Справа "Ченчевік проти України": Затримка документування арешту може бути виправдана, коли органи влади діяли у надзвичайних обставинах, за яких необхідність негайних заходів обумовлювалась забезпеченням доказів (заява №56920/10, від 18.07.2019 р.)

Фабула судового акту: У своїй заяві до ЄСПЛ заявник скаржився на жорстоке поводження з боку працівників міліції та непроведення ефективного розслідування у зв’язку з цим, та незаконне тримання під вартою з 31 березня до 01 квітня 2010 р.

Факти справи: 31 березня 2010 р. працівники міліції провели спецоперацію. Під час закупки заявник продав оперативному працівнику міліції психотропну речовину. Заявника було затримано та доставлено до відділення міліції. В момент, коли у кабінеті нікого не було, заявник пішов із відділу міліції та на таксі поїхав додому. Пізніше того ж дня, заявник був вдруге затриманий працівниками міліції біля його місця проживання та насильно доставлений назад до відділу міліції. Того дня у нього відібрали «пояснення», в якому він зізнався у вчиненні декількох епізодів незаконного збуту наркотичних засобів. Заявник стверджував, що працівники міліції застосували до нього жорстоке поводження. Не стерпівши біль, заявник підписав документи, які доводили його причетність до скоєння злочинів. Щодо заявника була порушена кримінальна справа. 01 квітня 2010 р. працівник міліції склав протокол затримання. Після цього заявника доставили до ІТТ, проте адміністрація ІТТ відмовилась прийняти його (за твердженнями заявника, через його тілесні ушкодження), та його повернули до відділу міліції. Цього ж дня, працівник міліції викликав швидку, і заявника відвезли до лікарні, де в нього було виявлено переломи двох ребер, травму грудної клітки, черепно-мозкову травму, та пневмоторакс, у зв’язку з чим того ж дня його двічі оперували. Заявник залишався на стаціонарному лікуванні протягом наступних 12 днів. 09 квітня 2010 р. до провадження було допущено захисника.

12 квітня 2010 р. захисник заявника звернувся до міліції зі скаргою на незаконне тримання заявника під вартою 31 березня 2010 р. та жорстоке поводження з ним з боку працівників міліції. Також, 15 і 16 квітня 2010 р. мати заявника та його захисник, звернулися до прокуратури зі скаргою на жорстоке поводження. У подальшому, прокурор декілька разів відмовляв у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції у зв’язку з відсутністю в їхніх діях складу злочину, однак ці рішення скасовувалися вищестоящим прокурором та судом як передчасні та неповні.

04 листопада 2013 р. після неодноразового повернення кримінальної справи заявника слідчому для додаткового розслідування провадження щодо нього було закрито.

Суть справи:

Порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції

Суд зазначив, що задокументовані у лікарні тілесні ушкодження заявника були достатньо серйозними, а його скарга на жорстоке поводження була небезпідставною для цілей статті 3 Конвенції і тому вимагала проведення ефективного розслідування національними органами влади.

Прокуратуру було поінформовано про стверджуване жорстоке поводження із заявником через приблизно два тижні після оскаржуваних подій. Прокуратура розглянула твердження заявника у рамках дослідчої перевірки, яка не відповідала принципам ефективного засобу юридичного захисту, та обмежилася відібранням пояснень у працівників міліції, заявника та інших причетних осіб. Відповідні показання ґрунтувалися на посиланні на судово-медичні висновки, в яких не виключалося припущення, що перелом одного з ребер (єдине підтверджене експертом тілесне ушкодження) заявник міг отримати самостійно внаслідок падіння на сходах. Водночас, Суд зауважив, що у наявних документах ніщо не вказувало на те, що слідчі органи вживали хоча б які-небудь спроби встановити обставини стверджуваної події на сходах, на яку вони посилалися.

Далі Суд врахував те, що перевірка тверджень заявника про катування тривала два роки, упродовж яких прокурори шість разів відмовляли у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції, п’ять з цих постанов пізніше були скасовані вищестоящими органами прокуратури або судом як передчасні та незаконні.

Ці міркування Суд визнав достатніми для висновку про наявність порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції у зв’язку з розслідуванням подій 31 березня 2010 року.

Порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції

Суд врахував, що у заявника на момент прибуття до відділу міліції не було тілесні ушкоджень. Проте через шість годин після офіційного затримання під час медичного огляду заявника у лікарні у нього були задокументовані численні тілесні ушкодження. Отже, Суд вирішив, що саме держава мала надати задовільні та переконливі пояснення обставин, за яких заявник зазнав тілесних ушкоджень. Врахувавши усі обставини справи, Суд зазначив, що характер тілесних ушкоджень заявника, а також відсутність правдоподібного та детального пояснення Уряду щодо походження тілесних ушкоджень призвів до висновку, що заявника було піддано жорстокому поводженню з боку працівників міліції.

Щодо серйозності відповідного поводження із заявником Суд зазначає, що отримані ним тілесні ушкодження, зокрема перелом ребер та пневмоторакс, свідчать про достатню суворість зазнаного ним жорстокого поводження. Крім того, незважаючи на серйозність завданих заявнику тілесних ушкоджень, йому не було негайно надано медичну допомогу. За цих обставин фізичний біль у зв’язку із зазначеним тілесним ушкодженням мав загострюватися відчуттями безпомічності, гострого стресу та тривоги. За цих обставин Суд дійшов висновку, що відповідне жорстоке поводження у цілому та з урахуванням його мети і суворості становило катування у розумінні статті 3 Конвенції.

Порушення пункту 1 статті 5 Конвенції

Суд погодився із тим, що на початку органи влади діяли у надзвичайних обставинах, за яких необхідність вжиття негайних заходів обумовлювалась забезпеченням доказів, а подальша втеча заявника виправдовувала певну затримку в офіційному оформленні його затримання у передбаченому законодавством порядку. Проте, Суд не вбачав жодних законних підстав для затримки у такому оформленні після позбавлення заявника свободи вдруге 31 березня 2010 р. У той час як саме після другого затримання працівники міліції допитували заявника у відділі міліції, і його було піддано катуванню з метою змусити надати зізнавальні показання у вчиненні злочину. Отже, у цій справі Судом було визнано порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку із затримкою у складанні працівниками міліції протоколу про затримання заявника.

За цих підстав, Суд постановив сплатити заявнику 16 000 євро, в якості відшкодування моральної шкоди, та 3 500 євро, в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, що мали бути сплачені на банківський рахунок представника заявника.

