Справа "Бурлаков та Лисенко проти України" (заява №19103/11, від 17.12.2019 р.): Cкладнощі у встановленні суті скарг про жорстоке поводження спричинені непроведенням ефективного розслідування цих скарг

Фабула судового акту: У заяві до ЄСПЛ заявники скаржилися на жорстоке поводження, непроведення ефективного розслідування цих тверджень і відсутність національних засобів юридичного захисту; погані умови перевезення і тримання їх під вартою; незаконне тримання під вартою; ненадання другому заявнику належної медичної допомоги протягом тримання під вартою; та перешкоджання їхньому листуванню з Судом.

Факти справи: 25 червня 2010 р. працівники СБУ затримали заявників за підозрою у незаконному придбанні, зберіганні і збуті наркотичних засобів.

Медичні огляди заявників та розслідування жорстокого поводження

26 червня 2010 р. першому заявнику було викликано швидку медичну допомогу. Лікарі бригади швидкої медичної допомоги задокументували, що у нього були тілесні ушкодження. В період з 29 червня до 2 липня було проведено судово-медичну експертизу першого заявника, та встановлено, що ці тілесні ушкодження утворились за три – п’ять днів до експертизи. Пізніше, за результатами дослідчої перевірки слідчий відмовив у порушенні кримінальної справи за скаргами першого заявника на жорстоке поводження. Суд залишив постанову слідчого у силі, взявши до уваги показання свідків про те, що перший заявник чинив сильний опір під час затримання.

29 червня судово-медичний експерт підтвердив наявність тілесних ушкоджень у другого заявника, проте згідно з його висновками, ці тілесні ушкодження утворились за п’ять – вісім днів до експертизи. Пізніше, слідчий відмовив у порушенні кримінальної справи за скаргами другого заявника на жорстоке поводження. Другий заявник оскаржив цю постанову, проте її було залишено без змін як судом першої, так і апеляційної інстанцій.

У серпні 2014 р. заявників було визнано винними у незаконному придбанні, зберіганні і збуті наркотичних засобів та обрав їм покарання у виді позбавлення волі на строк більше ніж дев’ять років.

Тримання заявників під вартою під час досудового слідства та пов’язані з цим питання

Після затримання, заявників доставили до суду, який санкціонував тримання їх під вартою. Потім цей суд та суд апеляційної інстанції винесли низку постанов, якими продовжували строк тримання заявників під вартою. Постанови судів здебільшого ґрунтувалися на тому, що: справа була складною і провадження тривало; заявники обвинувачувались у вчиненні серйозних злочинів; вони могли ухилитися від слідства та суду і перешкодити встановленню фактів у справі; та могли продовжити злочинну діяльність.

Умови тримання під вартою та перевезення

Згідно з твердженнями заявників під час перевезення їх до судових засідань їх тримали в автомобілях спеціального призначення і транзитних камерах місцевого суду, умови в яких були неналежними, а також були випадки, коли їх перевозили в автомобілях разом із хворими на туберкульоз ув’язненими. Органи прокуратури розглядали відповідні скарги заявників, визнаючи їх необгрунтованими. Під час тримання під вартою другого заявника відвідували лікарі та оглядали його у зв’язку з наявними у нього захворюваннями. Йому було надано медичну допомогу і встановлено подальший медичний нагляд.

Суть справи:

Порушення статті 3 Конвенції

Суд зауважив, що через обставини затримання заявників, зокрема, можливе законне застосування сили, встановити поза розумним сумнівом, що заявники зазнали тілесних ушкоджень у стверджуваний ними спосіб є проблемним. Відтак, Суд одразу дійшов висновку, що складнощі у встановленні суті тверджень заявників про жорстоке поводження спричинені непроведенням органами влади ефективного розслідування їхніх скарг.

Таким чином, Суд дійшов висновку, що у цій справі не було вжито жодних серйозних спроб розслідувати твердження заявників про жорстоке поводження, а отже, було порушено статтю 3 Конвенції щодо обох заявників.

