Систематизовані правові висновки Великої Палати Верховного Суду у спорах, що виникають із земельних правовідносин (станом на 16 лютого 2019 року). Перша частина.

18.02.2019
Автор:
Вітюк Роман
25
0
18617

- tn1_sistematizovani_pravovi_visnovki_velikoi_palati_verhovnogo_sudu_u_sporah_shcho_vinikayut_iz_zemelnih_pravovidnosin_(stanom_na_16_lyutogo_2019_roku)_persha_chastina_5c6a7268243b3.jpg

Систематизовані правові висновки Великої Палати Верховного Суду у спорах, що виникають із земельних правовідносин (станом на 16 лютого 2019 року)..

ПЕРША ЧАСТИНА

Підготував:

Роман Вітюк – помічник судді Північного апеляційного господарського суду

Пропонуємо вашій увазі перший блок (з трьох), систематизованих по категоріям, висновків Великої Палати у Верховного Суду спорах, що виникають із земельних відносин.

У збірнику відображено всі правові позиції ВП ВС, викладені у постановах, повні тексти яких офіційно опубліковано станом на 16 лютого 2019 року.

В першій частині викладено висновки ВП ВС з наступних питань:

- Оскарження висновків органів місцевого самоврядування з питань вирішення земельних спорів (стаття 158 ЗК України);

- Оскарження рішень про затвердження генеральних планів населених пунктів, планів зонування територій і детальних планів територій, їх оновлення та внесення змін до них;

- Оскарження рішень органів місцевого самоврядування щодо зміни статусу земельної ділянки;

- Оскарження рішень органів місцевого самоврядування щодо надання дозволу на розробку, затвердження проектів землеустрою, а також про відмову у такому затвердженні;

- Оскарження рішень органів місцевого самоврядування про затвердження нормативної грошової оцінки землі, внесення змін до договорів оренди землі, оскарження витягів із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки тощо;

- Врегулювання розбіжностей при укладенні договору оренди земельної ділянки, визнання договору оренди укладеним у судовому порядку;

- Момент виникнення права оренди земельної ділянки;

- Поновлення договору оренди землі;

- Розірвання договору оренди землі;

- Спори, пов'язані із переходом прав на землю в порядку статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України;

- Визнання недійсним договору оренди земельної ділянки;

- Стягнення збитків за користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів;

- Стягнення збитків, заподіяних власнику/користувачеві земельної ділянки через неможливість користування нею;

- Стягнення збитків, завданих унаслідок використання земельної ділянки без сплати земельного податку;

- Спори, пов'язані із правом постійного користування земельною ділянкою.

З М І С Т

Оскарження висновків органів місцевого самоврядування з питань вирішення земельних спорів (стаття 158 ЗК України) 36

Скасування висновку узгоджувальної комісії з питань вирішення земельних спорів сільради, яким погоджено встановлені зовнішні межі земельної ділянки. 36

Постанова ВП ВС від 13 червня 2018 року, справа № 583/2715/16-ц, провадження № 14-174цс18 36

Юрисдикційні питання оскарження висновків органів місцевого самоврядування з питань вирішення земельних спорів. 39

Скасування висновку узгоджувальної комісії з питань вирішення земельних спорів сільради, яким погоджено встановлені зовнішні межі земельної ділянки. 39

Постанова ВП ВС від 13 червня 2018 року, справа № 583/2715/16-ц, провадження № 14-174цс18 39

Визнання протиправним і скасування рішення селищної ради, яким затверджено протокол депутатської комісії з питань земельних ресурсів, раціонального природокористування та охорони навколишнього природного середовища про встановлення межових знаків між земельними ділянками. 41

Постанова ВП ВС від 16 травня 2018 року, справа № 147/286/17, провадження № 11-418апп18 41

Оскарження рішень про затвердження генеральних планів населених пунктів, планів зонування територій і детальних планів територій, їх оновлення та внесення змін до них. 42

Визнання незаконним та скасування рішення сільської ради про затвердження генерального плану забудови, плану зонування у частині створення проїзду на земельній ділянці 42

Постанова ВП ВС від 14 листопада 2018 року, справа № 559/827/16-а (К/9901/13630/18), провадження № 11-1054апп18. 42

Оскарження рішень органів місцевого самоврядування щодо зміни статусу земельної ділянки. 44

Скасування розпорядження «Про зміну Генеральній прокуратурі України виду використання земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу на АДРЕСА_1». 44

Постанова ВП ВС від 07 листопада 2018 року, справа № 752/1666/17-ц, провадження № 14-382цс18 44

Визнання незаконним і скасування рішення, яким залишено землі водного фонду ставка у загальному користуванні громади для здійснення любительської риболовлі, а також заборонено позивачеві здійснювати вилов на цьому водному об'єкті у зв'язку із розірванням договору оренди та виникненням соціальної напруги на території громади. 44

Постанова ВП ВС від 20 вересня 2018 року, справа № 126/1373/17, провадження № 14-292цс18 44

Зобов'язання міськради внести зміни до рішення про надання підприємству земельної ділянки в оренду в частині визначення цільового призначення. 47

Постанова ВП ВС від 11 вересня 2018 року, справа № 712/10864/16-а, провадження № 11-518апп18 47

Скасування рішення органу місцевого самоврядування про зміну статусу земельної ділянки (оскарження рішення сільради стосовно переведення земельної ділянки, яка перебувала у користуванні ФГ, до земель запасу сільради) 50

Постанова ВП ВС від 05 червня 2018 року, справа № 217/1106/12, провадження № 11-242апп18 50

Оскарження рішення органу місцевого самоврядування про зміну цільового призначення земельної ділянки. 50

Постанова ВП ВС від 18 квітня 2018 року, справа № 381/3752/16-а, провадження № 11-276апп18 50

Юрисдикційні питання оскарження рішень щодо зміни статусу земельної ділянки. 51

Зобов'язання міськради внести зміни до рішення про надання підприємству земельної ділянки в оренду в частині визначення цільового призначення. 51

Постанова ВП ВС від 11 вересня 2018 року, справа № 712/10864/16-а, провадження № 11-518апп18 51

Постанова ВП ВС від 05 червня 2018 року, справа № 217/1106/12, провадження № 11-242апп18 51

Скасування рішення органу місцевого самоврядування про встановлення цільового призначення земельної ділянки (яка перебувала у користуванні юридичної особи) та надання дозволу виконкому міськради на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у постійне користування для створення зеленої зони (позивач вважає себе постійним користувачем спірної земельної ділянки, на відповідній ділянці розташовані об'єкти нерухомості, належні третім особам) 52

Постанова ВП ВС від 29 травня 2018 року, справа № 495/5913/14-а, провадження № 11-298апп18 52

Оскарження рішення органу місцевого самоврядування про зміну цільового призначення земельної ділянки. 53

Постанова ВП ВС від 18 квітня 2018 року, справа № 381/3752/16-а, провадження № 11-276апп18 53

Оскарження рішень органів місцевого самоврядування щодо надання дозволу на розробку, затвердження проектів землеустрою, а також про відмову у такому затвердженні 54

Визнання незаконним та скасування рішення ради про приведення у відповідність до норм діючого законодавства України рішень, прийнятих радою (радою скасовано своє ж рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою фізичною особою – учасником бойових дій) 54

Постанова ВП ВС від 22 січня 2019 року, справа № 371/957/16-а, провадження № 11-653апп18 54

Визнання незаконними та скасування рішень Сільради про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства 57

Постанова ВП ВС від 28 листопада 2018 року, справа № 536/158/16-ц, провадження № 14-426цс18 57

Визнання протиправною викладену в листі відмову відповідача в затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства та передати зазначену ділянку у власність позивача; зобов'язання повторно розглянути заяву позивача про затвердження проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства та передати цю ділянку у власність позивача з урахуванням висновків суду в цій справі 58

Постанова ВП ВС від 28 листопада 2018 року, справа № 820/4219/17, провадження № 11-1029апп18 59

Визнання протиправною викладену в листі відмови в затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства із земель державного резервного фонду та передачу цієї земельної ділянки позивачу у власність; зобов'язання повторно розглянути заяву про затвердження проекту землеустрою та передати їй спірну земельну ділянку у власність. 65

Постанова ВП ВС від 28 листопада 2018 року, справа № 820/4439/17, провадження № 11-785апп18 65

Визнання протиправною бездіяльності міськради щодо розгляду заяви про затвердження проекту землеустрою і надання у власність земельної ділянки для обслуговування житлового будинку та для ведення садівництва; зобов'язання міськради розглянути заяву і прийняти відповідне рішення у передбачені законом строки. 70

Постанова ВП ВС від 29 серпня 2018 року, справа № 640/9870/16-а, провадження № 11-478апп18 71

Визнання протиправною відмови ГУ Держгеокадастру у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства із земель державного резервного фонду та передачі позивачеві зазначеної ділянки у власність; зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про затвердження проекту землеустрою та передати позивачеві зазначену ділянку у власність. 73

Постанова ВП ВС від 03 жовтня 2018 року, справа № 820/4149/17, провадження № 11-759апп18 73

Скасування рішень про відмову у затвердженні проекту землеустрою / надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. 76

Постанова ВП ВС від 21 березня 2018 року, справа № 536/233/16-ц, провадження № 14-5зц18 76

Визнання недійсним рішення міськради в частині відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення садівництва та про визнання права на розроблення такого проекту землеустрою.. 78

Постанова ВП ВС від 24 квітня 2018 року, справа № 401/2400/16-ц, провадження № 14-120цс18 78

Визнання протиправною відмови Держгеокадастру у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність; зобов'язання розглянути клопотання про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність (відмову Держгеокадастру аргументовано тим, що ця земельна ділянка зарезервована для передачі учасникам АТО) 79

Постанова ВП ВС від 24 вересня 2018 року, справа № 814/1239/16, провадження № К/9901/13170/18 79

Юрисдикційні питання оскарження рішень щодо надання дозволу на розроблення проекту землеустрою.. 81

ЦИВІЛЬНА / ГОСПОДАРСЬКА ЮРИСДИКЦІЯ.. 81

Визнання неправомірними дій посадових осіб Міськради та зобов'язання виконати дії по затвердженню технічної документації щодо приватизації позивачем земельної ділянки для обслуговування житлового будинку. 82

Постанова ВП ВС від 28 листопада 2018 року, справа № 431/3675/16-а, провадження № 11-1026апп18. 82

Визнання незаконними висновків державних органів про погодження третій особі проекту відведення земельної ділянки, а також рішення органу місцевого самоврядування, яким третій особі надано у власність земельну ділянку. 82

Постанова ВП ВС від 28 листопада 2018 року, справа № 807/1442/13-а, провадження № 11-1023апп18. 82

Визнання неправомірним списання в архів клопотання позивача про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки , і доданих до нього матеріалів без розгляду на сесії Міськради; зобов'язання повернути за належністю із архіву для розгляду на сесії Міськради вказане клопотання; визнати неправомірними і скасувати рішення міськради про надання у власність фізичним особам земельних ділянок, на одну з яких претендує позивачка. 83

Постанова ВП ВС від 3 жовтня 2018 року, справа № 200/17470/14-а, провадження № 11-799апп18 83

Визнання незаконним і скасування рішення міськради, яким надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок із метою створення двох нових землеволодінь без зміни цільового призначення на користь територіальної громади. 84

Постанова ВП ВС від 22 серпня 2018 року, справа № 539/3192/16-ц, провадження № 14-277цс18 84

Визнання незаконним і скасування рішення селищної ради про надання дозволу на розроблення проекту відведення земельної ділянки. 86

Постанова ВП ВС від 03 липня 2018 року, справа № 753/15528/16, провадження № 11-462апп18 86

Визнання незаконними та скасування рішень сесій міськради про надання дозволу юридичним і фізичним особам на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі для експлуатації та обслуговування будівель і споруд. 88

Постанова ВП ВС від 19 червня 2018 року, справа № 922/2383/16, провадження № 12-16гс18 88

Визнання протиправними і скасування рішень районної державної ради щодо виготовлення технічної документації із землеустрою, встановлення меж земельної ділянки та передачі її у власність. 90

Постанова ВП ВС від 13 червня 2018 року, справа № 554/4857/16-а, провадження № 11-510апп18 90

Визнання незаконним і скасування рішення сільради про надання дозволу на розроблення проекту відведення земельних ділянок для будівництва житлового будинку, господарських будівель і споруд 92

Постанова ВП ВС від 13 червня 2018 року, справа № 307/2765/15-ц, провадження № 14-206цс18 92

Скасування рішення міськради про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. 93

Постанова ВП ВС від 05 червня 2018 року, справа № 826/13628/16, провадження № 11-538апп18 93

Визнання недійсним рішення міськради про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (землі оборони) 94

Постанова ВП ВС від 11 вересня 2018 року, справа № 910/21404/17, провадження № 12-156гс18 94

Визнання протиправними та скасування розпоряджень райдержадміністрації про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та надання їх в оренду для ведення товарного сільськогосподарського виробництва господарським товариством.. 97

Постанова ВП ВС від 24 квітня 2018 року, справа № 825/478/17, провадження № 11-230апп18 97

Визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування про надання дозволу СПД на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у користування на умовах оренди для будівництва та обслуговування будівель торгівлі 97

Постанова ВП ВС від 18 квітня 2018 року, справа № 369/13240/14-а, провадження № 11-194апп18 97

Спір за позовом ФГ щодо визнання незаконними дій, бездіяльності та рішення відділу Держземагентства про погодження проектів землеустрою, внесення відомостей і проведення реєстрації та присвоєння кадастрових номерів спірним земельним ділянкам.. 98

Постанова ВП ВС від 04 квітня 2018 року, справа № 813/7654/14, провадження № 11-215апп18 98

Визнання протиправним і скасування розпорядження про затвердження технічної документації із передачі земельних часток (паїв) та видачу державних актів на право приватної власності на землю в частині державного акта на право постійного користування землею.. 99

Постанова ВП ВС від 18 квітня 2018 року, справа № 802/950/17-а, провадження № 11-107апп18 99

Визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування про погодження виготовлення проекту відведення земельної ділянки для передачі в оренду кооперативу (позивач – постійний користувач спірної земельної ділянки) 100

Постанова ВП ВС від 04 квітня 2018 року, справа № 439/1593/16-а (К/9901/16493/18), провадження № 11-181апп18. 100

АДМІНІСТРАТИВНА ЮРИСДИКЦІЯ.. 101

Постанова ВП ВС від 22 січня 2019 року, справа № 371/957/16-а, провадження № 11-653апп18 101

Зобов'язання ради надати відповідь на запит на інформацію; скасування рішення ради про відмову у наданні дозволу на виготовлення проекту землеустрою; зобов'язання ради розглянути заяву про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відводу земельної ділянки у власність повторно, відповідно до вимог чинного законодавства. 103

Постанова ВП ВС від 16 січня 2019 року, справа № 361/2562/16-а, провадження № 11-1179апп18 103

Постанова ВП ВС від 28 листопада 2018 року, справа № 536/158/16-ц, провадження № 14-426цс18 106

Постанова ВП ВС від 29 серпня 2018 року, справа № 640/9870/16-а, провадження № 11-478апп18 108

Зобов'язання Держгеокадастру області розглянути клопотання про надання позивачу дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення фермерського господарства; визнати незаконним та скасувати наказ, виданий Держземагентсва області, яким третій особі у справі надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду. 109

Постанова ВП ВС від 17 жовтня 2018 року, справа № 380/624/16-ц, провадження № 14-301цс18 110

Визнання протиправною відмови ГУ Держгеокадастру у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства із земель державного резервного фонду та у передачі позивачеві зазначеної ділянки у власність; зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про затвердження проекту землеустрою та передати позивачеві зазначену ділянку у власність. 110

Постанова ВП ВС від 03 жовтня 2018 року, справа № 820/4149/17, провадження № 11-759апп18 110

Визнання протиправним і скасування рішення міськради в частині відмови товариству у наданні дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі для будівництва житлового будинку; зобов'язання міськради повторно розглянути на її пленарному засіданні (сесії) питання щодо надання товариству дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) 112

Постанова ВП ВС від 20 червня 2018 року, справа № 758/1764/17, провадження № 11-438апп18 112

Скасування розпорядження голови райдержадміністрації про надання дозволу сільськогосподарському товариству на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі для подальшого надання в оренду (оскаржуване розпорядження стосувалося нерозподілених (невитребуваних) земельних ділянок КСП) 114

Постанова ВП ВС від 19 червня 2018 року, справа № 922/864/17, провадження № 12-61гс18. 114

Визнання протиправним і скасування рішення відповідача про відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. 116

Постанова ВП ВС від 30 травня 2018 року, справа № 826/5737/16, провадження № 11-475апп18 116

Постанова ВП ВС від 24 квітня 2018 року, справа № 401/2400/16-ц, провадження № 14-120цс18 119

Скасування рішення селищної ради про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду. 120

Постанова ВП ВС від 30 травня 2018 року, справа № 150/928/14-а, провадження № 11-113апп18 120

Скасування рішень про відмову у затвердженні проекту землеустрою / надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. 120

Постанова ВП ВС від 21 березня 2018 року, справа № 536/233/16-ц, провадження № 14-5зц18 120

Оскарження рішень органів місцевого самоврядування про затвердження нормативної грошової оцінки землі, внесення змін до договорів оренди землі, оскарження витягів із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки тощо. 122

Оскарження рішень органів місцевого самоврядування щодо визначення орендної плати за землю (про визнання нечинною та скасування ухвали міськради про затвердження нормативної грошової оцінки) 122

Постанова ВП ВС від 08 травня 2018 року, справа № 461/8220/13-а, провадження № 11-241апп18 122

Юрисдикційні питання оскарження рішень органів місцевого самоврядування щодо встановлення нормативної грошової оцінки, внесення змін до договорів оренди землі, оскарження витягів із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки. 124

Визнання протиправним і скасування рішення районної ради про затвердження матеріалів технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних ділянок, визнання протиправним і скасування витягу із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки 124

Постанова ВП ВС від 20 червня 2018 року, справа № 823/902/17, провадження № 11-466апп18 124

Визнання протиправним і скасування рішення органу місцевого самоврядування про внесення змін до договору оренди землі (чи стосується спір захисту цивільних прав, що виникають із земельних відносин, чи спірні відносини мають публічно-правовий характер, оскільки рішення органу місцевого самоврядування оскаржується у зв’язку з невиконанням цим органом як розпорядником інформації його обов’язку щодо оприлюднення проекту рішення) 125

Постанова ВП ВС від 04 квітня 2018 року, справа № 676/3596/16-а, провадження № 11-187апп18 125

Скасування рішення органу місцевого самоврядування щодо визначення орендної плати за землю (про визнання нечинною та скасування ухвали міськради про затвердження нормативної грошової оцінки) 126

Постанова ВП ВС від 08 травня 2018 року, справа № 461/8220/13-а, провадження № 11-241апп18 126

Врегулювання розбіжностей при укладенні договору оренди земельної ділянки, визнання договору оренди укладеним у судовому порядку. 127

Визнання недійсним пункту рішення міськради «Про надання Підприємству в оренду земельної ділянки за фактичним розміщенням нежитлової будівлі» та викладення його у новій редакції, встановивши на земельну ділянку орендну плату у розмірі 3 % від діючої нормативної грошової оцінки земель. 127

Постанова ВП ВС від 11 грудня 2018 року, справа № 904/9302/17, провадження № 12-211гс18 127

Визнання за позивачем права оренди земельної ділянки для експлуатації та обслуговування нежилих приміщень, розташованих на спірній ділянці, визнання укладеним договору оренди цієї земельної ділянки в редакції, запропонованій позивачем, та зобов'язати зареєструвати його в установленому законом порядку. 129

Постанова ВП ВС від 04 грудня 2018 року, справа № 32/563, провадження № 12-172гс18. 129

Момент виникнення права оренди земельної ділянки. 134

Скасування рішення селищної ради про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки районній спілці споживчих товариств для облаштування території ринку. 134

Постанова ВП ВС від 30 травня 2018 року, справа № 150/928/14-а, провадження № 11-113апп18 134

Поновлення договору оренди землі 134

Визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними, скасування державної реєстрації договорів, визнання договорів оренди земельних ділянок поновленими. 135

Постанова ВП ВС від 21 листопада 2018 року, справа № 530/212/17ц, провадження № 14-330цс18 135

Визнання договору оренди землі недійсним і визнання договору оренди землі поновленим. 139

Постанова ВП ВС від 10 квітня 2018 року, справа № 594/376/17-ц, провадження № 14-65цс18 139

Юрисдикційні питання спорів щодо поновлення договорів оренди. 141

Продовження строку на укладення договору оренди землі та зобов'язання укласти договір. 141

Постанова ВП ВС від 11 грудня 2018 року, справа № 904/10454/17, провадження № 12-217гс18 141

Визнання протиправним і скасування рішення ГУ Держземагентства щодо відмови у поновленні терміну дії договору оренди земельної ділянки та в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі; зобов'язання ГУ Держземагентства укласти із позивачем додаткову угоду про поновлення терміну дії договору оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення на той самий строк і на тих самих умовах, передбачених цим договором.. 142

Постанова ВП ВС від 20 вересня 2018 року, справа № 816/389/15-а, провадження № 11-608апп18 142

Визнання незаконним і скасування рішення міськради, яким підприємству (позивачеві) відмовлено у продовженні терміну оренди земельних ділянок для обслуговування кіоску. 144

Постанова ВП ВС від 20 червня 2018 року, справа № 727/10968/17, провадження № 11-524апп18 144

Оскарження рішення органу місцевого самоврядування про внесення змін до рішення про поновлення договору оренди земельних ділянок (умовою передачі в оренду визначено встановлення сервітуту на проїзд) 145

Постанова ВП ВС від 20 червня 2018 року, справа № 569/12538/16-а, провадження № 11-345апп18 145

Зобов’язання органу місцевого самоврядування поновити договір оренди земельної ділянки. 147

Постанова ВП ВС від 17 квітня 2018 року, справа № 461/980/16-а, провадження № 11-248апп18 147

Скасування рішення органу місцевого самоврядування про надання СПД в оренду земельної ділянки несільськогосподарського призначення. 147

Постанова ВП ВС від 04 квітня 2018 року, справа № 539/1957/16-а, провадження № 11-210апп18 147

Визнання протиправною бездіяльності міськради щодо невключення до комплексної схеми розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності; визнання протиправною бездіяльності міськради щодо неприйняття рішення про продовження терміну дії договорів оренди земельних ділянок для розміщення спірних споруд; зобов'язання міськради включити до комплексної схеми спірні споруди; зобов'язання міськради прийняти рішення про продовження терміну дії договорів оренди земельних ділянок для розміщення спірних споруд; зобов'язання міськради укласти договори оренди земельних ділянок для розміщення спірних споруд на умовах типових договорів. 148

Постанова ВП ВС від 04 квітня 2018 року, справа № 465/7909/15-а, провадження № 11-209апп18 148

Розірвання договору оренди землі 149

Розірвання договору оренди земельної ділянки, укладеного між міськрадою та ПП (систематичне невнесення орендної плати) 149

Постанова ВП ВС від 27 листопада 2018 року, справа № 912/1385/17, провадження № 12-201гс18 149

Розірвання договору оренди (несвоєчасне внесення орендної плати, яку внесено у повному обсязі після звернення до суду) 152

Постанова ВП ВС від 16 травня 2018 року, справа № 910/5394/15-г, провадження № 12-41гс18 152

Спори, пов'язані із переходом прав на землю в порядку статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України. 153

Постанова ВП ВС від 04 грудня 2018 року, справа № 32/563, провадження № 12-172гс18. 154

Визнання недійсним договору оренди земельної ділянки (спірна земельна ділянка перебуває у постійному користуванні Адміністрації Державної прикордонної служби України, міськрада незаконно розпорядилася землями оборони) 155

Постанова ВП ВС від 12 червня 2018 року, справа № 916/3727/15, провадження № 12-126гс18 155

Визнання неправомірним і скасування рішення органу місцевого самоврядування про відмову позивачеві у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і для ведення особистого селянського господарства, зобов’язання вчинити дії 156

Постанова ВП ВС від 05 червня 2018 року, справа № 720/1716/15-ц, провадження № 14-151цс18 156

Юрисдикційні спори пов'язані з переходом прав на земельну ділянку в порядку ст. 377 ЦК України, ст. 120 ЗК України. 158

Скасування розпорядження РДА «Про надання державному підприємству згоди на поділ земельної ділянки»; «Про погодження технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки державної власності». 158

Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа № 809/48/18, провадження № 11-108апп18 158

Визнання недійсним договору оренди земельної ділянки. 160

Визнання договору оренди земельної ділянки недійсним і повернення земельної ділянки. 160

Постанова ВП ВС від 07 листопада 2018 року, справа № 575/476/16-ц, провадження № 14-306цс18 160

Визнання недійсним договору оренди землі, укладеного особою, в якої відповідна земельна ділянка перебуває на праві постійного користування. 164

Постанова ВП ВС від 13 червня 2018 року, справа № 474/100/16-ц, провадження № 14-161цс18 164

Стягнення збитків за користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів. 167

Визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету міської ради про затвердження актів комісії з визначення та відшкодування збитків власника землі та землекористувачам.. 168

Постанова ВП ВС від 23 січня 2019 року, справа № 750/10172/17, провадження № 11-796апп18 168

Скасування розпорядження районної державної адміністрації «Про затвердження актів визначення розміру відшкодування збитків, заподіяних внаслідок використання земельних ділянок без правовстановлюючих документів на території сільської ради», в частині затвердження акта щодо визначення розміру відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам за користування земельною.. 170

Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа № 802/2474/17-а (К/9901/55094/18), провадження № 11-1081апп18. 170

Визнання протиправним та скасування рішення виконавчого комітету міської ради «Про затвердження розмірів визначених збитків міській раді, завданих ТОВ». 172

Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа № 501/463/15-а, провадження № 11-1154апп18 172

Стягнення безпідставно збережених коштів орендної плати. 174

Постанова ВП ВС від 20 листопада 2018 року, справа № 922/3412/17, провадження № 12-182гс18 174

Стягнення збитків у виді неодержаного доходу внаслідок користування із метою підприємницької діяльності земельною ділянкою без правовстановлюючих документів. 177

Постанова ВП ВС від 23 травня 2018 року, справа № 629/4628/16-ц, провадження № 14-77цс18 177

Юрисдикційні питання, що виникають при розгляді спорів щодо стягнення збитків за користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів. 180

Стягнення з ФОП безпідставно збережених коштів у вигляді несплаченої орендної за користування нею земельними ділянками без укладання відповідного договору оренди або наявності правовстановлюючих документів (спір між міськрадою і ФОП) 180

Постанова ВП ВС від 17 жовтня 2018 року, справа № 922/2972/17, провадження № 12-194гс18 180

Відшкодування збитків, завданих внаслідок користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів (спір між міськрадою і ФОП) 182

Постанова ВП ВС від 03 жовтня 2018 року, справа № 904/1182/17, провадження № 12-195гс18 182

Відшкодування збитків, завданих внаслідок користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів (спір між міськрадою і ФОП) 183

Постанова ВП ВС від 27 червня 2018 року, справа № 749/230/15-ц, провадження № 14-214цс18 183

Стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати. 184

Постанова ВП ВС від 12 червня 2018 року, справа № 922/3204/17, провадження № 12-133гс18 184

Стягнення збитків, заподіяних власнику/користувачеві земельної ділянки через неможливість користування нею.. 186

Усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, відшкодування збитків та звільнення від сплати орендної плати (у зв'язку з незаконною передачею орендованої позивачем земельної ділянки іншій особі) 186

Постанова ВП ВС від 16 січня 2019 року, справа № 388/1241/15-ц, провадження № 14-572цс18 186

Стягнення збитків, завданих унаслідок використання земельної ділянки без сплати земельного податку. 187

Стягнення збитків, завданих унаслідок використання земельної ділянки без сплати земельного податку, в сумі 199 570,32 грн за період з 01 березня 2014 року по 01 листопада 2016 року. 187

Постанова ВП ВС від 20 вересня 2018 року, справа № 925/230/17ц, провадження № 12-188гс18 187

Спори, пов'язані із правом постійного користування земельною ділянкою.. 190

Первісний позов: зобов'язання відповідача (університети) повернути позивачас самовільно зайняті земельні ділянки, усунути перешкоди в користуванні спірними земельними ділянками шляхом демонтажу паркану, якими відгороджено землі загального користування, що є частиною проїзду 190

Зустрічний позов: визнання за університетом право постійного користування земельною ділянкою; визнання недійсними рішення селищної ради на підставі яких спірні земельні ділянки надано у власність та видано державні акти про право власності на ці земельні ділянки. 190

Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа № 372/5635/13-ц, провадження № 14-122цс18 190

Припинення права постійного користування ПАТ земельною ділянкою; скасування акта про надання в користування вказаної земельної ділянки; зобов'язання відповідачів передати спірну земельну ділянку за актом приймання-передачі Міськраді та про визнання недійсним договору суперфіцію 194

Постанова ВП ВС від 06 листопада 2018 року, справа № 914/2298/17, провадження № 12-177гс18 194

Визнання недійсним частини рішення, яким визнано комунальною власністю територіальної громади землі, включені до меж цього населеного пункту рішенням районної ради (позивач вважає себе постійним користувачем відповідної земельної ділянки) 197

Постанова ВП ВС від 26 червня 2018 року, справа № 902/517/17, провадження № 12-78гс18. 197

Визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яким припинено право постійного користування земельною ділянкою (землі освіти) 200

Постанова ВП ВС від 30 травня 2018 року, справа № 923/466/17, провадження № 12-89гс18. 200

Визнання недійсними рішень, скасування рішень про державну реєстрацію та витребування земельних ділянок із незаконного володіння. 202

Постанова ВП ВС від 30 травня 2018 року, справа № 367/2271/15-ц, провадження № 14-146цс18 202

Юрисдикційні питання спорів, пов'язаних із передачею/вилученням земельних ділянок у постійне користування. 204

Скасування рішень міської ради про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею, про надання університету земельної ділянки для будівництва навчально-адміністративного корпусу та торговельно-офісного центру з підземним паркінгом та майданчиком для паркування (позивач – особа, що стверджує про своє право постійного користування спірною земельною ділянкою) 204

Постанова ВП ВС від 16 січня 2019 року, справа № 2а -8868/11/2670, провадження № 11-1167апп18 204

Зобов'язання міськради передати земельну ділянку у постійне користування позивача. 205

Постанова ВП ВС від 29 серпня 2018 року, справа № 569/838/17, провадження № 11-659апп18 205

Визнання недійсним частини рішення, яким визнано комунальною власністю територіальної громади землі, включені до меж населеного пункту рішенням районної ради (позивач вважає себе постійним користувачем відповідної земельної ділянки) 207

Постанова ВП ВС від 26 червня 2018 року, справа № 902/517/17, провадження № 12-78гс18. 207

Юрисдикційні питання спорів, пов'язаних із вилученням земельних ділянок із постійного користування. 210

Скасування розпорядження голови РДА «Про вилучення земельної ділянки» (як такого, що прийнято з порушенням повноважень) 210

Постанова ВП ВС від 14 листопада 2018 року, справа № 807/73/15, провадження № 11-753апп18 210

Оскарження висновків органів місцевого самоврядування з питань вирішення земельних спорів (стаття 158 ЗК України)

Скасування висновку узгоджувальної комісії з питань вирішення земельних спорів сільради, яким погоджено встановлені зовнішні межі земельної ділянки

Постанова ВП ВС від 13 червня 2018 року, справа № 583/2715/16-ц, провадження № 14-174цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74838825

ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду з указаним позовом, у якому просили визнати незаконним та скасувати висновок узгоджувальної комісії з питань вирішення земельних спорів сільради (далі – Комісія) від 04 квітня 2016 року, яким погоджено встановлені зовнішні межі земельної ділянки за АДРЕСА_1 відповідно до виготовленої ПП «Бюро землевпорядного проектування» технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості).

