін проти Росії» (Grishin v. Russia), заява № 30983/02, пункт 76, від 15 листопада 2007 року). Загалом Суд застосовує гнучкий підхід при визначенні того, який рівень охорони здоров’я вимагався за обставин конкретної справи. Такий рівень має бути «сумісним з людською гідністю» ув’язненої особи, а також враховувати «практичні вимоги ув’язнення» (див. рішення у справі «Алексанян проти Росії» (Aleksanyan v. Russia), заява № 46468/06, пункт 140, від 22 грудня
2008 року).

54. Суть скарги заявника у цій справі стосується відсутності ефективного лікування у зв’язку з його хворобою хребта. Крім того, сторонами не оскаржується тривалий та хронічний характер хвороби заявника і проходження ним лікування у ГВКГ двічі на рік (див.
пункт 23).

55. Суд зазначає, що адміністрація СІЗО продемонструвала оперативну реакцію на погіршення стану здоров’я заявника, помістивши його до Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги для стаціонарного лікування (див. пункт 26). Вона отримала історію хвороби заявника щодо його лікування у ГВКГ (див. пункт 29).

56. Суд зазначає, що заявник перебував під постійним наглядом комісії лікарів, яка регулярно його оглядала та призначала йому відповідне лікування і проходження медичних обстежень, які згодом проводилися (див. пункти 30, 33, 39, 42, 43, 44, 45 та 47).

57. Дійсно, ГВКГ рекомендував заявнику пройти стаціонарне лікування у закладі поза межами СІЗО. У зв’язку з цим Суд зазначає, що заявник не довів, що стан його здоров’я значно погіршився внаслідок стверджуваної бездіяльності. Суд також зазначає, що надане заявнику у СІЗО лікування дало позитивний ефект (див. пункти 43 та 44). Суд звертає увагу, що оперативне втручання, запропоноване лікарем у жовтні 2011[1 року, у березні 2012 року, як вбачається, уже не було необхідним.

58. Стосовно твердження заявника, що органи державної влади не перевезли його до ГВКГ, де він проходив лікування двічі на рік до свого затримання, Суд, посилаючись на свої міркування, наведені у пунктах 56 і 57, та за відсутності будь-яких задокументованих доказів, не може дійти висновку, що відмова у переведенні заявника до ГВКГ призвела до значного погіршення стану його здоров’я (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Коктиш проти України» (Koktysh v. Ukraine), заява № 43707/07, пункт 103, від 10 грудня 2009 року та «Пивоварник проти України» (Pivovarnik v. Ukraine),
заява № 29070/15, пункт 40, від 06 жовтня 2016 року).

59. З огляду на зазначене Суд вважає, що заявник недостатньо обґрунтував свої скарги для доведення, що стверджувана неналежність наданої під час тримання під вартою медичної допомоги перевищила необхідний рівень суворості за статтею 3 Конвенції.

60. З цього випливає, що ця частина заяви має бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована на підставі підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

  1. Тримання заявника у металевій клітці

61. Суд також зазначає, що решта скарг заявника за статтею 3 Конвенції, зокрема на тримання його у металевій клітці під час судових засідань, не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

  1. Суть

62. Заявник стверджував, що тримання його у металевій клітці під час засідань у суді першої інстанції, зокрема 24 серпня, 18 і 28 жовтня та 20 грудня 2010 року, а також 18 січня, 02, 04, 16, 29 і 31 березня, 07, 11, 18 та 19 квітня, 13 та 18 травня і 16 червня 2011 року були непотрібним та принизливим заходом.

63. Уряд доводив, що тримання заявника у металевій клітці під час судових засідань відповідало національному законодавству.

64. Суд встановлював, що тримання особи у металевій клітці під час судового засідання само собою – з огляду на його об’єктивно принизливий характер, несумісний з нормами цивілізованої поведінки, які є характерною ознакою демократичного суспільства – становить публічне приниженням людської гідності у порушення статті 3 Конвенції (див. рішення у справі «Свинаренко та Сляднєв проти Росії» [ВП] (Svinarenko and Slyadnev v. Russia) [GC], заяви № 32541/08 та № 43441/08, пункт 138, ЄСПЛ 2014 (витяги).

65. Суд зауважує, що тримання підсудних, навіть тих, щодо яких не було ухвалено обвинувальний вирок, у металевих клітках під час судових засідань вбачається стандартною процедурою в Україні (див. для порівняння рішення у справі «Титаренко проти України» (Titarenko v. Ukraine), заява № 31720/02, пункти 41 і 63 – 64,
від 20 вересня 2012 року та, в якості нещодавнього джерела, рішення у справі «Корбан проти України» (Korban v. Ukraine), заява № 26744/16, пункти 132 – 136, від 04 липня 2019 року). Суд також зазначає, що у цій справі Уряд не оспорював, що заявник тримався у металевій клітці під час судових засідань і не надав жодних доказів наявності у залі судового засідання реальної та конкретної загрози безпеці, яка б вимагала цього.

66. Суд не вбачає жодних підстав відходити у цій справі від своїх попередніх висновків. Отже, було порушено статтю 3 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

67. Заявник скаржився, що тримання його під вартою під час досудового слідства не було обґрунтоване відповідними та достатніми підставами та було надмірно тривалим. Він посилався на пункт 3
статті 5 Конвенції, який передбачає:

«3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання».

  1. Прийнятність

68. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

  1. Суть

69. Заявник стверджував, що тримання його під вартою під час досудового слідства було необґрунтованим і тривалим.

70. Уряд заперечив проти цього доводу, стверджуючи, що тримання заявника під вартою було обґрунтованим і розумним.