Порушення статті 13 Конвенції

Суд зазначив, що кримінальне провадження щодо жорстокого поводження було вирішальним для здійснення заявниками права вимагати відшкодування за тілесні ушкодження: без встановлення особи, яка вчинила злочин, цивільний позов був би безуспішним. Відтак, недоліки зазначеного кримінального провадження по суті позбавили заявників можливості подати цивільний позов та отримати відшкодування. Відповідно, Суд констатував порушення статтю 13 Конвенції щодо обох заявників.

Порушення статті 3 Конвенції (умови перевезення)

Суд зауважив, що твердження заявників щодо умов перевезення і тримання їх під вартою у дні проведення засідань були перевірені на національному рівні і частково визнані національними органами влади. Суд визнав доводи заявників з цього приводу детальними та послідовними. Крім того, Уряд жодним чином не спростував аргументи заявників.

Відтак, Судом було констатовано порушення статті 3 Конвенції у цій частині скарг заявників.

Порушення пункту 3 статті 5 Конвенції

Суд, розглянувши всі наявні в нього матеріали, та посилаючись на свою практику, визнав, що тримання заявників під вартою під час досудового слідства протягом більше ніж чотирьох років було надмірно тривалим. Крім того, на момент подій законодавство України не передбачало порядку перегляду законності тривалого тримання під вартою після закінчення досудового слідства, який би відповідав вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції, та не було забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у зв’язку з триманням їх під вартою, яке суперечило положенням статті 5 Конвенції.

Враховуючи вищезазначене, Судом було констатовано порушення пунктів 3, 4 і 5 статті 5 Конвенції.

Відсутність порушення статті 34 Конвенції

Розглянувши матеріали справи, Суд дійшов висновку, що у даній справі не було доведено, що заборони або обмеження щодо спілкування з родичами якимось чином перешкодили заявникам подати їхні скарги до Суду. Відтак, Суд постановив, що держава у цій справі своїх зобов’язань за ст. 34 Конвенції дотрималась.

Врахувавши всі обставини справи, Суд постановив сплатити обом заявникам по 4 000 євро, в якості відшкодування понесеної ними моральної шкоди.

Аналізуйте наступні судові акти: «Маріянчук та інші проти України»: (заяви № 14490/07 та 2 інші, від 17.01.2019 р.)

«Сіренко та інші проти України»: (заяви № 22964/11, № 50441/13 та № 57993/13, від 24.10.2019 р.)

«Бургазли проти України»: (заява № 41920/09, від 21.03.2019 р.)

«Акименко проти України»: (заява № 32567/11, від 04.07.2019 р.)

«Кущ проти України»: (заява № 53865/11, від 03.12.2015 р.)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «БУРЛАКОВ ТА ЛИСЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF BURLAKOV AND LYSENKO v. UKRAINE)

(Заява № 19103/11)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

17 грудня 2019 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Бурлаков та Лисенко проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Сіофра О’Лірі (Síofra O’Leary), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia), судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 26 листопада 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 19103/11), яку 17 березня
2011 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) двоє громадян України, пан Євгеній Олександрович Бурлаков (далі – перший заявник) та пан Ілля Володимирович Лисенко (далі – другий заявник).

2. Заявників, яким було надано правову допомогу, представляли різні юристи, на останніх етапах провадження пані Н. Охотнікова, юрист, яка практикує у м. Київ. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина.

3. 07 грудня 2016 року Уряд було повідомлено про скарги заявників щодо: їхніх тверджень про жорстоке поводження, непроведення ефективного розслідування цих тверджень і відсутність національних засобів юридичного захисту (статті 3 і 13 Конвенції); поганих умов перевезення і тримання їх під вартою у дні проведення засідань
(стаття 3 Конвенції); їхнього тримання під вартою під час досудового слідства (пункти 3, 4 і 5 статті 5 Конвенції); ненадання другому заявнику належної медичної допомоги протягом тримання його під вартою під час досудового слідства (стаття 3 Конвенції); та стверджуване перешкоджання їхньому листуванню з Судом (стаття 34 Конвенції). Решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 Правила 54 Регламенту Суду.

