Справа "Долгіх проти України": Відсутність можливості отримати безоплатну правову допомогу на стадії оскарження у кримінальному провадженні, становить порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції (заява №34697/04, від 11.07.2019 р.)

Фабула судового акту: У своїй заяві до ЄСПЛ заявник скаржився на жорстоке поводження працівників міліції та умови тримання його під вартою у виправній колонії; за пунктом 1 статті 6 Конвенції у поєднанні з підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції на відсутність можливості отримати безоплатну правовому допомогу на стадії оскарження у кримінальному провадженні; за статтею 8 Конвенції на перехоплення та перегляд адміністрацією виправної колонії його кореспонденції та обмеження його побачень з родичами під час тримання його під вартою після засудження; за статтею 13 Конвенції на відсутність ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку з його скаргами за статтею 3; та за статтею 34 Конвенції на перешкоджання його праву на подання індивідуальної заяви.

Факти справи: У лютому 1999 року працівники міліції затримали заявника у зв’язку з розслідуванням низки злочинів, вчинених бандою у період з 1995 р. до 1999 р. Згідно з твердженнями заявника він зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції і тому надав зізнавальні показання. Під час проведення судово-медичної експертизи 04 березня 1999 р. жодних слідів жорстокого поводження на тілі заявника виявлено не було. 22 лютого 1999 року заявника допитали у присутності наданого йому захисника, і він зізнавався у вчиненні деяких злочинів, які розслідувалися. У засіданні суду першої інстанції заявник, по суті, підтвердив свої зізнавальні показання. У серпні 2001 р. суд визнав заявника винним у вчиненні низки тяжких злочинів, та призначив йому покарання - довічне позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна. У грудні 2001 р. заявник звернувся до ВСУ з касаційною скаргою, в якій окрім іншого, поскаржився на те, що наданий йому захисник не відвідував його після засудження і, таким чином, правова допомога йому не надавалася. У період з червня до серпня 2004 року заявник надав додаткові письмові доводи до ВСУ, в яких серед іншого, повторно поскаржився на неможливість скористатися правовою допомогою в період після його засудження. У серпні 2004 р. ВСУ розглянув справу у присутності заявника, та залишив вирок від 21 серпня 2001 р. без змін.

У червні 2005 р. заявника для відбування покарання перевели до виправної колонії № 70, де за твердженнями заявника умови його ув’язнення були неналежними. Крім того, він також стверджував, що адміністрація виправної колонії перехоплювала, перевіряла та переглядала його кореспонденцію.

Суть справи:

Порушення статті 3 Конвенції (умови ув’язнення)

Суд у своєму рішенні звернув увагу на те, що заявником були надані детальні доводи щодо побутових умов тримання його під вартою у виправній колонії № 70, з яких випливало, що упродовж приблизно восьми років він тримався у камерах, в яких він мав 1,75 квадратні метри особистого простору, що є набагато меншим від мінімального стандарту у 3 квадратні метри у густозаселеній тюремній камері. Суд також взяв до уваги КЗК (Європейський комітет з питань запобігання катуванням) за результатами його візиту у 2012 р. до іншої виправної колонії, в якій на момент подій так само, як і заявник, трималися, засуджені до довічного позбавлення волі чоловіки. Ці висновки свідчили, що стандарт у 3 квадратні метри площі підлоги на ув’язненого без урахування туалету у камері в тій виправній колонії не міг бути дотриманий. За таких обставин, у Суду в цій справі виникла обґрунтована презумпція порушення статті 3 Конвенції.

Цей висновок виключав необхідність окремого розгляду Судом інших тверджень заявника щодо побутових умов тримання його під вартою, у тому числі щодо санітарно-гігієнічних умов та харчування, оскільки відповідно до його попередньої практики, серйозний брак простору у тюремній камері вважається дуже впливовим чинником та може сам по собі становити порушення зазначеного положення Конвенції.

Порушення пункту 1 і підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції

Уряд у своїх зауваженнях, наданих у даній справі стверджував, що статтю 6 Конвенції порушено не було, оскільки відповідно до чинного на момент подій законодавства заявник не мав права на безоплатну правову допомогу для підготовки касаційної скарги. Уряд також зазначив, що у цій справі інтереси правосуддя не вимагали надання йому органами влади безоплатної правової допомоги на цій стадії, та насправді він міг самостійно підготувати касаційну скаргу, яку Верховний Суд України розглянув по суті.