Позовну заяву мотивовано тим, що ОСОБА_5 під час розгляду справи № 583/669/15-ц у судовому засіданні надала висновок Комісії від 04 квітня 2016 року, яким погоджено визначені та встановлені у 2016 році нові зовнішні межі належної їй земельної ділянки за АДРЕСА_1.

При цьому позивачі вказали, що спірний висновок Комісія підготувала з порушенням вимог законодавства, оскільки вони як зацікавлені особи не були повідомлені про час і місце розгляду заяви ОСОБА_5, не знайомилися з відповідними матеріалами та не були залучені до роботи Комісії, як і не були залучені до розгляду вказаного питання спеціалісти.

Крім того, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зауважили, що Комісія не мала права вирішувати спір між ними та ОСОБА_5 щодо збільшення площі її земельної ділянки за рахунок здійсненої нею новобудови. При цьому заново сформована та узгоджена Комісією земельна ділянка з іншою площею та конфігурацією свідчить про повторний розгляд земельного питання, яке вже було вирішено у 1997 році, та порушує їх права як власників суміжних земельних ділянок, що розташовані за АДРЕСА_2.

Частинами 1, 3 статті 158 ЗК України визначено, що земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.

За змістом статті 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать делеговані повноваження, зокрема вирішення земельних спорів у порядку, встановленому законом.

З огляду на викладене, розглядаючи земельні спори, Комісія діє від імені сільради, у зв'язку із чим прийняті нею рішення у формі висновку по суті такого спору породжують певні права та обов'язки визначеного кола осіб, отже можуть бути оскаржені в порядку та спосіб, установлені для рішень, прийнятих безпосередньо самим органом місцевого самоврядування.

Звертаючись до суду з позовом, позивачі зазначили, що оскаржуваним висновком Комісії порушуються їх права як суміжних землевласників унаслідок погодження нею межі земельної ділянки ОСОБА_5 за АДРЕСА_1, яка проходить по земельних ділянках, що перебувають у власності позивачів.

Достовірно з'ясовано, що на момент прийняття Комісією оскаржуваного рішення в провадженні міськрайонного суду перебувала цивільна справа за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, сільради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: товариство, управління Держземагентства, про визнання недійсними державних актів, скасування державної реєстрації земельних ділянок та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, сільради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: управління Держгеокадастру, ОСОБА_4.

Предметом спору в указаній справі є визначення межі між належними сторонам земельними ділянками за АДРЕСА_3.

Підтвердження про ухвалення судом рішення по суті вказаного вище спору як у матеріалах справи, так і в Єдиному державному реєстрі судових рішень відсутні.

За змістом статті 159 ЗК України земельні спори розглядаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, та органами місцевого самоврядування на підставі заяви однієї із сторін у тижневий строк з дня подання заяви за участю зацікавлених сторін, які повинні бути завчасно повідомлені про час і місце розгляду спору. У разі відсутності однієї із сторін при першому вирішенні питання і відсутності офіційної згоди на розгляд питання розгляд спору переноситься. Повторне відкладання розгляду спору може мати місце лише з поважних причин. У рішенні органу місцевого самоврядування або центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, визначається порядок його виконання.

Статтею 160 ЗК України визначено, що сторони, які беруть участь у земельному спорі, мають право знайомитися з матеріалами щодо цього спору, робити з них виписки, брати участь у розгляді земельного спору, подавати документи та інші докази, порушувати клопотання, давати усні і письмові пояснення, заперечувати проти клопотань та доказів іншої сторони, одержувати копію рішення щодо земельного спору і у разі незгоди із цим рішенням оскаржувати його.

Пунктами 2.3, 2.4 Положення про узгоджувальну комісію з питань вирішення земельних спорів, затвердженого рішенням сільради від 11 листопада 2015 року, визначено, що земельні спори розглядаються за місцезнаходженням спірних земельних ділянок за участю сторін спору, які завчасно повідомляються про час та місце розгляду спору. У випадку відсутності однієї із сторін при першому розгляді спору та відсутності письмової згоди на розгляд спору без її участі розгляд спору переноситься.

Не встановивши підтверджень згідно із положеннями статей 10, 60 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій) належного повідомлення позивачів про вирішення земельного спору Комісією, що призвело до недотримання визначених статтями 159, 160 ЗК України прав ОСОБА_3, ОСОБА_4, а також з'ясувавши, що на момент надання спірного висновку між сторонами існував спір щодо площ, лінійних розмірів та конфігурації земельних ділянок за АДРЕСА_3 та відповідно в міськрайонному суді сторони оскаржували правовстановлюючі документи на вказані земельні ділянки (справа № 583/669/15-ц), місцевий суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про визнання незаконним та скасування висновку Комісії від 04 квітня 2016 року

Юрисдикційні питання оскарження висновків органів місцевого самоврядування з питань вирішення земельних спорів

Скасування висновку узгоджувальної комісії з питань вирішення земельних спорів сільради, яким погоджено встановлені зовнішні межі земельної ділянки

Постанова ВП ВС від 13 червня 2018 року, справа № 583/2715/16-ц, провадження № 14-174цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74838825

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів і свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.

Судова юрисдикція – це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

У справі, яка розглядається, суди встановили, що рішенням сільради від 11 листопада 2015 року утворено Комісію та затверджено Положення про узгоджувальну комісію з питань вирішення земельних спорів.

За змістом пунктів 2.1, 2.6 Положення земельні спори розглядаються Комісією на підставі поданої заяви однією зі сторін у місячний термін з дня подання заяви. Комісія приймає рішення з вирішення земельного спору по суті. Рішення викладається у вигляді висновку Комісії, який вступає в силу з моменту його прийняття.

У зв'язку з відсутністю згоди ОСОБА_3 та ОСОБА_4 як суміжних землевласників на погодження (встановлення) меж земельної ділянки ОСОБА_5 Комісія прийняла рішення, викладене у формі висновку від 04 квітня 2016 року, яким запропонувала погодити зовнішні межі земельної ділянки ОСОБА_5.

Згідно із частиною 1 статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів.

Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено статтею 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій): суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Аналогічну норму закріплено й у частині 1 статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року).

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини 1 статті 3 КАС України).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій.

Згідно із частиною 2 статті 2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі та обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін.

Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він зумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.

Аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) у сукупності дає підстави для висновку, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосування виключно формального критерію – визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір.

За таких обставин ВП ВС вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій, установивши, що звернення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 пов'язано із захистом права кожної з них на земельну ділянку, стосується перевірки законності розпорядчих дій Комісії як органу сільради, що пов'язані з подальшим володінням, користуванням ОСОБА_5 земельною ділянкою, визначеною згідно із розробленою ПП «Бюро землевпорядного проектування» технічною документацією із землеустрою щодо встановлення її меж, тобто суміжного землекористування, дійшли правильного висновку про розгляд цієї справи в порядку цивільного процесуального судочинства як такої, в якій відсутні ознаки публічно-правового спору. Також ВП ВС погоджується із висновком судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для віднесення цієї справи до справ адміністративної юрисдикції.

Визнання протиправним і скасування рішення селищної ради, яким затверджено протокол депутатської комісії з питань земельних ресурсів, раціонального природокористування та охорони навколишнього природного середовища про встановлення межових знаків між земельними ділянками

Постанова ВП ВС від 16 травня 2018 року, справа № 147/286/17, провадження № 11-418апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74263071

Через спір щодо встановлення межі між земельними ділянками ОСОБА_5, правонаступником якої є ОСОБА_4, та ОСОБА_3 позивач у 2010 році звернувся до селищної ради із заявою щодо вирішення цього спору шляхом встановлення межі між земельними ділянками та закріплення її межовими знаками.

За результатами розгляду вказаної заяви складено протокол депутатської комісії з питань раціонального природокористування та охорони навколишнього середовища від 26 травня 2010 року «Про встановлення межових знаків між земельною ділянкою ОСОБА_3 та земельною ділянкою ОСОБА_5», який у подальшому затверджено оскаржуваним рішенням.

До адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб'єкта владних повноважень, що виникають у зв'язку зі здійсненням таким суб'єктом владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження.

Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС України, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.

Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою класифікації спору як публічно-правового. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясувати, у зв'язку із чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.

За правилами пункту 1 частини 1 статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий або пов'язаний із реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів характер, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.

Таким чином, суди попередніх інстанції, ураховуючи суть спірних правовідносин та їх суб'єктний склад, дійшли обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що вона не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства та має вирішуватися судами цивільної юрисдикції.

Оскарження рішень про затвердження генеральних планів населених пунктів, планів зонування територій і детальних планів територій, їх оновлення та внесення змін до них

Визнання незаконним та скасування рішення сільської ради про затвердження генерального плану забудови, плану зонування у частині створення проїзду на земельній ділянці

Постанова ВП ВС від 14 листопада 2018 року, справа № 559/827/16-а (К/9901/13630/18), провадження № 11-1054апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/77910951

Діяльність органу місцевого самоврядування із планування території відповідного населеного пункту та затвердження генерального плану забудови є виконанням прямо встановлених законом владних управлінських функцій, спрямована на забезпечення інтересів громади, у зв'язку з чим у даному випадку орган місцевого самоврядування (сільрада) господарської діяльності не здійснює.

Рішення, прийняте органом місцевого самоврядування за результатами такої діяльності, не створює, не змінює і не припиняє цивільних прав та обов'язків окремих осіб. Зокрема, не порушує право власності та/або користування позивача, оскільки він був позбавлений речових прав на цю земельну ділянку рішенням суду.

На обґрунтування вимог позивач зазначив, що спірне рішення порушує його приватні інтереси, оскільки відповідно до затвердженого генерального плану передбачено створення проїзду на земельній ділянці, що нібито належить йому на підставі Державного акту на право приватної власності на землю (серія 1-РВ № 036124). На його думку, створення проїзду на земельній ділянці фактично призводить до позбавлення його права на приватну власність.

Відповідно до ст. 8 Закону України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» (далі - Закон № 3038-VI; у редакції, чинній на момент прийняття відповідачем оскаржуваного рішення) планування територій здійснюється на державному, регіональному та місцевому рівнях відповідними органами виконавчої влади, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування.

Згідно зі ст. 2 Закону № 3038-VI планування і забудова територій є діяльністю державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб.

Статтею 16 Закону № 3038-VI визначено, що планування територій на місцевому рівні здійснюється шляхом розроблення та затвердження генеральних планів населених пунктів, планів зонування територій і детальних планів території, їх оновлення та внесення змін до них. Затвердження оновленої містобудівної документації на місцевому рівні здійснюється згідно із статтями 17, 18 та 19 цього Закону.

Генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, призначеної для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту. Генеральний план населеного пункту розробляється та затверджується в інтересах відповідної територіальної громади з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів. Рішення про розроблення генерального плану приймає відповідна сільська, селищна, міська рада. Генеральні плани населених пунктів та зміни до них розглядаються і затверджуються відповідними сільськими, селищними, міськими радами на чергових сесіях протягом трьох місяців з дня їх подання (ст. 17 Закону № 3038-VI).

Приписами 26 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування» (далі - Закон № 280/97-ВР, у редакції, чинній на момент прийняття відповідачем оскаржуваного рішення) визначена виключна компетенція сільських, селищних, міських рад, відповідно до п. 42 ч. 1 якої затвердження в установленому порядку місцевих містобудівних програм, генеральних планів забудови відповідних населених пунктів, іншої містобудівної документації здійснюється виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради.

Положеннями ст. 59 Закону № 280/97-ВР установлено, що рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом.

Із наведених норм можна зробити висновок, що діяльність органу місцевого самоврядування із планування території відповідного населеного пункту та затвердження генерального плану забудови є виконанням прямо встановлених законом владних управлінських функцій, спрямована на забезпечення інтересів громади, у зв'язку з чим у даному випадку орган місцевого самоврядування (сільрада) господарської діяльності не здійснює.

Рішення, прийняте органом місцевого самоврядування за результатами такої діяльності, не створює, не змінює і не припиняє цивільних прав та обов'язків окремих осіб. Зокрема, не порушує право власності та/або користування ОСОБА_5, оскільки він був позбавлений речових прав на цю земельну ділянку рішенням Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 16 липня 2010 року.

Таким чином, спір у цій справі не має ознак приватноправового та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, оскільки виникає із публічних відносин, та при розгляді судами такого спору має бути надана оцінка оскаржуваним діям та рішенню органу місцевого самоврядування на відповідність критеріям, визначеним ст. 2 КАС України (в чинній редакції).

Оскарження рішень органів місцевого самоврядування щодо зміни статусу земельної ділянки

Скасування розпорядження «Про зміну Генеральній прокуратурі України виду використання земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу на АДРЕСА_1».

Постанова ВП ВС від 07 листопада 2018 року, справа № 752/1666/17-ц, провадження № 14-382цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/77721019

Предметом цього спору є перевірка законності рішення, пов'язаного зі здійсненням владних управлінських функцій виконавчим органом (Київською міською державною адміністрацією), а не питання щодо вирішення речового права позивача на земельну ділянку.

У справі, яка розглядається, позивач оскаржує рішення виконавчого органу Київської міської ради № 85 від 17 лютого 2016 року, яким змінено Генеральній прокуратурі України вид використання земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлово-офісного комплексу на АДРЕСА_1. Предметом цього спору є перевірка законності рішення, пов'язаного зі здійсненням владних управлінських функцій виконавчим органом (Київською міською державною адміністрацією), а не питання щодо вирішення речового права позивача на земельну ділянку.

Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України (в редакції, яка була чинною на час вчинення відповідної процесуальної дії) обґрунтовано відмовив у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_3

Визнання незаконним і скасування рішення, яким залишено землі водного фонду ставка у загальному користуванні громади для здійснення любительської риболовлі, а також заборонено позивачеві здійснювати вилов на цьому водному об'єкті у зв'язку із розірванням договору оренди та виникненням соціальної напруги на території громади

Постанова ВП ВС від 20 вересня 2018 року, справа № 126/1373/17, провадження № 14-292цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/76812131

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Відповідно до частини 1 статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.

За загальним правилом, передбаченим у пунктах 1, 3 частини 1 статті 15 ЦПК України (у редакції, яка діяла на момент звернення ОСОБА_3 до суду з позовом), суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Частиною 1 статті 19 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин.

Відповідно до частини 2 статті 4 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 17 цього Кодексу юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини 1 статті 3 КАС України).

Аналогічні положення закріплено у частині 1 статті 19 та пункті 7 частини 1 статті 4 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року.

З аналізу наведених процесуальних норм убачається, що до адміністративної юрисдикції відносяться справи, які виникають зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників – суб'єкт владних повноважень здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.

Визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він зумовлений порушенням наявного приватного права (як правило майнового) певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень.

КСУ у Рішенні від 01 квітня 2010 року № 10-рп/2010 у справі за конституційним поданням ВАСУ щодо офіційного тлумачення положень частини 1 статті 143 Конституції України, пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 ЗК України, пункту 1 частини 1 статті 17 КАС України зазначив, що:

– положення пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 ЗК України у частині повноважень сільських, селищних, міських рад відповідно до цього Кодексу вирішувати питання розпорядження землями територіальних громад, передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності треба розуміти так, що при вирішенні таких питань ці ради діють як суб'єкти владних повноважень;

– положення пункту 1 частини 1 статті 17 КАС України стосовно поширення компетенції адміністративних судів на «спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності» слід розуміти так, що до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, належать і земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб'єктом владних повноважень, пов'язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Системний аналіз норм процесуального права свідчить про те, що рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин (у тому числі щодо земель водного фонду) може оспорюватися з точки зору його законності, а вимога про визнання рішення незаконним – розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер.

Вважаючи, що спір у справі має публічно-правовий характер і підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, апеляційний суд не врахував, що у справі, яка переглядається, ОСОБА_3 звернувся до сільради з позовом, у якому просив визнати незаконним та скасувати рішення сільради від 04 травня 2017 року з тих підстав, що цим рішенням залишено землі водного фонду ставка (кадастровий НОМЕР_1) у загальному користуванні громади для здійснення любительської риболовлі, при цьому позивачу як фізичній особі заборонено здійснювати вилов на цьому водному об'єкті, тоді як іншим мешканцям села дозволено здійснювати любительське рибальство. Саме задоволення таких потреб мешканців сіл Устя та Лугова і було приводом залишення ставка в загальному користуванні громади, а договір оренди розірвано.

ОСОБА_3 свої позовні вимоги обґрунтовував тим, що він є мешканцем с. Устя і має право на любительський вилов риби нарівні з іншими мешканцями, а оспорюване рішення сільради порушує принцип заборони дискримінації, закріплений у статті 14 Конвенції.

Оскільки юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві, суд апеляційної інстанції неправильно визначив, що позов ОСОБА_3 у цьому випадку має розглядатися в порядку адміністративного судочинства.

Разом з тим апеляційний суд не врахував, що відповідно до матеріалів справи між ОСОБА_3 та сільрадою існує спір щодо усунення перешкод ФОП ОСОБА_3 у здійсненні господарської діяльності з вилову риби за допомогою рибальських сіток на водному об'єкті.

Правила любительського і спортивного рибальства, затверджені наказом Державного комітету рибного господарства України 15 лютого 1999 року № 19, зареєстровані в Міністерстві юстиції України 28 квітня 1999 року за № 269/3562, розрізняють любительське і спортивне рибальство, а також промисловий вилов риби.

Любительське і спортивне рибальство – це вилов риби, добування водних безхребетних у спеціально визначених для цього водоймах (їх ділянках) з метою особистого споживання (за умови дотримання встановлених правил рибальства та водокористування).

Промислове рибальство – це вид спеціального використання водних живих ресурсів, які перебувають у стані природної волі, шляхом їх вилучення (вилову, добування, збирання) із природного середовища з метою задоволення потреб населення і народного господарства.

Згідно зі статтею 2 Закону України від 06 лютого 2003 року № 486-IV «Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них» вирощування риби, інших водних живих ресурсів у рибогосподарських водних об'єктах (їх ділянках) та континентальному шельфі України дозволяється суб'єктам господарювання за наявності позитивної ветеринарно-санітарної оцінки стану (визначає центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері ветеринарної медицини) водних об'єктів.

Установлено, що 23 лютого 2012 року на підставі рішення сільради від 11 липня 2012 року між сільрадою (орендодавець) і товариством (орендар) з метою риборозведення укладено договір оренди земель водного фонду загальною площею 26,5215 га, які знаходяться в межах населеного пункту на території с. Устя, строком на 25 років.

30 липня 2012 року між товариством (орендар) та ФОП ОСОБА_3 (суборендар) укладено договір суборенди земельної ділянки строком на 25 років на підставі рішення сільради від 11 жовтня 2012 року, за яким суборендар прийняв зазначену земельну ділянку водного фонду в строкове платне користування для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Видом використання орендованої позивачем земельної ділянки згідно з витягом із Єдиного державного реєстру про земельну ділянку є риборозведення.

На підставі зазначеного договору суборенди позивач здійснив зариблення водного об'єкта (ставу), розташованого на земельній ділянці водного фонду.

Сільрадою прийнято рішення від 17 березня 2015 року про розірвання договору оренди земельної ділянки водного фонду від 23 липня 2012 року, зареєстроване відділом Держкомзему 30 липня 2012 року, та доручено голові сільради ОСОБА_4 здійснити заходи з прийняття земельної ділянки до фонду сільради.

18 березня 2015 року між сільрадою (орендодавцем) і товариством (орендарем) укладено угоду про розірвання договору оренди земельної ділянки земель водного фонду площею 26,5215 га, згідно з якою договір оренди земельної ділянки, зареєстрований Держкомземом 30 липня 2012 року, розірвано, державну реєстрацію припинення права оренди земельної ділянки здійснено 31 травня 2017 року.

ФОП ОСОБА_3 звернувся до господарського суду з позовом про визнання незаконним та скасування рішення сільради від 17 березня 2015 року про розірвання договору оренди земель водного фонду, на підставі якого укладено відповідну угоду від 18 березня 2015 року про розірвання договору оренди, а також про усунення перешкод з боку відповідачів щодо здійснення позивачем господарської діяльності шляхом вилову риби з об'єкта водного фонду, взятого ним у суборенду. Ці обставини не враховано при постановленні ухвали апеляційним судом.

Оскільки суд апеляційної інстанції помилково визначив, що позовні вимоги ОСОБА_3 мають розглядатися в порядку адміністративного судочинства, і не врахував, що такі вимоги пов'язані із захистом ОСОБА_3 своїх цивільних прав, що є вирішальним при вирішенні питання про юрисдикційність справи, то згідно з вимогами статті 411 ЦПК України ухвала суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а справа – направленню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Зобов'язання міськради внести зміни до рішення про надання підприємству земельної ділянки в оренду в частині визначення цільового призначення

Постанова ВП ВС від 11 вересня 2018 року, справа № 712/10864/16-а, провадження № 11-518апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/76912513

Як убачається із матеріалів справи та мотивів, якими керувалися суди, задовольняючи ці вимоги, спір у цій справі між сторонами виник через бездіяльність суб'єкта владних повноважень, тобто спір юридичної особи із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, що відноситься до юрисдикції адміністративних судів та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Питання правомірності/неправомірності передачі в довгострокову оренду земельної ділянки під розташування готельного комплексу перед судом не порушувалось.

Таким чином, спір у цій справі не має ознак приватноправового та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходячи із системного аналізу приписів статей 19, 20, 38, 39, 61, 62 ЗК України, дійшов висновку про те, що земельна ділянка площею 34 607 м2, надана рішенням міськради від 28 грудня2005 року підприємству в оренду на 49 років під розташування та подальшу експлуатацію готельного комплексу, помилково віднесена повністю до земель водного фонду (прибережна смуга), а тому є необхідність у внесенні змін до вказаного рішення, оскільки ця помилка в рішенні унеможливлює використання основної частини земельної ділянки для потреб, для яких відводилася вказана земельна ділянка, а саме під розташування та подальшу експлуатацію готельного комплексу.

Проте з таким висновком судів попередніх інстанцій ВП ВС погодитися не може з огляду на таке.

Відповідно до статті 3 ЗК України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

За змістом статті 2 ЗК України земельні відносини – це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею, суб'єктами в яких є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади, а об'єктами – землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні паї (частки).

Відповідно до статті 12 ЗК України у редакції, чинній на час постановлення оспорюваного рішення міськради, до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин належало право розпоряджатися землями територіальних громад.

Як убачається з матеріалів справи та аналізу судових рішень, суди попередніх інстанцій, посилаючись, зокрема, на статті 19, 20, 38, 39, 61, 62 ЗК України, дійшли висновку про допущення міськрадою помилки у рішенні від 28 грудня 2005 року.

Наведені норми закону регулюють питання зміни цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності та встановлюють режим використання земель водного фонду (прибережна смуга).

Міськрада прийняла рішення від 28 грудня 2005 року відповідно до статті 26 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» та норм земельного законодавства на підставі розробленого та погодженого з відповідними органами контролю проекту землеустрою. У пункті 2 зазначеного рішення вказано, що за основним цільовим призначенням земельну ділянку віднесено до земель водного фонду (прибережна смуга). За функціональним використанням земельну ділянку віднесено: на період будівництва – до категорії земель рекреаційного призначення та інших відкритих земель (земель, що зайняті поточним будівництвом); після завершення будівництва: площею 7 308 м2 – до категорії земель комерційного використання; площею 27 299 м2 – до категорії земель технічної інфраструктури.

Згідно з частинами 1, 2 статті 20 ЗК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення.

Зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Так, статтею 122 ЗК України у зазначеній редакції, серед іншого, передбачено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

У той же час відповідно до пункту 34 частини 1 статті 26 Закону № 280/97-ВР до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад належать повноваження щодо вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави дійти висновку, що зміна цільового призначення земель комунальної форми власності є виключною компетенцією органів місцевого самоврядування, яка проводиться на підставі відповідних проектів устрою, що мають затверджуватись рішенням уповноваженої ради у встановленому законом порядку.

Виходячи з принципу ЗК України щодо раціонального використання та охорони земель, ВП ВС вважає, що зміна виду використання землі в межах її цільового призначення повинна проводитися у порядку, встановленому для зміни цього цільового призначення землі.

ЗК України передбачає зміну цільового призначення землі органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення природоохоронного та історико-культурного призначення.

Суд першої інстанції, з рішенням якого погодився і суд апеляційної інстанції, задовольняючи цей позов, не врахував положень наведеного вище законодавства, крім того, задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій не врахували права органу місцевого самоврядування вирішувати питання щодо зміни цільового призначення земельної ділянки, оскільки відповідно до вимог чинного законодавства України до компетенції судів віднесено розгляд вимог виключно про спонукання розглянути подане зацікавленою особою клопотання, без визначення змісту самого рішення.

Як наслідок, зобов'язавши міськраду внести зміни до чинного рішення міськради, суд перебрав на себе повноваження органу місцевого самоврядування та вийшов за межі своїх повноважень.

Так, оскаржуваними судовими рішеннями фактично змінено цільове призначення земельної ділянки із земель водного фонду на землі житлової та громадської забудови.

Разом із тим суди попередніх інстанцій у порушення норм матеріального права під час винесення судових рішень не врахували, що підприємство не зверталось на адресу міськради про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельних ділянок та жодних рішень органом місцевого самоврядування з цього приводу не приймалося.

Статтею 6 Конституції України визначено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Зважаючи на те, що необхідною умовою зміни цільового призначення земельної ділянки, яка перебуває у комунальній власності, є наявність рішення відповідного органу місцевого самоврядування, зобов'язання судом внести певні зміни до рішення міськради за відсутності відповідного волевиявлення органу є порушенням його виключної, передбаченої Конституцією України, компетенції на здійснення права власності від імені Українського народу та управління землями, яке підлягає захисту.

Суд не може вирішувати питання, віднесені до компетенції органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, зокрема про передачу земельних ділянок у постійне користування, оренду, укладення чи поновлення договору оренди земельної ділянки, зміну цільового призначення землі.

Тобто суди не можуть підміняти інші органи влади та зобов'язувати уповноважений орган прийняти рішення визначеного судом змісту.

Отже, зобов'язання судом органів місцевого самоврядування внести певні зміни до рішення міськради за відсутності відповідного волевиявлення таких органів є порушенням його виключної, передбаченої Конституцією України, компетенції на здійснення права власності та управління землями, яке підлягає захисту.

Враховуючи наведене, ВП ВС встановила неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права при ухваленні судових рішень.

Скасування рішення органу місцевого самоврядування про зміну статусу земельної ділянки (оскарження рішення сільради стосовно переведення земельної ділянки, яка перебувала у користуванні ФГ, до земель запасу сільради)

Постанова ВП ВС від 05 червня 2018 року, справа № 217/1106/12, провадження № 11-242апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74809389

ВП ВС вважає обґрунтованими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про незаконність рішення в частині переведення земельної ділянки, наданої ОСОБА_8 у довічне успадковуване володіння, з посиланням відповідача на підпункт 8 пункту «б» частини 1 статті 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», оскільки відповідно до цієї норми до делегованих повноважень сільських рад у сфері регулювання земельних відносин належить лише підготовка висновків щодо надання або вилучення в установленому законом порядку земельних ділянок, що проводиться органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Таким чином, зазначена норма не наділяє сільради правом на переведення земельних ділянок за межами населеного пункту до земель запасу сільради.

При цьому за приписами частини 5 статті 149 ЗК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) земельні ділянки державної власності за межами населених пунктів для сільськогосподарського використання вилучаються на їх території саме райдержадміністраціями.

Оскарження рішення органу місцевого самоврядування про зміну цільового призначення земельної ділянки

Постанова ВП ВС від 18 квітня 2018 року, справа № 381/3752/16-а, провадження № 11-276апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/73565759

Спір у цій справі виник між фізичною особою (ОСОБА_3) та органом місцевого самоврядування (міськрадою) як суб'єктом владних повноважень з приводу оскарження протиправного, на думку позивачки, рішення цього органу про зміну цільового призначення земельної ділянки, яка перебуває у власності фізичної особи (ОСОБА_4).

Відповідно до статті 12 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, організація землеустрою, здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності; додержанням земельного законодавства та екологічного законодавства; обмеження, тимчасова заборона (зупинення) використання земель громадянами та юридичними особами в разі порушення ними вимог земельного законодавства.

Згідно з положенням статті 20 ЗК України (у редакції, яка діяла на час видання оскаржуваного рішення відповідача) віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок приватної власності здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок. Орган місцевого самоврядування у місячний строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, погодженого в порядку, встановленому статтею 1861 цього Кодексу, приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та зміну її цільового призначення.

Аналізуючи зазначені норми, можна дійти висновку, що зміна цільового призначення земельної ділянки та подальша реєстрація права власності на неї здійснюються на підставі заяви власника цієї ділянки, а відповідний орган місцевого самоврядування за результатами розгляду такої заяви в місячний строк приймає відповідне рішення.

Ураховуючи наведене, оскаржуване рішення відповідача по суті є реалізацією волі власника на зміну цільового призначення належної йому на праві власності земельної ділянки.

Юрисдикційні питання оскарження рішень щодо зміни статусу земельної ділянки

Зобов'язання міськради внести зміни до рішення про надання підприємству земельної ділянки в оренду в частині визначення цільового призначення

Постанова ВП ВС від 11 вересня 2018 року, справа № 712/10864/16-а, провадження № 11-518апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/76912513

Як убачається з матеріалів справи та мотивів, якими керувалися суди, задовольняючи ці вимоги, спір у цій справі між сторонами виник через бездіяльність суб'єкта владних повноважень, тобто спір юридичної особи із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, що відноситься до юрисдикції адміністративних судів та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Питання правомірності/неправомірності передачі у довгострокову оренду земельної ділянки під розташування готельного комплексу перед судом не порушувалось.

Скасування рішення органу місцевого самоврядування про зміну статусу земельної ділянки (оскарження рішення сільради стосовно переведення земельної ділянки, яка перебувала у користуванні ФГ, до земель запасу сільради)

Постанова ВП ВС від 05 червня 2018 року, справа № 217/1106/12, провадження № 11-242апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74809389

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Зі змісту позовних вимог та мотивів, з яких виходили суди, задовольняючи ці вимоги, вбачається, що предметом перевірки у цій справі є відповідність рішення органу місцевого самоврядування законодавчо визначеному обсягу його компетенції при здійсненні владних управлінських функцій. При цьому майнові питання, пов'язані з набуттям чи припиненням речових прав у правовідносинах за участю позивачів, сільради та третьої особи, є предметом розгляду в іншій справі (№ 2-11/11).