I. обставини справи

4. Перший заявник народився у 1977 році, а другий заявник –
у 1979 році. На момент подання заяви вони тримались у Харківському слідчому ізоляторі.

1. Затримання заявників і стверджуване жорстоке поводження з ними

5. 25 червня 2010 року приблизно о 23 год. 30 хв. працівники Служби безпеки України затримали заявників за підозрою у незаконному придбанні, зберіганні і збуті наркотичних засобів. Під час затримання їх нібито побили та піддали різним формам жорстокого подовження. Згідно з твердженнями заявників після їхнього затримання працівники продовжували їх бити та залякувати.

1. Медичний огляд першого заявника та розслідування стверджуваного жорстокого поводження

6. Уранці 26 червня 2010 року першому заявнику було викликано швидку медичну допомогу. Лікарі бригади швидкої медичної допомоги задокументували, що у нього були крововиливи на правому стегні та в області попереку і колінної чашечки. 26 червня 2010 року приблизно о 08 год. 00 хв. першого заявника забрали до лікарні, де лікарі задокументували крововиливи на правому стегні та в області попереку. У період з 29 червня до 02 липня 2010 року було проведено судово-медичну експертизу першого заявника. Експерт встановив, що у нього були крововиливи на руках, тулубі та лівій нозі. Згідно з твердженнями експерта ці тілесні ушкодження були легкими та утворились від дії твердих тупих предметів за три – п’ять днів до проведення експертизи.

7. 21 серпня 2010 року за результатами дослідчої перевірки слідчий прокуратури Харківської області відмовив у порушенні кримінальної справи за скаргами першого заявника на стверджуване жорстоке поводження у зв’язку з відсутністю складу злочину у діях працівників Служби безпеки України. Слідчий встановив: судово-медичний експерт оглянув першого заявника 29 червня 2010 року та вказав, що його тілесні ушкодження стосувалися періоду з 24 до 26 червня
2010 року; ці тілесні ушкодження були легкими; та у будь-якому випадку працівники Служби безпеки України мали право застосовувати спеціальні засоби та вживати інших заходів для затримання підозрюваних.

8. 14 квітня 2011 року Червонозаводський районний суд
міста Харкова залишив без змін постанову слідчого від 21 серпня
2010 року як законну та обґрунтовану. Суд зазначив, що перший заявник міг зазнати тілесних ушкоджень, коли активно чинив опір законному затриманню. Суд посилався на письмові показання свідків, які зазначили, що перший заявник чинив сильний опір під час затримання і працівники Служби безпеки України були вимушені вжити заходів для його затримання.

9. 20 травня 2011 року за результатами дослідчої перевірки слідчий прокуратури Харківської області відмовив у порушенні кримінальної справи щодо першого заявника за фактом його стверджуваного опору під час затримання. Слідчий зазначив, що згідно з рапортом працівника Служби безпеки України першого заявника затримали, коли він відмовився вийти зі свого автомобіля; під час затримання перший заявник штовхав працівників Служби безпеки України і намагався їх вдарити. Допитавши свідків події, слідчий встановив, що перший заявник не чинив опір під час затримання, але натомість виявив непокору вимогам працівників Служби безпеки України. Така поведінка не передбачала притягнення до кримінальної відповідальності.

10. 04 липня 2011 року Апеляційний суд Харківської області залишив без змін постанову суду першої інстанції від 14 квітня
2011 року.

1. Медичний огляд другого заявника та відповідне розслідування

11. 29 червня 2010 року судово-медичний експерт оглянув другого заявника і зазначив, що у нього були крововиливи на голові, правій руці та правій нозі. Згідно з твердженнями експерта ці тілесні ушкодження були легкими та утворились від дії твердих тупих предметів за п’ять – вісім днів до проведення експертизи.