71. Застосовні загальні принципи викладені в рішенні у справі «Бузаджі проти Республіки Молдова» [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункти 84 – 91 і 102, від 05 липня 2016 року).

72. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що для цілей пункту 3 статті 5 Конвенції заявник тримався під вартою з
21 серпня 2010 року до 12 квітня 2012 року. Таким чином, тримання його під вартою під час досудового слідства тривало близько одного року і семи місяців.

73. Суд також зазначає, що тяжкість висунутих проти заявника обвинувачень і ризик його переховування чи перешкоджання слідству згадувалися у первинній постанові про обрання йому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (див. пункт 12). Ці причини залишалися головними підставами для тримання заявника під вартою до його засудження, за винятком постанови від 04 березня
2011 року, в якій взагалі не було наведено жодних підстав (див. пункт 17). Суд зазначає, що постанови про продовження строку тримання заявника під вартою були викладені у загальних формулюваннях і містили повторювані фрази. З них не вбачалося, що суди належним чином оцінили факти щодо необхідності застосування такого запобіжного заходу за обставин відповідних стадій провадження.

74. До того ж з плином часу тривале тримання заявника під вартою вимагало додаткового обґрунтування, проте суди не навели жодних конкретних підстав. Зокрема, вони не провели належної оцінки необхідності тривалого тримання заявника під вартою з огляду на стан його здоров’я.

75. Крім того, національні органи влади не розглянули жодних альтернативних триманню під вартою запобіжних заходів (див. рішення у справі «Осипенко проти України» (Osypenko v. Ukraine), заява № 4634/04, пункти 77 і 79, від 09 листопада 2010 року).

76. Суд часто встановлював порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у справах проти України у зв’язку з тим, що національні суди посилалися на однакові підстави (якщо вони існували) упродовж усього періоду тримання конкретного заявника під вартою, навіть щодо тривалих періодів тримання під вартою (див., наприклад, згадані рішення у справах «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), пункти 80, 81 і 99 та «Ігнатов проти України» (Ignatov v. Ukraine), пункти 41 і 42).

77. З огляду на зазначене Суд вважає, що не оцінивши конкретні факти або не розглянувши можливість застосування інших запобіжних заходів як альтернативу триманню під вартою під час досудового слідства, та по суті постійно посилаючись на тяжкість обвинувачень, органи державної влади продовжували строк тримання заявника під вартою під час судового розгляду на підставах, які не можуть вважатися «достатніми» та «відповідними», щоб виправдати його тривалість.

78. Отже, було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.

III. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

79. Заявник також скаржився за пунктами 1 та 4 статті 5 Конвенції на незаконність його затримання 21 серпня 2010 року і порушення його права на перегляд законності тримання його під вартою.

80. З огляду на факти справи, доводи сторін і свої висновки за статтями 3 і 5 Конвенції (див. пункти 66 і 78) Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені у цій заяві, і немає потреби у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті інших скарг, зазначених у попередньому пункті (див., наприклад, рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).

81. Насамкінець, заявник скаржився за статтею 8 Конвенції, що за ним здійснювалося таємне стеження без достатніх гарантій від свавілля. Він зазначив, що хоча кримінальне провадження щодо нього було порушено 20 серпня 2010 року, СБУ вже наступного дня нібито провела декілька слідчих дій, які згідно з твердженнями заявника були технічно неможливими. Крім того, протоколи слідчих дій не були включені до матеріалів справи, що унеможливило оскарження ним їхньої законності.

82. Розглянувши доводи заявника у світлі всіх наявних у нього матеріалів, Суд доходить висновку, що заявник ніколи не порушував зазначені питання у національних органах влади, таким чином не вичерпавши наявних національних засобів юридичного захисту. З цього випливає, що ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена на підставі підпункту «а» пункту 3 та пункту 4
статті 35 Конвенції.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

83. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

84. Заявник вимагав 36 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Уряд вважав вимогу необґрунтованою.

85. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись.

86. Заявник не вимагав жодної суми в якості компенсації судових та інших витрат. Отже, Суд не зобов’язаний щось присуджувати за цим пунктом.

87. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

  1. Оголошує прийнятними скарги за статтею 3 та пунктом 3 статті 5 Конвенції на тримання заявника у металевій клітці під час судових засідань у його справі, а також на відсутність достатнього обґрунтування та тривалість тримання заявника під вартою;
  2. Оголошує неприйнятними скаргу за статтею 3 Конвенції на ненадання заявнику належної медичної допомоги під час тримання його під вартою та скаргу за статтею 8 Конвенції;
  3. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції;
  4. Постановляє, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції;
  5. Постановляє, що немає необхідності розглядати питання прийнятності та суті скарг заявника за пунктами 1 та 4 статті 5 Конвенції щодо стверджуваної незаконності його затримання та тримання під вартою у період з 21 до 24 серпня 2010 року та стверджуваного неналежного розгляду судом першої інстанції його клопотань про звільнення з-під варти;
  6. Постановляє, що:
    1. упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 10 000 (десять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;
    2. із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
  7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 10 вересня
2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Анна-Марія Дуге

(Anne-Marie Dougin)

В.о. заступника Секретаря

Габріеле Куцско-Штадльмайер

(Gabriele Kucsko-Stadlmayer)
Голова

Наведений переклад рішення розміщено на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням:

https://minjust.gov.ua/files/general/2020/10/12/20201012154154-42.doc

1471
Переглядів
0
Коментарів
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.

Популярні судові рішення
ЕСПЧ
0