Суд не погодився з аргументами Уряду та зауважив, що з огляду на його усталену практику, відсутність у заявників в Україні можливості отримати безоплатну правову допомогу на стадії оскарження у кримінальному провадженні, становить порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції. Врахувавши обставини справи та свою прецедентну практику, Суд постановив у цій справі порушення зазначеного положення Конвенції.

Порушення статті 13 Конвенції

Дослідивши скарги заявника на відсутність у нього ефективного національного засобу юридичного захисту щодо його скарг на умови тримання його під вартою у виправній колонії № 70, Суд зауважив, що нічого у даній справі не свідчить про те, що заявник дійсно мав у своєму розпорядженні такі ефективні засоби які могли б запобігти виникненню чи продовженню порушень або могли б надати йому відповідне відшкодування у зв’язку з відповідними його скаргами. Таким чином, Суд постановив порушення статті 13 Конвенції.

Інші скарги заявника були визнані Судом явно необґрунтованими та були відхилені ним відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції

За цих підстав, Суд постановив сплатити заявнику 16 000 євро, в якості відшкодування моральної шкоди.

Аналізуйте наступні судові акти: «Вагапов проти України»: (заява № 35888/11, від 19.03.2020 р.)

«Бургазли проти України»: (заява № 41920/09, від 21.03.2019 р.)

«Корнейкова та Корнейков проти України»: (заява № 56660/12, від 24.06.2016 р.)

«Маріянчук та інші проти України»: (заяви № 14490/07 та 2 інші, від 17.01.2019 р.)

«Ткачов проти України»: (заява № 11773/08, від 19.04.2018 р.)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ДОЛГІХ ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF DOLGIKH v. UKRAINE)

(Заява № 34697/04)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

11 липня 2019 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Долгіх проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Сіофра О’Лірі (Síofra O’Leary), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia), судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 18 червня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 34697/04), яку 10 вересня 2004 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Юрій Михайлович Долгіх (далі – заявник).

2. Заявника, якому було надано правову допомогу, на останніх етапах провадження представляла пані Я. Заікіна, юрист, яка практикує у м. Харків. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3. Заявник скаржився, головним чином: за статтею 3 Конвенції на жорстоке поводження працівників міліції та умови тримання його під вартою у виправній колонії; за пунктом 1 статті 6 Конвенції у поєднанні з підпунктами «b» і «с» пункту 3 статті 6 Конвенції на перешкоджання підготовці його захисту під час провадження у Верховному Суді України; за статтею 8 Конвенції на перехоплення та перегляд адміністрацією виправної колонії його кореспонденції та обмеження його побачень з родичами під час тримання його під вартою після засудження; за статтею 13 Конвенції на відсутність ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку з його скаргами за статтями 3 та 8 Конвенції; та за статтею 34 Конвенції на перешкоджання його праву на подання індивідуальної заяви.

4. 03 квітня 2013 року Суд повідомив про заяву Уряд.

5. 17 вересня та 27 листопада 2013 року Уряд та заявник надали зауваження щодо прийнятності та суті заяви відповідно.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявник народився у 1974 році та наразі тримається під вартою у Бердичівській виправній колонії № 70 (далі – виправна колонія № 70).

A. Кримінальне провадження щодо заявника

7. У період з 1995 року до 1999 року у Донецькій області бандою було вчинено низку злочинів, у тому числі декілька вбивств, зґвалтувань, розбійних нападів та крадіжок.

8. Під час розслідування цих злочинів органи влади ідентифікували заявника як члена банди.

9. У лютому 1999 року працівники міліції затримали заявника у зв’язку з розслідуванням цих злочинів.

10. Згідно з твердженнями заявника він зазнав жорстокого поводження працівників міліції і тому надав зізнавальні показання, проте не надав задокументованого доказу щодо цього. Під час проведення судово-медичної експертизи 04 березня 1999 року жодних слідів жорстокого поводження на тілі заявника виявлено не було.

11. 22 лютого 1999 року заявника допитали у присутності захисника К., призначеного йому міліцією, і він зізнавався у вчиненні деяких злочинів, які розслідувалися. Під час цього допиту заявнику роз’яснили його процесуальні права, зокрема право на допомогу захисника під час слідчих дій.

12. Захисник заявника взяв участь у низці подальших слідчих дій. У період з 27 грудня 1999 року до 29 травня 2000 року захисник був присутнім під час допитів заявника у різні дати та ознайомлення його з матеріалами справи, яка на той момент складалася з тридцяти чотирьох томів.

13. Під час деяких слідчих дій заявник не був представлений захисником, підписавши письмові заяви, які підтверджували, що він не потребував правової допомоги.