Таким чином, спір у цій справі не має ознак приватноправового та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Скасування рішення органу місцевого самоврядування про встановлення цільового призначення земельної ділянки (яка перебувала у користуванні юридичної особи) та надання дозволу виконкому міськради на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у постійне користування для створення зеленої зони (позивач вважає себе постійним користувачем спірної земельної ділянки, на відповідній ділянці розташовані об'єкти нерухомості, належні третім особам)

Постанова ВП ВС від 29 травня 2018 року, справа № 495/5913/14-а, провадження № 11-298апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74895540

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

ЄСПЛ у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» указав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів». ЄСПЛ дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, «встановленим законом».

Згідно із частиною 2 статті 2 КАС України (тут і далі – у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

На підставі пункту 7 частини 1 статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до частини 2 статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Пунктом 1 частини 2 статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду – його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він зумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.

Як установлено матеріалами справи, підприємство звернулося до адміністративного суду з позовом про скасування рішення міськради, яким встановлено цільове призначення земельної ділянки та надано дозвіл виконкому міськради на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в постійне користування для створення зеленої зони та спортивного майданчика загального користування.

Виникнення спірних правовідносин обумовлено незгодою позивача з правомірністю розпорядження органом місцевого самоврядування цією земельною ділянкою, оскільки підприємство вважає, що земельна ділянка, стосовно якої міськрада прийняла рішення, перебуває в його постійному користуванні.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що на спірній земельній ділянці розташовані об'єкти нерухомості, які раніше входили до складу цілісного майнового комплексу, однак у подальшому були відчужені підприємством фізичним та юридичним особам.

Отже, у цій справі існує невирішений спір про право на земельну ділянку, що виключає можливість його розгляду за правилами адміністративного судочинства, адже адміністративний суд позбавлений правових (законодавчих) можливостей установлювати (визнавати) належність права власності (постійного користування) на земельну ділянку.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Оскільки спірні правовідносини пов'язані із захистом порушеного права користування земельною ділянкою, враховуючи наявність у справі інтересів ОСОБА_3 та ОСОБА_4, ВП ВС дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.

При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі та обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

Оскарження рішення органу місцевого самоврядування про зміну цільового призначення земельної ділянки

Постанова ВП ВС від 18 квітня 2018 року, справа № 381/3752/16-а, провадження № 11-276апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/73565759

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він зумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.

Так, судами встановлено, що ОСОБА_4 є власником земельної ділянки, набутої на підставі договору купівлі-продажу, щодо якої міськрада прийняла оскаржуване рішення від 18 квітня 2014 року про зміну цільового призначення земельної ділянки для обслуговування будівель торгівлі та зобов'язання здійснити державну реєстрацію права власності.

Позивачка у справі фактично просить захистити свій приватний інтерес шляхом визнання протиправним такого рішення міськради та зупинення використання земельної ділянки громадянкою ОСОБА_4, а саме заборонити використовувати збудований на цій ділянці торговий павільйон.

За правилами пункту 1 частини 1 статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з пунктом 10 частини 1 статті 16 цього Кодексу одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Оскарження рішень органів місцевого самоврядування щодо надання дозволу на розробку, затвердження проектів землеустрою, а також про відмову у такому затвердженні

Визнання незаконним та скасування рішення ради про приведення у відповідність до норм діючого законодавства України рішень, прийнятих радою (радою скасовано своє ж рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою фізичною особою – учасником бойових дій)

Постанова ВП ВС від 22 січня 2019 року, справа № 371/957/16-а, провадження № 11-653апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79383326

Отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її власність.

У зв'язку з прийняттям органом місцевого самоврядування рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність у відповідної особи виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних та охоронюваних законом інтересів, і він, як суб'єкт цих правовідносин, не надавав згоди на їх зміну чи припинення.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що оскаржуване рішення, яким скасовано рішення Маслівської сільради від 20 жовтня 2015 року № 402-47-VI «Про надання ОСОБА_3 (учаснику АТО) дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність загальною площею 2 га для ведення особистого селянського господарства в межах с. Маслівка Миронівського району Київської області», прийнято з порушенням Конституції і законів України та порушує його право, як учасника бойових дій, на безоплатне отримання у власність земельної ділянки.

Підставою для скасування зазначеного рішення стало й те, що воно прийнято неповноважним складом ради через відсутність кворуму. Зокрема, загальний склад Маслівської сільради становив 16 депутатів, і для повноважності сесії необхідна присутність мінімум 9 депутатів. Однак, згідно протоколу Пленарного засідання сорок сьомої сесії Маслівської сільради 6-го скликання від 20 жовтня 2015 року № 2 на ній були присутні 8 депутатів та сільський голова - ОСОБА_4

З такою позицією Маслівської сільради ОСОБА_3 не погодився, і звернувся за захистом своїх прав до суду з цим адміністративним позовом.

За змістом положень ст. 122 Земельного кодексу України (далі - ЗК України; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

За приписами ч. 6, 7 ст. 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для (…) ведення особистого селянського господарства (…), подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу.

Орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.

З аналізу наведених норм убачається, що ними встановлені підстави, порядок, строки передачі земельної ділянки у власність громадян та визначені органи, уповноважені розглядати ці питання. Законодавчі норми передбачають, зокрема, що для передачі земельної ділянки у власність зацікавлена особа звертається до належних органів із заявами для отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та для надання її у власність, за результатами розгляду яких визначені в ЗК України органи приймають одне з вищезазначених рішень.

При цьому, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її власність.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За приписами ст. 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; організація землеустрою; підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок відповідно до цього Кодексу; інформування населення щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок; вирішення земельних спорів; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Згідно з п. б, ч. 1 ст. 80 ЗК України суб'єктами права власності на землю є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 59 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон № 280/97-ВР) рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень, які приймаються на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу, крім випадків, передбачених цим Законом. При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос.

Велика Палата Верховного Суду вважає вірним твердження судів першої та апеляційної інстанцій, що у зв'язку з прийняттям органом місцевого самоврядування рішення від 20 жовтня 2015 року про надання ОСОБА_3 дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність загальною площею 2 га для ведення особистого селянського господарства в межах с. Маслівка, у нього виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних та охоронюваних законом інтересів, і він, як суб'єкт цих правовідносин, не надавав згоди на їх зміну чи припинення.

Тобто, рішення Маслівської сільради від 20 жовтня 2015 року № 402-47-VI «Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_3 (учасник АТО) у межах с. Маслівка Миронівського району Київської області», є актом індивідуальної дії, на підставі якого у позивача виникло право на отримання у власність земельної ділянки, а тому відповідач не мав законодавчо визначених підстав для скасування такого рішення.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про безпідставність доводів відповідача щодо скасування зазначеного рішення у зв'язку з відсутністю 20 жовтня 2015 року кворуму сорок сьомої сесії шостого скликання Маслівської сільради, з огляду на таке.

Рішенням першої сесії шостого скликання Маслівської сільської ради від 16 листопада 2010 року визнано повноваження шістнадцяти депутатів цієї ради, обраних на виборах 31 жовтня 2010 року, а також визнано повноваження сільського голови ОСОБА_4

Відповідно до ч. 12 ст. 46 Закону № 280/97-ВР сесія ради є повноважною, якщо в її пленарному засіданні бере участь більше половини депутатів від загального складу ради, тобто, у даному випадку, сесія Маслівської сільської ради є повноважною за умови присутності не менше дев'яти депутатів сільської ради.

Згідно з протоколу Пленарного засідання сорок сьомої сесії шостого скликання Маслівської сільради від 20 жовтня 2015 року № 2 на її засіданні були присутні вісім депутатів та сільський голова ОСОБА_4, яка брала участь у голосуванні прийнятих на сесії рішень.

Отже, за прийняття рішення від 20 жовтня 2015 року № 402-47-VI «Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_3 (учасник АТО) у межах с. Маслівка Миронівського району Київської області» проголосували 9 осіб.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що встановлення постановою Миронівського районного суду Київської області від 15 лютого 2016 року існування реального конфлікту інтересів голови Маслівської сільради ОСОБА_4 стосувалось лише розгляду цією радою питання про надання їй дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для ведення особистого селянського господарства площею 2 га. При цьому, зазначеним судовим рішенням не підтверджено існування реального конфлікту інтересів, або наявності інших підстав для неврахування голосу голови Маслівської сільради при прийнятті в цей день інших рішень, зокрема й рішення стосовно ОСОБА_3

Визнання незаконними та скасування рішень Сільради про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства

Постанова ВП ВС від 28 листопада 2018 року, справа № 536/158/16-ц, провадження № 14-426цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78376906

Для отримання земельної ділянки у користування (оренду) зацікавлена особа звертається до відповідних органів із заявами для отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та для надання її у користування, за результатами розгляду яких визначені в ЗК України органи приймають одне з відповідних рішень. Отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у користування (оренду).

Позовну заяву мотивовано тим, що 10 грудня 2012 року Сільрадою прийнято рішення, з урахуванням змін, внесених рішенням від 12 квітня 2013 року, яким йому надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення (сіножаті) орієнтовною площею 8,2 га в оренду для ведення фермерського господарства, із земель запасу Сільради, на підставі якого розроблено проект землеустрою щодо відведення вказаної земельної ділянки, який 24 грудня 2013 року погоджено відділом Держземагентства у Кременчуцькому районі Полтавської області.

ОСОБА_3 вказував, що проект землеустрою ним подано до Сільради, яка рішеннями від 25 квітня 2014 року відмовила у його затвердженні та скасувала своє рішення від 10 грудня 2012 року про надання позивачу та ОСОБА_7 дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 8,2 га для ведення фермерського господарства.

Також зазначав, що рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 23 грудня 2015 року визнано незаконними та скасовані рішення Сільради від 25 квітня 2014 року в частині скасування наданого йому дозволу на розроблення проекту землеустрою та відмови у затвердженні проекту землеустрою.

Позивач зауважував, що після відмови в затвердженні проекту землеустрою Сільрадою земельну ділянку площею 8,2 га для ведення фермерського господарства розподілено між кількома іншими особами, зокрема: рішенням Сільради від 25 квітня 2014 року - ОСОБА_6 і рішенням Сільради від 16 жовтня 2015 року - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею по 1,28 га кожному за рахунок земель, не відведених у власність та постійне користування, в межах населених пунктів у с. Максимівці Кременчуцького району Полтавської області.

ОСОБА_3 вважав, що на момент прийняття Сільрадою зазначених рішень спірна земельна ділянка була сформована в результаті виготовлення ним проекту землеустрою, визначення площі, меж, присвоєння кадастрового номера та внесення інформації до Державного земельного кадастру, тобто була об'єктом цивільних прав, першочергове право на одержання в користування виникло у нього.

Позивач здійснював відповідні платежі на користь Сільради за користування спірною земельною ділянкою, однак Сільрада надала іншим особам дозвіл на розробку проектів землеустрою щодо відведення цієї ж земельної ділянки, але іншого розміру та з іншим цільовим призначенням, в той час коли було чинним рішення Сільради від 10 грудня 2012 року, з урахуванням внесених до нього змін рішенням Сільради від 12 квітня 2013 року, яким саме йому надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення вказаної земельної ділянки та скасовані в судовому порядку рішення Сільради від 25 квітня 2014 року, якими відмовлено позивачу в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та в затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 8,2 га для ведення фермерського господарства.

За змістом положень статті 122 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

Зокрема, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

У разі формування нової земельної ділянки (крім поділу та об'єднання) рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок (частина друга статті 123 ЗК України).

Особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується у порядку, встановленому статтею 186 ЗК України.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування у двотижневий строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи, приймає рішення про надання земельної ділянки у користування (частина шоста статті 123 ЗК України).

Рішенням про надання земельної ділянки у користування за проектом землеустрою щодо її відведення здійснюються: затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; вилучення земельних ділянок у землекористувачів із затвердженням умов вилучення земельних ділянок (у разі необхідності); надання земельної ділянки особі у користування з визначенням умов її використання і затвердженням умов надання, у тому числі (у разі необхідності) вимог щодо відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництв.

Визнання протиправною викладену в листі відмову відповідача в затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства та передати зазначену ділянку у власність позивача; зобов'язання повторно розглянути заяву позивача про затвердження проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства та передати цю ділянку у власність позивача з урахуванням висновків суду в цій справі

Постанова ВП ВС від 28 листопада 2018 року, справа № 820/4219/17, провадження № 11-1029апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79300704

Органами, зазначеними в частинах першій - третій статті 186-1 ЗК України, може бути відмовлено у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки лише у разі, якщо не усунено недоліки, на яких було наголошено у попередньому висновку. Не можна відмовити у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з інших причин чи вказати інші недоліки.

За результатами розгляду будь-яких основних питань у межах повноважень територіального органу Держгеокадастру цей орган має видавати відповідний наказ. При цьому листи складаються у разі надання відповіді на звернення громадян.

Таким чином, рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або про відмову в його затвердженні повинне оформлятися розпорядчим індивідуальним правовим актом у формі наказу Головного управління Держгеокадастру в області.

Чинне законодавство не передбачає можливості повернення листом проекту землеустрою для доопрацювання.

На обґрунтування позову ОСОБА_3 зазначив, що листом Головного управління від 23 серпня 2017 року № Т-23108/0/6-20042/0/21-16 йому відмовлено в затвердженні проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства та передачі цієї ділянку у його власність. Відповідач, відмовляючи в затвердженні проекту землеустрою, указав на необхідність надати опис GPS-устаткування на підтвердження його реєстрації, проте не визначив, хто має це зробити. Також у вказаному листі зазначено, що у складі проекту наявні незавірені належним чином копії документів, проте не вказано, які саме документи. Крім того, відповідач послався на те, що в пункті 1 розпорядження Барвінківської районної державної адміністрації Харківської області (далі - Барвінківська РДА) від 23 травня 2012 року необхідно уточнити інформацію про землі, за рахунок яких відводиться земельна ділянка. На думку позивача, вказана відмова відповідача є протиправною, оскільки перелічені недоліки не були підставою для відмови в погодженні проекту землеустрою.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом положень статті 122 ЗК України вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або в користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

Згідно із частинами шостою, сьомою статті 118 ЗК України передача безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства здійснюється на підставі проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Як установлено частиною дев'ятою статті 118 ЗК України, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Як установлено матеріалами справи, ОСОБА_3 звернувся до адміністративного суду з позовом про визнання протиправною відмови Головного управління в затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства та зобов'язання відповідача повторно розглянутийого заяву та передати йому цю земельну ділянку у власність.

Виникнення спірних правовідносин обумовлено протиправними, на думку позивача, діями відповідача при вирішенні питання, яке в силу законодавчих приписів належать до його виключної компетенції як органу виконавчої влади, тому законність таких дій (бездіяльності) підлягає перевірці адміністративним судом.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір не пов'язаний з вирішенням питання щодо речового права, а є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень (органу виконавчої влади), який реалізовує у цих правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції шляхом розгляду питання щодо передачі земельної ділянки у власність.

Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 березня та 30 травня 2018 року у справах № 536/233/16-ц (провадження № 14-5зц18) та № 127/16433/17 (провадження № 11-461апп18) відповідно.

Згідно із частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Частиною шостою статті 118 ЗК України визначено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

На підставі частини сьомої цієї статті відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 ЗК України (частина восьма статті 118 цього Кодексу).

Відповідно до частини першої статті 186-1 ЗК України проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності (крім земельних ділянок зони відчуження та зони безумовного (обов'язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи) підлягає обов'язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Оригінал відповідної документації із землеустрою подається розробником для погодження територіальному органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, а іншим органам виконавчої влади, органам місцевого самоврядування та іншим суб'єктам, які здійснюють погодження документації із землеустрою, - копії такої завіреної розробником документації (частина п'ятнадцята статті 186 ЗК України).

Частинами п'ятою та шостою статті 186-1 ЗК України визначено, що органи, зазначені в частинах першій - третій цієї статті, зобов'язані протягом десяти робочих днів з дня одержання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або копії такого проекту безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про його погодження або про відмову в такому погодженні з обов'язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері.

Підставою для відмови в погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації.

Як зазначено вище, нормами частини дев'ятої статті 118 ЗК України передбачено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Таким чином, громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення, зокрема, особистого селянського господарства, подають клопотання до відповідного органу, який розглядає їх у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Проект землеустрою підлягає обов'язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, який надає висновок про його погодження або про відмову в такому погодженні. У двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки відповідний орган приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

При цьому відповідний орган може відмовити в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою або надати висновок про відмову в погодженні цього дозволу лише у разі невідповідності його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації.

На підставі частини восьмої статті 186-1 ЗК України у висновку про відмову погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки органами, зазначеними в частинах першій - третій цієї статті, має бути надано вичерпний перелік недоліків проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та розумний строк для усунення таких недоліків (який за письмовим проханням розробника проекту може бути продовжений).

Органами, зазначеними в частинах першій - третій цієї статті, може бути відмовлено у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки лише у разі, якщо не усунено недоліки, на яких було наголошено у попередньому висновку. Не можна відмовити у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з інших причин чи вказати інші недоліки.

Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок Харківського окружного адміністративного суду про те, що процедура погодження проекту землеустрою передбачає перевірку цього проекту на відповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації та прямо встановлює обов'язок компетентного органу здійснити одночасну перевірку дотримання всіх указаних вимог розробником проекту, і саме на цій стадії відповідний орган має повноваження відмовити в погодженні проекту землеустрою з наданням часу його розробнику на усунення визначеного вичерпного переліку недоліків проекту.

Як убачається з матеріалів справи, Барвінківська РДА, розглянувши звернення громадян про надання дозволу на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок з метою передачі їх у власність для ведення особистого селянського господарства, прийняла розпорядження від 23 травня 2012 року № 274, яким дозволила ОСОБА_3 розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею не більше 2 га ріллі із земель запасу та інших земель, не наданих у тимчасове користування, категорія - землі сільськогосподарського призначення на території Гусарівської сільської ради (контури № 302, 304 реформованого КСП «Рассвет»), з метою передачі її у власність для ведення особистого селянського господарства.

Відділом Держгеокадастру у Барвінківському районі Харківської області складено висновок від 29 вересня 2015 року № е 225(ф), яким погоджено ОСОБА_3 проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки за рахунок земель державного резервного фонду сільськогосподарського призначення державної форми власності ОСОБА_3 для ведення особистого селянського господарства за межами населених пунктів на території Гусарівської сільської ради Барвінківського району Харківської області (а. с. 45).

Матеріалами справи також установлено, що ОСОБА_3 звернувся до відповідача із заявою про затвердження проекту землеустрою, однак Головне управління листом від 23 серпня 2017 року № Т-23108/0/6-20042/0/21-16 відмовило йому у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки загальною площею 1,2 га для ведення особистого селянського господарства із земель державного резервного фонду, що розташована за межами с. Нікополь на території Гусарівської сільської ради Барвінського району Харківської області, та передачі вказаної земельної ділянки позивачу у власність.

У вказаному листі Головне управління зазначило, що:

- відповідно до вимог пункту 4.4.16 Інструкції з топографічного знімання в масштабах 1:5000, 1:2000, 1:1000 та 1:500 (ГКНТА-2.04-02-98), затвердженої наказом Головного управління геодезії, картографії та кадастру при Кабінеті Міністрів України від 09 квітня 1998 року № 56, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 23 червня 1998 року за № 393/2833, необхідно надати опис GPS-устаткування та підтвердження його реєстрації згідно з вимогами Постанови Кабінету Міністрів України від 13 липня 1998 року № 1075 «Про Порядок використання апаратури супутникових радіонавігаційних систем під час проведення топографо-геодезичних, картографічних, аерофотознімальних, проектних, дослідницьких робіт і вишукувань та кадастрових зйомок»;

- у складі проекту наявні незавірені належним чином копії документів, а саме сторінка 26;

- у витязі з Державного земельного кадастру, доданому до заяви, відсутні підстави для визначення цільового призначення та виду використання сформованої земельної ділянки з огляду на вимоги статей 20, 116, 122 ЗК України;

- відповідно до наданих матеріалів земельний масив, за рахунок якого позивач бажає отримати у власність земельну ділянку, відноситься до земель державного резервного фонду.

Правовий статус Головного управління визначено Положенням про Головне управління Держгеокадастру в області, яке затверджене наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 29 вересня 2016 року № 333 (далі - Положення № 333) та зареєстроване в Міністерстві юстиції України 25 жовтня 2016 року за № 1391/29521.

На підставі підпункту 13 пункту 4 Положення № 333 Головне управління відповідно до покладених на нього завдань розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в порядку, визначеному чинним законодавством.

Пунктом 8 Положення № 333 визначено, що Головне управління у межах своїх повноважень видає накази організаційно-розпорядчого характеру.

Згідно з пунктом 84 Типової інструкції з діловодства в територіальних органах Держгеокадастру, затвердженої наказом Держгеокадастру від 15 жовтня 2015 року № 600, накази видаються як рішення організаційно-розпорядчого характеру. За змістом управлінської дії накази видаються з основних питань діяльності територіального органу Держгеокадастру, адміністративно-господарських, кадрових питань.

Пунктом 123 вказаної Інструкції визначено, що службові листи складаються з метою обміну інформацією між установами як: відповіді про виконання завдань, визначених в актах органів державної влади, дорученнях вищих посадових осіб; відповіді на запити, звернення; відповіді на виконання доручень установ вищого рівня; відповіді на запити інших установ; відповіді на звернення громадян; відповіді на запити на інформацію; ініціативні листи; супровідні листи.

Отже, положеннями вказаних нормативно-правових актів визначено, що за результатами розгляду будь-яких основних питань у межах повноважень територіального органу Держгеокадастру цей орган має видавати відповідний наказ. При цьому листи складаються у разі надання відповіді на звернення громадян.

Таким чином, рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або про відмову в його затвердженні повинне оформлятися розпорядчим індивідуальним правовим актом у формі наказу Головного управління Держгеокадастру в області.

Матеріалами справи встановлено, що позивач звернувся до відповідача із заявою про затвердження проекту землеустрою, за наслідками розгляду якої суб'єкт владних повноважень мав би прийняти відповідне управлінське рішення, тоді як Головне управління листом повернуло ОСОБА_3 проект землеустрою.

Проте чинне законодавство не передбачає можливості повернення листом проекту землеустрою для доопрацювання.

Статтею 50 Закону № 858-IV визначено, що проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок погоджуються та затверджуються в порядку, встановленому ЗК України. Проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок включають:

- завдання на розроблення проекту землеустрою;

- пояснювальну записку;

- копію клопотання (заяви) про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (у разі формування та/або зміни цільового призначення земельної ділянки за рахунок земель державної чи комунальної власності);

- рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (у випадках, передбачених законом);

- письмову згоду землевласника (землекористувача), засвідчену нотаріально (у разі викупу (вилучення) земельної ділянки в порядку, встановленому законодавством), або рішення суду;

- довідку з державної статистичної звітності про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями;

- матеріали геодезичних вишукувань та землевпорядного проектування (у разі формування земельної ділянки);

- відомості про обчислення площі земельної ділянки (у разі формування земельної ділянки);

- копії правовстановлюючих документів на об'єкти нерухомого майна для об'єктів будівництва, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об'єктів із середніми та значними наслідками, які розташовані на земельній ділянці;

- розрахунок розміру втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва (у випадках, передбачених законом);

- розрахунок розміру збитків власників землі та землекористувачів (у випадках, передбачених законом);

- акт приймання-передачі межових знаків на зберігання (у разі формування земельної ділянки);

- акт перенесення в натуру (на місцевість) меж охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель за їх наявності (у разі формування земельної ділянки);

- перелік обмежень у використанні земельних ділянок;

- викопіювання з кадастрової карти (плану) або інші графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки (у разі формування земельної ділянки);

- кадастровий план земельної ділянки;

- матеріали перенесення меж земельної ділянки в натуру (на місцевість) (у разі формування земельної ділянки);

- матеріали погодження проекту землеустрою.

Отже, наведеними положеннями статті 50 Закону № 858-IV для затвердження проекту землеустрою не передбачено надання матеріалів і даних, які відповідач перелічив у своєму листі від від 23 серпня 2017 року № Т-23108/0/6-20042/0/21-16.

Ураховуючи викладене, ВеликаПалата Верховного Суду вважає обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій про визнання протиправною відмови Головного управління в затвердженні проекту землеустрою щодо відведення ОСОБА_3 спірної земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, викладеної в листі від 23 серпня 2017 року № Т-23108/0/6-20042/0/21-16.

При цьому з урахуванням необхідності відновлення порушеного права ОСОБА_3 Харківський окружний адміністративний суд обґрунтовано зобов'язав Головне управління повторно розглянути заяву позивача про затвердження проекту землеустрою щодо відведення йому спірної земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства.

Визнання протиправною викладену в листі відмови в затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства із земель державного резервного фонду та передачу цієї земельної ділянки позивачу у власність; зобов'язання повторно розглянути заяву про затвердження проекту землеустрою та передати їй спірну земельну ділянку у власність

Постанова ВП ВС від 28 листопада 2018 року, справа № 820/4439/17, провадження № 11-785апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79298606

Чинне законодавство не передбачає можливості повернення листом проекту землеустрою для доопрацювання.

На обґрунтування позову ОСОБА_4 зазначила, що висновком відділу Держземагентства у Барвінківському районі Харківської області у серпні 2015 року погоджено проект землеустрою щодо відведення їй спірної земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, однак листом Головного управління від 19 серпня 2017 року № А-22528/0/6-19692/0/21-17 у затвердженні вказаного проекту землеустрою відмовлено. Позивач вважає підстави для відмови в затвердженні проекту землеустрою такими, що не відповідають вимогам чинного законодавства.

Виникнення спірних правовідносин обумовлено протиправними, на думку позивача, діями відповідача при вирішенні питання, яке в силу законодавчих приписів належить до його виключної компетенції як органу виконавчої влади, тому законність таких дій (бездіяльності) підлягає перевірці адміністративним судом.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір не пов'язаний з вирішенням питання щодо речового права, а є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень (органу виконавчої влади), який реалізовує у цих правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції шляхом розгляду питання щодо передачі земельної ділянки у власність.

Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок Харківського окружного адміністративного суду про те, що процедура погодження проекту землеустрою передбачає перевірку цього проекту на відповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації та прямо встановлює обов'язок компетентного органу здійснити одночасну перевірку дотримання всіх указаних вимог розробником проекту, і саме на цій стадії відповідний орган має повноваження відмовити в погодженні проекту землеустрою з наданням часу його розробнику на усунення визначеного вичерпного переліку недоліків проекту.

Як убачається з матеріалів справи, Барвінківська районна державна адміністрація Харківської області, розглянувши звернення громадян про надання дозволу на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок з метою передачі їх у власність для ведення особистого селянського господарства, прийняла розпорядження від 23 травня 2012 року № 274, яким дозволила ОСОБА_4 розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею не більше 2 га ріллі із земель запасу та інших земель, не наданих у тимчасове користування, категорія - землі сільськогосподарського призначення на території Гусарівської сільської ради (контури № 302, 304 реформованого КСП «Рассвет»), з метою передачі її у власність для ведення особистого селянського господарства (т. 1, а. с. 53).

Відділом Держгеокадастру у Барвінківському районі Харківської області складено висновок від 29 вересня 2015 року № е 222(ф), яким погоджено ОСОБА_4 проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки за рахунок земель державного резервного фонду сільськогосподарського призначення державної форми власності для ведення особистого селянського господарства за межами населених пунктів на території Гусарівської сільської ради Барвінківського району Харківської області (т. 1, а. с. 52).

Матеріалами справи також установлено, що ОСОБА_4 звернулася до відповідача із заявою про затвердження проекту землеустрою, однак Головне управління листом від 19 серпня 2017 року № А-22528/0/6-19692/0/21-17 відмовило їй у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки загальною площею 1,2 га для ведення особистого селянського господарства із земель державного резервного фонду, що розташована за межами с. Нікополь на території Гусарівської сільської ради Барвінського району Харківської області, та передачі вказаної земельної ділянки їй у власність.

У вказаному листі Головне управління зазначило, що:

- відповідно до вимог пункту 4.4.16 Інструкції з топографічного знімання у масштабах 1:5000, 1:2000, 1:1000 та 1:500 (ГКНТА-2.04-02-98), затвердженої наказом Головного управління геодезії, картографії та кадастру при Кабінеті Міністрів України від 09 квітня 1998 року № 56, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 23 червня 1998 року за № 393/2833, необхідно надати опис GPS-устаткування та підтвердження його реєстрації згідно з вимогами Постанови Кабінету Міністрів України від 13 липня 1998 року № 1075 «Про Порядок використання апаратури супутникових радіонавігаційних систем під час проведення топографо-геодезичних, картографічних, аерофотознімальних, проектних, дослідницьких робіт і вишукувань та кадастрових зйомок»;

- у складі проекту наявні незавірені належним чином копії документів, а саме сторінка 26;

- у витязі з Державного земельного кадастру, доданому до заяви, відсутні підстави для визначення цільового призначення та виду використання сформованої земельної ділянки, з огляду на вимоги статей 20, 116, 122 ЗК України;

Отже, положеннями вказаних нормативно-правових актів визначено, що за результатами розгляду будь-яких основних питань у межах повноважень територіального органу Держгеокадастру цей орган має видавати відповідний наказ. При цьому листи складаються у разі надання відповіді на звернення громадян.

Таким чином, рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або про відмову в його затвердженні повинне оформлятися розпорядчим індивідуальним правовим актом у формі наказу Головного управління Держгеокадастру в області.

Проте чинне законодавство не передбачає можливості повернення листом проекту землеустрою для доопрацювання.

Статтею 50 Закону України від 22 травня 2003 року № 858-IV «Про землеустрій» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 858-IV) визначено, що проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок погоджуються та затверджуються в порядку, встановленому ЗК України. Проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок включають:

- завдання на розроблення проекту землеустрою;

- пояснювальну записку;

- матеріали геодезичних вишукувань та землевпорядного проектування (у разі формування земельної ділянки);

- відомості про обчислення площі земельної ділянки (у разі формування земельної ділянки);

- розрахунок розміру збитків власників землі та землекористувачів (у випадках, передбачених законом);

- акт приймання-передачі межових знаків на зберігання (у разі формування земельної ділянки);

- перелік обмежень у використанні земельних ділянок;

- кадастровий план земельної ділянки;

- матеріали перенесення меж земельної ділянки в натуру (на місцевість) (у разі формування земельної ділянки);

- матеріали погодження проекту землеустрою.

Отже, наведеними положеннями статті 50 Закону № 858-IV для затвердження проекту землеустрою не передбачено надання матеріалів і даних, які відповідач перелічив у своєму листі від 21 серпня 2017 року № А-22528/0/6-19692/0/21-17.

Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій про визнання протиправною відмови Головного управління в затвердженні проекту землеустрою щодо відведення ОСОБА_4 спірної земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, викладеної в листі від 19 серпня 2017 року № А-22528/0/6-19692/0/21-17.

При цьому з огляду на необхідність відновлення порушеного права ОСОБА_4 Харківський окружний адміністративний суд обґрунтовано зобов'язав Головне управління повторно розглянути її заяву про затвердження проекту землеустрою щодо відведення їй спірної земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства з урахуванням висновків суду в цій справі.