12. 10 вересня 2010 року слідчий прокуратури Харківської області відмовив у порушенні кримінальної справи за скаргами другого заявника на стверджуване жорстоке поводження у зв’язку з відсутністю складу злочину у діях працівників Служби безпеки України. Слідчий послався на висновок судово-медичного експерта, в якому було зазначено, що тілесні ушкодження були отримані у період з 21 до 24 червня 2010 року. Він також зазначив, що у будь-якому випадку працівники Служби безпеки України мали право застосовувати спеціальні засоби та вживати інших заходів для затримання підозрюваних.

13. Другий заявник оскаржив цю постанову. 08 грудня 2010 року Червонозаводський районний суд міста Харкова залишив без змін постанову слідчого від 10 вересня 2010 року як законну та обґрунтовану. 25 липня 2011 року Апеляційний суд Харківської області залишив без змін постанову суду першої інстанції, наголосивши на висновку судово-медичного експерта про те, що тілесні ушкодження були отримані за п’ять – вісім днів до проведення експертизи.

1. Тримання заявників під вартою під час досудового слідства та пов’язані з цим питання

14. Після затримання заявників доставили до Червонозаводського районного суду, який санкціонував тримання їх під вартою. Потім цей суд та Апеляційний суд Харківської області винесли низку постанов, якими продовжували строк тримання заявників під вартою під час досудового слідства. Постанови судів здебільшого ґрунтувалися на тому, що: справа була складною і провадження тривало; заявники обвинувачувались у вчиненні серйозних злочинів; вони могли ухилитися від слідства та суду і перешкодити встановленню фактів у справі; та могли продовжити злочинну діяльність. Деякі постанови також містили твердження, яке доводило факт належного врахування стану здоров’я та сімейного стану заявників.

15. У 2011 році перший заявник уповноважив свою дівчину бути особою, яка могла листуватися з Європейський судом з прав людини від його імені, а другий заявник уповноважив свою сестру. Як стверджувалося, заявникам було відмовлено в побаченнях з їхніми родичами, а їхній доступ до матеріалів справи був обмежений.

16. У липні 2011 року Комінтернівський районний суд
міста Харкова розглянув справу заявників. Запобіжний захід (тримання їх під вартою під час досудового слідства) залишився без змін. Потім під час розгляду справи судом заявники зверталися з повторюваними клопотаннями про звільнення їх з-під варти, проте безрезультатно.

17. 15 серпня 2014 року Комінтернівський районний суд
міста Харкова визнав заявників винними, inter alia, у незаконному придбанні, зберіганні і збуті наркотичних засобів та обрав їм покарання у виді позбавлення волі на строк більше ніж дев’ять років.

1. Умови тримання під вартою та перевезення

18. Згідно з твердженнями заявників під час перевезення їх у та із судових засідань їх тримали в автомобілях спеціального призначення і транзитних камерах місцевого суду, в яких не було достатньо доступу до свіжого повітря та не було вентиляції. Так, протягом довгих періодів часу вони піддавалися високим літнім температурам. Крім того, вони повинні були дихати тютюновим димом, оскільки деякі ув’язнені палили під час перевезення. Їжа не надавалась. Також були випадки, коли їх перевозили в автомобілях разом із хворими на туберкульоз ув’язненими.

19. 23 лютого 2012 року прокуратура Харківської області поінформувала першого заявника, що його скарга на неналежні умови тримання під вартою була необґрунтованою. Було встановлено, що
08 серпня 2011 року, коли першого заявника епатували до суду у транспортному засобі разом з іншими ув’язненими, один із цих ув’язнених страждав на туберкульоз; однак цей ув’язнений носив ватно-марлеву пов’язку і тримався окремо під час його поїздки та перебування у суді.

20. 20 квітня 2012 року та 25 червня 2013 року прокуратура Харківської області та Харківське міське управління міліції залишили без задоволення аналогічні скарги першого заявника. Зокрема, вони зазначили, що 22 травня 2013 року першого заявника перевозили разом зі ще одним ув’язненим, який страждав на туберкульоз, оскільки працівники конвойного підрозділу не були належним чином поінформовані про його хворобу і необхідність його перевезення окремо.