14. Під час допиту як у присутності захисника, так і за його відсутності, заявник зізнався у вчиненні низки стверджуваних злочинів, в яких підозрювалася банда.

15. У незазначену дату справу було передано на розгляд до Апеляційного суду Донецької області.

16. У засіданні суду першої інстанції заявник, по суті, підтвердив свої зізнавальні показання. Він також звернувся до Апеляційного суду Донецької області зі скаргою на жорстоке поводження працівників міліції у лютому 1999 року.

17. 21 серпня 2001 року Апеляційний суд Донецької області визнав, що заявник та сім інших осіб входили до складу банди та були винними у вчиненні низки тяжких злочинів, вчинених ними у період з 1995 до 1999 роки, у тому числі декількох епізодів умисного вбивства при обтяжуючих обставинах, зґвалтування, розбійних нападів, крадіжки та незаконного володіння зброєю. Заявнику було обрано покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна.

18. У своєму вироку від 21 серпня 2001 року апеляційний суд посилався на різні докази, у тому числі отриману під час обшуків інформацію, висновки експертів та показання свідків і співобвинувачених заявника, отримані під час слідства та розгляду справи у суді. Суд зазначив, що твердження заявника та інших обвинувачених, що надані ними зізнавальні показання на стадії слідства були отримані під тиском, були необґрунтованими. Зокрема, щодо заявника суд зазначив, що під час судово-медичної експертизи 04 березня 1999 року жодних тілесних ушкоджень на його тілі виявлено не було, а допитані у зв’язку з цими твердженнями у судовому засіданні працівники міліції заперечили будь-яке застосування сили до заявника або інших обвинувачених під час слідства. Судово-медичний експерт, який оглядав заявника 04 березня 1999 року (див. пункт 10), також був допитаний судом і підтвердив точність результатів у його висновку.

19. У вересні 2001 року заявник клопотав до апеляційного суду про заміну К. на іншого захисника, стверджуючи, що К. не «дбав» про результати справи. Жодних дій за цим клопотанням вжито не було.

20. Заявник також звернувся до апеляційного суду з проханням дозолити йому побачення із захисником в установі виконання покарань з метою ознайомлення з матеріалами справи, проте у задоволенні цього клопотання було відмовлено, оскільки законодавство такої можливості не передбачало.

21. Згідно з твердженнями заявника після його засудження К. не надавав йому правової допомоги протягом приблизно року, а доступу до будь-якого іншого захисника він не мав.

22. У грудні 2001 року заявник звернувся до Верховного Суду України з касаційною скаргою, оскарживши фактологічні висновки апеляційного суду та спосіб застосування ним кримінального законодавства. Заявник також скаржився на порушення його права на захист, оскільки деякі слідчі дії під час досудового слідства проводилися за відсутності захисника. Заявник стверджував, що у лютому 1999 року зазнав жорстокого поводження працівників міліції, та зазначив, що він не висував своїх скарг на стадії слідства, оскільки слідчий сказав йому, що ці питання розглядатимуться під час судового розгляду. Не надавши додаткової інформації, заявник також зазначив, що багато документів з його кримінальної справи було підроблено, а йому не надали можливості ознайомитися з різними висновками експертів.

23. У своїй касаційній скарзі заявник також скаржився, що К. не відвідував його під час тримання його під вартою після засудження і, таким чином, правова допомога йому не надавалася.

24. У жовтні 2003 року заявник почав ознайомлюватися з матеріалами справи, яка на той момент складалася з тридцяти восьми томів, а секретар апеляційного суду приносив їх частинами до установи виконання покарань, в якій заявник на той момент тримався.

25. Оскільки матеріали справи, як стверджувалося, були в неналежному стані, заявник відмовився ознайомлюватися з одним із томів. У зв’язку з цим 01 грудня 2003 року апеляційний суд встановив графік його ознайомлення з матеріалами справи.

26. Загалом заявник ознайомлювався з матеріалами справи сорок п’ять днів та ознайомився з двадцятьма шістьма повними томами.

27. 29 березня 2004 року апеляційний суд вирішив завершити ознайомлення заявника з матеріалами справи, головним чином, на підставі того, що він не дотримувався графіку ознайомлення.

28. 24 травня 2004 року заявник доповнив свою касаційну скаргу, зокрема висунувши різні скарги щодо способу збирання та оцінки доказів на стадії слідства. Він також скаржився на незаконність та безпідставність відмови у наданні йому можливості ознайомитися з матеріалами справи після його засудження.

29. У період з червня до серпня 2004 року заявник надав додаткові письмові доводи до Верховного Суду України, по суті повторивши свої скарги щодо несправедливості та незаконності його засудження, а також неможливості ознайомитися з усіма матеріалами справи та скористатися правовою допомогою після його засудження.