Визнання протиправною бездіяльності міськради щодо розгляду заяви про затвердження проекту землеустрою і надання у власність земельної ділянки для обслуговування житлового будинку та для ведення садівництва; зобов'язання міськради розглянути заяву і прийняти відповідне рішення у передбачені законом строки

Постанова ВП ВС від 29 серпня 2018 року, справа № 640/9870/16-а, провадження № 11-478апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/76945457

У червні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до міськради, в якому просила: визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо розгляду заяви від 29 жовтня 2015 року про затвердження проекту землеустрою та надання у власність земельної ділянки за АДРЕСА_1 для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та земельної ділянки за тією ж адресою для ведення садівництва; зобов'язати міськраду розглянути заяву та прийняти відповідне рішення у передбачені законом строки.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Органи місцевого самоврядування відповідно до Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» правомочні розглядати і вирішувати питання у різних галузях, зокрема у сфері бюджету та фінансів, соціально-економічного і культурного розвитку, у сфері управління комунальною власністю, у галузі житлово-комунального господарства, у сфері регулювання земельних відносин, соціального захисту населення тощо. Реалізуючи ці повноваження, органи місцевого самоврядування наділені правом приймати управлінські рішення.

Відповідно до статті 12 ЗК України (тут і далі – у редакції, чинній на час звернення позивача із заявою) до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: а) розпорядження землями територіальних громад; б) передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; в) надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; г) вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

За правилами частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Як убачається з матеріалів справи, 29 жовтня 2015 року ОСОБА_3 звернулася до відповідача із заявою про затвердження проекту землеустрою та надання їй у власність земельної ділянки за АДРЕСА_1 для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та ведення садівництва загальною площею 0,2010 га.

Пунктом 34 частини 1 статті 26 Закону № 280/97-ВР визначено, що виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання регулювання земельних відносин.

Відповідно до частини 1 статті 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами визначено у статті 118 ЗК України. Зокрема, частинами 6 та 7 цієї статті передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства).

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб'єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін.

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 1861 цього Кодексу (частина 8 статті 118 ЗК України).

Згідно із частиною 9 статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк із дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом – після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду. У разі відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку (частини 10 та 11 статті 118 ЗК України).

Отже, виходячи з положень статті 122 ЗК України, прийняття рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність належить до виключної компетенції органу місцевого самоврядування, у цьому випадку міськради. При цьому на підставі наведених вище положень частини 9 статті 118 ЗК України міськрада зобов'язана прийняти рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність у двотижневий строк із дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Проте всупереч наведеним законодавчим нормам міськрада не розглянула заяву ОСОБА_3 від 29 жовтня 2015 року, а передала її департаменту земельних ресурсів міськради, який листом від 15 грудня 2015 року повернув заяву та додані до неї документи на доопрацювання.

Положенням про департамент земельних ресурсів міськради, затвердженим рішенням міськради від 24 листопада 2010 року у редакції рішення від 03 липня 2013 року, визначено, що до повноважень департаменту належать, зокрема: підготовка спільно з іншими виконавчими органами міськради пропозицій про надання земельних ділянок у власність або користування громадянам та юридичним особам для експлуатації та обслуговування об'єктів містобудування, участь в розробці нормативних актів стосовно надання земельних ділянок (пункт 4.1.3); підготовка матеріалів щодо передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб в порядку приватизації (пункт 4.1.4); підготовка висновків щодо вилучення, припинення та надання земельних ділянок (пункт 4.1.7); підготовка проектів рішень щодо викупу, продажу, надання у користування, в оренду земельних ділянок для експлуатації та обслуговування об'єктів містобудування, передачі у власність та припинення права користування земельними ділянками (пункт 4.1.12).

Таким чином, департамент земельних ресурсів міськради уповноважений готувати пропозиції, матеріали та висновки щодо надання земельних ділянок в установленому законом порядку. Водночас рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність приймають виключно органи, визначені в статті 118 ЗК України. Рішення, дії або бездіяльність цих органів щодо надання земельних ділянок можуть бути оскаржені до суду.

Ураховуючи викладене, ВП ВС вважає обґрунтованими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що не розглянувши заяву ОСОБА_3 від 29 жовтня 2015 року в порядку та строки, визначені статтею 118 ЗК України, міськрада допустила протиправну бездіяльність.

Визнання протиправною відмови ГУ Держгеокадастру у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства із земель державного резервного фонду та передачі позивачеві зазначеної ділянки у власність; зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про затвердження проекту землеустрою та передати позивачеві зазначену ділянку у власність

Постанова ВП ВС від 03 жовтня 2018 року, справа № 820/4149/17, провадження № 11-759апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/77009318

ОСОБА_3 звернувся до окружного адміністративного суду з позовом, у якому просив: визнати протиправною відмову ГУ Держгеокадастру у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства загальною площею 1,59 га із земель державного резервного фонду, що розташована за межами населеного пункту на території сільради, та передати позивачеві зазначену ділянку у власність; зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву позивача про затвердження проекту землеустрою та передати позивачеві зазначену ділянку у власність з урахуванням висновків суду у цій справі.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що підстави відмови ГУ Держгеокадастру у затвердженні проекту землеустрою не відповідають вимогам чинного законодавства.

ГУ Держгеокадастру листом повідомило позивача про встановлення невідповідностей у проекті землеустрою, а саме: матеріали геодезичних вишукувань частково не відповідають вимогам Інструкції з топографічного знімання у масштабах 1:5000, 1:2000, 1:1000 та 1:500 (ГКНТА-2.04-02-98), затвердженої наказом ГУ геодезії, картографії та кадастру при Кабінеті Міністрів України від 09 квітня 1998 року № 56; перелік обмежень не відповідає додатку 6 до Порядку ведення ДЗК, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року № 1051, зі змінами; матеріали перенесення меж земельної ділянки в натуру (на місцевість) слід привести у відповідність до Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої наказом Держкомзему від 18 травня 2010 року № 376; експлікація земельних угідь складена неправильно. У зв'язку з наведеним відповідач повернув зазначений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та матеріали до нього позивачеві на доопрацювання.

За змістом положень статті 122 ЗК України вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

За приписами частини 6 статті 123 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування у двотижневий строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом – після отримання позитивного висновку такої експертизи приймає рішення про надання земельної ділянки у користування.

Підставою відмови у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише його невідповідність вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів.

Відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки у користування або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду (частини 10, 13, 14 статті 123 ЗК України).

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що ними встановлено підстави, порядок, строки передачі земельної ділянки у власність громадян та визначено органи, уповноважені розглядати ці питання. Законодавчі норми передбачають, зокрема, що для передачі земельної ділянки у власність зацікавлена особа звертається до відповідних органів із заявами для отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та для надання її у власність, за результатами розгляду яких визначені в ЗК України органи приймають одне з відповідних рішень. Отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її власність. А відмова особі у наданні земельної ділянки, яка висловлена шляхом відмови у затвердженні проекту землеустрою щодо її відведення, сама по собі не є порушенням цивільного права цієї особи за відсутності обставин, які свідчать про наявність в неї або інших заінтересованих осіб відповідного речового права щодо такої земельної ділянки.

Частиною 9 статті 118 ЗК України встановлено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом – після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Згідно зі статтею 25 Закону України від 22 травня 2003 року № 858-IV «Про землеустрій» документація із землеустрою розробляється у вигляді схеми, проекту, робочого проекту або технічної документації, в тому числі у вигляді проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

Статтею 30 Закону № 858-IV передбачено, що погодження і затвердження документації із землеустрою проводиться в порядку, встановленому ЗК України, цим Законом.

Згідно з частиною 1 статті 1861 ЗК України проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності (крім земельних ділянок зони відчуження та зони безумовного (обов'язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи) підлягає обов'язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Відповідно до частини 4 статті 1861 ЗК України розробник подає на погодження до органу, визначеного в частині 1 цієї статті, за місцем розташування земельної ділянки оригінал проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а до органів, зазначених у частинах 2 і 3 цієї статті, – завірені ним копії проекту.

Органи, зазначені в частинах 1–3 цієї статті, зобов'язані протягом десяти робочих днів з дня одержання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або копії такого проекту безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про його погодження або про відмову в такому погодженні з обов'язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері (частина 5 статті 1861 ЗК України).

Згідно з частиною 6 статті 1861 ЗК України підставою для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації.

За приписами частини 8 статті 1861 ЗК України у висновку про відмову погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки органами, зазначеними в частинах 1–3 цієї статті, має бути надано вичерпний перелік недоліків проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та розумний строк для усунення таких недоліків (який за письмовим проханням розробника проекту може бути продовжений).

Органами, зазначеними в частинах 1–3 цієї статті, може бути відмовлено у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки лише у разі, якщо не усунено недоліки, на яких було наголошено у попередньому висновку. Не можна відмовити у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з інших причин чи вказати інші недоліки. Повторна відмова не позбавляє права розробника проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки усунути недоліки проекту та подати його на погодження.

Таким чином, статтею 1861 ЗК України передбачено два альтернативні варіанти рішень у формі висновку, які можуть бути прийняті територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, за результатами розгляду проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки: про затвердження цього проекту або про відмову в його затвердженні.

Отже, статтею 1861 ЗК України не передбачено можливості направлення проекту землеустрою на доопрацювання, при цьому без складення висновку про відмову в затвердженні проекту землеустрою листом про розгляд заяви, як це було зроблено відповідачем у справі.

Відповідно до частини 7 статті 1861 ЗК України територіальному органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, при вирішенні питання про затвердження проекту землеустрою заборонено вимагати, зокрема, надання додаткових матеріалів та документів, не включених до проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки відповідно до статті 50 Закону № 858-IV, а також проведення будь-яких обстежень, експертиз та робіт.

ВП ВС погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що статтею 50 Закону № 858-IV не передбачено надання для затвердження проекту землеустрою матеріалів і даних, які відповідач перелічив у своєму листі від 21 серпня 2017 року. Єдиною підставою для відмови у затвердженні проекту землеустрою є невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації (частина 6 статті 1861 ЗК України).

Ураховуючи наведене, рішення судів першої та апеляційної інстанцій про визнання протиправною відмови ГУ Держгеокадастру у Харківській області у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства та зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_3 про затвердження проекту землеустрою є законними й обґрунтованими та не підлягають скасуванню з огляду на правильне застосування судом норм матеріального і процесуального права.

Скасування рішень про відмову у затвердженні проекту землеустрою / надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки

Постанова ВП ВС від 21 березня 2018 року, справа № 536/233/16-ц, провадження № 14-5зц18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/73565908

До адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників – суб'єкт владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.

Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин – це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він зумовлений порушенням приватного права (як правило майнового) певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування у двотижневий строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом – після отримання позитивного висновку такої експертизи приймає рішення про надання земельної ділянки у користування (частина 6 статті 123 ЗК України).

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що ними встановлено підстави, порядок, строки передачі земельної ділянки у користування (оренду) громадян та органи, уповноважені розглядати ці питання. Вони передбачають, зокрема, що для передачі земельної ділянки у користування (оренду) зацікавлена особа звертається до відповідних органів із заявами для отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та для надання її у користування, за результатами розгляду яких визначені в ЗК України органи приймають одне з відповідних рішень. Отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у користування (оренду). А відмова особі у наданні земельної ділянки, яка висловлена шляхом відмови у затвердженні проекту землеустрою щодо її відведення, сама по собі не є порушенням цивільного права цієї особи за відсутності обставин, які свідчать про наявність в неї або інших заінтересованих осіб відповідного речового права щодо такої земельної ділянки.

Визнання недійсним рішення міськради в частині відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення садівництва та про визнання права на розроблення такого проекту землеустрою

Постанова ВП ВС від 24 квітня 2018 року, справа № 401/2400/16-ц, провадження № 14-120цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/73657867

Згідно зі статтею 1512 Конституції України рішення та висновки, ухвалені КСУ, є обов'язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Зокрема, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або в користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Відповідно до частини 3 статті 116 ЗК України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі:

а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;

б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;

в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Відповідно до частини 6 статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення садівництва у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови в наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку (абзац 1 частини 7 статті 118 ЗК України).

У разі якщо в місячний строк з дня реєстрації клопотання відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування не надав дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або мотивовану відмову у його наданні, то особа, зацікавлена в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, у місячний строк з дня закінчення зазначеного строку має право замовити розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання такого дозволу, про що письмово повідомляє відповідний орган. До письмового повідомлення додається договір на виконання робіт із землеустрою щодо відведення земельної ділянки (абзац 3 частини 7 статті 118 ЗК України).

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 1861 ЗК України (частина 8 статті 118 цього Кодексу).

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом – після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність (частина 9 статті 118 ЗК України).

Визнання протиправною відмови Держгеокадастру у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність; зобов'язання розглянути клопотання про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність (відмову Держгеокадастру аргументовано тим, що ця земельна ділянка зарезервована для передачі учасникам АТО)

Постанова ВП ВС від 24 вересня 2018 року, справа № 814/1239/16, провадження № К/9901/13170/18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/76630728

ОСОБА_2 звернувся до окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до ГУ Держгеокадастру, в якому просив суд: визнати протиправною відмову відповідача у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність; зобов'язати відповідача розглянути його клопотання про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтованою площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства, за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, яка знаходиться в межах території сільради (за межами населеного пункту), та надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або вмотивовану відмову у його наданні відповідно до вимог чинного законодавства.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 02 листопада 2015 року позивач звернувся до ГУ Держгеокадастру із заявою про надання дозволу на розроблення проекту, однак 23 травня 2016 року відповідачем необґрунтовано відмовлено у наданні такого дозволу.

19 серпня 2015 року Кабінетом Міністрів України видано розпорядження № 898-р «Питання забезпечення учасників антитерористичної операції та сімей загиблих учасників антитерористичної операції земельними ділянками», яким Держгеокадастру, обласним та Київській міській державним адміністраціям доручено, за участю органів місцевого самоврядування, визначити протягом місяця на території відповідної області земельні ділянки для відведення учасникам АТО та сім'ям загиблих.

31 серпня 2015 року ГУ Держгеокадастру на виконання вказаного вище розпорядження Кабінету Міністрів України видано наказ № 315СГ «Про визначення земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, які можуть бути передані учасникам АТО», відповідно до якого включено 10,000 га земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства в межах сільради.

21 вересня 2015 року ГУ Держгеокадастру видано наказ № 806СГ «Про внесення змін до переліку земельних ділянок, які можна передати у власність учасникам АТО в межах території Миколаївської області, визначеного наказом ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області від 31 серпня 2015 року № 315-сг».

02 листопада 2015 року ОСОБА_2 звернувся до ГУ Держгеокадастру з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 2,00 га в межах території сільради.

23 травня 2016 року ГУ Держгеокадастру відмовило у задоволенні зазначеного клопотання, оскільки дана земельна ділянка, за інформацією відділу Держгеокадастру, зарезервована для передачі учасникам АТО на підставі наказу ГУ Держгеокадастру від 21 вересня 2015 року № 806-сг.

Частиною 1 статті 117 ЗК України передбачено, що передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність чи навпаки здійснюється за рішеннями відповідних органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, які здійснюють розпорядження землями державної чи комунальної власності відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

Відповідно до частин 6, 7 статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності, зокрема для ведення особистого селянського господарства – не більше 2 га (пункт «б» частини 1 статті 121 ЗК України).

Отже, надання відповідного дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність є одним із етапів погодження і оформлення документів, які відповідно до вимог чинного законодавства є необхідними для прийняття компетентним органом рішення про набуття громадянами земель у власність.

При цьому отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає прийняття позитивного рішення про надання її у власність, оскільки процес передачі земельної ділянки громадянам у власність є стадійним, зокрема, першою його стадією є надання уповноваженим органом дозволу на розробку проекту землеустрою, що свідчить про відсутність у відповідача підстав для встановлення будь-яких обмежень у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою іншій особі при дотриманні нею вимог вказаних статей ЗК України.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

З огляду на вказану норму Конституції України суд зазначає, що неправомірною є відмова відповідача надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з підстав інших, ніж передбачено законом, а саме: невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Відсутня жодна з підстав, передбачених частиною 7 статті 118 ЗК України, за яких позивачу відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою для відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства.

Посилання судів на пункт 14 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» не спростовує зазначених висновків, оскільки ця норма не встановлює підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою для відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства. Вказаний пункт статті стосується відведення земельних ділянок інвалідам війни для індивідуального житлового будівництва, садівництва і городництва, а позивач просить надати дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, порядок надання якої чітко встановлено статтею 118 ЗК України.

Юрисдикційні питання оскарження рішень щодо надання дозволу на розроблення проекту землеустрою

ЦИВІЛЬНА / ГОСПОДАРСЬКА ЮРИСДИКЦІЯ

Визнання неправомірними дій посадових осіб Міськради та зобов'язання виконати дії по затвердженню технічної документації щодо приватизації позивачем земельної ділянки для обслуговування житлового будинку

Постанова ВП ВС від 28 листопада 2018 року, справа № 431/3675/16-а, провадження № 11-1026апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78534727

Між особами існує невирішений спір про визначення меж земельної ділянки, щодо якої позивач у цій справі просить зобов'язати Міськраду виконати дії по приватизації її саме ним. Отже, звернення до суду з цим позовом обумовлено виникненням спору приватноправого характеру, який не може бути вирішено за правилами адміністративного судочинства.

Обґрунтовуючи позовні вимоги,ОСОБА_3 зазначив, що чинним на час звернення до суду рішенням виконкому Міськради від 27 листопада 1997 року № 504/139 йому було передано у приватну власність земельну ділянку розміром 0,06 га, розташовану за названою вище адресою. Однак відповідний державний акт позивачу не видають, оскільки у ході приватизації земельної ділянки між ним та ОСОБА_4 виник спір щодо меж їхніх земельних ділянок.

Позивач також зазначив, що рішенням Старобільського районного суду Луганської області від 19 травня 2011 року Міськраду було зобов'язано виконати дії по приватизації ОСОБА_3 земельної ділянки для обслуговування житлового будинку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, відповідно до чинного законодавства, однак відповідач безпідставно відмовляє в затвердженні технічної документації та навмисно не виконує це рішення суду.

Таким чином, між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, ОСОБА_5 існує невирішений спір про визначення меж земельної ділянки, щодо якої ОСОБА_3 у цій справі просить зобов'язати Міськраду виконати дії по приватизації її саме ним. Отже, звернення ОСОБА_3 до суду з цим позовом обумовлено виникненням спору приватноправого характеру, який не може бути вирішено за правилами адміністративного судочинства.

Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанцій про наявність підстав для закриття провадження у справі

Визнання незаконними висновків державних органів про погодження третій особі проекту відведення земельної ділянки, а також рішення органу місцевого самоврядування, яким третій особі надано у власність земельну ділянку

Постанова ВП ВС від 28 листопада 2018 року, справа № 807/1442/13-а, провадження № 11-1023апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78977575

ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом про визнання незаконними висновків державних органів про погодження третій особі проекту відведення земельної ділянки, а також рішення органу місцевого самоврядування, яким третій особі надано у власність земельну ділянку.

На підставі рішень виконавчого комітету міськради та IV сесії міськради третя особа отримала свідоцтво про право власності на нерухоме майно (будинок) та державний акт на право власності на земельну ділянку.

Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.

Отже, прийняте органом місцевого самоврядування рішення про надання третій особі у власність земельної ділянки є ненормативним актом суб'єкта владних повноважень, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання. У такому випадку захист порушеного, на думку позивача, права з огляду на суб'єктний склад сторін має вирішуватися за нормами цивільного судочинства.

Оскільки спірні правовідносини пов'язані із захистом порушеного, на думку позивача, права власності на земельну ділянку та будинок, на якій він знаходиться, власником яких на теперішній час є третя особа, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 та 18 квітня, 03 жовтня 2018 року у справах № 761/33504/14-а, № 802/950/17-а та № 2-а-299/10 відповідно.

Визнання неправомірним списання в архів клопотання позивача про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки , і доданих до нього матеріалів без розгляду на сесії Міськради; зобов'язання повернути за належністю із архіву для розгляду на сесії Міськради вказане клопотання; визнати неправомірними і скасувати рішення міськради про надання у власність фізичним особам земельних ділянок, на одну з яких претендує позивачка

Постанова ВП ВС від 3 жовтня 2018 року, справа № 200/17470/14-а, провадження № 11-799апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/77286554

Як убачається з матеріалів справи та установлених судами фактичних обставин справи, ОСОБА_3 оскаржує дії Міськради щодо списання в архів її клопотання від 1 квітня 2010 року і доданих до нього матеріалів про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку та просить зобов'язати Міськраду повернути з архіву зазначене клопотання разом з доданими матеріалами для розгляду на сесії Міськради. Крім того, ОСОБА_3 оскаржує рішення Міськради, які були підставою для надання у власність фізичним особам земельних ділянок, на одну з яких претендує позивачка. Тобто позовні вимоги ОСОБА_3 пов'язані та стосуються правомірності розпорядження Міськрадою земельними ділянками, зокрема припинення права користування земельними ділянками та передачею земельних ділянок безоплатно у власність громадянам, які на підставі рішення Міськради від 30 жовтня 2013 року № 133/42 надані у власність фізичним особам, а отже, існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Такий спір має вирішуватися судами за правилами ЦПК.

За таких обставин у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне.

Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.

Ураховуючи наведене, суд апеляційної інстанції правильно застосував норми процесуального права та закрив провадження у справі, оскільки ця справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має вирішуватися за правилами цивільного процесуального законодавства.

Визнання незаконним і скасування рішення міськради, яким надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок із метою створення двох нових землеволодінь без зміни цільового призначення на користь територіальної громади

Постанова ВП ВС від 22 серпня 2018 року, справа № 539/3192/16-ц, провадження № 14-277цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/76649361

Позивач зазначив, що 27 травня 2016 року він придбав нежитлові приміщення, які знаходяться за АДРЕСА_1. 03 червня 2016 року він звернувся з відповідною заявою до відповідача, в якій просив вирішити питання про надання йому в оренду земельної ділянки, на якій розміщено придбане ним нерухоме майно.

Згідно з частиною 1 статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Аналогічну норму закріплено в частині 1 статті 19 ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів».

Відповідно до частини 2 статті 4, пункту 1 частини 2 статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» визначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини 1 статті 3 КАС України).

Аналогічну норму закріплено і в частині 1 статті 19 КАС України в редакції Закону № 2147-VIII.

З аналізу наведених процесуальних норм убачається, що до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників – суб'єкт владних повноважень здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.

Порівняльний аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) у сукупності дає підстави для висновку, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосування виключно формального критерію – визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, із яких виник спір.

Оспорювання рішення органу місцевого самоврядування як суб'єкта владних повноважень поглинається спором про речове, приватне право, яке могло належати особі до звернення до органу місцевого самоврядування, так і виникнути в результаті реалізації рішення органу місцевого самоврядування, але захист якого відбувається у порядку цивільного судочинства (стаття 15 ЦПК України) у спосіб, характерний для приватноправових відносин.

Отже, розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів. Якщо в результаті прийняття рішення особа набуває або позбувається речового права на земельну ділянку, то спір стосується приватноправових відносин і підлягає розгляду в порядку цивільного чи господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін спору.

У справі, яка розглядається, позивач оскаржує рішення міськради від 22 вересня 2016 року «Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок», відповідно до якого управлінню з питань комунального майна та земельних відносин виконкому міськради надано дозвіл на виготовлення технічної документації щодо поділу спірної земельної ділянки з метою створення двох нових землеволодінь без зміни цільового призначення на користь територіальної громади міста в особі міськради. Позивач вважає, що оскаржуване рішення порушує його існуюче речове право на зазначену земельну ділянку, яке виникло в нього разом із набуттям права власності на нежитлові приміщення, які розміщенні на цій земельній ділянці.

Після набуття права власності або права користування нерухомим майном до нового власника переходить право власності або користування земельною ділянкою, на якій вони розташовані, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача (стаття 120 ЗК України та стаття 377 ЦК України).

Визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю та споруду, розташовані на цій ділянці, і не залежить від волевиявлення третіх осіб.

У випадку невизнання або порушення прав на земельну ділянку нового власника нерухомого майна такі права підлягають захисту в судовому порядку.

З урахуванням зазначених обставин ВП ВС дійшла висновку, що існує спір щодо права позивача на земельну ділянку, який підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Визнання незаконним і скасування рішення селищної ради про надання дозволу на розроблення проекту відведення земельної ділянки

Постанова ВП ВС від 03 липня 2018 року, справа № 753/15528/16, провадження № 11-462апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75296536

ЄСПЛ у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів …». Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, «встановленим законом».

Згідно із частиною 2 статті 2 КАС України (тут і далі – у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Як установлено матеріалами справи, селищна рада рішенням від 16 вересня 2009 року надала дозвіл позивачу на вибір місця розташування земельної ділянки для сінокосіння та випасу худоби, однак процедуру оформлення заявниця не провела.

У подальшому на підставі оскаржуваних рішень селищної ради ОСОБА_5 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 21 грудня 2015 року, відповідно до якого спірна земельна ділянка є приватною власністю ОСОБА_5.

Виникнення спірних правовідносин зумовлено незгодою ОСОБА_7 із правомірністю розпорядження органом місцевого самоврядування цією земельною ділянкою, оскільки вона вважає, що земельна ділянка, стосовно якої селищна рада прийняла рішення, перебуває в її постійному користуванні.

Отже, у цій справі існує невирішений спір про право на земельну ділянку, що виключає можливість його розгляду за правилами адміністративного судочинства, адже адміністративний суд позбавлений правових (законодавчих) можливостей установлювати (визнавати) належність права власності (постійного користування) на земельну ділянку.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

За нормами частини 3 статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Оскільки оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції прийнято з додержанням норм процесуального права, а правових висновків цього суду скаржник не спростував, ВП ВС не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.

Визнання незаконними та скасування рішень сесій міськради про надання дозволу юридичним і фізичним особам на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі для експлуатації та обслуговування будівель і споруд

Постанова ВП ВС від 19 червня 2018 року, справа № 922/2383/16, провадження № 12-16гс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75241935

В обґрунтування позовних вимог прокурор зазначив, що спірна земельна ділянка надана міськрадою в оренду для розміщення майданчика для стоянки транспортного засобу з порушенням вимог чинного законодавства, а саме без проведення земельних торгів, що заподіює шкоди інтересам держави, оскільки призводить до ненадходження до бюджету додаткових коштів та, відповідно, до неефективного використання земельної ділянки.

Як на правові підстави позову прокурор послався на приписи статей 116, 123, 124, 134, абзац 2 розділу Х Перехідних положень ЗК України, статтю 1 Закону України «Про автомобільні дороги».

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального та процесуального права в подібних правовідносинах, ВП ВС зазначає, що згідно зі статтями 13 і 14 Конституції України, статтями 177, 181, 324, главою 27 ЦК України земля та земельні ділянки є об'єктами цивільних прав, а держава і територіальні громади через свої органи беруть участь у земельних відносинах із метою реалізації цивільних та інших прав у приватноправових відносинах, тобто прав власників земельних ділянок.

Суб'єктами права власності на землю (земельну ділянку) є, зокрема, держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, – на землі державної власності та територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності.

Статтею 12 ЗК України передбачено, що до повноважень міських рад у галузі земельних відносин на території селищ належить: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; викуп земельних ділянок для суспільних потреб відповідних територіальних громад міст; організація землеустрою; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Частиною 1 статті 122 ЗК України визначено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

За правилами частини 1 статті 123 ЗК України надання земельних ділянок комунальної власності у користування здійснюється, зокрема, органами місцевого самоврядування на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у випадках, передбачених законом, або на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). При цьому розроблення такої документації здійснюється на підставі дозволу, наданого органом місцевого самоврядування, відповідно до повноважень, передбачених статтею 122 цього Кодексу.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні (частина 3 статті 123 ЗК України).

У двотижневий строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом – після отримання позитивного висновку такої експертизи, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування приймає рішення про надання земельної ділянки у користування (частина 6 статті 123 ЗК України).

Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі: надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення; формування нової земельної ділянки (крім поділу та об'єднання).

Надання у користування земельної ділянки, зареєстрованої в ДЗК відповідно до Закону України «Про Державний земельний кадастр», право власності на яку зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, без зміни її меж та цільового призначення здійснюється без складення документації із землеустрою.

Надання у користування земельної ділянки в інших випадках здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).

Розроблення такої документації здійснюється на підставі дозволу, наданого, зокрема, органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування, відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, крім випадків, коли особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки в користування, набуває право замовити розроблення такої документації без надання такого дозволу (абзаци 3–5 частини 1 статті 123 ЗК України).

За пунктом 12 статті 186 ЗК України технічна документація із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок погоджується: у разі якщо поділ, об'єднання земельних ділянок здійснюється її користувачем – власником земельних ділянок, а щодо земельних ділянок державної або комунальної власності – органом виконавчої влади, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування, уповноваженими розпоряджатися земельними ділянками відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу; у разі поділу, об'єднання земельної ділянки, що перебуває у заставі, – заставодержателем; у разі поділу, об'єднання власником земельної ділянки, що перебуває у користуванні, – землекористувачем. Технічна документація із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок затверджується замовником.

За пунктом 14 вказаної вище статті технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) погодженню не підлягає і затверджується: Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у разі якщо земельна ділянка перебуває у державній або комунальній власності; власником земельної ділянки, у разі якщо земельна ділянка перебуває у приватній власності.

За змістом наведених вище положень законодавства об'єднання земельних ділянок є процедурою створення земельної ділянки як єдиного об'єкта зі складу існуючих земельних ділянок, що вже сформовані як об'єкти цивільного права.

Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 12 ГПК України (в редакції, чинній на час звернення з позовом) господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.

Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із цим позовом) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

За пунктом 1 частини 2 статті 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини 1 статті 3 КАС України).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Визначаючи юрисдикцію спору, суди мають з'ясувати, є спір приватноправовим або публічно-правовим; чи виник спір із відносин, урегульованих нормами цивільного права, чи пов'язані ці відносини зі здійсненням сторонами цивільних або інших майнових прав на земельні ділянки на засадах рівності; чи виник спір щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень при реалізації ним управлінських функцій у сфері земельних правовідносин.

Виходячи із встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, спірні правовідносини між товариством та міськрадою виникли щодо земельних ділянок, сформованих як об'єкти цивільного права відповідно до статті 791 ЗК України і наданих у користування, у межах їх оформлення та надання у користування як єдиного об'єкта.

У цих правовідносинах міськрада здійснює функції власника земельних ділянок, який реалізовує свою волю на зміну якісних та кількісних ознак належних їй об'єктів та передачі права на них іншим суб'єктам, за наявності їх відповідного зустрічного волевиявлення.

Ураховуючи наведене, спірні правовідносини є приватноправовими, а висновок ВГСУ про їх публічно-правовий характер у справі, що розглядається, є помилковим.

Визнання протиправними і скасування рішень районної державної ради щодо виготовлення технічної документації із землеустрою, встановлення меж земельної ділянки та передачі її у власність

Постанова ВП ВС від 13 червня 2018 року, справа № 554/4857/16-а, провадження № 11-510апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74747639

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він зумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.