Аналізуйте наступні судові акти: «Кардава проти України» (заява №19886/09)

«Антонюк проти України» (Заява № 48040/09)

«Мазур проти України» (заява №59550/11, від 31 жовтня 2019 р.)

«Щербаков проти України»: (заява № 39708/13, від 20.09.2018 р.)

«Белей проти України» (заява №34199/09, від 20.06.2019 р.)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ЧЕНЧЕВІК ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF CHENCHEVIK v. UKRAINE)

(Заява № 56920/10)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

18 липня 2019 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Ченчевік проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Йонко Грозєв (Yonko Grozev), Голова,
Габріеле Куцско-Штадльмайер (Gabriele Kucsko-Stadlmayer),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia), судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 25 червня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 56920/10), яку 30 вересня 2010 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Віталій Андрійович Ченчевік (далі – заявник).

2. Заявника представляв пан Г. Токарев, юрист, який практикує у м. Харків. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений пан І. Ліщина.

3. 07 грудня 2016 року Уряд було повідомлено про скарги заявника на стверджуване жорстоке поводження працівників міліції у відділі міліції та непроведення ефективного розслідування у зв’язку з цим, його допит слідчим 01 квітня 2010 року та застосування до нього наручників під час перебування у лікарні, незаконне тримання під вартою з 16 год. 00 хв. 31 березня 2010 року до 13 год. 00 хв. 01 квітня 2010 року та про скаргу щодо його відсутності у судових засіданнях 02 та 09 квітня 2010 року. Решту скарг у заяві було оголошено неприйнятними відповідно до пункту 3 Правила 54 Регламенту Суду.

4. Уряд не заперечив проти розгляду заяви комітетом.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1975 році та тримається під вартою у
м. Харків. У минулому він вже мав кілька судимостей, у тому числі за злочини, пов’язані з незаконним обігом наркотичних засобів, і на момент подій він був умовно-достроково звільнений.

1. Затримання і тримання заявника під вартою та стверджуване жорстоке поводження працівників міліції

6. На підставі інформації про те, що заявник продовжував займатися злочинною діяльністю, 31 березня 2010 року приблизно о 14 год. 30 хв. працівники міліції провели спецоперацію. Під час закупки заявник продав оперативному працівнику міліції психотропну речовину. Згідно з твердженнями заявника після цього до нього підійшли двоє працівників міліції та «запропонували» йому проїхати з ними до Жовтневого районного відділу міліції Харківського міського управління Головного управління МВС України в Харківській області (далі – відділ міліції). Працівник міліції повідомив начальнику відділу міліції про факт продажу заявником наркотичної речовини та його «затримання» у ході закупки, а у журналі обліку затриманих та доставлених осіб було зроблено запис, що до відділу міліції заявника доставили о 15 год. 00 хв.

7. Згідно з відповідними протоколами після прибуття заявника до відділу міліції з 15 год. 00 хв. до 15 год. 15 хв. у присутності понятих було проведено його візуальний огляд; у заявника вилучили гроші, нібито використані для оплати наркотичних речовин. З 15 год. 15 хв. до 15 год. 30 хв. у заявника відібрали відбитки пальців, щоб встановити, чи торкався він помічених банкнот. У відповідних протоколах немає жодних записів, що на той момент у заявника були які-небудь видимі тілесні ушкодження. Після цього, коли у кабінеті нікого не було, заявник пішов із відділу міліції та на таксі поїхав додому. Згідно з його твердженнями він так вчинив, оскільки усвідомив, що працівники міліції фальсифікували докази проти нього.

8. Згідно з твердженнями заявника приблизно о 16 год. 30 хв. він був затриманий працівниками міліції біля його місця проживання та насильно доставлений назад до відділу міліції. Відповідний запис у журналі обліку затриманих та доставлених осіб, про який зазначено у постанові суду від 23 квітня 2010 року (див. пункт 24), свідчить, що заявник прибув до відділу міліції о 19 год. 30 хв.

9. Того дня у нього відібрали «пояснення», в якому він зізнався у вчиненні декількох епізодів незаконного збуту наркотичних засобів та надав подробиці. У цьому документі він також зазначив, що не мав скарг на працівників міліції, а жоден фізичний чи психологічний тиск під час допиту до нього не застосовувався. У цьому документі не було зазначено ні офіційного статусу заявника, ні часу відібрання «пояснення».

10. Заявник стверджує, що коли його доставили до відділу міліції вдруге, троє працівників міліції спочатку прикули його наручниками до стільця та побили. Потім вони поклали його на підлогу долілиць та приблизно десять хвилин жорстоко били ногами та руками, щоб примусити зізнатись у виготовленні та збуті наркотичних засобів та покарати за втечу. У результаті він отримав серйозні тілесні ушкодження, які згодом було задокументовано у лікарні (див. пункт 14). Не стерпівши біль, заявник підписав документи, які доводили його причетність до виготовлення та збуту наркотичних засобів, у тому числі й згадане у попередньому пункті «пояснення».

11. У незазначений час щодо заявника було порушено кримінальне провадження у зв’язку з незаконним виготовленням та збутом наркотичних засобів. Копія відповідної постанови Суду надана не була.

12. 01 квітня 2010 року з 00 год. 25 хв. до 00 год. 45 хв. працівник міліції склав протокол затримання, в якому було зазначено, що
01 квітня 2010 року о 00 год. 25 хв. заявника було затримано слідчим відповідно до статті 115 Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК України) і він підозрювався у збуті наркотичних засобів. Підписавши цей протокол, заявник письмово зазначив, що жодного злочину не вчиняв та бажав отримати допомогу захисника. З матеріалів справи також вбачається, що заявник відмовився давати будь-які показання за відсутності захисника.

13. Після цього заявника доставили до ізолятора тимчасового тримання (далі – ІТТ), проте адміністрація ІТТ відмовилась прийняти його, та його повернули до відділу міліції. Згідно з твердженнями заявника його відмовились прийняти через його тілесні ушкодження. Органи влади стверджували, що це сталося через скарги заявника на стан здоров’я.