30. 19 серпня 2004 року Верховний Суд України розглянув справу у присутності заявника, одного зі співобвинувачених та прокурора. Верховний Суд України залишив без змін вирок від 21 серпня 2001 року, змінивши юридичну кваліфікацію деяких злочинів, вчинених заявником та одним з його співобвинувачених. Щодо решти справи Верховний Суд України не встановив порушень норм матеріального або процесуального права. Щодо тверджень заявника про жорстоке поводження працівників міліції Верховний Суд України зазначив, що вони були перевірені апеляційним судом, та залишив без змін його висновки про необґрунтованість цих тверджень.

B. Тримання заявника під вартою у виправній колонії

1. Доводи заявника

31. 27 червня 2005 року заявника для відбування покарання перевели зі слідчого ізолятора (далі – СІЗО) до виправної колонії № 70.

32. Згідно з твердженнями заявника його тримали із сімома іншими ув’язненими у камері площею 13 – 14 квадратних метрів, у поганих санітарних та гігієнічних умовах. У камерах було темно, душно, в них було повно гризунів і тарганів. Узимку опалення у камерах часто було вимкнутим, а водопровідна вода була непридатною для пиття, вона пахла брудом і в ній були іржа та часточки металу. Коли ув’язнені отримували їжу, у коридорі зажди перебував службовий собака, і з точки зору харчування щоденний раціон не відповідав реальним потребам заявника або встановленим нормам. Заявнику також часто не надавали одногодинної прогулянки та інколи йому доводилося чекати два тижні, щоб прийняти душ. Площа подвір’я для щоденних прогулянок становила лише 11 квадратних метрів і заявник перебував там разом із вісьмома іншими ув’язненими. Ув’язнених часто переселяли між камерами, і здорові ув’язнені поміщалися до камер, де раніше трималися хворі на туберкульоз ув’язнені.

33. Заявник стверджував, що на відміну від засуджених до довічного позбавлення волі жінок він не мав права на «тривалі» побачення з родичами (тривалістю до трьох днів). Він мав право лише на «короткострокові» побачення з родичами (тривалістю до чотирьох годин) не частіше одного разу на шість місяців, а побачення з його матір’ю відбувалися у присутності охоронців виправної колонії.

34. Заявник також стверджував, що адміністрація виправної колонії перехоплювала, перевіряла та переглядала його кореспонденцію.

2. Доводи Уряду

35. Уряд стверджував, що у виправній колонії № 70 було сімнадцять камер, в яких трималися засуджені до довічного позбавлення волі. Загальна площа цих камер становила 149 квадратних метрів. У кожній камері трималося до трьох ув’язнених, на кожного ув’язненого припадало 3 квадратні метри особистого простору. У камерах були скляні вікна, в них також було денне та електричне освітлення. Крім того, вони було обладнані механічною вентиляцією. Жодних спалахів захворювань не було. Ув’язнені отримували їжу у своїх камерах, а собаки в коридорі не було. Водопровідна вода перевірялася Державною санітарно-епідеміологічною службою України та була належної якості. Їжа, яка надавалася заявнику, була задовільною як за якістю, так і за кількістю. Ув’язненим дозволялося приймати душ і змінювати нижню та постільну білизну один раз на тиждень. Засудженим до довічного позбавлення волі дозволялася щоденна одногодинна прогулянка на одному з восьми подвір’їв загальною площею 88,4 квадратних метрів. Такі ув’язнені переводилися з однієї камери до іншої кожні два тижні відповідно до затвердженого адміністрацією виправної колонії графіку. У разі необхідності ув’язнені отримували медичну допомогу, а хворі ув’язнені, які становили небезпеку для здоров’я інших, трималися в окремих камерах.

C. Заява до Суду

1. Доводи заявника

36. 09 вересня 2004 року заявник надіслав до Суду листа, метою якого було подання офіційної заяви проти України. До цього листа і подальших листів заявника, надісланих Суду у 2004 – 2007 роках, додавалися супровідні листи адміністрації СІЗО, а згодом адміністрації виправної колонії з узагальненою інформацією щодо характеру кореспонденції.

37. Заявник стверджував, що адміністрація СІЗО також переглядала листи, надіслані йому Судом. Він надав декілька копій листів, які він отримав від Суду у 2004 – 2005 роках, з печаткою адміністрації СІЗО. Він також стверджував, що протягом незазначеного періоду часу адміністрація не дозволяла йому робити та зберігати копії надісланих йому листів від національних органів влади та Суду.