Як установлено матеріалами справи, ОСОБА_3 звернувся до адміністративного суду з позовом про визнання протиправними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, якими третій особі – ОСОБА_4 надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою з подальшою передачею земельної ділянки йому у власність для ведення садівництва, а ця ділянка межує із земельною ділянкою позивача.

За позицією ОСОБА_3, оскаржуваними рішеннями порушено його інтереси, оскільки земельна ділянка, що передана у власність третій особі для ведення садівництва, перекриває проїзд між їхніми житловими будинками.

Тобто позивач, захищаючи своє право користування частиною земельної ділянки, яка слугувала проїздом до його житлового будинку, фактично оскаржує право власності ОСОБА_4 на земельну ділянку, передану йому на підставі рішення органу місцевого самоврядування, що підтверджено державним актом.

Таким чином, спір у справі, що розглядається, регулюється нормами цивільного права.

КСУ в Рішенні від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні – це акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію.

Отже, у разі прийняття органом місцевого самоврядування рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.

Аналіз зазначених обставин справи дає підстави ВП ВС вважати, що спір у цій справі не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органу місцевого самоврядування, а стосується захисту його приватних інтересів.

Згідно з пунктом 10 частини 1 статті 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом.

ЄСПЛ у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії» висловлено думку, що термін «суд, встановлений законом» у частині 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів».

Беручи до уваги наведене й ураховуючи суть спірних правовідносин, ВП ВС дійшла висновку, що цей спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є обґрунтованим, оскільки правовідносини у цій справі мають вирішуватися в порядку цивільного судочинства, за правилами якого можливий одночасний розгляд вимог про визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу місцевого самоврядування, а також захист приватного інтересу позивача.

Аналогічну правову позицію висловлено у постановах ВП ВС від 14 березня 2018 року у справі № 363/2449/14-а та від 18 квітня 2018 року у справі № 369/13240/14-а.

Визнання незаконним і скасування рішення сільради про надання дозволу на розроблення проекту відведення земельних ділянок для будівництва житлового будинку, господарських будівель і споруд

Постанова ВП ВС від 13 червня 2018 року, справа № 307/2765/15-ц, провадження № 14-206цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74838867

До адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників – суб'єкт владних повноважень здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.

Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин – юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він зумовлений порушенням наявного приватного права (як правило майнового) певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень.

а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;

Судами не встановлено підставу звернення ОСОБА_4 із заявою про безоплатну передачу земельної ділянки у власність та надання відповідного дозволу – приватизація земельної ділянки, що перебуває у її користуванні, чи одержання земельної ділянки у межах норм безоплатної приватизації.

Разом із тим, оскаржуючи рішення сільради, на підставі якого ОСОБА_4 може отримати у приватну власність земельну ділянку, ОСОБА_3 обґрунтувала свій позов наявністю спору про право з двох підстав, а саме – у зв'язку з фактичним набуттям нею та ОСОБА_4 права власності на спірну земельну ділянку в порядку спадкування та набуття права на цю земельну ділянку за давністю користування у зв'язку з відсутністю в їхньої матері та в них як спадкоємців правовстановлюючих документів на спірну земельну ділянку і розташований на ній будинок.

Аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) у сукупності дає підстави для висновку, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосування виключно формального критерію – визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, із яких виник спір.

Оспорювання рішення органу місцевого самоврядування як суб'єкта владних повноважень поглинається спором про речове, приватне право, яке як могло належати особі до звернення до органу місцевого самоврядування, так і виникнути в результаті реалізації рішення органу місцевого самоврядування, але захист якого відбувається у порядку цивільного судочинства (стаття 15 ЦПК України) у спосіб, характерний для приватноправових відносин.

У справі, яка розглядається, позивачка обґрунтовувала позов про скасування рішення органу місцевого самоврядування наявністю в неї існуючого речового права на спірну земельну ділянку. Оскільки орган місцевого самоврядування надав відповідачці дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки, співвласником якої вважає себе позивачка, то у цьому випадку обраний ОСОБА_3 спосіб захисту приватного права є запобіганням вчиненню дій, що порушують права та створюють небезпеку порушення цивільних прав. І саме від встановлення обставин, з якими позивачка пов'язує виникнення в неї речового права на спірну земельну ділянку, залежить правильне вирішення спору.

Виходячи з наведених вище норм процесуальних законів, можна зробити висновок, що здійснення захисту такого цивільного права, як і встановлення його існування, не віднесено до компетенції адміністративного суду.

З огляду на положення зазначених норм права суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Скасування рішення міськради про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки

Постанова ВП ВС від 05 червня 2018 року, справа № 826/13628/16, провадження № 11-538апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74699904

Спір виник щодо правомірності розпорядження міськради про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки управлінню освіти райдержадміністрації для будівництва дитячого дошкільного закладу, яка на той час, на переконання позивача, знаходилась у його постійному користуванні як правонаступника виробничого об'єднання, якому ця земельна ділянка була відведена рішенням виконкому міськради народних депутатів від 01 листопада 1982 року.

Тобто позивач оспорює правомірність надання оскаржуваним рішенням іншій особі дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, якою, за його твердженням, він користується.

Таким чином, виник спір про цивільне право, і подальше оспорювання права власності на спірні земельні ділянки не має вирішуватися за правилами адміністративного судочинства, адже адміністративний суд позбавлений правових (законодавчих) можливостей встановлювати (визнавати) належність права власності на земельні ділянки.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору.

Отже, ВП ВС погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки, а також правомірності надання іншій особі дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення цієї земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне.

Визнання недійсним рішення міськради про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (землі оборони)

Постанова ВП ВС від 11 вересня 2018 року, справа № 910/21404/17, провадження № 12-156гс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/76649578

Відповідно до частини 1 статті 1 ГПК України в редакції, чинній на час звернення прокурора до суду з позовом, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів (абзац 2 частини 1 статті 2 ГПК України у згаданій редакції).

Підвідомчість господарських справ установлено статтею 12 ГПК України (у вказаній редакції), за змістом пункту 6 частини 1 якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ГПК України викладено в новій редакції.

ГПК України в редакції, чинній на час розгляду справи ВП ВС, також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) ФОП; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 6, 10, 15 частини 1 статті 20 цього Кодексу).

Разом з тим згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 17 КАС України у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду з позовом, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Аналогічну норму закріплено в частині 1 статті 19 цього Кодексу в редакції, чинній на час розгляду справи ВП ВС.

Таким чином, до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників є суб'єктом владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, у цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.

При цьому визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він зумовлений порушенням наявного приватного права певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень.

Публічно-правовий спір має свою особливість суб'єктного складу, участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сам по собі факт участі у спорі органу державної влади, органу місцевого самоврядування не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити до справ адміністративної юрисдикції.

Отже, під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, обставин у справі.

Згідно із частинами 1 та 4 статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, установлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

Цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункт 10 частини 2 статті 16 ЦК України).

Водночас правовідносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються, зокрема, приписами ЗК України, а також прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами.

Згідно із частинами 2 та 3 статті 78 ЗК України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Згідно із частиною 1 статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з точки зору його законності, а вимога про визнання рішення незаконним розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимогу про визнання рішення незаконним можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред'являти до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного права особи, що виникло в результаті рішення суб'єкта владних повноважень.

Таким чином, аналіз статті 12 ГПК України та статті 17 КАС України (у редакціях, чинних на час звернення прокурора з позовом) дає підстави для висновку, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ у кожній конкретній справі недостатньо застосування виключно формального критерію визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер спірних правовідносин, із яких виник спір.

Як зазначав у позові прокурор, об'єктом спірного рішення міськради від 10 грудня 2014 року є земельна ділянка, розташована в межах військового містечка, яка на підставі рішення виконкому міськради депутатів трудящих від 21 грудня 1948 року була відведена у користування другій Квартирно-експлуатаційній частині району, правонаступником якої є Київське квартирно-експлуатаційне управління Міністерства оборони України.

Підставою заявленого позову визначено те, що спірне рішення міськради від 10 грудня 2014 року суперечить актам законодавства та порушує права та інтереси держави в особі Кабінету Міністрів України як центрального органу виконавчої влади, який за законом є власником земель державної власності (які є землями оборони), Міністерства оборони України як органу, уповноваженого здійснювати функції управління землями оборони, та Квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України як законного користувача земельної ділянки, яка стала об'єктом оспорюваного рішення міськради. За позовом прокурора про визнання незаконним зазначеного рішення міськради спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки цей спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов'язаний із вирішенням питання щодо порушення права землекористування позивачів, а відтак його розгляд не належить до юрисдикції адміністративних судів.

Отже, зважаючи на характер правовідносин у цій справі, ВП ВС дійшла висновку про те, що у даному випадку спір виник із майнових відносин приватноправового характеру (цивільних правовідносин), а тому, з урахуванням суб'єктного складу сторін, розгляд цієї справи має здійснюватися в порядку господарського судочинства.

За таких обставин касаційну скаргу слід задовольнити, а судові рішення скасувати із передачею справи на розгляд господарському суду

Визнання протиправними та скасування розпоряджень райдержадміністрації про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та надання їх в оренду для ведення товарного сільськогосподарського виробництва господарським товариством

Постанова ВП ВС від 24 квітня 2018 року, справа № 825/478/17, провадження № 11-230апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/73770656

З установлених судами фактичних обставин справи вбачається, що спірні правовідносини виникли між учасниками справи (здебільшого між позивачем і третьою особою) не стільки щодо правомірності оскаржуваних розпоряджень райдержадміністрації про надання дозволу на розробку технічної документації та затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та надання їх в оренду для ведення товарного сільськогосподарського виробництва товариству, скільки щодо правомірності рішення райдержадміністрації про передачу в оренду земельних ділянок товариству, а отже існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Такий спір має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.

Визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування про надання дозволу СПД на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у користування на умовах оренди для будівництва та обслуговування будівель торгівлі

Постанова ВП ВС від 18 квітня 2018 року, справа № 369/13240/14-а, провадження № 11-194апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/73657853

До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Водночас, як установлено матеріалами справи, 16 грудня 2014 року міськрада прийняла рішення, яким товариству затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, надано у користування на умовах оренди терміном на 10 років земельну ділянку для будівництва та обслуговування будівель торгівлі за АДРЕСА_1, доручено міському голові підписати договір оренди земельної ділянки згідно з чинним законодавством.

Пізніше міськрада і товариство уклали договір найму (оренди) земельної ділянки площею 0,0312 га, що знаходиться за АДРЕСА_1. Цей договір нотаріально посвідчено та зареєстровано в реєстрі, що підтверджується витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 17 липня 2015 року.

Отже, станом на дату звернення прокурора до суду з даним позовом – 17 грудня 2014 року відповідач прийняв рішення, на підставі якого у третьої особи виникло речове право на земельну ділянку.

КСУ в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.

Отже, у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.

Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права в подібних правовідносинах викладено у постанові ВСУ від 09 грудня 2014 року у справі № 21-308а14, і ВП ВС не вбачає правових підстав відступити від цього висновку.

Оскільки між відповідачем і третьою особою в цій справі існують договірні відносини, предметом яких є спірна земельна ділянка, ця справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а з огляду на суб'єктний склад сторін має вирішуватися за правилами господарського судочинства.

Спір за позовом ФГ щодо визнання незаконними дій, бездіяльності та рішення відділу Держземагентства про погодження проектів землеустрою, внесення відомостей і проведення реєстрації та присвоєння кадастрових номерів спірним земельним ділянкам

Постанова ВП ВС від 04 квітня 2018 року, справа № 813/7654/14, провадження № 11-215апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/73219871

Спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.

Спір у справі, що розглядається, виник щодо законності розпорядчих дій (бездіяльності), що ґрунтуються на юридичних фактах, стосовно яких існує спір про право на земельну ділянку, до вирішення якого не можуть бути розв'язані питання, пов'язані з передачею землі у користування або власність.

Оскільки цей спір стосується права власності та користування ФГ і фізичних осіб, які не є учасниками цього адміністративного процесу, земельною ділянкою, тобто цивільного права, такий спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Такі ознаки притаманні цивільним правовідносинам (які з урахуванням суб'єктного складу можуть бути предметом судового розгляду у відповідному суді загальної юрисдикції або господарському суді), а не адміністративним.

З огляду на викладене ВП ВС вважає правильним висновок суду апеляційної інстанції про наявність правових підстав для закриття провадження в адміністративній справі, оскільки спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів. При цьому рішення про закриття справи не обмежує сторони у реалізації свого права в порядку цивільного (або господарського) судочинства.

Визнання протиправним і скасування розпорядження про затвердження технічної документації із передачі земельних часток (паїв) та видачу державних актів на право приватної власності на землю в частині державного акта на право постійного користування землею

Постанова ВП ВС від 18 квітня 2018 року, справа № 802/950/17-а, провадження № 11-107апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/73657835

До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Як установлено матеріалами справи, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом, спрямованим на поновлення порушеного відповідачем права постійного користування земельною ділянкою. Отже, цей позов подано на поновлення прав позивача у сфері земельних відносин.

Водночас зі змісту оскаржуваного розпорядження вбачається, що земельні ділянки товариства були розпайовані та передані у власність громадянам із видачею державних актів на право приватної власності.

Прийняте райдержадміністрацією (як суб'єктом владних повноважень) розпорядження про передачу громадянам у власність земельних ділянок є ненормативним актом органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання. Скасування такого акта не породжує наслідків для власників земельних ділянок, оскільки у таких осіб виникло право власності земельної ділянки і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах. Відтак, обраний спосіб захисту порушених прав (оскарження рішення суб'єкта владних повноважень про розпорядження земельною ділянкою) не забезпечує їх реального захисту.

Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладено у постановах ВСУ від 06 жовтня 2015 року у справі № 21-1306а15 та від 11 жовтня 2016 року у справі № 816/4340/14, і ВП ВС не вбачає правових підстав відступити від вказаного висновку.

Оскільки спірні правовідносини пов'язані із захистом порушених прав товариства, що виникають із земельних відносин, ВП ВС дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ГПК України.

Визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування про погодження виготовлення проекту відведення земельної ділянки для передачі в оренду кооперативу (позивач – постійний користувач спірної земельної ділянки)

Постанова ВП ВС від 04 квітня 2018 року, справа № 439/1593/16-а (К/9901/16493/18), провадження № 11-181апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/73304907

Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (частина 1 статті 2 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції).

Разом з тим відповідно до частини 2 статті 4, пункту 1 частини 2 статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» визначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини 1 статті 3 КАС України в указаній редакції).

Згідно зі статтею 12 ЗК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції) до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування відповідно до цього Кодексу.

Відповідно до статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

У разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельної ділянки у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку господарської юрисдикції, оскільки спір стосується захисту приватних інтересів.

Така правова позиція була викладена у постановах ВСУ від 09 лютого 2016 року у справі № 21-5465а15 та від 26 квітня 2016 року у справі № 1705/1156/2012, і ВП ВС не знаходить правових підстав відступити від цієї позиції.

Як убачається з матеріалів справи, сільрадою прийнято рішення від 14 квітня 2014 року «Про користування ставами в с. Пониковиця» та від 14 жовтня 2014 року «Про погодження виготовлення проекту відведення земельної ділянки під ставками за межами с. Пониковиця для передачі в оренду виробничому кооперативу», які, на думку товариства, фактично здійснюють перерозподіл земель та позбавляють його можливості виконувати господарську діяльність, оскільки землі, щодо яких прийнято ці рішення, належать товариству на праві постійного користування, що підтверджується державним актом.

Отже, у справі, яка розглядається, позивач звернувся до суду з позовом про захист свого приватного інтересу, порушеного, на його думку, сільрадою шляхом прийняття рішень щодо відведення та передачі в оренду земельної ділянки іншій особі.

Частиною 1 статті 6 Конвенції встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом.

ЄСПЛ у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії» (заява № 7360/76, доповідь Європейської комісії з прав людини від 12 жовтня 1978 року) висловлено думку, що термін «суд, встановлений законом» у частині 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів».

Беручи до уваги наведене, ВП ВС дійшла висновку, що зазначена категорія спорів не належить до юрисдикції адміністративних судів, і вважає обґрунтованим висновок апеляційного адміністративного суду про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених пунктом 1 частини 1 статті 157 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції).

АДМІНІСТРАТИВНА ЮРИСДИКЦІЯ

Постанова ВП ВС від 22 січня 2019 року, справа № 371/957/16-а, провадження № 11-653апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79383326

Позивач в своєму позові не порушує питання щодо визнання за ним права власності на земельну ділянку, а заявляє вимоги про визнання протиправним рішення суб'єкту владних повноважень, яке перешкоджає йому в реалізації законодавчо закріпленого права на безоплатне отримання земельної ділянки у власність.

Приватний інтерес позивача на час звернення до суду з позовом відсутній, і може виникнути лише після реалізації права на безоплатне отримання земельної ділянки (підготовки проектної документації, її затвердження та прийняття органом місцевого самоврядування відповідного рішення). Таким чином, спір у цій справі не має ознак приватноправового та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Конституційний Суд України у Рішенні від 01 квітня 2010 року № 10-рп/2010 у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень ч. 1 ст. 143 Конституції України, п. «а», «б», «в», «г» ст. 12 ЗК України, п. 1 ч. ст. 17 КАС України вирішив, що:

- положення п. «а», «б», «в», «г» ст. 12 ЗК України у частині повноважень сільських, селищних, міських рад відповідно до цього кодексу вирішувати питання розпорядження землями територіальних громад, передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності треба розуміти так, що при вирішенні таких питань ці ради діють як суб'єкти владних повноважень;

- положення п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС України стосовно поширення компетенції адміністративних судів на «спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності» слід розуміти так, що до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, належать і земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб'єктом владних повноважень, пов'язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності.

Згідно зі ст. 151 Конституції України рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов'язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Реалізуючи дискрецію при визначенні предметної юрисдикції справ, суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Тобто, якщо особа звертається до органу місцевого самоврядування із заявою для отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність, за результатами розгляду якої орган приймає відповідні рішення, зокрема, й про скасування рішення щодо надання відповідного дозволу, то в цих правовідносинах відповідач реалізує свої контрольні функції у сфері управління діяльністю, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду.

У справі, яка розглядається, позивач звернувся до суду з позовом на захист свого інтересу в отриманні земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства. Його інтерес не був реалізований внаслідок ухвалення Маслівською сільрадою рішення від 24 лютого 2016 року № 50-5-VII «Щодо приведення у відповідність до норм діючого законодавства України рішень, прийнятих Маслівською сільською радою Миронівського району Київської області 20 жовтня 2015 року», яким відповідач скасував своє рішення від 20 жовтня 2015 року № 402-47-VI «Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_3 (учасник АТО) у межах с. Маслівка Миронівського району Київської області». Наявність існуючого речового права або спору щодо такого права позивача або інших осіб на цю земельну ділянку судами не встановлено.

Велика Палата Верховного Суду наголошує й на тому, що позивач в своєму позові не порушує питання щодо визнання за ним права власності на земельну ділянку, а заявляє вимоги про визнання протиправним рішення суб'єкту владних повноважень, яке перешкоджає йому в реалізації законодавчо закріпленого права на безоплатне отримання земельної ділянки у власність. Приватний інтерес ОСОБА_3 на час звернення до суду з цим адміністративним позовом відсутній, і може виникнути лише після реалізації права на безоплатне отримання земельної ділянки (підготовки проектної документації, її затвердження та прийняття органом місцевого самоврядування відповідного рішення).

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 536/233/16-ц.

Таким чином, спір у цій справі не має ознак приватноправового та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Зобов'язання ради надати відповідь на запит на інформацію; скасування рішення ради про відмову у наданні дозволу на виготовлення проекту землеустрою; зобов'язання ради розглянути заяву про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відводу земельної ділянки у власність повторно, відповідно до вимог чинного законодавства

Постанова ВП ВС від 16 січня 2019 року, справа № 361/2562/16-а, провадження № 11-1179апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79365492

Отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність чи користування, а відмова особі у наданні земельної ділянки, яка висловлена шляхом відмови у затвердженні проекту землеустрою щодо її відведення, сама по собі не є порушенням цивільного права цієї особи за відсутності обставин, які свідчать про наявність в неї або інших заінтересованих осіб відповідного речового права щодо такої земельної ділянки.

Якщо особа звертається до відповідного органу з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, за результатами розгляду якого цей орган приймає відповідне рішення, то в цих правовідносинах відповідач реалізує свої контрольні функції у сфері управління діяльністю, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду.

У разі, якщо не встановлено наявності існуючого речового права на спірну земельну ділянку у позивача або інших осіб, а рішення відповідача, яке оскаржується, - про відмову у наданні дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не спричиняє виникнення, зміни або припинення речового права на цю земельну ділянку і не може порушувати прав на неї (за наявності таких) інших осіб, то висновок про існування цивільно-правового спору у цій частині позовних вимог видається передчасним.

52. Згідно з частиною першою статті 116 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, далі - ЗК) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

53. За правилами частин шостої, сьомої і десятої статті 118 ЗК громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

54. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

55. Відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду.

56. Отже, наведеними нормами права встановлено підстави, порядок, строки передачі земельної ділянки у власність громадян та визначені органи, уповноважені розглядати ці питання.

57. Велика Палата Верховного Суду неодноразово вирішувала питання щодо юрисдикційної належності спору, предметом якого є оскарження рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування про надання або відмову в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

58. Так, у постановах від 21 березня 2018 року (справа № 536/233/16-ц), 24 квітня 2018 року (справа № 401/2400/16-ц), 30 травня 2018 року (справа № 826/5737/16), 19 червня 2018 року (справа № 922/864/17) Велика Палата Верховного суду дійшла висновку про те, що отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність чи користування, а відмова особі у наданні земельної ділянки, яка висловлена шляхом відмови у затвердженні проекту землеустрою щодо її відведення, сама по собі не є порушенням цивільного права цієї особи за відсутності обставин, які свідчать про наявність в неї або інших заінтересованих осіб відповідного речового права щодо такої земельної ділянки.

59. Проект відведення земельної ділянки не визначений законом як підстава набуття права на земельну ділянку і не є правовстановлюючим документом.

60. Якщо особа звертається до відповідного органу з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, за результатами розгляду якого цей орган приймає відповідне рішення, то в цих правовідносинах відповідач реалізує свої контрольні функції у сфері управління діяльністю, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду.

61. Розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів. Якщо в результаті прийняття рішення особа набуває речового права на земельну ділянку, то спір стосується приватноправових відносин і підлягає розгляду в порядку цивільного чи господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін спору.

69. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що в цій справі судами не встановлено обставин існування у будь-яких осіб дійсного речового права саме на ту земельну ділянку, про яку зазначав позивач в своїй заяві від 15 квітня 2016 року, тому посилання суду апеляційної інстанції на висновки, наведені у постановах Верховного Суду України від 10 листопада 2015 року, 29 березня 2017 року, 27 квітня 2017 року (справи №21-2319а15, №21-3412а16, №21-2111а16 відповідно) є недоречними.

70. Оскільки у справі, яка переглядається, не встановлено наявності існуючого речового права на спірну земельну ділянку у позивача або інших осіб, а рішення відповідача, яке оскаржується, - про відмову у наданні дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не спричиняє виникнення, зміни або припинення речового права на цю земельну ділянку і не може порушувати прав на неї (за наявності таких) інших осіб, то висновок суду апеляційної інстанції про існування цивільно-правового спору у цій частині позовних вимог видається передчасним.

Визнання незаконними та скасування рішень Сільради про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства

Постанова ВП ВС від 28 листопада 2018 року, справа № 536/158/16-ц, провадження № 14-426цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78376906

Вимоги про визнання рішення незаконним мають розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер.

Якщо ж особа звертається до відповідних органів із заявами для отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та для надання її у користування, за результатами розгляду яких ці органи приймають відповідні рішення, то в цих правовідносинах відповідач реалізує свої контрольні функції у сфері управління діяльністю, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду.

Конституційний Суд України у рішенні від 01 квітня 2010 року № 10-рп/2010 у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 ЗК України, пункту 1 частини першої статті 17 КАС України вирішив, що:

- положення пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 ЗК України у частині повноважень сільських, селищних, міських рад відповідно до цього кодексу вирішувати питання розпорядження землями територіальних громад, передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності треба розуміти так, що при вирішенні таких питань ці ради діють як суб'єкти владних повноважень;

- положення пункту 1 частини першої статті 17 КАС України стосовно поширення компетенції адміністративних судів на «спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності» слід розуміти так, що до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, належать і земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб'єктом владних повноважень, пов'язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності.

Згідно зі статтею 151-2 Конституції України рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов'язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.

У такому разі вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 Цивільного кодексу України та пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного речового права особи (наприклад, права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.

Отже, розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів. Якщо в результаті прийняття рішення особа набуває речового права на земельну ділянку, то спір стосується приватноправових відносин і підлягає розгляду в порядку цивільного чи господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін спору.

Вважаючи рішення Сільради про надання дозволів на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_6, ОСОБА_4 та ОСОБА_5по 1,28 га кожній порушенням його права на набуття в користування земельної ділянки для ведення фермерського господарства загальною площею 8,2 га, посилаючись на вимоги статей 116, 122-124 ЗК України, позивач просив визнати рішення Сільради про надання таких дозволів відповідачкам незаконними та скасувати їх.

Наявність існуючого речового права позивача або інших осіб на цю земельну ділянку судами не встановлено.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 липня 1950 року (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Сокуренко і Стригун проти України» від 20 липня 2006 року вказав, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Zand v. Austria» (заява N 7360/76, доповідь Європейської комісії з прав людини від 12 жовтня 1978 року) висловлено думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з [...] питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів [...]».

Із урахуванням викладеного, правовідносини, які виникли між сторонами у справі, є адміністративно-правовими, справа підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, тому суд першої інстанції та апеляційний суд, розглянувши справу в порядку цивільного судочинства, діяли не як суди, встановлені законом, у зв'язку з чим Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування таких рішень та закриття провадження у справі та роз'яснення сторонам їх права на звернення до суду з позовом в порядку адміністративного судочинства.

Аналогічні висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду, зокрема у постановах від 21 березня 2018 року в справі № 14-5зц18, від 24 квітня 2018 року в справі № 14-120цс18 та від 19 червня 2018 року в справі № 12-61гс18, і підстав для відступу від вказаних правових позицій не вбачається.

Визнання протиправною бездіяльності міськради щодо розгляду заяви про затвердження проекту землеустрою і надання у власність земельної ділянки для обслуговування житлового будинку та для ведення садівництва; зобов'язання міськради розглянути заяву і прийняти відповідне рішення у передбачені законом строки

Постанова ВП ВС від 29 серпня 2018 року, справа № 640/9870/16-а, провадження № 11-478апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/76945457

Отже, у вказаних відносинах органи місцевого самоврядування є суб'єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції.

У Рішенні від 01 квітня 2010 року № 10-рп/2010 КСУ зазначив, що положення пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 ЗК України у частині повноважень сільських, селищних, міських рад треба розуміти так, що при вирішенні таких питань ці ради діють як суб'єкти владних повноважень. Положення пункту 1 частини 1 статті 17 КАС України стосовно поширення компетенції адміністративних судів на «спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності» слід розуміти так, що до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, належать і земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб'єктом владних повноважень, пов'язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності.

Виникнення спірних правовідносин зумовлено бездіяльністю відповідача щодо вирішення питань, які в силу законодавчих приписів належать до його виключної компетенції як органу місцевого самоврядування, тому законність таких дій (бездіяльності) підлягає перевірці адміністративним судом.

ВП ВС зазначає, що цей спір не пов'язаний із вирішенням питання щодо речового права, а є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень (міськради як органу місцевого самоврядування), який реалізовує у цих правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції шляхом розгляду питання щодо передачі земельної ділянки у власність.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи відповідача про те, що у спірних правовідносинах міськрада виступає як власник землі, а тому спір про оскарження її волевиявлення на розпорядження земельною ділянкою не може розглядатися за правилами КАС України, є помилковими.

Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладено у постанові ВП ВС від 30 травня 2018 року (справа № 11-461апп18).

Зобов'язання Держгеокадастру області розглянути клопотання про надання позивачу дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення фермерського господарства; визнати незаконним та скасувати наказ, виданий Держземагентсва області, яким третій особі у справі надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду

Постанова ВП ВС від 17 жовтня 2018 року, справа № 380/624/16-ц, провадження № 14-301цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/77361939

На обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив, що відповідачами допущено протиправну бездіяльність щодо ненадання йому дозволу на розробку проекту землеустрою. При цьому вважає протиправним рішення Головного управління Держземагентства в Київській області про видачу такого дозволу ОСОБА_4, оскільки позивач подавав заяву раніше, аніж третя особа, при цьому, а ні дозволу, а ні відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою ним не отримано.

Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскаржувані дії та рішення відповідача пов'язані із делегованими йому законом повноваженнями для перевірки правильності даних, необхідних для прийняття рішення цим органом, що є публічно-правовими відносинами, які в порядку цивільного судочинства розгляду не підлягають.

Велика Палата Верховного Суду вже вирішувала питання предметної юрисдикції у подібних справах (зокрема, постанови від 21 березня 2018 року у справі № 536/233/16-ц, від 03 жовтня 2018 року у справі № 820/4149/17).

Велика Палата Верховного Суду приходить до висновку, що рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою є стадією процесу отримання права власності чи користування на земельну ділянку. Однак, отримання такого дозволу не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття такого права, оскільки сам по собі дозвіл не являється правовстановлюючим актом.

Відтак - правовідносини, пов'язані з прийняттям та реалізацією такого рішення не підпадають під визначення приватноправових, оскільки не породжують особистих майнових прав та зобов'язань осіб.

При прийнятті такого рішення орган державної влади виконує дозвільну функцію, що притаманна органу державної влади у публічно-правових відносинах.

Тому спір як щодо рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою, так і оскарження дій суб'єкта владних повноважень щодо надання чи відмови у наданні такого дозволу є публічно-правовим.

Визнання протиправною відмови ГУ Держгеокадастру у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства із земель державного резервного фонду та у передачі позивачеві зазначеної ділянки у власність; зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про затвердження проекту землеустрою та передати позивачеві зазначену ділянку у власність

Постанова ВП ВС від 03 жовтня 2018 року, справа № 820/4149/17, провадження № 11-759апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/77009318

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що ними встановлені підстави, порядок, строки передачі земельної ділянки у користування (оренду) громадян та органи, уповноважені розглядати ці питання. Законодавчі норми передбачають, зокрема, що для передачі земельної ділянки у користування зацікавлена особа звертається до відповідних органів із заявами для отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та для надання її у власність, за результатами розгляду яких визначені в ЗК України органи приймають одне з відповідних рішень. Отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність. А відмова особі у наданні земельної ділянки, яка висловлена шляхом відмови у затвердженні проекту землеустрою щодо її відведення, сама по собі не є порушенням цивільного права цієї особи за відсутності обставин, які свідчать про наявність в неї або інших заінтересованих осіб відповідного речового права щодо такої земельної ділянки.

Тобто якщо особа звертається до відповідних органів із заявами для отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та для надання її у власність, за результатами розгляду яких ці органи приймають відповідні рішення, то в цих правовідносинах відповідач реалізує свої контрольні функції у сфері управління діяльністю, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду.