21. 03 жовтня 2013 року Секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини поінформував другого заявника, що його твердження про неналежні умови тримання його під вартою у транзитній камері суду були перевірені і ці твердження частково були визнані обґрунтованими; органи державної влади розробили план забезпечення належних санітарно-гігієнічних умов і системи вентиляції у транзитних камерах суду до кінця 2013 року.

22. Під час тримання під вартою другого заявника відвідували лікарі та оглядали його у зв’язку із грижою спинного диска, поліпом жовчного міхура та деякими іншими захворюваннями. Йому було надано медичну допомогу і встановлено подальший медичний нагляд.

II. відповідне національне законодавство

23. Відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу України від 28 грудня 1960 року (чинний на момент подій) наведені у рішенні у справі «Давидов та інші проти України» (Davydov and Others v. Ukraine), заяви № 17674/02 та № 39081/02, пункти 101 – 108,
від 01 липня 2010 року).

I. СТВЕРДЖУВАНі ПОРУШЕННЯ СТАТТей 3 і 13 Конвенції у зв’язку з жорстоким поводженням із заявниками

24. Заявники скаржилися за статтею 3 Конвенції на жорстоке поводження працівників Служби безпеки України та непроведення ефективного розслідування цих тверджень. Вони також стверджували про відсутність в їхньому розпорядженні ефективних засобів юридичного захисту за статтею 13 Конвенції, у тому числі цивільно-правових засобів юридичного захисту для отримання відшкодування за стверджувані порушення.

25. Стаття 3 Конвенції передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»

26. Стаття 13 Конвенції передбачає:

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.»

1. Прийнятність

27. Суд зазначає, що ці скарги заявників не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

1. Суть

28. Заявники стверджували, що доказів того, що вони зазнали жорстокого поводження, було достатньо, а національні органи влади не надали достовірного і вичерпного пояснення їх тілесним ушкодженням. Вони також стверджували, що розслідування їхніх тверджень про жорстоке поводження не було об’єктивним, ретельним та ефективним. Вони також стверджували, що всупереч статті 13 Конвенції вони не могли подати цивільний позов про відшкодування шкоди, оскільки можливість подання такого позову залежала від результату кримінального провадження.

29. Уряд не надав жодних коментарів.

1. Стаття 3 Конвенції

30. Суд повторює, що стаття 3 Конвенції не забороняє застосування сили з метою затримання. Проте така сила може застосовуватися тільки за необхідності та не повинна бути надмірною (див. рішення у справі «Залевський проти України» (Zalevskiy v. Ukraine),
заява № 3466/09, пункт 59, від 16 жовтня 2014 року).

31. Суд зазначає, що невдовзі після затримання заявників у них обох були виявлені різні тілесні ушкодження. Розглядаючи факти цієї справи у світлі своєї усталеної практики (див., зокрема, рішення у справі «Козинець проти України» (Kozinets v. Ukraine),
заява № 75520/01, пункти 51 – 54 і 59 – 60, від 06 грудня 2007 року), Суд вважає, що у зв’язку з тілесними ушкодженнями, на які вони скаржилися, було висунуто небезпідставні скарги на жорстоке поводження, які призвели до виникнення зобов’язання національних органів влади провести їхню перевірку.

32. Водночас, зважаючи на наявність недоліків та обставини затримання заявників, зокрема, можливе законне застосування сили, Суд вважає проблемним встановити поза розумним сумнівом, що заявники зазнали тілесних ушкоджень у стверджуваний ними спосіб. За наведених обставин Суд вважає, що складнощі у встановленні суті тверджень заявників про жорстоке поводження спричинені непроведенням органами влади ефективного розслідування їхніх скарг (див., зокрема, рішення у справах «Тімофєєви проти Латвії» (Timofejevi v. Latvia), заява № 45393/04, пункт 81, від 11 грудня
2012 року та «Баришева проти України» (Barysheva v. Ukraine), заява № 9505/12, пункт 91, від 14 березня 2017 року).