38. У 2004 – 2007 роках Суд просив заявника надати копії різних документів із матеріалів справи, що розглядалася на національному рівні, у тому числі судові рішення, його скарги та документи, пов’язані з його скаргами за статтею 3 Конвенції. Заявник стверджував, що адміністрація виправної колонії та національні суди часто відмовляли у задоволенні його клопотань про надання таких копій, головним чином, через відсутність положень законодавства, які б передбачали його право на отримання таких копій. Через деякий час він отримав копії багатьох із запитуваних документів (йому або дозволялося робити копії від руки, або надавалися друковані копії) та надав їх Суду. Зокрема, він надав копії його скарг до різних органів влади, у тому числі до прокурорів та судів, стверджуючи, що адміністрація виправної колонії та Державний департамент з питань виконання кримінальних покарань не забезпечили належні умови тримання його під вартою у виправній колонії № 70 та порушили його права на повагу до його кореспонденції та побачення з родичами. Основні деталі цих скарг наведені у пунктах 32 – 34. Заявник також надав копії декількох відповідей адміністрації виправної колонії та прокурорів, в яких загалом зазначалося, що умови тримання його під вартою відповідали нормам відповідного законодавства, без детального розгляду всіх його скарг щодо цього.

2. Доводи Уряду

39. Уряд зазначив, що копії всіх документів, яких заявник потребував для підготовки своєї заяви, були надані йому або його матері.

40. Уряд також стверджував, що упродовж тримання заявника під вартою у виправній колонії № 70 він отримав від Суду дев’ять листів. Ці листи не відкривалися адміністрацією виправної колонії та були передані заявнику у запечатаних конвертах.

II. ВІДПОВІДНІ НАЦІОНАЛЬНІ ТА МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

41. У 2013 році Уповноважений Верховної Ради України з прав людини опублікувала спеціальну доповідь, присвячену моніторингу умов тримання під вартою в ізоляторах та виправних колоніях України. Згідно з доповіддю у 2012 році Уповноважений відвідала низку виправних колоній, у тому числі виправну колонію № 70. Уповноважений зазначила, серед іншого, що недотримання норми стосовно забезпечення 2,5 квадратних метри особистого простору на особу в ізоляторах та 4 квадратних метри на особу у виправних колоніях становило частину «типових порушень прав людини» в усіх відвіданих ізоляторах та виправних колоніях. Іншими «типовими порушеннями прав людини» у відвіданих Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини установах були недостатність штучного та природного освітлення, відсутність механічної вентиляції, надмірна вологість та поганий стан опалювальної системи. Також зазначалося, що тримання під вартою хворих на туберкульоз ув’язнених разом зі здоровими було «типовим порушенням прав людини».

42. 05 вересня 2014 року Європейський комітет з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню опублікував доповідь за результатами свого візиту до України з 09 до 21 жовтня 2013 року, відповідна частина якої також містить інформацію щодо його візиту до декількох виправних колоній України у 2012 році та передбачає (посилання опущено):

«...

44. Під час візиту у 2012 році делегація ознайомилася з ситуацією 21 жінки, засуджених до довічного позбавлення волі, які тримаються у секторі середнього рівня безпеки виправної колонії № 54 у м. Харкові, і 38 засуджених до довічного позбавлення волі чоловіків у секторі максимального рівня безпеки у Дніпропетровській виправній колонії № 89. Вона також зустрілася з одним засудженим до довічного позбавлення волі в лікарні при виправній колонії № 81.

45. Після внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України у 2010 році національний мінімум житлової площі на одного ув’язненого був збільшений до 4 м² у виправних і виховних колоніях. Це крок у правильному напрямку.

Проте під час візиту в 2012 році виявилося, що цей стандарт не завжди дотримується в гуртожитках/камерах, в яких жили жінки і чоловіки, що відбували покарання у виді довічного позбавлення волі. Наприклад, у колонії № 54 чотири жінки були розміщені в гуртожитку розміром близько 12 м². Тим не менше, такий стан справ було полегшено політикою відкритих дверей у межах їхнього сектору. У колонії № 89 ситуація чоловіків була гіршою. Наприклад, троє чоловіків проводили більшу частину свого часу замкненими у камері площею близько 10 м² (включаючи туалет у камері) з чотирма ліжками....»