14. 01 квітня 2010 року приблизно о 05 год. 00 хв. черговий працівник міліції викликав швидку, і приблизно о 06 год. 00 хв. заявника відвезли до Харківської міської клінічної лікарні швидкої допомоги (далі – лікарня). Згідно з наявними медичними документами заявник поскаржився бригаді швидкої допомоги та в лікарні на побиття його працівниками міліції за дванадцять годин до прибуття до лікарні. У результаті його медичного огляду у лікарні в нього було виявлено переломи дев’ятого та десятого ребер зліва, травму грудної клітки та черепно-мозкову травму. Йому також було діагностовано пневмоторакс, у зв’язку з чим того ранку його двічі оперували. Заявник залишався в лікарні на стаціонарному лікуванні до 13 квітня 2010 року. Згідно з його твердженнями майже увесь час він був прикутий наручниками до ліжка та постійно охоронявся трьома працівниками міліції.

15. Також 01 квітня 2010 року через декілька годин після операції до заявника прийшов слідчий у його кримінальній справі та допитував його як підозрюваного з 16 год. 40 хв. до 18 год. 10 хв. Перед допитом йому було роз’яснено його процесуальні права, він відмовився від свого права на правову допомогу, оскільки хотів захищати себе самостійно. Під час допиту заявник підтвердив свої зізнавальні показання, надані раніше працівникам міліції. Він також зазначив, що його тілесні ушкодження були спричинені випадковим падінням у стані алкогольного сп’яніння на сходах біля аптеки, ймовірно, 31 березня 2010 року. Згідно з твердженнями заявника його змусили надати всі зазначені показання та відмовитися від свого права на правову допомогу, оскільки раніше того дня його відвідав працівник міліції, який піддав його жорстокому поводженню. Працівник міліції вимагав, щоб заявник підтвердив зізнавальні показання слідчому, та погрожував новими тілесними ушкодженнями у випадку його відмови від «співпраці» з міліцією.

16. 02 квітня 2010 року заявник надав письмові показання начальнику відділу міліції, засвідчивши відсутність у нього скарг на працівників міліції, оскільки тілесні ушкодження, у зв’язку з якими його було доставлено до лікарні, були заподіяні самостійно при «падінні». Він не надав жодних деталей щодо цього та стверджував, що працівники міліції не застосовували до нього ні фізичної сили, ні психологічного тиску. У подальшій скарзі до прокуратури та у своїх доводах до Суду заявник стверджував, що таку заяву його змусив написати той самий працівник міліції, який відвідував його напередодні.

17. Того дня працівник міліції звернувся до Жовтневого районного суду міста Харкова (далі – районний суд) з клопотанням про продовження строку тримання заявника під вартою на два місяці. Районний суд розглянув клопотання у той самий день та вирішив не застосовувати запобіжний захід на цій стадії. Він зазначив, що для ухвалення належного рішення за клопотанням слідчого необхідна була додаткова інформація про заявника та відповідні обставини. У зв’язку з цим та з огляду на проходження заявником лікування у лікарні районний суд продовжив строк затримання заявника до десяти діб.

18. 09 квітня 2010 року, коли заявник все ще перебував у лікарні, слідчий допитав його як обвинуваченого. Заявник заперечив свою вину та відмовився давати показання, якщо йому не нададуть захисника. Зазначивши, що заявник проходив післятравматичне лікування та не міг належним чином оцінювати реальність, слідчий задовольнив клопотання заявника про надання правової допомоги. Того дня до провадження було допущено захисника В.

19. Також того дня слідчий звернувся до районного суду з клопотанням про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Заявник письмово поінформував районний суд, що досі проходив стаціонарне лікування у лікарні та клопотав про продовження строку його затримання. Пізніше того дня у присутності прокурора та захисника В. районний суд вирішив продовжити строк затримання заявника до п’ятнадцяти діб без обрання запобіжного заходу. Ця постанова не підлягала оскарженню.

20. Згідно з твердженнями заявника невдовзі після допущення В. до провадження він відвідав його у лікарні. Він зробив фотографії заявника, на яких було видно, що він був прикутий наручниками до ліжка та у нього були численні тілесні ушкодження, у тому числі великі крововиливи на стегні та руках. Ці фотографії були надані слідчим органам під час розгляду ними скарги заявника на жорстоке поводження (див. пункт 30) та Суду.

21. 15 квітня 2010 року у присутності прокурора, заявника та його захисника районний суд обрав заявнику запобіжний захід у вигляді взяття під варту на підставі того, що він становив небезпеку для суспільства та був схильний до вчинення злочинів.

22. 17 квітня 2010 року заявника доставили до слідчого ізолятора (далі – СІЗО) у м. Харків.

23. 19 квітня 2010 року захисник заявника поскаржився до районного суду, що тримання заявника під вартою з моменту його фактичного затримання до моменту складання слідчим протоколу про затримання було незаконним.

24. 23 квітня 2010 року районний суд відмовив у задоволенні скарги у зв’язку з необґрунтованістю. Він встановив, inter alia, що 31 березня 2010 року приблизно о 15 год. 00 хв. заявника доставили до відділу міліції з метою відібрання у нього «пояснень» щодо збуту ним наркотичних засобів. Після проведення необхідних перевірок 01 квітня 2010 року о 00 год. 25 хв. слідчий дійшов висновку про наявність підстав для офіційного затримання заявника як підозрюваного. Районний суд зазначив, що затримання особи було правом, а не обов’язком слідчого, і що він мав право зробити це також після проведення необхідних слідчих дій та встановлення відповідних обставин за умови наявності викладених у статті 106 КПК України підстав для прийняття такого рішення. Районний суд також встановив на підставі журналу обліку затриманих та доставлених осіб, що 31 березня 2010 року о 15 год. 00 хв. заявник прибув до приміщення відділу міліції для надання показань; умисно покинув приміщення відділу міліції; та о 19 год. 30 хв. був повторно доставлений до відділу міліції з метою відібрання «пояснень». Отже, районний суд дійшов висновку, що починаючи з 15 год. 30 хв. свободу пересування заявника не було жодним чином обмежено, а фактично він був позбавлений свободи з 00 год. 25 хв. 01 квітня 2010 року відповідно до постанови слідчого. Заявник цю постанову не оскаржив.

25. З 27 серпня 2010 року заявника представляв пан Г. Токарев, замінивши В.

26. 18 жовтня 2011 року заявника було звільнено з-під варти під підписку про невиїзд.

27. 04 листопада 2013 року після неодноразового повернення кримінальної справи заявника слідчому для додаткового розслідування провадження щодо нього було закрито. У зв’язку з внесенням змін до офіційного переліку речовин, обіг яких був заборонений, заявник більше не вважався особою, яка вчинила злочин.