33. Суд повторює, що мінімальні критерії ефективності розслідування включають в себе вимоги, що розслідування має бути незалежним, безстороннім і підлягати громадському контролю, а компетентні органи влади повинні діяти зі зразковою ретельністю та оперативністю (див. рішення у справі «Олександр Ніконенко проти України» (Aleksandr Nikonenko v. Ukraine), заява № 54755/08, пункт 44, від 14 листопада 2013 року з подальшими посиланнями).

34. Суд вважає, що суперечності у висновках національних органів влади про те, чинив перший заявник опір чи ні, свідчать, що головне питання не було належним чином перевірено і вимагало подальшого розслідування. Суд також зазначає, що твердження про жорстоке поводження були перевірені без порушення повноцінної кримінальної справи, що обмежило обсяг можливих процесуальних дій. Дійсно, Суд визнав дослідчі перевірки не сумісними зі стандартами ефективного засобу юридичного захисту (див. рішення у справі «Строган проти України» (Strogan v. Ukraine), заява № 30198/11, пункт 53,
від 06 жовтня 2016 року з подальшими посиланнями).

35. Те саме стосується другого заявника, якого затримали разом з першим заявником та який висунув таку саму скаргу на жорстоке поводження. Проте його твердження були відкинуті у ході проведення обмежених дослідчих перевірок. Суд вважає, що з огляду на аналогічні обставини затримання заявників, медичні докази щодо обох заявників, а особливо щодо другого заявника, у ході належної слідчої процедури від органів влади вимагалося проведення більш ретельного розгляду та перевірки.

36. Суд зазначає, що він неодноразово засуджував непроведення органами влади України ефективних розслідувань, коли твердження про жорстоке поводження висувають особи, затримані за підозрою у вчиненні злочину. Зокрема, в рішенні у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пункти 173 – 180,
від 15 травня 2012 року) Суд встановив, що небажання органів влади забезпечити оперативне та ретельне розслідування скарг осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, на жорстоке поводження становило системну проблему у розумінні статті 46 Конвенції.

37. З огляду на обставини цієї справи та свою попередню практику Суд доходить висновку, що у цій справі не було вжито жодних серйозних спроб розслідувати твердження заявників про жорстоке поводження.

38. Отже, було порушено статтю 3 Конвенції щодо обох заявників.

1. Стаття 13 Конвенції

39. Суд зазначає, що кримінальне провадження щодо жорстокого поводження із заявниками було вирішальним для здійснення ними права цивільного характеру вимагати відшкодування за тілесні ушкодження, отримані внаслідок злочинних дій: без встановлення особи, яка вчинила злочин, цивільний позов був би безуспішним
(див. рішення у справі «Афанасьєв проти України» (Afanasyev v. Ukraine), заява № 38722/02, пункт 77, від 05 квітня 2005 року). Суд доходить висновку, що недоліки зазначеного кримінального провадження по суті позбавили заявників можливості подати цивільний позов та отримати відшкодування.

40. Отже, було порушено статтю 13 Конвенції щодо обох заявників.

II. стверджуване порушення статті 3 конвенції у зв’язку з умовами перевезення і тримання під вартою у дні провЕдення засідань

41. Заявники скаржилися за статтею 3 Конвенції на неналежні умови, в яких вони перевозилися у та із судових засідань і трималися під вартою у транзитних камерах, очікуючи на судові засідання. Пославшись на те саме положення, другий заявник також скаржився на ненадання йому належної медичної допомоги під час тримання його під вартою.

1. Прийнятність

42. Суд зазначає, що скарги заявників на умови перевезення і тримання під вартою у транзитних камерах не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

43. Щодо твердження другого заявника про ненадання йому належної медичної допомоги, то Суд зазначає, що загальні принципи щодо якості медичної допомоги під час тримання під вартою були викладені у низці його попередніх рішень (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Блохін проти Росії» [ВП] (Blokhin v. Russia) [GC], заява № 47152/06, пункти 135 – 140 з подальшими посиланнями). У цій справі за результатами вивчення матеріалів справи Суд не може дійти висновку, що надана йому медична допомога була неналежною або недостатньою. Наявні матеріали не свідчать, що другий заявник був позбавлений невідкладної медичної допомоги у зв’язку з його захворюваннями.