У справі, яка розглядається, позивач звернувся до суду з позовом на захист свого інтересу в отриманні земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства. Його право не було реалізовано внаслідок відмови відповідача у погодженні проекту землеустрою щодо відведення такої земельної ділянки. Наявності існуючого речового права позивача або інших осіб на цю земельну ділянку судами не встановлено.

ВП ВС наголошує й на тому, що позивач в своєму позові не порушує питання щодо визнання за ним права власності на земельну ділянку, а заявляє вимоги про визнання протиправним рішення суб'єкта владних повноважень, яке перешкоджає йому в оформленні документів на земельну ділянку. Приватний інтерес ОСОБА_3 на час звернення до суду з цим адміністративним позовом відсутній.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові ВП ВС від 21 березня 2018 року у справі № 536/233/16-ц.

Визнання протиправним і скасування рішення міськради в частині відмови товариству у наданні дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі для будівництва житлового будинку; зобов'язання міськради повторно розглянути на її пленарному засіданні (сесії) питання щодо надання товариству дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості)

Постанова ВП ВС від 20 червня 2018 року, справа № 758/1764/17, провадження № 11-438апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75068854

Відповідно до частини 1 статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Частиною 1 статті 122 ЗК України передбачено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону (частина 1 статті 116 ЗК України).

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 1861 цього Кодексу.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування у двотижневий строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом – після отримання позитивного висновку такої експертизи, приймає рішення про надання земельної ділянки у користування (частина 6 статті 123 ЗК України).

Аналіз наведених норм права у взаємозв'язку дає підстави вважати, що ними встановлено підстави, порядок, строки передачі земельної ділянки у користування (оренду) громадян та органи, уповноважені розглядати ці питання. Вони передбачають, зокрема, що для передачі земельної ділянки у користування (оренду) зацікавлена особа звертається до відповідних органів із заявами для отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та для надання її у користування, за результатами розгляду яких визначені в статті 123 ЗК України органи приймають одне з відповідних рішень. Отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у користування (оренду).

ВП ВС вважає, що висновок у справі, що розглядається, предметом якої є рішення міськради про відмову у наданні дозволу на розробку проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки, про те, що відповідач при його винесенні не здійснював владні управлінські функції, ґрунтується на неправильному застосуванні норм права, оскільки в цих правовідносинах відповідач реалізує свої контрольні функції у сфері управління діяльністю, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду.

Скасування розпорядження голови райдержадміністрації про надання дозволу сільськогосподарському товариству на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі для подальшого надання в оренду (оскаржуване розпорядження стосувалося нерозподілених (невитребуваних) земельних ділянок КСП)

Постанова ВП ВС від 19 червня 2018 року, справа № 922/864/17, провадження № 12-61гс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75004258

Судами попередніх інстанцій встановлено, що оскаржуване розпорядження райдержадміністрації стосувалося нерозподілених (невитребуваних) земельних ділянок КСП, які до початку процедури розпаювання знаходились у колективній власності КСП.

Договір оренди землі між райдержадміністрацією та товариством укладений не був.

Питання про те, чи підвідомча господарському суду справа, повинно вирішуватись залежно від того, який характер мають спірні правовідносини, тобто чи є вони приватноправовими чи публічно-правовими, та чи відповідає склад сторін у справі статті 1 ГПК України в редакції, чинній на час подання позову.

Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 12 ГПК України в редакції, чинній на час подання позову, господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.

Водночас за правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ згідно із пунктом 1 частини 2 статті 17 КАС України в редакції, чинній на час подання позову, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.

Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» згідно з пунктом 7 частини 1 статті 3 КАС України в редакції, чинній на час подання позову, зазначається як орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Натомість визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він зумовлений порушенням приватного права певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.

Згідно з частинами 1 та 4 статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права і обов'язки.

Виходячи з положень статей 13, 14 Конституції України, статей 177, 181, 324, глави 30 ЦК України, статті 148 ГК України, земля та земельні ділянки є об'єктами цивільних прав, а держава та територіальні громади через свої органи беруть участь у земельних відносинах з метою реалізації цивільних та інших прав у приватноправових відносинах, тобто прав власників земельних ділянок.

Відповідно до частин 2 та 3 статті 78 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Згідно зі статтями 122 та 123 цього Кодексу вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

З огляду на положення наведених вище приписів законодавства за наслідками вирішення питання відповідними органами щодо передачі земельних ділянок у власність або користування із земель державної чи комунальної власності виникають конкретні права та обов'язки фізичних та юридичних осіб та правовідносини у зв'язку з їх реалізацією.

Водночас за правилами частини 1 статті 123 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, надання земельних ділянок державної власності у користування здійснюється, зокрема, на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у випадках, встановлених законом, або на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). При цьому розроблення такої документації здійснюється на підставі дозволу, наданого уповноваженим органом відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Згідно із частиною 2 статті 123 ЗК України особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених статтею 122 ЗК України.

Отже, для передачі земельної ділянки в користування (оренду) зацікавлена особа звертається до відповідних органів для отримання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; за наслідками розгляду цього питання відповідний орган дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову в його наданні. Отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у користування (оренду). Проект відведення земельної ділянки не визначений законом як підстава набуття права на земельну ділянку і не є правовстановлюючим документом, спрямованим на набуття, зміну або припинення прав та обов'язків сторін в орендних правовідносинах.

Як установлено судами попередніх інстанцій, прокурор, звертаючись до господарського суду із позовом про визнання незаконним розпорядження райдержадміністрації, стверджував про порушення оскаржуваним розпорядженням прав та інтересів держави як власника спірних земельних ділянок в орендних правовідносинах.

Водночас, як установлено судами попередніх інстанцій, станом на час вирішення спору у суді спірні земельні ділянки не передавались в оренду товариству, а само по собі оскаржуване розпорядження не є підставою для передачі спірних земельних ділянок в оренду.

Судами попередніх інстанцій не встановлено факту виникнення (зміни чи припинення) будь-яких цивільних прав чи обов'язків держави, в інтересах якої прокурор звернувся до суду, за наслідками прийняття оскаржуваного розпорядження райдержадміністрації. Отже, відсутнє порушення приватного права держави у спірних відносинах, відповідно, ознаки приватноправового спору у цій справі також відсутні.

Згідно зі статтею 2 КАС України в редакції, чинній на час подання позову, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Аналогічна норма міститься в підпункті 1 частини 1 статті 19 КАС України в редакції, чинній на час розгляду цієї справи ВП ВС.

Виходячи з наведеного, оскаржуване розпорядження райдержадміністрації про розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) для подальшої її передачі в оренду приймалось райдержадміністрацією під час здійснення нею владних управлінських функцій відповідно до статті 13 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)». У спірних відносинах відповідач-2 реалізовував свої контрольні функції у сфері управлінської діяльності. Отже, спір у цій справі підпадає під юрисдикцію адміністративного суду.

Зважаючи на публічно-правовий характер правовідносин у цій справі, ВП ВС приходить до висновку, що суди попередніх інстанцій помилково не взяли до уваги, що спір у цій справі не має ознак приватноправового характеру, а є публічно-правовим, а отже мав розглядатися за правилами адміністративного судочинства.

Аналогічний висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладено у постановах ВСУ від 07 червня 2016 року у справі № 820/3507/15 та від 13 грудня 2016 року у справі № 815/5987/14, у постанові ВП ВС від 24 квітня 2018 року у справі № 401/2400/16-ц (провадження № 14-120цс18).

Визнання протиправним і скасування рішення відповідача про відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд

Постанова ВП ВС від 30 травня 2018 року, справа № 826/5737/16, провадження № 11-475апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74505993

За нормами пункту «б» статті 12 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, серед іншого, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Пунктом 34 частини 1 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що виключною компетенцією сільських, селищних, міських рад є вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Згідно із частиною 1 статті 59 цього Закону рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Відповідно до частини 1 статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Частиною 3 статті 116 ЗК України визначено, що безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі, зокрема, одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

За правилами частини 6 статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються викопіювання з кадастрової карти (плану) або інші графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства).

Згідно із частиною 7 цієї статті ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Частиною 10 статті 118 ЗК України передбачено, що відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду.

Аналіз наведених норм права дає підстави вважати, що ними встановлено підстави, порядок, строки передачі земельної ділянки у власність громадян та визначено органи, уповноважені розглядати ці питання. Ці норми передбачають, зокрема, що для передачі земельної ділянки у власність зацікавлена особа звертається до відповідних органів з клопотанням на отримання дозволу для розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність, за результатами розгляду якого встановлені ЗК України органи приймають одне з відповідних рішень.

Згідно із частиною 1 статті 2 КАС України (у цьому випадку і далі – у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (частина 2 згаданої статті).

Справою адміністративної юрисдикції в розумінні пункту 1 частини 1 статті 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

За правилами пункту 1 частини 2 статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини 1 статті 3 КАС України).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції керувався тим, що цей спір не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, а стосується права на земельну ділянку для будівництва й обслуговування житлового будинку в межах норм безоплатної приватизації.

З таким висновком суду апеляційної інстанції ВП ВС не погоджується, виходячи з наступного.

Предметом спору в цій справі є рішення міськради про відмову в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність. Питання, пов'язаного з визнанням права власності на земельну ділянку та оспорюванням права власності інших осіб, у позивача не виникало.

Отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність, а тому не створює правових наслідків, крім тих, що пов'язані з неправомірністю його прийняття.

Згідно зі статтею 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

ЄСПЛ у пункті 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

З огляду на наведене ВП ВС дійшла висновку, що міськрада під час прийняття спірного рішення про відмову ОСОБА_3 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність здійснювала владні управлінські функції, оскільки в цих правовідносинах орган місцевого самоврядування реалізовував свої контрольні функції у сфері управління діяльності, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду.

Аналогічну правову позицію ВП ВС висловила 21 березня 2018 року у справі № 536/233/16-ц.

Визнання недійсним рішення міськради в частині відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення садівництва та про визнання права на розроблення такого проекту землеустрою

Постанова ВП ВС від 24 квітня 2018 року, справа № 401/2400/16-ц, провадження № 14-120цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/73657867

Рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним – розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного речового права особи (наприклад, права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.

Якщо ж особа звертається до відповідного органу з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, за результатами розгляду якого цей орган приймає відповідне рішення, то в цих правовідносинах відповідач реалізує свої контрольні функції у сфері управління діяльністю, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду.

Аналогічна правова позиція висловлена ВП ВС у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 526/233/16-ц.

У справі, яка розглядається, позивачка звернулася до суду з позовом на захист свого інтересу в отриманні земельної ділянки для ведення садівництва, який не було реалізовано в порядку, передбаченому частиною 6, абзацом 1 частини 7 статті 118 ЗК України. При цьому в позовній заяві ОСОБА_3 послалася на те, що внаслідок порушення відповідачем строку розгляду клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою вона має право на розроблення проекту землеустрою без отримання такого дозволу. Наявності існуючого речового права позивачки або інших осіб на цю земельну ділянку суди не встановили.

З аналізу наведених норм убачається, що міськрада під час прийняття рішення про відмову в наданні дозволу на розробку проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки здійснювала владні управлінські функції, оскільки в цих правовідносинах відповідач реалізує свої контрольні функції у сфері управління, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду.

Скасування рішення селищної ради про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду

Постанова ВП ВС від 30 травня 2018 року, справа № 150/928/14-а, провадження № 11-113апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74440150

До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій, чи бездіяльності цих органів (осіб) відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Предметом спору у цій справі є рішення органу місцевого самоврядування про затвердження проекту землеустрою та передачу земельної ділянки в оренду юридичній особі, яка, на думку позивачів, набула таке право оренди неправомірно.

З оскаржуваного рішення органу місцевого самоврядування вбачається, що воно спрямоване на передачу права користування земельною ділянкою третій особі шляхом передачі такої ділянки в оренду та зобов'язання укласти й зареєструвати відповідний договір оренди землі.

Укладення договору оренди у встановленому законом порядку являтиметься реалізацією цього рішення, а після набуття права оренди у встановленому законом порядку дію цього рішення буде вичерпано, з цього моменту адміністративні правовідносини між суб'єктом владних управлінських функцій та фізичною чи юридичною особою трансформуються у цивільні правовідносини між орендодавцем та орендарем.

З моменту укладення між землекористувачем та органом місцевого самоврядування договору оренди землі припиняються адміністративні відносини між цими суб'єктами, та в подальшому виникають договірні відносини, які характеризуються рівністю їх учасників та свободою договору. Такі ознаки не притаманні адміністративним правовідносинам, натомість притаманні цивільним правовідносинам, які з урахуванням суб'єктного складу можуть бути предметом судового розгляду у відповідному суді загальної юрисдикції або господарському суді.

Аналогічну правову позицію висловлено ВП ВС у постанові від 04 квітня 2018 року у справі № 539/1957/16-а.

Разом з тим суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження та стверджуючи про приватноправовий характер спору, не встановив, чи був укладений у встановленому законом порядку договір оренди на виконання оскаржуваного рішення.

Без встановлення цієї обставини неможливо підтримати або спростувати висновок суду апеляційної інстанції про наявність спору про право цивільне, встановити предметну підсудність даної справи.

Скасування рішень про відмову у затвердженні проекту землеустрою / надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки

Постанова ВП ВС від 21 березня 2018 року, справа № 536/233/16-ц, провадження № 14-5зц18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/73565908

Тобто рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним – розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного речового права особи (наприклад, права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.

Якщо ж особа звертається до відповідних органів із заявами для отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та для надання її у користування, за результатами розгляду яких ці органи приймають відповідні рішення, то в цих правовідносинах відповідач реалізує свої контрольні функції у сфері управління діяльністю, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду.

Отже, розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів. Якщо в результаті прийняття рішення особа набуває речового права на земельну ділянку, то спір стосується приватноправових відносин і підлягає розгляду в порядку цивільного чи господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін спору.

У справі, яка розглядається, позивачка звернулася до суду з позовом на захист свого інтересу в отриманні земельної ділянки для ведення фермерського господарства, який не було реалізовано внаслідок відмови місцевої ради в погодженні проекту землеустрою щодо відведення такої земельної ділянки та скасування раніше прийнятого місцевою радою рішення про надання позивачці дозволу на розробку проекту землеустрою. Наявності існуючого речового права позивачки або інших осіб на цю земельну ділянку судами не встановлено

Оскарження рішень органів місцевого самоврядування про затвердження нормативної грошової оцінки землі, внесення змін до договорів оренди землі, оскарження витягів із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки тощо

Оскарження рішень органів місцевого самоврядування щодо визначення орендної плати за землю (про визнання нечинною та скасування ухвали міськради про затвердження нормативної грошової оцінки)

Постанова ВП ВС від 08 травня 2018 року, справа № 461/8220/13-а, провадження № 11-241апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74022184

Суди встановили, що 18 червня 2009 року міськрада відповідно до вимог статей 12, 15 ЗК України, статті 23 Закону України «Про оцінку земель», Закону України «Про плату за землю» та інших нормативно-правових актів прийняла оскаржувану ухвалу, якою встановлено, зокрема, що:

– середня (базова) вартість 1 м2 земель міста з урахуванням регіональних факторів становить 470 грн 29 коп. (підпункт 2.1 пункту 2);

– зазначена ухвала вводиться у дію з 01 жовтня 2009 року (підпункт 2.4 пункту 2);

– ухвала міськради від 29 квітня 1999 року про затвердження відкоригованої грошової оцінки земель міста визнана нечинною (пункт 3);

– адміністрацію міського голови зобов'язано оприлюднити цю ухвалу в засобах масової інформації (пункт 6).

З огляду на наведене ВП ВС вважає, що зазначена вище ухвала міськради є нормативно-правовим регуляторним актом, оскільки прийнята уповноваженим органом суб'єкта владних повноважень, змінює норми права, скасовує інший правовий акт, поширюється на невизначене коло осіб (платників податку з плати за землю, коло яких не є конкретно визначеним, оскільки ухвала лише визначає коло суб'єктів, на яких поширюється її дія, однак жодним чином не персоніфікує їх) та спрямована на правове регулювання адміністративних відносин між регуляторним органом та іншими суб'єктами господарювання (стаття 1 Закону України від 11 вересня 2003 року № 1160-IV «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності»).

Отже, цей спір відноситься до юрисдикції адміністративних судів, а посилання у касаційній скарзі міськради на порушення судами предметної юрисдикції є безпідставними та необґрунтованими.

Окрім того, у касаційній скарзі міськрада просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і з підстави неправильного застосування норм матеріального права, оскільки вважає, що оскаржувану ухвалу прийнято відповідно до норм чинного законодавства.

За змістом частини 2 статті 19 Конституції України та частини 3 статті 24 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 8 частини 1 статті 14 Закону України від 25 червня 1991 року
№ 1251-XII «Про систему оподаткування» (чинного на час прийняття оскаржуваної ухвали відповідача) до загальнодержавних податків належить плата за землю (земельний податок, а також орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності).

Відповідно до частини 9 статті 1 цього ж Закону зміни і доповнення до цього Закону, інших законів України про оподаткування стосовно надання пільг, зміни податків, зборів (обов'язкових платежів), механізму їх сплати вносяться до цього Закону, інших законів України про оподаткування не пізніше ніж за шість місяців до початку нового бюджетного року і набирають чинності з початку нового бюджетного року.

Ці положення Закону узгоджуються з положеннями ПК України, чинного на час звернення позивачів до суду, зокрема статтями 4 та 9, які спрямовані на реалізацію одного з основних принципів системи оподаткування держави – принципу стабільності, що полягає в забезпеченні незмінності податків і зборів, їх ставок, а також податкових пільг протягом бюджетного року.

Окрім того, статтею 59 Закону № 280/97-ВР визначено, що рішення ради нормативно-правового характеру набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо радою не встановлено більш пізній строк введення цих рішень у дію, а також відповідно до Закону № 1160-IV ці рішення є регуляторними актами, приймаються з урахуванням вимог цього ж Закону.

Положення Закону № 1160-IV визначають правові та організаційні засади реалізації державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності.

Статтею 9 цього Закону встановлено порядок оприлюднення проектів регуляторних актів з метою одержання зауважень і пропозицій.

Кожен проект регуляторного акта оприлюднюється з метою одержання зауважень і пропозицій від фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань.

Проект регуляторного акта разом з відповідним аналізом регуляторного впливу оприлюднюється у спосіб, передбачений статтею 13 Закону № 1160-IV, не пізніше п'яти робочих днів з дня оприлюднення повідомлення про оприлюднення проекту цього регуляторного акта.

Згідно зі статтею 12 Закону № 1160-IV регуляторні акти, прийняті органами та посадовими особами місцевого самоврядування, офіційно оприлюднюються в друкованих засобах масової інформації відповідних рад, а в разі їх відсутності – у місцевих друкованих засобах масової інформації, визначених цими органами та посадовими особами, не пізніш як у десятиденний строк після їх прийняття та підписання.

Крім того, відповідно до статті 21 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» діяльність місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування висвітлюється в друкованих засобах масової інформації регіональної та місцевої сфери розповсюдження.

Як убачається з матеріалів справи, міськрада не здійснила оприлюднення проекту регуляторного акта про затвердження нормативної грошової оцінки земель міста та оскаржуваної ухвали в газеті, яка є друкованим засобом масової інформації міськради, незважаючи на те, що в тексті самої ухвали зазначено про обов'язковість адміністрації міського голови оприлюднити цю ухвалу у засобах масової інформації, що є порушенням вимог статей 9, 13 Закону № 1160-IV.

Аналізуючи встановлені судами обставини справи, ВП ВС погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що міськрада порушила процедуру підготовки та подальшого оприлюднення регуляторного акта, який порушує права та охоронювані законом інтереси позивачів.

Юрисдикційні питання оскарження рішень органів місцевого самоврядування щодо встановлення нормативної грошової оцінки, внесення змін до договорів оренди землі, оскарження витягів із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки

Визнання протиправним і скасування рішення районної ради про затвердження матеріалів технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних ділянок, визнання протиправним і скасування витягу
із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки

Постанова ВП ВС від 20 червня 2018 року, справа № 823/902/17, провадження № 11-466апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75133500

Відповідно до частини 5 статті 5 Закону України від 11 грудня 2003 року № 1378-IV «Про оцінку земель» нормативна грошова оцінка земельних ділянок використовується для визначення розміру земельного податку, державного мита при міні, спадкуванні (крім випадків спадкування спадкоємцями першої та другої черги за законом (як випадків спадкування ними за законом, так і випадків спадкування ними за заповітом) і за правом представлення, а також випадків спадкування власності, вартість якої оподатковується за нульовою ставкою) та даруванні земельних ділянок згідно із законом, орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, вартості земельних ділянок площею понад 50 га для розміщення відкритих спортивних і фізкультурно-оздоровчих споруд, а також при розробці показників та механізмів економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель.

Згідно з частиною 2 статті 20 Закону № 1378-IV дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель.

Статтею 23 зазначеного Закону передбачено, що технічна документація з нормативної грошової оцінки земельних ділянок у межах населених пунктів затверджується відповідною сільською, селищною, міською радою, а земельних ділянок, розташованих за межами населених пунктів, – районними радами. Витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки видається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної та картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері ДЗК, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів, є Держгеокадастр (постанова Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року № 15 «Про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру»).

Згідно з підпунктами 27 та 36 пункту 4 зазначеної постанови Кабінету Міністрів України Держгеокадастр відповідно до покладених на нього завдань організовує виконання на відповідній території робіт із землеустрою та оцінки земель, що проводяться з метою внесення відомостей до ДЗК, і видає, зокрема, витяги з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки.

Таким чином, у правовідносинах, пов'язаних з оцінкою земель та земельних ділянок, Держгеокадастр і його територіальні органи здійснюють публічно-владні управлінські функції. Тому перевірка законності їх дій (бездіяльності), рішень, зокрема під час формування даних про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки, оформлення таких даних у вигляді витягу із технічної документації з нормативної грошової оцінки земель, має здійснюватися адміністративним судом.

Слід також звернути увагу на те, що за змістом статті 271, пункту 286.2 статті 286, статей 288, 289 ПК України на платника плати за землю покладено обов'язок подання податковому органу витягу про розмір нормативної грошової оцінки земельної ділянки та обчислення суми згаданої плати саме з визначеного у витязі розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки. Наведеними нормами у залежність від розміру цієї оцінки поставлено й мінімальний та максимальний розмір орендної плати. Отже, оформлюваний органом Держгеокадастру витяг із технічної документації з нормативної грошової оцінки земель, у якому визначено конкретний розмір такої оцінки, безпосередньо пов'язаний із колом прав та обов'язків користувача відповідної земельної ділянки.

Ураховуючи наведене, ВП ВС не погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що оскарження витягу управління Держгеокадастру має здійснюватися в порядку цивільного судочинства.

Отже, у зв'язку з неправильним застосуванням статей 3, 17 КАС України суд першої інстанції, з яким помилково погодився й апеляційний суд, безпідставно закрив провадження у справі в частині позовних вимог про скасування витягу управління Держгеокадастру.

Унаслідок цієї судової помилки безпідставно було постановлено й ухвалу про передачу справи в частині вимог щодо оскарження рішення районної ради до іншого суду через зміну предметної підсудності.

Визнання протиправним і скасування рішення органу місцевого самоврядування про внесення змін до договору оренди землі (чи стосується спір захисту цивільних прав, що виникають із земельних відносин, чи спірні відносини мають публічно-правовий характер, оскільки рішення органу місцевого самоврядування оскаржується у зв’язку з невиконанням цим органом як розпорядником інформації його обов’язку щодо оприлюднення проекту рішення)

Постанова ВП ВС від 04 квітня 2018 року, справа № 676/3596/16-а, провадження № 11-187апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/73304962

Згідно зі статтями 13, 14, 140, 142, 143 Конституції України, статтями 11, 16, 167, 169, 374 ЦК України, статтями 80, 84, 123, 124, 127, 128 ЗК України органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у правовідносинах щодо розпорядження земельними ділянками державної та комунальної власності (наданні земельних ділянок громадянам та юридичним особам у власність або в користування, відчуженні земельних ділянок державної або комунальної власності, укладенні, зміні, розірванні договорів купівлі-продажу, ренти, оренди земельної ділянки та інших договорів щодо земельних ділянок, встановленні сервітуту, суперфіцію, емфітевзису, в тому числі прийнятті державними органами та органами місцевого самоврядування відповідних рішень) діють як органи, через які держава або територіальна громада реалізують повноваження власника земельних ділянок.

Реалізуючи відповідні повноваження, державні органи або органи місцевого самоврядування вступають з юридичними та фізичними особами у цивільні та господарські правовідносини. Отже, у таких відносинах держава або територіальні громади є рівними учасниками земельних відносин з іншими юридичними особами, фізичними особами та із суб'єктами підприємницької діяльності.

Відносини, пов'язані з набуттям та реалізацією громадянами, юридичними особами прав на земельні ділянки та із цивільним оборотом земельних ділянок, ґрунтуються на засадах рівності сторін і є цивільно-правовими.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові ВСУ від 24 лютого 2015 року у справі № 21-34а15, і ВП ВС не знаходить правових підстав відступити від цієї позиції.

Враховуючи наведене, позов, предметом якого є перевірка правильності передачі відповідних прав щодо земельної ділянки, не може бути розглянуто за правилами адміністративного судочинства.

Разом із тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він зумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.

За приписами статті 23 Закону України «Про доступ до публічної інформації» запитувач має право оскаржити невиконання розпорядником обов'язку оприлюднювати інформацію відповідно до статті 15 цього Закону. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до суду здійснюється відповідно до КАС України.

Отже, у разі звернення ОСОБА_3 з позовом про визнання протиправною бездіяльності міськради щодо неоприлюднення проекту такого рішення відповідно до вимог Закону України «Про доступ до публічної інформації», такий спір підлягав би розгляду в порядку КАС України.

Скасування рішення органу місцевого самоврядування щодо визначення орендної плати за землю (про визнання нечинною та скасування ухвали міськради про затвердження нормативної грошової оцінки)

Постанова ВП ВС від 08 травня 2018 року, справа № 461/8220/13-а, провадження № 11-241апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74022184

– зазначена ухвала вводиться у дію з 01 жовтня 2009 року (підпункт 2.4 пункту 2);

– адміністрацію міського голови зобов'язано оприлюднити цю ухвалу в засобах масової інформації (пункт 6).

Врегулювання розбіжностей при укладенні договору оренди земельної ділянки, визнання договору оренди укладеним у судовому порядку

Визнання недійсним пункту рішення міськради «Про надання Підприємству в оренду земельної ділянки за фактичним розміщенням нежитлової будівлі» та викладення його у новій редакції, встановивши на земельну ділянку орендну плату у розмірі 3 % від діючої нормативної грошової оцінки земель

Постанова ВП ВС від 11 грудня 2018 року, справа № 904/9302/17, провадження № 12-211гс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78626792

Спір, який виник між позивачем та Міськрадою, є переддоговірним спором, тобто спором, що пов'язаний із укладенням такими сторонами договору оренди та виник на підставі акта органу місцевого самоврядування. Відповідно спір є приватноправовим і підвідомчість спору має визначатись виходячи із суб'єктного складу сторін спірних правовідносин.

3. Позивач вважає, що розмір орендної ставки є неприйнятним, оскільки оспорюване рішення Міськрада прийняла до прийняття нею іншого рішення від 05 травня 2017 року № 1-20/VII «Про звернення Нікопольської міської ради до громадян та суб'єктів господарювання, які здійснюють діяльність на території міста Нікополь», яким ставки орендної плати за земельні ділянки, на яких здійснюють свою діяльність супермаркети і гіпермаркети, установлено у розмірі 12 % від нормативної грошової оцінки землі. Водночас у рішенні від 05 травня 2017 року зазначено, що такі ставки розповсюджуються на суб'єктів господарювання, звернення яких про отримання права користування земельною ділянкою надійшли або розглядаються після прийняття Міськрадою цього рішення та його публікації на офіційному сайті Міськради. Крім того, позивач вважає, що відповідно до підпункту 12.3.5 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України плата за землю повинна справляться із застосуванням ставок, які діяли до 31 грудня року, що передує бюджетному періоду, у якому планується застосування плати за землю, оскільки Міськрадою станом на час прийняття оспорюваного рішення не встановлено єдиного податку на майно (в частині транспортного податку та плати за землю).

18. Спірні правовідносини обумовлені незгодою позивача із встановленням йому орендної плати у розмірі 12 % від діючої нормативної грошової оцінки, а також твердженням позивача про порушення його права на встановлення йому орендної плати у меншому розмірі.

26. Згідно із статтями 80, 84, 123, 124 ЗК України органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у правовідносинах щодо розпорядження земельними ділянками державної та комунальної власності (наданні земельних ділянок у власність або в користування, укладенні, зміні, розірванні договорів оренди земельної ділянки та інших договорів щодо земельних ділянок, в тому числі прийнятті державними органами та органами місцевого самоврядування відповідних рішень) діють як органи, через які держава або територіальна громада реалізують повноваження власника земельних ділянок.

27. Реалізуючи відповідні повноваження, державні органи або органи місцевого самоврядування вступають з юридичними та фізичними особами у цивільні та господарські правовідносини. У таких відносинах держава або територіальні громади є рівними учасниками земельних відносин з іншими юридичними та фізичними особами, у тому числі з суб'єктами підприємницької діяльності.

28. Крім того, за змістом статей 123, 124 ЗК України рішенням органу місцевого самоврядування або державної адміністрації про надання земельної ділянки господарюючому суб'єкту у користування здійснюється волевиявлення власника землі і реалізуються відповідні права у цивільних правовідносинах з урахуванням вимог цього Кодексу, спрямованих на раціональне використання землі як об'єкта нерухомості (власності).

29. Індивідуальні акти органів держави або місцевого самоврядування, якими реалізовуються волевиявлення держави або територіальної громади як учасника цивільно-правових відносин і з яких виникають, змінюються, припиняються цивільні права й обов'язки, не належать до правових актів управління, а спори щодо їх оскарження мають приватноправовий характер, тобто справи у них підвідомчі господарським судам з урахуванням відповідності суб'єктного складу сторін таких правовідносин.

30. Таким чином, справи у спорах за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають з правовідносин, у яких державні органи й органи місцевого самоврядування реалізують повноваження власника землі, а також в інших спорах, які виникають із земельних відносин приватноправового характеру, за відповідності складу сторін спору статті 1 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній на момент звернення з цим позовом та на день розгляду справи місцевим господарським судом, підвідомчі господарським судам.

31. Міськрада у правовідносинах у цій справі виступає орендодавцем земельної ділянки (органом, уповноваженим управляти майном, яке перебуває у комунальній власності), що лежить поза межами публічно-правових відносин.

32. Вирішення переддоговірних спорів врегульовано статтею 649 ЦК України, згідно з якою розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування та в інших випадках, встановлених законом, вирішуються судом.

33. Згідно із частиною сьомою статті 179 Господарського кодексу України господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

34. З урахуванням наведених норм та виходячи із суті спору, Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір, який виник між позивачем та Міськрадою, є переддоговірним спором, тобто спором, що пов'язаний із укладенням такими сторонами договору оренди та виник на підставі акта органу місцевого самоврядування. Відповідно спір є приватноправовим і підвідомчість спору має визначатись виходячи із суб'єктного складу сторін спірних правовідносин.