1. Розслідування скарг на жорстоке поводження із заявником

28. 12 квітня 2010 року захисник заявника В. звернувся до Головного управління МВС України в Харківській області зі скаргою на незаконне тримання заявника під вартою 31 березня 2010 року та жорстоке поводження з ним працівниками міліції того дня. Він клопотав, inter alia, про проведення судово-медичної експертизи заявника з метою документування його тілесних ушкоджень та встановлення їхнього походження, а також про виділення з матеріалів справи пов’язаних з цими твердженнями матеріалів для їхнього розгляду прокурором.

29. 14 квітня 2010 року слідчий задовольнив клопотання захисника у частині щодо призначення судово-медичної експертизи заявника та відмовив у задоволенні решти його вимог, вказавши на відсутність у слідчих органів інформації щодо обставин, за яких заявник зазнав тілесних ушкоджень, оскільки заявник відмовився давати показання.

30. 15 і 16 квітня 2010 року мати заявника та його захисник, діючи від його імені, звернулися до прокуратури Жовтневого району зі скаргою на жорстоке поводження працівників міліції із заявником 31 березня 2010 року. До скарги захисника було долучено зроблені ним у лікарні фотографії тілесних ушкоджень заявника.

31. 30 квітня 2010 року за клопотанням заявника (див. пункт 28) слідчий у його кримінальній справі призначила судово-медичну експертизу заявника та поставила такі питання експерту: чи зазнав заявник яких-небудь тілесних ушкоджень і, якщо так, то який їхній характер, локалізація та механізм утворення? Коли було заподіяно тілесні ушкодження? Чи могли тілесні ушкодження бути отримані у результаті дорожньо-транспортної пригоди? Чи могли тілесні ушкодження бути заподіяні самостійно при падінні на сходах? У якому положенні знаходилося тіло заявника при отриманні тілесних ушкоджень? Ступінь тяжкості тілесних ушкоджень? Експерту було надано медичну картку заявника та його кримінальну справу.

32. 05 травня 2010 року прокурор призначив судово-медичну експертизу заявника з метою отримання відповідей на такі питання: Чи зазнав заявник яких-небудь тілесних ушкоджень? Якщо так, то яким був ступінь тяжкості тілесних ушкоджень, а також їхній характер, локалізація, давність та механізм їхнього утворення? Чи могли ці тілесні ушкодження утворитися за обставин та у період, зазначені заявником?

33. На підставі матеріалів справи з 25 до 28 травня 2010 року експерт провів судово-медичну експертизу відповідно до зазначених постанов слідчого та прокурора (див. пункт 36).

34. Тим часом прокурор допитав заявника, працівників міліції, причетних до стверджуваного жорстокого поводження, та працівників міліції, які чергували 31 березня, а також понятого, який був присутнім у відділі міліції під час візуального огляду заявника та відібрання відбитків пальців (див. пункт 7). Заявник стверджував, що зазнав жорстокого поводження працівників міліції. Він виклав свою версію подій та доводив, що всі його показання про протилежне були надані під тиском працівників міліції. Працівники міліції заперечили будь-яке застосування до заявника фізичної сили або психологічного тиску у відділі міліції. Двоє працівників міліції стверджували, що при затриманні заявника після його втечі з відділу міліції один із них застосував бойовий прийом, рукопашний бій, і надягнув на заявника наручники. Понятий стверджував, що заявник не висував жодних скарг на стан свого здоров’я під час його огляду у відділ міліції.

35. 14 травня 2010 року прокурор відмовив у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції у зв’язку з відсутністю в їхніх діях складу злочину. Він послався на показання працівників міліції та понятого, а також письмові показання, надані заявником працівникам міліції 02 квітня 2010 року (див. пункт 16). Прокурор також зазначив про відсутність будь-якої інформації про тілесні ушкодження заявника, оскільки судово-медична експертиза ще не була проведена.

36. 28 травня 2010 року експерт Д. склав два акти (№ 2283-aя/10 та № 2284-aя/10), в яких стверджував, що не міг відповісти на питання слідчого та прокурора (див. пункти 31 і 32) на підставі наявних матеріалів. Згідно з його твердженнями у медичній картці заявника не було зазначено, що у нього були які-небудь видимі тілесні ушкодження; наявність черепно-мозкової травми, задокументованої у лікарні, не була підтверджена об’єктивними судово-медичними даними; не вбачалося можливим дійти будь-якого висновку щодо травми грудної клітки, оскільки наявні рентгенограми були низької якості та не могли бути проаналізовані. Експерт зазначив, що відповісти на поставлені питання буде можливо після проходження заявником контрольного рентгенологічного обстеження грудної клітки.

37. Того дня заявник пройшов рентгенологічне обстеження, і слідчий у кримінальний справі заявника призначила ще одну судово-медичну експертизу, щоб отримати відповідь на ті самі питання, що були поставлені в її постанові від 30 квітня 2010 року (див. пункт 31).

38. 06 липня 2010 року експерт Д. склав висновок (2604-ая/10), в якому на підставі рентгенограми грудної клітки заявника від 28 травня 2010 року діагностував заявнику консолідований перелом дев’ятого ребра. Область десятого ребра знімком охоплена не була, а тому експерт не міг надати жодної оцінки щодо цього. Експерт дійшов висновку, що перелом ребра міг утворитися від дії тупого твердого предмету у період, зазначений у постанові слідчого. Він зазначив, що не могла бути виключена можливість утворення цього тілесного ушкодження внаслідок падіння на сходах. Експерт також повторив, що наявність у заявника черепно-мозкової травми під час його обстеження підтверджена не була, а дослідити, чи мав заявник травму грудної клітки, як було задокументовано у лікарні, він не міг через низьку якість наявних рентгенограм. Насамкінець, він зазначив, що відповісти на друге та четверте питання слідчого (див. пункт 31) було неможливо через відсутність об’єктивних судово-медичних даних.

39. 29 березня 2011 року за скаргою заявника вищестоящий прокурор скасував постанову прокурора від 14 травня 2010 року про відмову у порушенні кримінальної справи як передчасну та неповну.

40. 05 квітня 2011 року прокурор повторно відмовив у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції. Окрім показань працівників міліції, він послався на показання водія таксі, який нібито відвіз заявника додому, коли той пішов з відділу міліції 31 березня 2010 року. Згідно з твердженнями прокурора водій повідомив, що перед тим, як сісти у таксі, заявник впав на дорогу та вдарився лівою частиною грудної клітки. Він також послався на висновки акту судово-медичного дослідження від 28 травня 2010 року (див. пункт 36).