44. З огляду на зазначене Суд вважає, що скарга другого заявника на неналежну медичну допомогу під час тримання його під вартою є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до
підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

1. Суть

45. Заявники посилалися на свої фактологічні доводи та стверджували, що поводження, якому вони були піддані у дні проведення засідань, було несумісним зі статтею 3 Конвенції.

46. Уряд не надав жодних коментарів.

47. Суд зазначає, що твердження заявників щодо умов перевезення і тримання їх під вартою у дні проведення засідань були перевірені на національному рівні і частково визнані національними органами влади (див. пункти 20 і 21). Оцінюючи доводи заявників у цілому, Суд доходить висновку, що вони є достатньо детальними та послідовними. Уряд не спростував аргументи заявників.

48. Такі самі умови перевезення і тримання під вартою призводили до встановлення порушення статті 3 Конвенції у низці рішень Суду у справах проти України (див., наприклад, рішення у справах «Андрій Яковенко проти України» (Andrey Yakovenko v. Ukraine),
заява № 63727/11, пункти 98 – 103, від 13 березня 2014 року та «Ярошовець та інші проти України» (Yaroshovets and others v. Ukraine), заяви № 74820/10 та 4 інші, пункти 101 – 104, від 03 грудня 2015 року з подальшими посиланнями на практику Суду і міжнародні доповіді).

49. Суд не вбачає жодних підстав для іншого підходу у цій справі та доходить висновку, що умови перевезення і тримання під вартою заявників у дні проведення судових засідань порушили статтю 3 Конвенції.

III. Стверджуване порушення статті 5 Конвенції

50. Заявники скаржилися, що тримання їх під вартою під час досудового слідства суперечило пунктам 3, 4 і 5 статті 5 Конвенції. Зокрема, вони стверджували, що тримання їх під вартою під час досудового слідства було надмірним, що в їхньому розпорядженні не було ефективної процедури судового перегляду законності тримання їх під вартою, та що у них не було забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування за незаконне тримання під вартою.

51. Відповідні частини статті 5 Конвенції передбачають:

«3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання.

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.

5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.»

1. Прийнятність

52. Суд зазначає, що скарги заявників не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

1. Суть
   1. Пункт 3 статті 5 Конвенції

53. Суд зауважує, що загальні принципи щодо права на судовий розгляд протягом розумного строку або звільнення під час провадження, гарантовані пунктом 3 статті 5 Конвенції, були викладені у низці його попередніх рішень (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах «Кудла проти Польщі» [ВП] (Kudła v. Poland) [GC], заява № 30210/96, пункт 110, ЄСПЛ 2000 XI та «МакКей проти Сполученого Королівства» [ВП] (McKay v. the United Kingdom) [GC], заява № 543/03, пункти 41 – 44, ЄСПЛ 2006–X з подальшими посиланнями).

54. У керівній справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, від 10 лютого 2011 року) Суд вже встановлював порушення щодо питань, аналогічних тим, що розглядаються у цій справі.

55. Суд зазначає, що безперервне тримання заявників під вартою під час досудового слідства тривало більше ніж чотири роки та один місяць. Розглянувши всі наявні в нього матеріали, Суд не вбачає жодних фактів або аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку щодо суті цієї скарги. З огляду на свою практику з цього питання Суд вважає, що у цій справі тривалість тримання заявників під вартою під час досудового слідства була надмірною.

56. Отже, ця скарга свідчить про порушення пункту 3 статті 5 Конвенції щодо обох заявників.