35. Відповідно до положень статті 12 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній на момент звернення з цим позовом та розгляду справи місцевим господарським судом, судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.

36. Отже, позовні вимоги ПІІ «Білла-Україна» слід розгляди у порядку господарського судочинства, оскільки спір у цій справі не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів місцевого самоврядування, а стосується захисту його приватних інтересів.

Визнання за позивачем права оренди земельної ділянки для експлуатації та обслуговування нежилих приміщень, розташованих на спірній ділянці, визнання укладеним договору оренди цієї земельної ділянки в редакції, запропонованій позивачем, та зобов'язати зареєструвати його в установленому законом порядку.

Постанова ВП ВС від 04 грудня 2018 року, справа № 32/563, провадження № 12-172гс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78977414

Відсутність рішення омс про передачу в оренду земельної ділянки, тобто волевиявлення орендодавця на виникнення орендних земельних правовідносин, виключає можливість передачі цієї земельної ділянки в користування (оренду) позивачу шляхом укладення з ним відповідного договору оренди.

В разі відмови омс у наданні спірної земельної ділянки у користування або ж залишення відповідного клопотання без розгляду позивач не позбавлений права оскаржити саме таку відмову або бездіяльність до суду.

Норми Господарського кодексу України визначають загальний порядок укладення господарських договорів, натомість відносини щодо передачі земельних ділянок в користування (оренду) із земель комунальної власності та укладення відповідних договорів оренди регулюються спеціальними нормами законодавства, закріпленими, зокрема, в Земельному кодексі України та Законі України «Про оренду землі».`

1. У грудні 2008 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Рибалка» (далі - ТОВ «ТД «Рибалка») звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Київської міської ради (далі - Київрада) та Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації), в якому просило (з урахуванням уточнень до позовної заяви) визнати за ним право оренди земельної ділянки для експлуатації та обслуговування нежилих приміщень (кафе, магазини, торгові ряди), розташованої за адресою: м. Київ, вул. Центральна, 12а, визнати укладеним договір оренди цієї земельної ділянки в редакції, запропонованій позивачем, та зобов'язати зареєструвати його в установленому законом порядку.

2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ТОВ «ТД «Рибалка» є власником нерухомого майна, розташованого на спірній земельній ділянці, та вчинило всі необхідні й передбачені законом дії, спрямовані на оформлення права користування (оренди) цією ділянкою, проте з огляду на бездіяльність Київради з цього питання звернулося до суду із зазначеним позовом.

26. За змістом статті 14 Конституції України, з якою кореспондуються приписи частин першої, другої статті 373 Цивільного кодексу України та статті 1 Земельного кодексу України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

27. Правовідносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються, зокрема, приписами Земельного кодексу України, а також прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами.

28. Згідно із частинами першою - третьою статті 78 Земельного кодексу України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

29. Частинами першою, другою статті 83 Земельного кодексу України визначено, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.

30. За змістом статті 144 Конституції України, статей 12, 122 Земельного кодексу України, статті 26 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції, зокрема, міських рад належить вирішення питань про надання у користування земельних ділянок із земель комунальної власності відповідних територіальних громад. Також відповідно до пункту «в» статті 9 Земельного кодексу України до повноважень Київської і Севастопольської міських рад у галузі земельних відносин на їх території належить, зокрема, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

31. Відтак вирішення питання про надання у користування спірної земельної ділянки, розташованої за адресою: м. Київ, вул. Центральна, 12а, належить до компетенції Київради.

32. Відповідно до абзацу першого частини першої та частини другої статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

33. При цьому частиною першою статті 93 Земельного кодексу України, приписи якої кореспондуються зі статтею 1 Закону України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі», визначено, що засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності, є правом оренди земельної ділянки.

34. Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом України «Про оренду землі», законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі (за змістом частини дев'ятої статті 93 Земельного кодексу України та частини першої статті 2 Закону України «Про оренду землі»).

35. Згідно з частиною першою статті 6 Закону України «Про оренду землі» орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

36. Порядок передачі земельних ділянок в оренду визначено статтею 124 Земельного кодексу України, за змістом частини першої якої передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями.

37. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу (частини друга та третя статті 124 Земельного кодексу України).

38. Згідно з абзацами першим і другим частини другої статті 134 Земельного кодексу України не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі розташування на земельних ділянках об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб.

39. Частиною першою статті 123 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі: зміни цільового призначення земельних ділянок; надання в користування земельних ділянок, межі яких не встановлені в натурі (на місцевості). Надання у користування земельної ділянки, межі якої встановлені в натурі (на місцевості), без зміни її цільового призначення, здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо складання документа, що посвідчує право користування земельною ділянкою.

40. Аналогічні за змістом норми були закріплені й частиною першою статті 123 та частиною першою статті 124 Земельного кодексу України в редакції, чинній на час звернення позивача до Київради з клопотанням про передачу спірної земельної ділянки в оренду, відповідно до яких надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок, а передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

41. Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється (стаття 125 Земельного кодексу України в редакції, чинній на час набуття позивачем права власності на об'єкти нерухомого майна, розташовані на спірній земельній ділянці).

42. Разом з тим, згідно з частиною другою статті 16 Закону України «Про оренду землі» укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону.

43. З наведеного вбачається, що передача земельної ділянки в оренду здійснюється на підставі рішення органу місцевого самоврядування шляхом укладення відповідного договору оренди. Тобто прийняття уповноваженим органом місцевого самоврядування рішення про передачу в користування (оренду) земельної ділянки, яка перебуває у комунальній власності, є необхідною умовою для передачі такої земельної ділянки в оренду.

44. Отже, відсутність рішення Київради про передачу позивачеві в оренду для експлуатації та обслуговування нежилих приміщень земельної ділянки, розташованої за адресою: м. Київ, вул. Центральна, 12а, тобто волевиявлення орендодавця на виникнення орендних земельних правовідносин, виключає можливість передачі цієї земельної ділянки в користування (оренду) ТОВ «ТД «Рибалка» шляхом укладення з ним відповідного договору оренди.

45. Аналогічний правовий висновок щодо застосування приписів статті 116 і частини першої статті 124 Земельного кодексу України при вирішенні спору про визнання укладеним договору оренди земельної ділянки комунальної власності викладено, зокрема, в постанові Верховного Суду України від 17 січня 2011 року у справі № 35/390 (провадження № 3-66г10), для відступлення від якого Велика Палата Верховного Суду підстав не вбачає.

46. За таких обставин надання Київрадою дозволу на розробку проекту землеустрою спірної земельної ділянки не може свідчити про наявність волевиявлення органу місцевого самоврядування на передачу цієї земельної ділянки у користування (оренду), оскільки, надаючи дозвіл на виготовлення проекту землеустрою, орган місцевого самоврядування дозволяє особі здійснити певні дії на землі власника, щоб мати змогу в подальшому визначити предмет користування (оренди).

47. Надання дозволу вповноваженим органом місцевого самоврядування на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із земель комунальної власності не означає позитивного рішення про передачу її в користування, а направлене на ідентифікацію земельної ділянки, яка в подальшому може стати предметом договору оренди за умови досягнення сторонами згоди щодо умов такого договору.

48. Подібний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 826/5737/16 (провадження № 11-475апп18).

49. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що порядок переходу права на земельну ділянку у разі набуття права на жилий будинок, будівлю або споруду визначено статтею 377 Цивільного кодексу України, приписи якої кореспондуються зі статтею 120 Земельного кодексу України, за змістом яких до особи, яка набула право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

50. При цьому, відповідно до частин першої, другої статті 120 Земельного кодексу України в редакції, чинній на час набуття позивачем права власності на об'єкти нерухомого майна, розташовані на спірній земельній ділянці, при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди. При відчуженні будівель та споруд, які розташовані на орендованій земельній ділянці, право на земельну ділянку визначається згідно з договором оренди земельної ділянки.

51. Згідно з частинами першою, другою цієї статті (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то в разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

52. Судами попередніх інстанцій не встановлено передачі Київрадою спірної земельної ділянки, належної до земельних ділянок комунальної власності, у власність чи в користування (оренду) будь-яким фізичним або юридичним особам, тому відсутні й підстави для переходу відповідного права власності чи користування (оренди) такою земельною ділянкою до власника зазначеного нерухомого майна (ТОВ «ТД «Рибалка»).

53. Таким чином, спірна земельна ділянка може надаватися в користування (оренду) власнику розташованого на ній нерухомого майна (ТОВ «ТД «Рибалка») у порядку, визначеному, зокрема статтями 116, 124 Земельного кодексу України, - на підставі рішення органу місцевого самоврядування шляхом укладення відповідного договору оренди.

54. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункт 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України).

55. Відповідно до частини чотирнадцятої статті 123 Земельного кодексу України відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки у користування або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду.

56. Отже, в разі відмови Київради у наданні спірної земельної ділянки у користування або ж залишення відповідного клопотання без розгляду позивач не позбавлений права оскаржити саме таку відмову або бездіяльність до суду.

57. Окремо Велика Палата Верховного Суду зауважує, що відповідно до частини сьомої статті 123 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) погоджений проект відведення земельної ділянки після одержання позитивного висновку державної землевпорядної експертизи у випадках, передбачених законом, подається разом з клопотанням про надання земельної ділянки до відповідної державної адміністрації, Ради міністрів Автономної Республіки Крим або сільської, селищної, міської, районної, обласної ради, які розглядають його в місячний строк і в межах своїх повноважень, визначених цим Кодексом, приймають рішення про надання земельної ділянки у користування. Наведені приписи кореспондуються зі статтею 29 Порядку надання земельних ділянок у користування в м. Києві, затвердженого рішенням Київської міської ради від 26 червня 2003 року № 512/672 (чинного на час виникнення спірних правовідносин), за змістом якої проект відведення земельної ділянки (матеріали погодження місця розташування), погоджений із особами, які погоджують, після одержання висновку землевпорядної експертизи по об'єктах, які їй підлягають, подається до Київради через приймальну Київради із земельних питань. Зацікавлена особа подає проект відведення земельної ділянки (матеріали погодження місця розташування) разом із відповідною заявою.

58. Проте, всупереч наведеному, ТОВ «ТД «Рибалка» не надано доказів звернення ним до Київради з відповідним клопотанням (заявою) про затвердження розробленого проекту землеустрою спірної земельної ділянки та надання її в користування (оренду).

59. Водночас, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції застосував положення статей 181, 187, 188 Господарського кодексу України та дійшов висновку, що визнання права у розумінні цих норм є визнанням права користування або власності, зокрема й у спірних правовідносинах, тому оскільки позивач вчинив усі передбачені законодавством дії, спрямовані на оформлення спірної земельної ділянки, а відповідачі ухилилися від виконання своїх обов'язків стосовно укладення договору оренди, є підстави для визнання права оренди цієї земельної ділянки за ТОВ «ТД «Рибалка» й визнання відповідного договору оренди укладеним.

60. Однак з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погодитися не можна, оскільки вказані норми Господарського кодексу України визначають загальний порядок укладення господарських договорів, натомість відносини щодо передачі земельних ділянок в користування (оренду) із земель комунальної власності та укладення відповідних договорів оренди регулюються спеціальними нормами законодавства, закріпленими, зокрема, в Земельному кодексі України та Законі України «Про оренду землі». Тобто до спірних правовідносин у цій справі підлягають застосуванню саме спеціальні норми Земельного кодексу України та Закону України «Про оренду землі», на відміну від застосованих судами попередніх інстанцій приписів Господарського кодексу України.

Момент виникнення права оренди земельної ділянки

Скасування рішення селищної ради про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки районній спілці споживчих товариств для облаштування території ринку

Постанова ВП ВС від 30 травня 2018 року, справа № 150/928/14-а, провадження № 11-113апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74440150

Відповідно до положень статті 792 ЦК України (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Згідно зі статтею 13 Закону України «Про оренду землі» (тут і далі – в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) договір оренди землі – це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Статтею 18 цього Закону визначено, що договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.

Положеннями статті 20 Закону України «Про оренду землі» встановлено, що укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації.

Право оренди земельної ділянки виникає з дня державної реєстрації цього права відповідно до закону, що регулює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Також відповідно до пункту 2 частини 1 статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, зокрема право постійного користування та право оренди земельної ділянки.

Отже, право оренди земельної ділянки виникає після укладення договору оренди та його державної реєстрації у встановленому законом порядку.

Поновлення договору оренди землі

Визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними, скасування державної реєстрації договорів, визнання договорів оренди земельних ділянок поновленими

Постанова ВП ВС від 21 листопада 2018 року, справа № 530/212/17ц, провадження № 14-330цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78215398

Стаття 33 Закону № 161-XIV землі фактично об'єднує два випадки пролонгації договору оренди: 1) досягнення згоди між орендодавцем та орендарем щодо продовження договору оренди шляхом укладання додаткової угоди чи нового договору та виконання орендарем обов'язку щодо повідомлення орендодавця про наміри продовжити орендні правовідносини і надання інформації про умови таких правовідносин у вигляді додаткової угоди чи нового договору оренди; 2) пасивна поведінка орендодавця у вигляді ненадання відповіді на пропозицію укласти договір чи додаткову угоду до договору оренди на новий строк та відсутність заперечень на продовження таких правовідносин протягом місяця після закінчення строку договору, а також фактичне користування орендарем переданою в оренду земельною ділянкою.

За відсутності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди земельної ділянки з попереднім добросовісним орендарем та за відсутності попереднього повідомлення орендодавця про намір укласти новий договір оренди з новим орендарем, переважне право діючого орендаря, передбачене статтею 33 Закону № 161-XIV, буде порушеним, а така поведінка орендодавця стосовно попереднього орендаря має підстави вважатися недобросовісною.

У лютому 2017 року ДП «Інтеграл-Агро» звернулося до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 01 січня 2006 року між ним та ОСОБА_3, ОСОБА_4 (з кожним окремо) укладено договори оренди земельних ділянок площею відповідно 2,56 га та 3,05 га, що розташовані на території Власівської сільської ради Зіньківського району Полтавської області (далі - Власівська сільрада), строком на 10 років, які зареєстровані 20 жовтня 2006 року у Зіньківському районному відділі Полтавської регіональної філії Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру при Держкомземі України» (далі - Зіньківський РВ ДП «Центр ДЗК). Маючи намір скористатися своїм переважним правом на поновлення зазначених договорів оренди земельних ділянок, 18 липня 2016 року (за 95 днів до закінчення строку дії договору) позивач направив ОСОБА_3 та ОСОБА_4 відповідні повідомлення, долучивши до них проекти договорів оренди земельних ділянок для їх укладення на новий термін, і 21 жовтня 2016 року між ними укладено нові договори оренди земельних ділянок. Проте коли представник ДП «Інтеграл-Агро» звернувся до державного реєстратора з метою здійснення реєстрації укладених між сторонами договорів, йому стало відомо, що 21 жовтня 2016 року державним реєстратором Зіньківської міськради проведено реєстрацію договорів оренди земельних ділянок, укладених цього ж дня між ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ПАТ «АТП-15339», строк дії яких визначено до 31 грудня 2026 року. Таким чином, відповідачі укладенням нових договорів оренди земельних ділянок порушили переважне право ДП «Інтеграл-Агро» на поновлення договорів оренди земельних ділянок.

Посилаючись на викладене й на ті обставини, що ДП «Інтеграл-Агро» та ОСОБА_3, ОСОБА_4 досягли згоди щодо всіх істотних умов нових договорів оренди, протягом установленого законом місячного строку орендодавці не повідомили про наявність заперечень щодо використання ДП «Інтеграл-Агро» переважного права на укладення договору, позивач просив визнати недійсними договори оренди земельних ділянок від 21 жовтня 2016 року, укладені між ПАТ «АТП-15339» та ОСОБА_3, ОСОБА_4 (з кожним окремо); скасувати державну реєстрацію указаних договорів; визнати договори оренди, укладені 01 січня 2006 року між ДП «Інтеграл-Агро» та ОСОБА_3, ОСОБА_4, поновленими на той самий строк.

Відносини, пов'язані з набуттям та реалізацію громадянами, юридичними особами прав на земельні ділянки та з цивільним оборотом земельних ділянок ґрунтуються на засадах рівності сторін і є цивільно-правовими.

Спори, що виникають із земельних відносин, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, незважаючи на участь у них суб'єкта владних повноважень, розглядаються в порядку цивільного судочинства.

Крім того, оспореним реєстраційним діям передує невирішений спір між його учасниками про право цивільне, зокрема право на оренду конкретних земельних ділянок.

Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, оскільки ці вимоги однорідні, тобто нерозривно пов'язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших.

З огляду на викладене позов у частині вимог про скасування державної реєстрації оспорюваних договорів оренди належить розглядати в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства, тому наведені в касаційній скарзі доводи у цій частині є помилковими.

Стосовно рішень судів по суті вирішеного спору слід зазначити таке.

Суди установили, що 01 січня 2006 року ОСОБА_3 та ДП «Інтеграл-Агро» в особі директора Левошка І. В. уклали договір оренди б/н земельної ділянки загальною площею 2,56 га, кадастровий номер НОМЕР_1, що знаходиться на території Власівської сільради, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, строком на 10 років. Договір зареєстровано у Зіньківському РВ ДП «Центр ДЗК» 20 жовтня 2006 року за № 040655500416.

01 січня 2006 року ОСОБА_4 та ДП «Інтеграл-Агро» в особі директора Левошка І. В. уклали договір оренди б/н земельної ділянки загальною площею 3,05 га, кадастровий номер НОМЕР_2, що знаходиться на території Власівської сільради, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, строком на 10 років. Договір зареєстровано у Зіньківському РВ ДП «Центр ДЗК» 20 жовтня 2006 року за № 040655500407.

Відповідно до пункту 8 зазначених договорів оренди після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 90 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію.

18 липня 2016 року (за 95 днів до закінчення строку дії договорів) ДП «Інтеграл-Агро» направило ОСОБА_3 та ОСОБА_4 рекомендованими листами письмові повідомлення про бажання скористатися своїм переважним правом на укладення договорів оренди земельних ділянок на новий строк та направило кожному з них проект нового договору. Також повідомило про пільги та переваги співпраці з підприємством, контактні відомості особи, з якою вони могли б узгодити положення нового договору.

Після погодження всіх істотних умов ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ДП «Інтеграл-Агро» в особі директора Левошка І. В. уклали нові договори оренди від 21 жовтня 2016 року тих самих земельних ділянок строком на 10 років, які ОСОБА_3 і ОСОБА_4 підписали.

Звернувшись до державного реєстратора з питанням щодо державної реєстрації вказаних договорів оренди, позивач отримав відмову від 24 жовтня 2016 року за № 32008440 і № 32008470 у зв'язку з тим, що речове право, похідне від права власності, зареєстроване за іншим правонабувачем.

Відповідно до інформаційних довідок від 25 жовтня 2016 року № 71269775 і № 71291027 державний реєстратор Зіньківської міськради 21 жовтня 2016 року провів державну реєстрацію договорів оренди земельних ділянок від 21 жовтня 2016 року б/н, укладених між ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ПАТ «АТП-15339»; строк дії договорів - до 31 грудня 2026 року.

21 жовтня 2016 року на адресу позивача надійшли листи-повідомлення про заперечення в поновленні договорів оренди за підписами ОСОБА_3 та ОСОБА_4, згідно з якими кожен з них відмовляється продовжувати договір у зв'язку з більш вигідною пропозицією від іншого орендаря.

Суди установили, а відповідачі не заперечували, що відповідно до умов договорів і вимог закону позивач направив листи-повідомлення про поновлення договорів оренди земельних ділянок відповідачам - орендодавцям ОСОБА_4 та ОСОБА_3, які отримали їх завчасно. Орендодавці на час вирішення питання про продовження строку дії договорів оренди земельних ділянок узгодили з позивачем усі істотні умови, про що свідчить підписання кожним з них окремо нових договорів оренди на новий строк з позивачем.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною третьою цієї статті передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною четвертою статті 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.

Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

За частиною другою статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема ЗК України, Законом № 161-XIV.

Відповідно до статті 13 Закону № 161-XIV договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Частинами першою-п'ятою статті 33 Закону № 161-XIV передбачено, що по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк.

Орендар, який має намір скористатись переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у встановлений цим договором строк, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі.

До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди. При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється.

Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення.

Відповідно до положень статті 33 Закону № 161-XIV реалізація переважного права на поновлення договору оренди землі можлива лише за умови дотримання встановленої цією нормою процедури та наявності волевиявлення сторін.

Для застосування частини першої статті 33 цього Закону та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди землі необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує свої обов'язки за договором; до закінчення строку дії договору він повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив про наявність заперечень щодо поновлення договору та своє рішення.

Частиною шостою статті 33 Закону № 161-XIV передбачено іншу підставу поновлення договору оренди землі: якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Стаття 33 Закону № 161-XIV землі фактично об'єднує два випадки пролонгації договору оренди: 1) досягнення згоди між орендодавцем та орендарем щодо продовження договору оренди шляхом укладання додаткової угоди чи нового договору та виконання орендарем обов'язку щодо повідомлення орендодавця про наміри продовжити орендні правовідносини і надання інформації про умови таких правовідносин у вигляді додаткової угоди чи нового договору оренди; 2) пасивна поведінка орендодавця у вигляді ненадання відповіді на пропозицію укласти договір чи додаткову угоду до договору оренди на новий строк та відсутність заперечень на продовження таких правовідносин протягом місяця після закінчення строку договору, а також фактичне користування орендарем переданою в оренду земельною ділянкою.

Можна зробити висновок, що за відсутності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди земельної ділянки з попереднім добросовісним орендарем та за відсутності попереднього повідомлення орендодавця про намір укласти новий договір оренди з новим орендарем, переважне право діючого орендаря, передбачене статтею 33 Закону № 161-XIV, буде порушеним, а така поведінка орендодавця стосовно попереднього орендаря має підстави вважатися недобросовісною.

У справі, яка розглядається, суди установили, що позивач дотримався процедури повідомлення орендодавців про намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк, надав проекти договорів оренди кожному з орендодавців та зазначив у них умови, аналогічні умовам, викладеним у договорах оренди від 01 січня 2006 року. Орендодавці ОСОБА_4 та ОСОБА_3 фактично погодилися з укладенням договорів оренди на новий строк, у тому числі і з істотними умовами, однією з яких є розмір орендної плати; підписали ці договори 21 жовтня 2016 року (а. с. 21, 22, 32, 33), що також не заперечувалося відповідачами.

За таких обставин та з підстав, передбачених указаними нормами матеріального права, правильним є висновок суду першої інстанції, з яким у цій частині обгрунтовано погодився й апеляційний суд, про наявність правових підстав для задоволення позову та захист прав позивача в обраний ним спосіб, зважаючи, що відповідачі допустили недобросовісну поведінку стосовно позивача - попереднього орендаря, порушивши його переважне право на укладення договорів оренди на новий строк.

Разом із цим правильним є висновок апеляційного суду про скасування рішення суду першої інстанції у частині визнання ПАТ «АТП-15339» та Зіньківської міськради неналежними відповідачами у справі із ухваленням у цій частині нового рішення по суті позовних вимог, заявлених до цих відповідачів, які, як правильно вважав апеляційний суд, є належними, зважаючи на установлені судом обставини справи, предмет і підстави поданого позову, характер правовідносин. Зокрема, ПАТ «АТП-15339» є стороною спірних договорів оренди. Позовні ж вимоги, пред'явлені до Зіньківської міськради, задоволенню не підлягають, оскільки суд установив, що вона не порушила прав та інтересів позивача.

Як ЦК України, так і Закон № 161-XIVпередбачає, що перебування сторін у договірних правовідносинах містить у собі наявність як прав, так і обов'язків у кожної зі сторін. Також гарантується стабільність вказаних правовідносин, що передбачено у статті 651 ЦК України, зі змісту якої вбачається, що розірвання договору вважається екстраординарною подією, що передбачене у вичерпному переліку підстав.

Крім того, законодавець у частині першій статті 777 ЦК України зазначив, що орендар (наймач), який належним чином виконує свої обов'язки за договором оренди (найму), після спливу строку договору має переважне право перед іншими особами на укладення цього договору на новий строк.

У даному випадку орендарем дотримано усі вимоги як загального, так і спеціального закону щодо переважного права на укладення договору оренди, оскільки особою, яка подала касаційну скаргу, не спростовано, що орендар належним чином виконував свої зобов'язання за договорами від 01 січня 2006 року, вчасно та належно попередив орендодавців про свій намір продовжити орендні правовідносини, запропонував умови договорів оренди, які є аналогічними з умовами, передбаченими у договорах від 01 січня 2006 року, про що не заперечували орендодавці, які не запропонували своїх умов щодо розміру орендної плати, а підписали договори на умовах орендаря.

Крім того, земля є специфічним об'єктом нерухомого майна. Земельна ділянка для ведення товарного сільськогосподарського виробництва передається з урахуванням певних особливостей, що пов'язані з необхідністю збереження родючості ґрунтів, у зв'язку з чим орендарем мають дотримуватися вимоги щодо використання таких земельних ділянок, що передбачає необхідність існування стабільних тривалих правовідносин, тобто правової визначеності.

Визнання договору оренди землі недійсним і визнання договору оренди землі поновленим

Постанова ВП ВС від 10 квітня 2018 року, справа № 594/376/17-ц, провадження № 14-65цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/73532500

Правові підстави поновлення договору оренди землі визначаються статтею 33 Закону України «Про оренду землі», яка фактично об'єднує два випадки пролонгації договору оренди землі.

Так, відповідно до частин 1–5 статті 33 цього Закону (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі). Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, установлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі. До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди. При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється. Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення.

Частинами 8 та 9 статті 33 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення має бути укладена сторонами у місячний строк в обов'язковому порядку. Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди можуть бути оскаржені в суді.

Ці положення узгоджуються із загальною нормою частини 1 статті 777 ЦК України.

Тобто реалізація переважного права на поновлення договору оренди, яка передбачена частиною 1 статті 33 Закону України «Про оренду землі», можлива лише за умови дотримання встановленої цією нормою процедури і строків.

Отже, для застосування частини 1 статті 33 Закону України «Про оренду землі» та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди згідно з частинами 2–5 цього Закону необхідно встановити такі юридичні факти: орендар належно виконує свої обов'язки за договором; орендар до закінчення строку дії договору повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив орендаря про наявність заперечень та своє рішення.

Частиною 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі» передбачено іншу підставу поновлення договору оренди землі: у разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Таким чином, для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі», необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує свої обов'язки за договором оренди; до закінчення строку дії договору він повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди, продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову в поновленні договору оренди.

Отже, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку, що переважне право орендаря, яке підлягає захисту відповідно до статті 3 ЦПК України, буде порушене в разі укладення договору оренди з новим орендарем при дотриманні процедури повідомлення попереднього орендаря про намір реалізувати переважне право, продовження користування земельною ділянкою після закінчення строку дії договору оренди і відсутності протягом місяця після закінчення строку дії договору оренди заперечень орендодавця щодо поновлення договору.

Відмовляючи у задоволенні повних вимог товариства, суди виходили з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів направлення орендодавцю відповідних листів-повідомлень з проектом додаткової угоди, та з урахуванням вищезазначених вимог закону дійшли правильного висновку, що позивач не скористався своїм переважним правом на поновлення договору оренди землі.

Аналогічний викладеному вище висновок міститься й у постановах ВСУ від 18 березня 2015 року (№ 6-3цс15), 10 червня 2015 року (№ 6-70цс15), 23 березня 2016 року (№ 6-146цс16), 13 квітня 2016 року (№ 6-2027цс15) та інших, на які послався суд, ухвалюючи рішення.

Не суперечать йому і постанови ВСУ від 23 листопада 2016 року (№ 6-2540цс16) та від 06 вересня 2017 року (№ 6-2539цс16), проте в них встановлено інші фактичні обставини, зокрема те, що товариство з метою реалізації переважного права на поновлення договору оренди землі дотрималось процедури та строків, передбачених статтею 33 Закону України «Про оренду землі»

Юрисдикційні питання спорів щодо поновлення договорів оренди

Продовження строку на укладення договору оренди землі та зобов'язання укласти договір

Постанова ВП ВС від 11 грудня 2018 року, справа № 904/10454/17, провадження № 12-217гс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78628329

Спірні правовідносини фактично стосуються поновлення користування позивачем земельною ділянкою, юридичного оформлення цих триваючих відносин договором оренди на виконання вже прийнятого рішення про поновлення права користування, а також ухилення від укладення такого договору органом місцевого самоврядування, який у цих правовідносинах є орендодавцем, а не здійснює владних управлінських функцій.

2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачі безпідставно ухиляються від виконання рішення про поновлення позивачу права користування земельною ділянкою і саме неправомірна бездіяльність відповідачів стала причиною пропуску строку для укладення договору оренди.

34. Відповідно до частини першої статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

35. Це положення узгоджується з вимогами частини другої статті 16 Закону України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі», згідно з яким укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому ЗК України, або за результатами аукціону.

36. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції послався виключно на висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 465/7909/15-а (провадження № 11-209апп18), предметом спору у якій була вимога щодо продовження дії укладених з міською радою договорів оренди землі. У цій справі Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків, що з моменту укладення між землекористувачем та органом місцевого самоврядування договору оренди землі припиняються адміністративні відносини між цими суб'єктами та в подальшому виникають договірні відносини, які характеризуються рівністю їх учасників та свободою договору. Такі ознаки притаманні цивільним правовідносинам (які з урахуванням суб'єктного складу можуть бути предметом судового розгляду у відповідному суді загальної юрисдикції або господарському суді), а не адміністративним.

37. Разом з тим судом апеляційної інстанції не враховано, що між Міськрадою (орендодавець) та ТОВ «ПМТЗ «ІЦ «Реагент» (орендар) раніше був укладений договір оренди земельної ділянки від 22 квітня 2009 року, тобто між сторонами вже виникли цивільні правовідносини щодо користування земельною ділянкою.

38. Як встановлено судами, після закінчення дії цього договору користування земельною ділянкою продовжувалося (заперечень з цього приводу орендодавець не висловлював).

39. Крім того, як зазначалось вище, 03 вересня 2014 року Міськрада прийняла рішення № 195/55 про надання позивачу дозволу на розробку технічної документації із землеустрою саме на підставі договору оренди землі 2009 року, а рішенням № 162/17 право користування земельною ділянкою ТОВ «ПМТЗ «ІЦ «Реагент» було поновлено.

40. Апеляційний суд не врахував триваючий приватноправовий характер відносин сторін щодо користування земельною ділянкою протягом 2010-2014 років з огляду на твердження позивача про продовження користування земельною ділянкою після закінчення дії договору 2009 року, розташування на ділянці його нерухомого майна, сплати позивачем грошових коштів за користування землею.

41. Спірні правовідносини фактично стосуються поновлення користування позивачем земельною ділянкою, юридичного оформлення цих триваючих відносин договором оренди на виконання вже прийнятого рішення про поновлення права користування, а також ухилення від укладення такого договору органом місцевого самоврядування, який у цих правовідносинах є орендодавцем, а не здійснює владних управлінських функцій.

42. Отже, зважаючи на приватноправовий характер правовідносин у цій справі, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про необхідність розгляду цієї справи в порядку адміністративного судочинства.