41. 02 вересня 2011 року районний суд скасував зазначену постанову прокурора як передчасну та постановив провести додаткову судово-медичну експертизу, яка повинна була включати в себе безпосередній огляд заявника та проведення контрольного рентгенологічного обстеження.

42. 06 жовтня 2011 року за вказівками районного суду прокурор призначив додаткову судово-медичну експертизу. Експерт повинен був відповісти на питання щодо характеру та ступеня
тяжкості тілесних ушкоджень заявника. Експертиза проводилася
з 13 до 19 жовтня 2011 року на підставі медичної картки заявника та без участі заявника (див. пункт 44).

43. Тим часом 07 жовтня 2011 року прокурор повторно відмовив у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції на підставах, аналогічних наведеним у його постанові від 05 квітня 2011 року.

44. 19 жовтня 2011 року експерт Д. склав акт додаткового судово-медичного обстеження (5194‑ая/11), в якому більшою мірою повторювалися висновки акту від 06 липня 2010 року (див. пункт 38).

45. 19 грудня 2011 року вищестоящий прокурор скасував постанову від 07 жовтня 2011 року як передчасну та незаконну. Він дав вказівку витребувати та долучити до матеріалів справи акт судово-медичного обстеження характеру та ступеня тяжкості тілесних ушкоджень заявника. Того дня прокурор поставив додаткове питання судово-медичному експерту, а саме: чи міг заявник отримати тілесне ушкодження внаслідок падіння в стані алкогольного сп’яніння на цементні сходи, як він повідомив слідчому 01 квітня 2010 року
(див. пункт 15). Додаткове судово-медичне дослідження проводилося з 30 грудня 2011 року до 30 січня 2012 року (див. пункт 47).

46. Тим часом 29 грудня 2011 року прокурор повторно відмовив у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції на тих самих підставах, що і раніше.

47. 30 січня 2012 року судово-медичний експерт Д. склав додатковий акт (№ 6688-ая/11), в якому повторив свій попередній висновок, що у заявника був перелом дев’ятого ребра з лівого боку та це тілесне ушкодження могло утворитися від дії тупого твердого предмету у період, зазначений у постанові слідчого про проведення додаткового дослідження. Експерт зазначив, що локалізація перелому дев’ятого ребра не виключала можливість утворення тілесного ушкодження внаслідок падіння на сходах.

48. 02 березня 2012 року вищестоящий прокурор скасував постанову прокурора від 29 грудня 2011 року про відмову у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції. Він встановив, що проведена перевірка була неповною, а її висновки – передчасними. Було постановлено додатково відібрати пояснення у можливих свідків.

49. 12 березня 2012 року, зазначивши про неможливість відібрання пояснень у свідків у зв’язку з їхньої неявкою, прокурор виніс ще одну постанову про відмову у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції. 28 травня 2012 року цю постанову було скасовано як передчасну та необґрунтовану.

50. 07 червня 2012 року, додатково відібравши пояснення у декількох працівників міліції та зазначивши про неможливість відібрати пояснення в інших свідків, прокурор відмовив у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції. Ця постанова заявником не оскаржувалася.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

1. Конституція України від 28 червня 1996 року

51. Відповідна частина статті 29 Конституції передбачає:

«... У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. ...

Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. ...»

1. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року (чинний до 20 листопада 2012 року)

52. Відповідні положення цього Кодексу передбачають:

Стаття 106. Затримання органом дізнання підозрюваного у вчиненні злочину

«Орган дізнання вправі затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, лише при наявності однієї з таких підстав:

(1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;

(2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин;

(3) коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.

При наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, коли ця особа намагалася втекти, або коли її місце проживання чи перебування не зареєстровано, або коли не встановлено особи підозрюваного. ...»

Стаття 115. Затримання слідчим підозрюваного у вчиненні злочину

«Слідчий вправі затримати … особу, підозрювану у вчинені злочину, за підставами і в порядку, передбаченими [статтею] 106… цього Кодексу. ...»

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ ІЗ ЖОРСТОКИМ ПОВОДЖЕННЯМ

53. Заявник скаржився на катування працівниками міліції 31 березня 2010 року та непроведення ефективного розслідування на національному рівні у зв’язку з цим. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»

1. Прийнятність

54. Уряд доводив, що твердження заявника про жорстоке поводження було необґрунтованим та не підтверджувалося доказами. Він заперечив будь-який зв’язок між поводженням із заявником у відділі міліції та його переломом ребер, пояснивши це тілесне ушкодження його випадковим падінням на сходах. При цьому він посилався на письмові показання заявника, надані наступного дня після стверджуваного жорстокого поводження з ним, про те, що він не зазнав жорстокого поводження працівників міліції та отримав тілесні ушкодження внаслідок падіння на сходах (див. пункт 16). Уряд також посилався на результати судово-медичних досліджень, в яких не виключалася можливість перелому ребра внаслідок падіння на сходах (див. пункти 38 і 47), а також на результати прокурорської перевірки, яка згідно з твердженнями Уряду відповідала вимозі ефективності відповідно до статті 3 Конвенції. На думку Уряду, те, що слідчі органи неодноразово відмовляли у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції та в подальшому ці постанови скасовувались, доводило, що державні органи намагалися встановити істину та належним чином розглянути твердження заявника. Він також критикував заявника, оскільки вперше він висунув скаргу майже через два тижні після стверджуваного жорстокого поводження.

55. Заявник наполягав на прийнятності його скарги.

56. Суд зазначає, що скарга на жорстоке поводження порушує серйозні питання, які вимагають розгляду по суті. Отже, всупереч доводам Уряду, скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції (див. рішення у справі «Серіков проти України» (Serikov v. Ukraine), заява № 42164/09, пункт 53, від 23 липня 2015 року). Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

1. Суть
   1. Доводи сторін

57. Заявник наполягав, що його було піддано катуванню під час перебування у відділі міліції з метою змусити його дати зізнавальні показання. Його також змусили написати заяву, що до нього не застосовували фізичну силу, а тілесні ушкодження він отримав внаслідок падіння у стані алкогольного сп’яніння на сходах. Згідно з його твердженнями те, що працівники міліції бажали отримати таку заяву від нього, було непрямим доказом того, що його було піддано катуванню у відділі міліції.