1. Пункт 4 статті 5 Конвенції

57. Суд повторює, що вже встановлював в інших справах, що на момент подій законодавство України не передбачало порядку перегляду законності тривалого тримання під вартою після закінчення досудового слідства, який би відповідав вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції (див. рішення у справах «Молодорич проти України» (Molodorych v. Ukraine), заява № 2161/02, пункт 108, від 28 жовтня 2010 року; «Плєшков проти України» (Pleshkov v. Ukraine),
заява № 37789/05, пункт 42, від 10 лютого 2011 року; «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пункт 100,
від 10 лютого 2011 року; «Цигоній проти України» (Tsygoniy v. Ukraine), заява № 19213/04, пункт 78, від 24 листопада 2011 року та «Таран проти України» (Taran v. Ukraine), заява № 31898/06, пункт 81, від 17 жовтня 2013 року). Ці висновки так само застосовні і до цієї справи.

58. Отже, Суд постановляє, що було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції щодо обох заявників.

1. Пункт 5 статті 5 Конвенції

59. Суд зауважує, що скарга заявників за цим пунктом є аналогічною скаргам, розглянутим Судом у низці інших справ проти України (див., в якості нещодавнього прикладу, рішення у справі «Сінькова проти України» (Sinkova v. Ukraine), заява № 39496/11, пункти 79 – 84, від 27 лютого 2018 року). Суд доходить висновку, що заявники не мали забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у зв’язку з триманням їх під вартою, яке суперечило пунктам 3 і 4 статті 5 Конвенції.

60. Отже, було порушено пункт 5 статті 5 Конвенції щодо обох заявників.

IV. стверджуване порушення статті 34 конвенції

61. Заявники також скаржилися, що не могли ефективно звернутися до Суду через застосовані до них обмеження на спілкування з родичами та недостатній доступ, який вони мали до матеріалів справи.

62. Стаття 34 Конвенції передбачає:

«Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов'язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.»

63. Розглянувши матеріали справи, Суд доходить висновку, що твердження заявників є необґрунтованими. Зокрема, не було доведено, що заборони або обмеження щодо спілкування з їхніми родичами якимось чином перешкодили заявникам подати їхні скарги до Суду або перешкоджали належним чином їх розглянути.

64. Суд доходить висновку, що держава-відповідач дотрималася своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції.

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

65. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

1. Шкода

66. В якості відшкодування моральної шкоди перший заявник вимагав 1 000 000 євро, а другий заявник – 200 000 євро.

67. Уряд не надав жодних коментарів.

68. Суд вважає, що заявники мали зазнати болю та страждань у зв’язку зі встановленими порушеннями. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, як вимагає стаття 41 Конвенції, Суд присуджує кожному заявнику по 4 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

1. Судові та інші витрати

69. Заявники не подали вимог щодо компенсації судових та інших витрат. Отже, Суд нічого не присуджує за цим пунктом.

1. Пеня

70. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги обох заявників за статтями 3 і 13 Конвенції щодо жорстокого поводження з ними, а також непроведення ефективного розслідування та відсутність ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з цим; скарги обох заявників за статтею 3 Конвенції щодо умов перевезення та тримання їх під вартою у дні проведення судових засідань; і скарги обох заявників за пунктами 3, 4 і 5 статті 5 Конвенції;
2. Постановляє, що держава-відповідач дотрималася своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції;
3. Оголошує решту скарг у заяві неприйнятними;
4. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції щодо обох заявників у зв’язку зі стверджуваним жорстоким поводженням з ними;
5. Постановляє, що було порушено статтю 13 Конвенції щодо обох заявників;
6. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції щодо обох заявників у зв’язку з умовами перевезення і тримання їх під вартою у дні проведення засідань;
7. Постановляє, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції щодо обох заявників;
8. Постановляє, що було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції щодо обох заявників;
9. Постановляє, що було порушено пункт 5 статті 5 Конвенції щодо обох заявників;
10. Постановляє, що:
    1. упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявникам такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
       1. 4 000 (чотири тисячі) євро першому заявнику та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;
       2. 4 000 (чотири тисячі) євро другому заявнику та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;
    2. із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
11. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 17 грудня 2019 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Наведений переклад рішення розміщено на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням:

https://minjust.gov.ua/files/general/2020/01/24/20200124163748-40.docx