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ ЩОДО УМОВ ТРИМАННЯ ПІД ВАРТОЮ У ВИПРАВНІЙ КОЛОНІЇ № 70

43. Заявник скаржився, що у виправній колонії № 70 він тримався під вартою в умовах, які суперечили статті 3 Конвенції, перш за все, у зв’язку з переповненістю та неналежними побутовими умовами
(див. пункт 32, в якому наведено узагальнення доводів заявника з цього питання). Це положення передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»

A. Прийнятність

44. Суд зазначає, що скарги заявника, у тій частині, в якій вони стосуються тримання його під вартою у виправній колонії № 70 у період з 27 червня 2005 року до 03 квітня 2013 року – період тримання його під вартою, щодо якого сторони надали коментарі (див. пункти 4, 5, 31, 32 і 35), – не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

B. Суть

45. Посилаючись на свої фактологічні доводи (див. пункт 35), Уряд зазначив, що умови тримання заявника під вартою у виправній колонії № 70 були належними та відповідали вимогам статті 3 Конвенції.

46. Суд нагадує, що при встановленні того, чи є умови тримання такими, «що принижують гідність» у розумінні статті 3 Конвенції, серйозний брак простору у тюремній камері вважається дуже впливовим чинником та може становити порушення як сам по собі, так і в сукупності з іншими недоліками (див. рішення у справі «Муршич проти Хорватії» [ВП] (Muršić v. Croatia) [GC], заява № 7334/13, пункти 96 ‑ 101 і 136 – 141, ЄСПЛ 2016).

47. У цій справі заявник надав детальні доводи щодо побутових умов тримання його під вартою у виправній колонії № 70
(див. пункт 32), з яких випливає, що упродовж приблизно восьми років він тримався у камерах, в яких він мав 1,75 квадратні метри особистого простору, що є набагато меншим від мінімального стандарту у 3 квадратні метри у густозаселеній тюремній камері (див. згадане рішення у справі «Муршич проти Хорватії» (Muršić v. Croatia),
пункт 110). У свою чергу, Уряд доводив, що у виправній колонії, де тримався заявник, зазначений мінімальний стандарт було дотримано (див. пункт 35). Проте Уряд не зазначив конкретного розміру камер, в яких тримався заявник. Він також не вказав кількість ув’язнених, яка дійсно трималася в цих камерах на момент подій. За відсутності такої інформації Суд схильний віддати перевагу фактичним доводам заявника, що мінімальний стандарт у 3 квадратні метри особистого простору під час тримання його під вартою не було дотримано (див. рішення у справах «Олександр Володимирович Смірнов проти України» (Aleksandr Vladimirovich Smirnov v. Ukraine), заява № 69250/11, пункт 60, від 13 березня 2014 року та «Кіяшко проти України» [Комітет] (Kiyashko v. Ukraine) [Committee], заява № 37240/07, пункти 86 і 87, від 23 лютого 2017 року). У зв’язку з цим Суд також бере до уваги висновки КЗК за результатами його візиту у 2012 році до іншої виправної колонії, в якій на момент подій так само, як і заявник, трималися, засуджені до довічного позбавлення волі чоловіки. Ці висновки свідчать, що стандарт у 3 квадратні метри площі підлоги на ув’язненого без урахування туалету у камері (див. згадане рішення у справі «Муршич проти Хорватії» (Muršić v.
Croatia), пункт 114) в тій виправній колонії не міг бути дотриманий (див. пункт 42).

48. Отже, з огляду на зазначене у цій справі виникає обґрунтована презумпція порушення статті 3 Конвенції (див. згадане рішення у справі «Муршич проти Хорватії» (Muršić v. Croatia), пункт 137). Уряд не довів існування факторів, здатних належним чином компенсувати значний брак особистого простору в заявника, щоб спростувати цю презумпцію. Певною мірою доводи Уряду підтверджують його твердження, що більшість часу – щонайменше двадцять три години на день – він залишався зачиненим у своїй камері, тоді як площа подвір’я для прогулянок – близько 11 квадратних метрів – була дуже обмеженою, враховуючи неспростоване твердження заявника, що він перебував на подвір’ї разом із ще вісьмома ув’язненими
(див. пункти 32 і 35). Крім того, твердження заявника про проблеми з освітленням, вентиляцією та опаленням, підтверджені висновками Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, яка у
2012 році відвідала виправну колонію, в якій тримався заявник (див. пункт 41), свідчать, що брак особистого простору заявника цими проблемами міг ускладнюватися (див. згадане рішення у справі «Олександр Володимирович Смірнов проти України» (Aleksandr Vladimirovich Smirnov v. Ukraine), пункт 60).