58. Посилаючись на медичні документи, заявник зазначив про встановленість факту, що під час перебування під контролем працівників міліції він зазнав тяжких тілесних ушкоджень, у зв’язку з якими його двічі оперували. У зв’язку з цим він зазначив, що до відділу міліції його доставили здоровим. Хоча органи вдали заперечували застосування до нього сили, вони не надали жодного правдоподібного пояснення походженню його тілесних ушкоджень. Заявник також ставив під сумнів якість проведених експертом Д. судово-медичних досліджень та зроблені ним висновки. Він надав альтернативний судово-медичний висновок, в якому виключалася можливість утворення його тілесних ушкоджень внаслідок падіння на сходах.

59. Заявник також стверджував, що не міг подати свою скаргу раніше, оскільки проходив післяопераційне лікування у лікарні під постійним наглядом працівників міліції та не був представлений захисником до 09 квітня 2011 року. Відповідну скаргу було подано, як тільки йому надали доступ до захисника.

60. Насамкінець, заявник стверджував, що незважаючи на існування об’єктивних доказів отримання ним тілесних ушкоджень під час перебування у відділі міліції, прокуратура неодноразово відмовляла у порушенні кримінальної справи щодо причетних працівників міліції, головним чином, на підставі показань працівників міліції. Він також стверджував, що тривалість розслідування, у тому числі затримки у призначенні та проведенні відповідних експертиз, були надмірними та вказували на небажання органів влади встановити істину у справі та притягнути до кримінальної відповідальності працівників міліції, які піддали його жорстокому поводженню.

61. Уряд не надав коментарів щодо суті тверджень заявника про жорстоке поводження, пославшись натомість на свою позицію про неприйнятність цієї частини заяви (див. пункт 54).

1. Оцінка Суду

62. З огляду на субсидіарний характер своєї ролі Суд вважає за доцільне спочатку розглянути, чи були скарги заявника належним чином перевірені національними органами влади, а після цього повернутися до питання про те, чи мало місце жорстоке поводження, враховуючи відповідні висновки, зроблені на національному рівні (див., наприклад, mutatis mutandis, рішення у справах «Бакланов проти України» (Baklanov v. Ukraine), заява № 44425/08, пункти 70 і 71, від 24 жовтня 2013 року та «Садков проти України» (Sadkov v. Ukraine), заява № 21987/05, пункт 90, від 06 липня 2017 року).

1. Ефективність розслідування

63. Відповідні принципи практики наведені, зокрема, в рішеннях Суду у справах «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункти 114 – 123, від 28 вересня 2015 року) та «Савіцький проти України» (Savitskyy v. Ukraine), заява № 38773/05, пункти 99 – 101, від 26 липня 2012 року).

64. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що задокументовані у лікарні тілесні ушкодження заявника були достатньо серйозними, а його скарга на жорстоке поводження була небезпідставною для цілей статті 3 Конвенції і тому вимагала проведення ефективного розслідування національними органами влади.

65. Прокуратуру було поінформовано про стверджуване жорстоке поводження із заявником через приблизно два тижні після оскаржуваних подій, коли заявнику, який знаходився на стаціонарному лікуванні у лікарні під постійним наглядом міліції, було надано доступ до його захисника. Суд не вважає, що за обставин цієї справи заявнику можна дорікнути за неподання скарги раніше.

66. Прокуратура розглянула твердження заявника у рамках дослідчої перевірки без порушення повноцінної кримінальної справи. Раніше Суд у різних контекстах вже встановлював, що ця слідча процедура не відповідала принципам ефективного засобу юридичного захисту, зокрема тому, що прокурор, який проводив дослідчу перевірку, міг здійснювати лише обмежений перелік процесуальних дій у рамках такої процедури, а потерпілий не мав офіційного статусу і, таким чином, позбавлявся можливості брати ефективну участь у процедурі (див., наприклад, згадане рішення у справі «Савіцький проти України» (Savitskyy v. Ukraine), пункт 105).

67. Дослідча перевірка по суті обмежилася відібранням пояснень у працівників міліції, заявника та інших причетних осіб. Не було вжито жодних додаткових заходів для вирішення неузгодженостей між версією працівників міліції, що заявник самостійно заподіяв тілесні ушкодження, та версією заявника, наприклад, шляхом проведення очної ставки між причетними особами і відтворення обстановки та обставин події. У будь-якому разі, такий захід був би неможливим без порушення кримінальної справи.

68. Показання працівників міліції ґрунтувалися на посиланні на судово-медичні висновки, в яких не виключалося припущення, що перелом дев’ятого ребра – єдине підтверджене експертом тілесне ушкодження – заявник міг отримати самостійно внаслідок падіння на сходах. Проте вбачається, що судово-медичний експерт зробив таке зауваження, скоріше щоб відповісти на конкретне запитання органів влади, аніж відобразити власну думку щодо найбільш ймовірного механізму утворення тілесного ушкодження. Дійсно, з матеріалів справи не вбачається, що після надання акту від 28 травня 2010 року, в якому експерт не зміг відповісти на питання щодо походження тілесних ушкоджень, органи влади намагалися встановити, чи могли тілесні ушкодження заявника утворитися внаслідок жорстокого поводження працівників міліції. Водночас, експерту було поставлено питання, чи могли тілесні ушкодження утворитися внаслідок «падіння на сходах» (див. пункт 45). На думку Суду, це вказує на те, що органи влади намагалися уникнути роз’яснення цього питання у судово-медичному висновку. Крім того, існують сумніви щодо якості судово-медичних обстежень. Проте за обставин цієї справи Суд не вважає за необхідне детально розглядати це питання.

69. У наявних у Суду документах ніщо не вказує, що слідчі органи вживали будь-які спроби встановити обставини стверджуваної події на сходах, на яку вони посилалися для пояснення механізму утворення перелому ребер заявника, та надати деталі тієї події. Проте це не розглядалось, як перешкода для відхилення твердження заявника про жорстоке поводження у зв’язку з необґрунтованістю.

70. Перевірка твердження заявника про катування тривала два роки, упродовж яких прокурори шість разів відмовляли у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції, п’ять з цих постанов пізніше були скасовані вищестоящими органами прокуратури або судом як передчасні, незаконні та такі, що ґрунтувалися на поверхневому розслідуванні. З огляду на підстави для таких скасувань і подальше повторне розслідування Суд вважає, що ці постанови свідчать про серйозні недоліки у розслідуванні, спричинені системними проблемами в Україні (див. рішення у справі «Олександр Смирнов проти України» (Aleksandr Smirnov v. Ukraine),
заява № 38683/06, пункт 61, від 15 липня 2010 року).

71. Суд вважає ці міркування достатніми для висновку, що національні органи влади не відреагували на скаргу заявника на жорстоке поводження з належною старанністю, яка вимагається статтею 3 Конвенції. При цьому Суд не вважає за необхідне розглядати детальніше інші недоліки розслідування.

72. Отже, було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції у зв’язку з розслідуванням подій 31 березня 2010 року.

1. Стверджуване катування заявника працівниками міліції

73. Відповідні принципи практики наведені, зокрема, у згаданому рішенні Суду у справі «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], пункти 81 – 83, 85 і 88 – 90 з подальшими посиланнями).

74. Сторони не оскаржують, що 31 березня 2010 року заявника двічі доставляли до відділу міліції для надання показань щодо збуту ним наркотичних засобів працівнику міліції раніше того дня. Уряд не стверджував, і з наявних у Суду доказів не вбачається, що у заявника були якісь тілесні ушкодження на момент прибуття до відділу міліції. Проте через шість годин після офіційного затримання під час медичного огляду заявника у лікарні було задокументовано численні тілесні ушкодження (див. пункт 14). Після того, як 31 березня 2010 року заявника затримали вдруге, він перебував під постійним контролем органів влади. Отже, Суд вважає, що саме держава мала надати задовільні та переконливі пояснення обставин, за яких заявник зазнав тілесних ушкоджень. Невиконання державою цього тягаря доведення може спонукати Суд прийняти версію подій заявника (див. рішення у справі «Строган проти України» (Strogan v. Ukraine), заява № 30198/11, пункт 73, від 06 жовтня 2016 року).

75. Уряд заперечив проти тверджень заявника про жорстоке поводження працівників міліції та стверджував, що він самостійно заподіяв тілесні ушкодження. Проте ця версія подій, по суті, ґрунтувалася на власних показаннях працівників міліції, які не можуть розглядатися як неупереджені, на відповідних показаннях заявника, наданих працівникам міліції наступного для після стверджуваного жорстокого поводження з ним (див. пункти 15 і 16), і висновках судово-медичного експерта (див. пункти 38 і 47).

76. Щодо тверджень заявника, на які посилався Уряд та які є дуже нечіткими і загальними, Суд зазначає, що під час медичного огляду заявника бригадою швидкої допомоги, в лікарні, а також під час розслідування його скарги на жорстоке поводження, тобто перед та після надання цих показань, заявник стверджував, що зазнав тілесних ушкоджень внаслідок жорстокого поводження працівників міліції (див. пункти 14 і 34), і упродовж усього розслідування його версія подій була послідовною (див. рішення у справах «Міхайлов проти Естонії» (Mihhailov v. Estonia), заява № 64418/10, пункт 123, від 30 серпня 2016 року; «Бєлозоров проти Росії та України» (Belozorov v. Russia and Ukraine), заява № 43611/02, пункт 107, від 15 жовтня 2015 року та «Налбандян проти Вірменії» (Nalbandyan v. Armenia), заява № 9935/06, пункт 107, від 31 березня 2015 року). За цих обставин Суд не може прийняти показання заявника, на які посилався Уряд, як підтвердження того, що тілесні ушкодження заявника були спричинені самостійно.

77. Судово-медичні висновки, на які посилався Уряд, не є беззаперечними (див. пункт 68). Крім того, Уряд не надав інформації щодо часу та місця (на яких сходах) отримання заявником цих тілесних ушкоджень, оскільки це питання ніколи не було предметом прокурорської перевірки (див. пункт 69).

78. Отже, Суд вважає непереконливим, що декілька тілесних ушкоджень на різних частинах тіла заявника (див. пункт 14) могли утворитися у наведений Урядом спосіб. Він зазначає, що наявні докази, характер тілесних ушкоджень заявника, а також відсутність правдоподібного та детального пояснення Уряду щодо походження тілесних ушкоджень призводить до несприятливого висновку, що заявника було піддано жорстокому поводженню працівників міліції (див. рішення у справі «Ярошовець та інші проти України» (Yaroshovets and Others v. Ukraine), заяви № 74820/10, № 71/11, № 76/11, № 83/11 і № 332/11, пункт 85, від 03 грудня 2015 року).

79. Щодо серйозності відповідного жорстокого поводження Суд зазначає, що отримані заявником тілесні ушкодження, зокрема перелом ребер та пневмоторакс, свідчать про суворість зазнаного заявником жорстокого поводження. Згідно з наданим заявником описом це поводження здійснювалося за зачиненими дверима у відділі міліції, де заявник не мав засобів для захисту. Ніщо не свідчить про те, що застосування фізичної сили було необхідним внаслідок власної поведінки заявника (див. згадане рішення у справі «Буїд проти Бельгії» (Bouyid v. Belgium), пункт 85). Крім того, незважаючи на серйозність завданих заявнику тілесних ушкоджень, йому не було негайно надано медичну допомогу. За цих обставин фізичний біль у зв’язку із зазначеним тілесним ушкодженням мав загострюватися відчуттями безпомічності, гострого стресу та тривоги. До того ж жорстоке подовження із заявником було навмисним та спрямованим на отримання від нього показань щодо злочину, у вчиненні якого він підозрювався (див., аналогічний підхід в рішенні у справі «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункт 67,
від 07 листопада 2013 року).

80. За цих обставин Суд доходить висновку, що відповідне жорстоке поводження у цілому та з урахуванням його мети і суворості становило катування у розумінні статті 3 Конвенції.

81. Отже, було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції.

II. стверджуване порушення пункту 1 статті 5 конвенції

82. Заявник скаржився на порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, оскільки слідчий склав протокол про його затримання як підозрюваного більше ніж через десять годин після його фактичного затримання. Відповідні частини пункту 1 статті 5 Конвенції передбачають:

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;»

83. Уряд стверджував, що 31 березня 2010 року працівники міліції доставили заявника до відділу міліції як підозрюваного у вчиненні злочину, пов’язаного з незаконним обігом наркотичних засобів. Проте після проведення первинних перевірок заявник утік. Після його повторного затримання було складено протокол про його затримання відповідно до законодавства. Отже, будь-яку затримку в оформленні його затримання було спричинено власною поведінкою заявника.

84. Не оскаржуючи наявність законних підстав для його затримання, заявник стверджував, що протокол про затримання, який відповідно до законодавства був єдиним можливим обґрунтуванням тримання його під вартою у його ситуації, слідчий склав більше ніж через десять годин після фактичного позбавлення його свободи.