49. Суд вже розглядав скарги заявників на переповненість, аналогічні тим, що розглядаються у цій справі, хоча вони і стосувалися інших виправних колоній України, та встановлював порушення
статті 3 Конвенції у зв’язку з цим (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine),
заява № 72286/01, пункти 102, 103 і 112, від 28 березня 2006 року, згадане рішення у справі «Олександр Володимирович Смірнов проти України» (Aleksandr Vladimirovich Smirnov v. Ukraine), пункти 58 – 61 та, як нещодавній приклад, рішення у справі «Лавринюк
проти України» [Комітет] (Lavrinyuk v. Ukraine) [Committee],
заява № 1858/08, пункти 31 – 34, від 04 грудня 2018 року).

50. З огляду на наявну в нього інформацію Суд не вбачає підстав відходити від наведених висновків у цій справі, і тому вважає, що було порушено статтю 3 Конвенції.

51. Цей висновок виключає необхідність окремого розгляду Судом інших тверджень заявника щодо побутових умов тримання його під вартою, у тому числі щодо санітарно-гігієнічних умов та харчування (див., наприклад, рішення у справах «Езе проти Румунії» (Eze v. Romania), заява № 80529/13, пункт 61, від 21 червня 2016 року та «Ігбо та інші проти Греції» (Igbo and Others v. Greece), заява № 60042/13, пункт 46, від 09 лютого 2017 року; та щодо аналогічних ситуацій в Україні згадані рішення у справах проти України «Кіяшко проти України» (Kiyashko v. Ukraine), пункт 92 та «Лавринюк проти України» (Lavrinyuk v. Ukraine), пункт 35).

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ВІДСТУТНІСТЮ У ЗАЯВНИКА МОЖЛИВОСТІ ОТРИМАТИ БЕЗОПЛАТНУ ПРАВОВУ ДОПОМОГУ

52. Заявник скаржився на ненадання йому безоплатної правової допомоги для підготовки касаційної скарги. Суд вважає, що ця скарга має розглядатися за пунктом 1 і підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, відповідні частини якої передбачають:

«1. Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

...

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

...

(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

...»

A. Прийнятність

53. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

54. Уряд стверджував, що статтю 6 Конвенції порушено не було, оскільки відповідно до чинного на момент подій законодавства заявник не мав права на безоплатну правову допомогу для підготовки касаційної скарги. У цій справі інтереси правосуддя не вимагали надання йому органами влади безоплатної правової допомоги на цій стадії, та насправді він міг самостійно підготувати касаційну скаргу, яку Верховний Суд України розглянув по суті.

55. Суд зазначає, що він уже розглядав подібні ситуації у низці справ проти України та встановлював порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у зв’язку з відсутністю у заявників в Україні можливості отримати безоплатну правовому допомогу на стадії оскарження у кримінальному провадженні (див., серед інших джерел, рішення у справах «Максименко проти України» (Maksimenko v. Ukraine), заява № 39488/07, пункти 26 ‑ 32, від 20 грудня 2011 року; «Довженко проти України» (Dovzhenko v. Ukraine), заява № 36650/03, пункти 62 ‑ 65, від 12 січня 2012 року
та «Ніколаєнко проти України» (Nikolayenko v. Ukraine), заява № 39994/06, пункти 64 – 67, від 15 листопада 2012 року).

56. Уряд не навів жодних підстав, які б змусили Суду у цій справі відійти від своїх висновків. З цього випливає, що було порушено пункт 1 та підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 3 КОНВЕНЦІЇ

57. Заявник також скаржився на відсутність у нього ефективного національного засобу юридичного захисту щодо його скарг за
статтею 3 Конвенції на умови тримання його під вартою у виправній колонії № 70 (див. пункт 43). Він посилався на статтю 13 Конвенції, яка передбачає:

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.»

A. Прийнятність

58. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

59. Посилаючись на свою попередню практику (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), пункти 113 – 116 та рішення у справі «Іглін проти України» (Iglin v. Ukraine), заява № 39908/05, пункт 77, від 12 січня 2012 року), Суд вважає, що нічого не свідчить про те, що заявник мав у своєму розпорядженні ефективний засіб юридичного захисту щодо його скарг за статтею 3 Конвенції, тобто засоби юридичного захисту, які могли б запобігти виникненню чи продовженню порушень або могли б надати йому відповідне відшкодування.

60. Отже, Суд доходить висновку, що було порушено статтю 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту щодо скарг заявника на умови тримання його під вартою у виправній колонії № 70.