1. Прийнятність

85. Суд також вважає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

1. Суть

86. Не оскаржується, що вперше заявника було позбавлено свободи 31 березня 2010 року о 14 год. 30 хв. і згодом о 16 год. 30 хв., коли його затримали після втечі, тоді як протокол про його затримання було складено лише 01 квітня 2010 року приблизно о 00 год. 25 хв.
(див. пункти 6, 8 і 12).

87. Суд встановлював порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у низці справ, в яких була наявна затримка при складанні таких протоколів (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Гріненко проти України» (Grinenko v. Ukraine), заява № 33627/06, пункти 75 – 78, від 15 листопада 2012 року та згадане рішення у справі «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), пункти 85 – 88).

88. На відміну від зазначених справ, у цій справі Уряд визнав, що протокол про затримання було складено із затримкою та зазначив, що ця затримка була виключною та спричинена власною поведінкою заявника, зокрема, його втечею з відділу міліції після проведення його огляду та відібрання в нього відбитки пальців (див. пункт 83).

89. Суд також встановив, що за відсутності одночасних записів подальше визнання затримки у складанні протоколу про затримання було само собою недостатнім для усунення проблеми за пунктом 1 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Смолик проти України» (Smolik v. Ukraine), заява № 11778/05, пункт 46, від 19 січня 2012 року).

90. На противагу, у цій справі затримання заявника працівниками міліції під час спецоперації було відображено у рапорті працівника міліції начальнику відділу, а перше прибуття заявника до відділу міліції було зафіксовано у журналі обліку затриманих та доставлених осіб (див. пункт 6). Вжиті у відділі міліції процесуальні дії за участю заявника були належним чином задокументовані, як і його прибуття до відділу міліції о 19 год. 30 хв. (див. пункти 7 і 8).

91. Повертаючись до аргументів Уряду, Суд готовий погодитись, що органи влади діяли у надзвичайних обставинах, за яких необхідність вжиття негайних заходів обумовлювалась забезпеченням доказів (див. пункт 7), а подальша втеча заявника виправдовувала певну затримку в офіційному оформленні його затримання у передбаченому законодавством порядку. Проте за цих обставин і з огляду на обрану форму затримання на підставі рішення слідчого Суд не вбачає жодних законних підстав для затримки у такому оформленні після позбавлення заявника свободи вдруге 31 березня 2010 року. Уряд не навів жодних аргументів або доказів щодо цього. Також варто зазначити, що з 19 год. 30 хв. 31 березня 2010 року до 00 год. 25 хв. 01 квітня 2010 року працівники міліції допитували заявника у відділі міліції щодо стверджуваної причетності до незаконного виготовлення та збуту наркотичних засобів, і його було піддано катуванню з метою змусити надати зізнавальні показання у вчиненні цього злочину
(див. пункт 79).

92. Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку із затримкою у складанні протоколу про затримання.

III. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

93. Заявник також скаржився за статтею 3 Конвенції, що (а) 01 квітня 2010 року його примусово допитали усього через декілька годин після операції, коли він погано почувався; та (b) під час перебування у лікарні з 01 до 13 квітня 2010 року він був прикутий наручниками до ліжка і перебував під постійною охороною трьох працівників міліції. За пунктом 3 статті 5 Конвенції заявник скаржився, що національний суд не заслухав його особисті показання перед винесенням своїх постанов від 02 і 09 квітня 2010 року про продовження його затримання.

94. З огляду на факти справи, доводи сторін та наведені висновки за статтею 3 і пунктом 1 статті 5 Конвенції Суд вважає, що основні юридичні питання у цій заяві були вирішені. Отже, Суд доходить висновку, що немає необхідності у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті зазначених у попередньому пункті скарг
(див. аналогічний підхід в рішеннях у справах «Варнава та інші проти Туреччини» [ВП] (Varnava and Others v. Turkey) [GC], заява № 16064/90 та 8 інших заяв, пункти 210 та 211, ЄСПЛ 2009; «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014 з подальшими посиланнями та «Мокану та інші проти Республіки Молдова» (Mocanu and Others v. The Republic of Moldova), заява № 8141/07, пункт 37, від 26 червня 2018 року).

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

95. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

1. Шкода

96. Заявник вимагав 30 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди, якої він зазнав внаслідок катування працівників міліції.

97. Уряд заперечив проти цієї вимоги.

98. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 16 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

1. Судові та інші витрати

99. Заявник також вимагав 8 308 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження на національному рівні та в Суді у 2010, 2011 і 2017 роках. Він також вимагав 581,56 євро в якості компенсації адміністративних витрат. Ця сума розрахована, як така, що дорівнює 7% від зазначених сум судових витрат.

100. Для обґрунтування цієї вимоги заявник надав укладений з паном Токаревим договір про надання правової допомоги від 30 вересня 2010 року, яким встановлювалася погодинна ставка юриста у розмірі 60 євро за представництво на національному рівні та 100 євро під час провадження у Суді. Він також надав три аркуші актів виконаних робіт та звіти про витрати, заповнені паном Токаревим, щодо виконаної у 2011 і 2017 роках роботи.

101. Уряд заперечив проти цих вимог як надмірних та необґрунтованих.

102. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. З огляду на наявні в нього документи Суд вважає за розумне присудити заявнику 3 500 євро в якості компенсації витрат на правовому допомогу під час провадження на національному рівні та у Суді. Ця сума має бути сплачена на банківський рахунок захисника заявника, пана Токарева, як зазначено заявником (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Хлаіфія та інші проти Італії» [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy) [GC], заява № 16483/12, пункт 288 та підпункт «а» пункту 12 резолютивної частини, ЄСПЛ 2016 (витяги). Суд відхиляє решту вимог щодо судових та інших витрат.

1. Пеня

103. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги на стверджуване катування у відділі міліції 31 березня 2010 року та непроведення ефективного розслідування у зв’язку з цим, а також на незаконність тримання заявника під вартою у відділі міліції у зазначену дату;
2. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з катуванням заявника представниками держави;
3. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з непроведенням ефективного розслідування тверджень заявника про жорстоке поводження;
4. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції;
5. Постановляє, що немає необхідності розглядати питання прийнятності та суті решти скарг заявника за статтями 3 і 5 Конвенції;
6. Постановляє, що:
   1. упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
      1. 16 000 (шістнадцять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди, якої зазнав заявник, які мають бути сплачені заявнику;
      2. 3 500 (три тисячі п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути сплачені на банківський рахунок представника заявника, пана Г. Токарева;
   2. із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 18 липня 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Наведений переклад рішення розміщено на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням:

https://minjust.gov.ua/files/general/2019/08/20/20190820120058-84.docx