IV. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ ТА ПРОТОКОЛІВ ДО НЕЇ

61. Заявник також скаржився: за пунктом 1 статті 6 Конвенції у поєднанні з підпунктом «b» пункту 3 статті 6 Конвенції на ненадання йому достатньо часу та можливостей для підготовки свого захисту під час провадження у Верховному Суді України; за статтею 8 Конвенції на обмеження побачень з родичами під час тримання його під вартою після засудження; за статтями 8 і 34 Конвенції на перехоплення та перегляд його кореспонденції адміністрацією виправної колонії; головним чином, за статтею 13 Конвенції на відсутність ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку з його скаргами за статтею 8 Конвенції; та за статтею 34 Конвенції на неможливість отримати та зберігати копії певних документів із матеріалів справи, що розглядалась на національному рівні.

62. З огляду на факти справи, доводи сторін та свої висновки за статтею 3, пунктом 1 статті 6 Конвенції у поєднанні з підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, а також статтею 13 Конвенції
(див. пункти 50, 56 і 60) Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені у цій заяві, та що немає необхідності у винесенні окремого рішення щодо інших скарг, вказаних у попередньому пункті (див., наприклад, рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).

63. Заявник також скаржився за різними положеннями Конвенції, зокрема, статтею 3 Конвенції, підпунктом «с» пункту 1 та пунктом 3 статті 5 Конвенції, пунктами 1, 2 і підпунктом «d» пункту 3 статті 6 Конвенції, статтями 7, 8, 10 і 13 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції: на жорстке поводження працівників міліції у лютому та березні 1999 року та непроведення ефективного розслідування у зв’язку з цим; на умови тримання його під вартою у різних установах виконання покарань у період з лютого 1999 року до червня 2005 року; на жорстоке поводження після закінчення кримінального провадження щодо нього та ненадання йому належної медичної допомоги під час тримання під вартою; на незаконність його затримання та тримання під вартою у 1999 році; на перешкоджання його праву на підготовку захисту на стадії досудового слідства в рамках провадження щодо нього; що його засудження ґрунтувалося на підроблених доказах та неправильних висновках суду; на небезсторонність судів з огляду на те, що інформація про розслідування у його справі була опублікована у засобах масової інформації до розгляду справи у суді; на незаконність обраного йому покарання, оскільки на момент вчинення ним злочинів покарання у виді довічного позбавлення волі не існувало; на неповернення йому та іншим законним власникам речей, вилучених працівниками міліції під час обшуку його квартири під час досудового слідства; на незаконність конфіскації його квартири та її продажу відповідно до вироку Апеляційного суду Донецької області від 21 серпня 2001 року; на порушення під час кримінального провадження щодо нього органами влади прав інших осіб, у тому числі його матері та його співобвинувачених; та на побиття невідомого співкамерника охоронцями виправної колонії № 70 у квітні 2008 року.

64. У контексті всіх наявних у нього документів та з огляду на належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції Суд вважає, що наведені питання не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

65. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A. Шкода

66. Заявник просив Суд присудити йому відшкодування моральної шкоди, проте не вказав розмір суми за цим пунктом.

67. Уряд вважав вимогу заявника необґрунтованою.

68. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд вважає за доцільне присудити заявнику 16 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

69. Заявник не подав жодних вимог за цим пунктом.

C. Пеня

70. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги заявника за статтею 3 Конвенції щодо умов тримання його під вартою у виправній колонії № 70, за пунктом 1 та підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції на відсутність у нього можливості отримати безоплатну правову допомогу під час провадження у Верховному Суді України та за статтею 13 Конвенції на відсутність ефективного засобу юридичного захисну щодо зазначених скарг за статтею 3 Конвенції;

2. Постановляє, що немає необхідності розглядати скарги заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції у поєднанні з підпунктом «b» пункту 3 статті 6 Конвенції на ненадання йому належного часу та можливостей для підготовки свого захисту під час провадження у Верховному Суді України; за пунктом 8 Конвенції на обмеження побачень з родичами під час тримання його під вартою після засудження; за статтями 8 і 34 Конвенції на перехоплення та перегляд його кореспонденції адміністрацією виправної колонії; головним чином, за статтею 13 Конвенції на відсутність ефективного національного засобу юридичного захисту щодо його скарг за статтею 8 Конвенції; та за статтею 34 Конвенції на неможливість отримати та зберігати копії певних документів із матеріалів справи, що розглядалась на національному рівні;

3. Оголошує решту скарг у заяві – неприйнятними;

4. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції;

5. Постановляє, що було порушено пункт 1 та підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції;

6. Постановляє, що було порушено статтю 13 Конвенції;

7. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 16 000 (шістнадцять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована у національну валюту держави-відповідача;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 11 липня 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Наведений переклад рішення розміщено на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням:

https://minjust.gov.ua/files/general/2019/08/09/20190809163209-47.docx