Визнання протиправним і скасування рішення ГУ Держземагентства щодо відмови у поновленні терміну дії договору оренди земельної ділянки та в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі; зобов'язання ГУ Держземагентства укласти із позивачем додаткову угоду про поновлення терміну дії договору оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення на той самий строк і на тих самих умовах, передбачених цим договором

Постанова ВП ВС від 20 вересня 2018 року, справа № 816/389/15-а, провадження № 11-608апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/76912504

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 посилався на те, що відповідно до статті 33 Закону України «Про оренду землі» він як орендар, який належно виконував свої обов'язки за договором оренди від 19 березня 2004 року, має переважне право перед іншими особами на поновлення договору оренди земельної ділянки на новий строк. Проте, на його думку, на порушення норм чинного законодавства за результатами повторного розгляду відповідної заяви ОСОБА_3 протиправно та необґрунтовано листом від 21 листопада 2014 року відмовлено у продовженні терміну дії договору оренди земельної ділянки від 19 березня 2004 року.

Поняття «суд, встановлений законом» зводиться не лише до правової основи самого існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Стаття 2 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 3 КАС України у редакції, чинній на час вирішення справи судами попередніх інстанцій, справа адміністративної юрисдикції – це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до частини 2 статті 4 КАС України у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

За правилами частини 1 статті 17 КАС України у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.

Разом із тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду – його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він зумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.

Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Ураховуючи наведені вище нормативні положення, не є публічно-правовим спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб'єктом владних повноважень) як суб'єктом публічного права та суб'єктом приватного права – фізичною особою чи юридичною особою, в якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної чи юридичної особи. У такому випадку це спір про право цивільне, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб'єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного та адміністративного права.

З установлених судами фактичних обставин справи вбачається, що в цьому випадку виник спір, що стосується визнання незаконним та скасування рішення ГУ Держземагентства щодо відмови в поновленні терміну дії договору оренди земельної ділянки та в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі, яка на той час знаходилася у користуванні позивача на підставі договору оренди, а позивач уживав передбачених законом заходів для продовження дії цього договору.

За таких обставин у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне.

Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі та обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини 1 статті 6 Конвенції.

Визнання незаконним і скасування рішення міськради, яким підприємству (позивачеві) відмовлено у продовженні терміну оренди земельних ділянок для обслуговування кіоску

Постанова ВП ВС від 20 червня 2018 року, справа № 727/10968/17, провадження № 11-524апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75004215

Неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду – його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

За правилами пункту 1 частини 1 статті 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Спір у справі, що розглядається, стосується права оренди позивача на земельні ділянки, які є комунальною власністю, а міськрада під час здійснення повноважень власника землі є рівноправним суб'єктом земельних відносин.

Отже, виник спір про цивільне право і подальше оспорювання права оренди на спірні земельні ділянки не має вирішуватися за правилами адміністративного судочинства, адже адміністративний суд позбавлений правових (законодавчих) можливостей установлювати (визнавати) належність права оренди на земельні ділянки.

Таким чином, суди попередніх інстанцій, ураховуючи суть та суб'єктний склад спірних правовідносин, дійшли обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що вона не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Оскарження рішення органу місцевого самоврядування про внесення змін до рішення про поновлення договору оренди земельних ділянок (умовою передачі в оренду визначено встановлення сервітуту на проїзд)

Постанова ВП ВС від 20 червня 2018 року, справа № 569/12538/16-а, провадження № 11-345апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75296576

ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом до міськради про визнання недійсним її рішення від 22 вересня 2016 року про внесення змін до рішення від 16 червня 2016 року про поновлення договору оренди земельних ділянок за АДРЕСА_1.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_5 зазначила, що спірне рішення є незаконним, оскільки змінює умови використання наданих в оренду земельних ділянок таким чином, що фактично унеможливлює цільове використання цих земельних ділянок (автостоянка для паркування транспортних засобів), чим порушує право позивача на користування об'єктом оренди.

Рішенням міськради від 16 червня 2016 року про поновлення договору оренди земельних ділянок за АДРЕСА_1 поновлено ОСОБА_7, ОСОБА_5, ОСОБА_6 на три роки договір оренди земельних ділянок, в тому числі земельної ділянки площею 4 059 м2.

06 вересня 2016 року між цими ж сторонами укладено додатковий договір про поновлення договору оренди землі.

Рішенням відповідача від 22 вересня 2016 року внесено зміни до рішення міськради від 16 червня 2016 року, а саме у підпункті 1 пункту 1 після слів «договору суборенди» додано слова «установити, що вищезазначена земельна ділянка передається в оренду за умови встановлення сервітуту на проїзд».

Не погодившись із вказаним рішенням, ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом про визнання його недійсним.

За правилами пункту 1 частини 1 статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного судового рішення) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Як установлено матеріалами справи, спірним рішенням міськради внесено зміни до рішення відповідача від 16 червня 2016 року про поновлення договору оренди земельних ділянок за АДРЕСА_1, на підставі якого міськрадою укладено з позивачем та третіми особами на стороні позивача (орендарями) додатковий договір про поновлення договору оренди землі.

Отже, спір у справі стосується права користування земельною ділянкою, тобто цивільного права, що унеможливлює розгляд цієї справи в порядку адміністративного судочинства.

Зобов’язання органу місцевого самоврядування поновити договір оренди земельної ділянки

Постанова ВП ВС від 17 квітня 2018 року, справа № 461/980/16-а, провадження № 11-248апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/73500790

На вирішення адміністративного суду може бути переданий спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб'єктами суспільства стосовно їхніх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта, а ці суб'єкти відповідно зобов'язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта.

Разом з тим, якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює вказані владні управлінські функції щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС України ознак справи адміністративної юрисдикції і, відповідно, не повинен вирішуватись адміністративним судом.

ВП ВС доходить висновку, що з моменту укладення між землекористувачем та органом місцевого самоврядування договору оренди землі припиняються адміністративні відносини між цими суб'єктами та в подальшому виникають договірні відносини, які характеризуються рівністю їх учасників та свободою договору. Такі ознаки притаманні не адміністративним, а цивільним правовідносинам, які з урахуванням суб'єктного складу можуть бути предметом судового розгляду у відповідному суді загальної юрисдикції або господарському суді.

Позовна заява мотивована тим, що, на думку позивача, департамент міськради безпідставно не поновив договір шляхом підписання уповноваженим керівником відповідної додаткової угоди.

За таких умов фактично предметом позову у цій справі є право орендаря на поновлення строку договору оренди, предметом судового розгляду є спір між сторонами у договірних відносинах. У такому випадку суб'єкт владних повноважень діє як учасник договірних правовідносин.

Отже, суд апеляційної інстанції, ураховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад, дійшов обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Скасування рішення органу місцевого самоврядування про надання СПД в оренду земельної ділянки несільськогосподарського призначення

Постанова ВП ВС від 04 квітня 2018 року, справа № 539/1957/16-а, провадження № 11-210апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/73219869

Згідно зі статтею 5 ЗК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) одним із принципів земельного законодавства є забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави.

ВП ВС приходить до висновку, що з моменту укладення між землекористувачем та органом місцевого самоврядування договору оренди землі припиняються адміністративні відносини між цими суб'єктами, та в подальшому виникають договірні відносини, які характеризуються рівністю їх учасників та свободою договору. Такі ознаки не притаманні адміністративним правовідносинам, натомість притаманні цивільним правовідносинам, які з урахуванням суб'єктного складу можуть бути предметом судового розгляду у відповідному суді загальної юрисдикції або господарському суді.

Згідно зі статтею 1 ГПК України (тут і далі – в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Позовна заява вмотивована тим, що, на думку позивача, він після закінчення договору продовжує користуватися земельною ділянкою, та за дотримання умов, передбачених статтею 33 Закону України «Про оренду землі», договір оренди земельної ділянки між ним та органом місцевого самоврядування вважається поновленим на той самий строк. У той же час рішенням ради, що оскаржується, визначена земельна ділянка була передана в оренду іншій особі.

Визнання протиправною бездіяльності міськради щодо невключення до комплексної схеми розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності; визнання протиправною бездіяльності міськради щодо неприйняття рішення про продовження терміну дії договорів оренди земельних ділянок для розміщення спірних споруд; зобов'язання міськради включити до комплексної схеми спірні споруди; зобов'язання міськради прийняти рішення про продовження терміну дії договорів оренди земельних ділянок для розміщення спірних споруд; зобов'язання міськради укласти договори оренди земельних ділянок для розміщення спірних споруд на умовах типових договорів

Постанова ВП ВС від 04 квітня 2018 року, справа № 465/7909/15-а, провадження № 11-209апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/73219868

До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій, чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Суд апеляційної інстанції встановив, що між позивачем та міськрадою укладено договори оренди землі та про тимчасове користування окремими конструктивними елементами благоустрою комунальної власності на умовах оренди для розміщення спірних споруд. На думку позивача, він як орендар належно виконував свої обов'язки згідно з умовами договору, тому міськрада безпідставно не включила спірні споруди до комплексної схеми та не продовжила договори оренди.

Таким чином, предметом спору у цій справі є вимога позивача щодо продовження дії укладених ним із міськрадою договорів оренди землі.

ВП ВС вважає, що спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.

Згідно зі статтею 5 ЗК України одним із принципів земельного законодавства є забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави.

Пунктами «а», «б» частини 1 статті 12 ЗК України передбачено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Це положення узгоджується з вимогами частини 2 статті 16 Закону України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі», згідно з яким укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування – орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому ЗК України, або за результатами аукціону.

Частинами 1 та 6 статті 33 цього Закону передбачено, що по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі). У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

ВП ВС дійшла висновку, що з моменту укладення між землекористувачем та органом місцевого самоврядування договору оренди землі припиняються адміністративні відносини між цими суб'єктами та в подальшому виникають договірні відносини, які характеризуються рівністю їх учасників та свободою договору. Такі ознаки притаманні цивільним правовідносинам (які з урахуванням суб'єктного складу можуть бути предметом судового розгляду у відповідному суді загальної юрисдикції або господарському суді), а не адміністративним.

Розірвання договору оренди землі

Розірвання договору оренди земельної ділянки, укладеного між міськрадою та ПП (систематичне невнесення орендної плати)

Постанова ВП ВС від 27 листопада 2018 року, справа № 912/1385/17, провадження № 12-201гс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78529831

Вирішенні судом питання щодо розірвання договору оренди землі за обставин систематичного невнесення орендної плати, застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України.

На момент подання міськрадою позову про розірвання договору оренди заборгованості з орендної плати за цим договором не існувало, а навпаки, враховуючи наданий позивачем розрахунок, мала місце переплата. Отже, відсутні обставини, які б свідчили про неможливість досягнення позивачем як стороною договору оренди мети договору (отримання плати за оренду земельної ділянки) та неотримання того, на що розраховував орендодавець, укладаючи спірний договір, тобто не вбачається істотного порушення умов договору оренди.

Велика Палата Верховного Суду, проаналізувавши правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 910/16306/13 вважає, що відсутні підстави для відступу від правової позиції, викладеної у вказаній постанові Верховного Суду України.

1.2. Позивач вказав про порушення його прав, що полягало у свідомому невиконанні відповідачем погоджених сторонами умов договору оренди земельної ділянки від 29 травня 2015 року № 80, а саме систематичному невнесенні орендної плати, що є істотним порушенням умов договору та підставою для розірвання договору відповідно до вимог частини другої статті 651 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 32 Закону України «Про оренду землі» (далі - ЗУ «Про оренду землі»). Окрім того, систематична несплата земельного податку або орендної плати є підставою припинення права користування земельною ділянкою відповідно до статті 141 Земельного кодексу України (далі - ЗК України).

8.2. Частиною першою статті 2 ЗУ «Про оренду землі» передбачено, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

8.3. За приписами статті 1 ЗУ «Про оренду землі», яка кореспондується з положеннями частини першої статті 93 ЗК України, орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

8.4. Відповідно до статті 13 ЗУ «Про оренду землі» договір оренди землі це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

8.5. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 15 ЗУ «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є, зокрема, орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

8.6. Положеннями статей 24, 25 ЗУ «Про оренду землі» визначено права та обов'язки орендодавця і орендаря, а саме: орендодавець має право вимагати від орендаря, зокрема, використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди; своєчасного внесення орендної плати. Орендар, у свою чергу, має право самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору оренди землі, за письмовою згодою орендодавця зводити в установленому законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження та зобов'язаний приступати до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором оренди землі, зареєстрованим в установленому законом порядку.

8.7. Згідно з частинами третьою, четвертою статті 31 ЗУ «Про оренду землі» договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором.

8.8. Частиною першою статті 32 ЗУ «Про оренду землі» передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір може бути достроково розірваний за рішенням суду у разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України.

8.9. Стаття 141 ЗК України передбачає таку підставу припинення права користування земельною ділянкою, як систематична несплата земельного податку або орендної плати.

8.10. Разом з тим за частиною другою статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених законом або договором. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

8.11. Виходячи з системного аналізу наведених положень законодавства та враховуючи, що до відносин, пов'язаних з орендою землі, застосовуються також положення ЦК України, слід дійти висновку, що при вирішенні судом питання щодо розірвання договору оренди землі за обставин систематичного невнесення орендної плати, застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України.

8.12. Відповідна правова позиція була викладена Верховним Судом України також у постанові від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1449цс17 і підстав для відступу від неї, як і від висновку у справі № 910/16306/13, Велика Палата Верховного Суду не вбачає.

8.13. Стаття 611 ЦК України передбачає різні правові наслідки порушення зобов'язання, до яких належать, зокрема, припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом або розірвання договору, зміна умов зобов'язання, сплата неустойки, відшкодування збитків і моральної шкоди.

8.14. Застосування такого правового наслідку, як розірвання договору судом, саме з підстави істотності допущеного порушення договору, визначеної через іншу оціночну категорію - значну міру позбавлення того, на що особа розраховувала при укладенні договору, - відповідає загальним засадам цивільного законодавства, до яких за пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України належать, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

8.15. Таким чином, суд апеляційної інстанції обґрунтовано застосував у спірних правовідносинах приписи частини другої статті 651 ЦК України та з'ясував суттєві обставини цієї справи як щодо наявності факту порушення відповідачем умов договору, так і щодо наявності критерію істотності цього порушення договору.

8.16. Згідно зі статтею 528 ЦК України виконання обов'язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто. У цьому разі кредитор зобов'язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою. У разі невиконання або неналежного виконання обов'язку боржника іншою особою цей обов'язок боржник повинен виконати сам.

8.17. Суд апеляційної інстанції дослідив обставини справи та встановив, що, відповідно до умов укладеного відповідачем та ОК «ЖБК «Монблан» договору суборенди, зобов'язання щодо сплати орендної плати за земельну ділянку в районі вулиць Кірова та Пролетарської в м. Кіровограді за узгодженням сторін було покладено на ОК «ЖБК «Монблан»; платниками за оренду земельної ділянки в районі вулиць Кірова та Пролетарської в м. Кіровограді в період 2015-2017 роки були дві особи: ПП «Терра 2006» та ОК «ЖБК «Монблан»; разом за період з моменту укладення спірного договору до дати звернення позивача до суду (16 травня 2017 року) було сплачено 410868,46 грн на розрахунковий рахунок, вказаний як у договорі оренди, так і у договорі суборенди, укладеному платниками.

8.18. Отже, на момент подання міськрадою позову про розірвання договору оренди № 80 від 29 травня 2015 року заборгованості з орендної плати за цим договором не існувало, а навпаки, враховуючи наданий позивачем розрахунок, мала місце переплата.

8.19. Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції положень пункту 87.9 статті 87 Податкового кодексу України щодо порядку розподілу коштів, перерахованих на сплату заборгованості платника податків, оскільки спірні правовідносини склалися саме між орендодавцем та орендарем у межах виконання договору оренди земельної ділянки і їх правове регулювання здійснюється відповідно до статті 2 ЗУ «Про оренду землі».

8.20. Отже, ураховуючи викладене, відсутні обставини, які б свідчили про неможливість досягнення позивачем як стороною договору оренди мети договору (отримання плати за оренду земельної ділянки) та неотримання того, на що розраховував орендодавець, укладаючи спірний договір, тобто не вбачається істотного порушення умов договору оренди.

10.1. Щодо необхідності відступити від правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові № 910/16306/13 від 21 січня 2015 року, слід зазначити, що, виходячи з системного аналізу наведених положень законодавства та враховуючи, що до відносин, пов'язаних з орендою землі, застосовуються також положення ЦК України, слід дійти висновку, що при вирішенні судом питання щодо розірвання договору оренди землі за обставин систематичного невнесення орендної плати, застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України.

10.2. Відтак, Велика Палата Верховного Суду, проаналізувавши правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 910/16306/13 та зміст судових рішень та суть спору у цій справі, вважає, що відсутні підстави для відступу від правової позиції, викладеної у вказаній постанові Верховного Суду України.

Розірвання договору оренди (несвоєчасне внесення орендної плати, яку внесено у повному обсязі після звернення до суду)

Постанова ВП ВС від 16 травня 2018 року, справа № 910/5394/15-г, провадження № 12-41гс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74537190

Як на правові підстави позову прокурор посилається на умови договору, приписи статей 14, 121 Конституції України, статей 32, 34 Закону України «Про оренду землі», статей 9, 96 ЗК України, статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Рішенням, залишеним без змін постановою апеляційного суду, у задоволенні позову відмовлено повністю.

Рішення судів мотивовано тим, що позивач не довів належними та допустимими доказами в розумінні статей 33, 34 ГПК України (в редакції, чинній на момент прийняття рішень) наведених підстав позову щодо порушення орендарем умов договору, які за положеннями ЦК України та Закону України «Про оренду землі» можуть бути підставою для розірвання договору оренди, оскільки погашення відповідачем заборгованості та відсутність заборгованості з орендної плати на час вирішення спору підтверджуються дослідженими матеріалами справи (копією платіжного доручення від 15 березня 2017 року, листом ДПІ у Голосіївському районі ГУ ДФС у місті Києві від 25 квітня 2017 року), а зазначена у листі ДПІ у Печерському районі ГУ ДФС у місті Києві від 20 квітня 2017 року сума 991 245,84 грн є нарахованою пенею, яка не є підставою для розірвання договору відповідно до його умов.

Постановою ВГСУ касаційну скаргу міськради залишено без задоволення; постанову апеляційного суду залишено без змін.

У постанові ВГСУ зазначав, що суди попередніх інстанцій на підставі належних доказів встановили відсутність заборгованості відповідача перед позивачем з орендної плати станом на момент ухвалення у справі господарським судом рішення від 27 квітня 2017 року, відтак відсутні ознаки критерію істотності порушення умов договору відповідачем, передбачені частиною 2 статті 651 ЦК України (враховуючи правову позицію ВСУ у справі № 910/16306/13, постанова від 21 січня 2015 року). Вимога про зобов'язання відповідача повернути міськраді спірну земельну ділянку також не підлягає задоволенню як похідна від вимоги про розірвання договору.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є, зокрема, орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

За частиною 1 статті 24 Закону України «Про оренду землі» орендодавець має право вимагати від орендаря: використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди; дотримання екологічної безпеки землекористування та збереження родючості ґрунтів, додержання державних стандартів, норм і правил; дотримання режиму водоохоронних зон, прибережних захисних смуг, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон, зон особливого режиму використання земель та територій, які особливо охороняються; своєчасного внесення орендної плати.

Частиною 1 статті 32 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір може бути достроково розірваний за рішенням суду у разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України.

За частиною 2 статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених законом або договором. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Водночас статтею 141 ЗК України передбачено таку підставу припинення права користування земельною ділянкою як систематична несплата земельного податку або орендної плати.

Залишаючи без змін рішення і постанову, якими відмовлено у задоволенні позовних вимог, ВГСУ, враховуючи наведені в позовній заяві підстави позову (істотне порушення умов договору другою стороною), перевірив дотримання судами положень статті 32 Закону України «Про оренду землі», частини 2 статті 651 ЦК України та зазначив, що суди попередніх інстанцій належним чином дослідили та з'ясували відсутність ознак критерію істотності порушення відповідачем умов договору щодо внесення орендних платежів.

Спори, пов'язані із переходом прав на землю в порядку статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України

Визнання за позивачем права оренди земельної ділянки для експлуатації та обслуговування нежилих приміщень, розташованих на спірній ділянці, визнання укладеним договору оренди цієї земельної ділянки в редакції, запропонованій позивачем, та зобов'язати зареєструвати його в установленому законом порядку.

Постанова ВП ВС від 04 грудня 2018 року, справа № 32/563, провадження № 12-172гс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78977414

У разі, якщо земельна ділянка, на якій розташовано нерухоме майно, до набуття права власності на таке майно, у власність чи користування іншим особам не надавалась, то власнику розташованого на ній нерухомого майна вона може бути передана лише у порядку, визначеному, зокрема статтями 116, 124 Земельного кодексу України, - на підставі рішення органу місцевого самоврядування шляхом укладення відповідного договору оренди, а не в порядку, визначеному ст. 377 ЦК України, ст. 120 ЗК України.

Визнання недійсним договору оренди земельної ділянки (спірна земельна ділянка перебуває у постійному користуванні Адміністрації Державної прикордонної служби України, міськрада незаконно розпорядилася землями оборони)

Постанова ВП ВС від 12 червня 2018 року, справа № 916/3727/15, провадження № 12-126гс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75068891

Окрема думка

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75286983

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 02 вересня 2017 року треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів – ОСОБА_7 та ОСОБА_8 на праві приватної власності (спільної часткової) володіють нежитловими будівлями за АДРЕСА_1, які розташовані на спірній земельній ділянці. На цій же земельній ділянці розташована й належна на праві власності товариству нежитлова будівля.

Частина 1 статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на час продажу нерухомого майна) встановлює, що при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування – на підставі договору оренди. Оскільки і нерухомість, і земельна ділянка належали державі, враховуючи зміст правовідносин з відчуження нерухомості, та беручи до уваги, що не вся земельна ділянка використовувалася для розміщення та обслуговування нерухомості як до її відчуження, так і після (зокрема, як установлено судами, частина земельної ділянки використовувалася для відстою маломірних суден), ВП ВС доходить висновку, що до товариства перейшло право лише на частину земельної ділянки, на якій розміщене придбане ним нерухоме майно та яка необхідна для обслуговування такого майна.

Водночас товариство не вчинило дій щодо формування цієї частини земельної ділянки як об'єкта цивільних прав, а натомість безпідставно уклало договір щодо користування всією земельною ділянкою площею 2,3881 га.

У зв'язку із цим суди дійшли обґрунтованого висновку, що держава в особі Кабінету Міністрів України як власник спірної земельної ділянки вправі на підставі статті 387 ЦК України вимагати її повернення із чужого незаконного володіння товариства, яке отримало цю земельну ділянку за оспорюваним договором.

Визнання неправомірним і скасування рішення органу місцевого самоврядування про відмову позивачеві у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і для ведення особистого селянського господарства, зобов’язання вчинити дії

Постанова ВП ВС від 05 червня 2018 року, справа № 720/1716/15-ц, провадження № 14-151цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74777584

У серпні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що відповідно до договору дарування від 08 серпня 2002 року вона є власником житлового будинку та господарських споруд, що розташовані за АДРЕСА_1.

У 2013 році між нею та колишнім власником вказаного будинку ОСОБА_4 виник спір щодо належності земельної ділянки, на якій розташований житловий будинок та господарські споруди, площею 0,25 га, кадастровий НОМЕР_1, та земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 0,0973 га, кадастровий НОМЕР_2.

ОСОБА_4 вважав, що ці земельні ділянки належать йому відповідно до отриманих ним державних актів від 15 березня 2012 року на підставі рішення виконкому сільради від 18 травня 1995 року.

Також позивачка зазначала, що рішенням апеляційного суду від 18 березня 2015 року встановлено, що земельна ділянка, на якій розташований належний їй житловий будинок за АДРЕСА_1, та земельна ділянка, надана ОСОБА_4 у приватну власність на підставі рішення виконкому сільради від 18 травня 1995 року, є різними.

Бажаючи приватизувати земельні ділянки, на яких розташовані її житловий будинок та господарські споруди, ОСОБА_3 звернулася із відповідною заявою до сільради про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок їй у власність. Проте рішенням сільради від 14 травня 2015 року позивачці відмовлено у задоволенні заяви з тих підстав, що ці земельні ділянки були приватизовані ОСОБА_4.

Вважаючи відмову сільради у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок порушенням її права на набуття земельних ділянок, посилаючись на вимоги статей 116, 120 ЗК України, ОСОБА_3 просила визнати рішення сільради про таку відмову незаконним та скасувати його, а також зобов'язати сільраду повторно розглянути це питання.

Враховуючи те, що між сторонами виник спір з приводу володіння та користування земельною ділянкою, позивачка має майновий інтерес щодо конкретного об'єкта нерухомого майна – земельної ділянки, на якій розташований належний їй житловий будинок та відповідні господарські споруди, і на зазначену ділянку претендує інша фізична особа – ОСОБА_4, суди зробили правильний висновок про існування спору про право цивільне, який не підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства, оскільки оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування створює перепони у реалізації права на отримання ОСОБА_3 земельної ділянки під час здійснення встановленої діючим законодавством процедури щодо надання її у власність.

Отже, відмова органу місцевого самоврядування чи виконавчої влади у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки є прямою перешкодою у прийнятті позитивного рішення про надання її у власність особі.

Відповідно до статті 40 ЗК України громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом.

За змістом частини 1 статті 81 ЗК України громадяни України можуть набувати право власності на земельну ділянку шляхом приватизації за умови наявності підстав набуття права на землю, передбачених статтею 116 ЗК України.

Статтею 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Крім того, у частині 7 статті 118 ЗК України зазначено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Таким чином, порядок безоплатної приватизації громадянами земельних ділянок визначено статтею 118 ЗК України, відповідно до якої складовою частиною порядку приватизації громадянами земельних ділянок до прийняття остаточного рішення про надання земельної ділянки у власність є дозвіл органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування на розробку проекту приватизації земель. Відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду.

Відповідно до частин 1, 2 статті 120 ЗК України до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

На підставі системного аналізу вказаних законодавчих положень суди зробили правильний висновок, що власник житлового будинку та господарських споруд має право на приватизацію земельної ділянки, у тому числі шляхом безоплатної передачі йому земельних ділянок із земель державної або комунальної власності, на якій розташовані вказані споруди, а також необхідної частини земельної ділянки для їх обслуговування, в межах норм, визначених статтею 121 ЗК України.

При цьому, не встановивши підтверджень наявності права власності у ОСОБА_4 на земельну ділянку, що розташована за АДРЕСА_1, місцевий суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що рішення сільради про відмову у наданні дозволу позивачці на розробку проекту землеустрою на згаданий об'єкт нерухомості є незаконним з огляду на положення статті 120 ЗК України.

З'ясувавши, що оскаржуване рішення сільради порушує цивільні права та інтереси ОСОБА_3, зокрема на приватизацію земельних ділянок, на яких розташовані належний їй житловий будинок та господарські споруди, суди правильно задовольнили позов.

Юрисдикційні спори пов'язані з переходом прав на земельну ділянку в порядку ст. 377 ЦК України, ст. 120 ЗК України

Скасування розпорядження РДА «Про надання державному підприємству згоди на поділ земельної ділянки»; «Про погодження технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки державної власності»

Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа № 809/48/18, провадження № 11-108апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78626782

Набуття речового права на земельну ділянку особою, яка набула права власності на розміщене на ній нерухоме майно, відбувається шляхом переходу від попереднього власника (користувача) земельної ділянки.

Предметом позову у цій справі є не оскарження процедури прийняття розпоряджень суб'єктом владних повноважень, як розпорядника земельних ділянок, а забезпечення можливості набуття речового права на земельну ділянку під об'єктами нерухомості, які належать позивачу на праві власності, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин.

На обґрунтування своїх вимог ОСОБА_3 зазначив, що виданням оскаржуваних розпоряджень відповідач грубо порушив права та законні інтереси позивача, як власника нерухомості, що знаходиться на земельній ділянці площею 8,5097 га, поділ якої проведено на користь Державного підприємства «Виробниче об'єднання «Карпати» (далі - ДП «ВО «Карпати).

Положеннями ст. 80 Земельного кодексу України (далі - ЗК України; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що суб'єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Частиною 1 ст. 116 ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

За правилами ч. 5 ст. 122 ЗК України обласні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених ч. 3, 4 і 8 цієї статті, у власність або в користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів, а також земельні ділянки, що не входять до складу певного району, або у випадках, коли районна державна адміністрація не утворена, для всіх потреб.

Відповідно до ч. 1 ст. 120 ЗК України якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває в користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Згідно із ч. ст. 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Виходячи із зазначених норм права, можна зробити висновок, що набуття речового права на земельну ділянку особою, яка набула права власності на розміщене на ній нерухоме майно, відбувається шляхом переходу від попереднього власника (користувача) земельної ділянки.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 звернувся до адміністративного суду з позовом про визнання протиправними та скасування розпоряджень органу виконавчої влади, які на його думку, грубо порушують його права та інтереси, як особи, що відповідно до ст. 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України має також право користування частиною земельної ділянки, яка знаходиться в постійному користуванні ДП «ВО «Карпати».

Отже, звертаючись із цим позовом, ОСОБА_3 має намір усунути допущені органом виконавчої влади порушення свого переважного права на користування частиною земельної ділянки, на якій розташоване нерухоме майно, що перебуває у його власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції Закону № 2147-VІІІ) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Частиною 1 ст. 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Таким чином, предметом позову у цій справі є не оскарження процедури прийняття розпоряджень суб'єктом владних повноважень, як розпорядника земельних ділянок, а забезпечення можливості набуття речового права на земельну ділянку під об'єктами нерухомості, які належать позивачу на праві власності, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року № 661/3925/16-а.

Ураховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад сторін у справі,ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій про закриття провадження у справі є обґрунтованими, оскільки ця справа має вирішуватися в порядку цивільного судочинства.

Визнання недійсним договору оренди земельної ділянки

Визнання договору оренди земельної ділянки недійсним і повернення земельної ділянки

Постанова ВП ВС від 07 листопада 2018 року, справа № 575/476/16-ц, провадження № 14-306цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/77910960

Моментом вчинення правочину слід вважати момент, коли сторони свого часу досягли згоди з усіх істотних умов, тобто на момент підписання договору його сторонами.

Посилання позивачки щодо незаконності розміру орендної плати, визначеного у 1,5 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, зазначеного у договорі оренди, є безпідставними, оскільки суди не встановили, а сторони не надали доказів, що вони домовлялися про інший розмір орендної плати.

Тому на час підписання договору оренди сторони досягли згоди з усіх його істотних умов. Підстав, які б надавали можливість визнати такий договір недійсним на час його укладення, сторонами не надано.

Суд апеляційної інстанції вважав, що дописування цифри «1» у графу про строк дії договору відбулося після його підписання сторонами, але до його державної реєстрації. Однак вказана обставина не є підставою для визнання договору недійсним, а може бути підставою для встановлення строку дії договору протягом 5 років, як дійшли згоди сторони.

У червні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що 20 вересня 2006 року вона і ТОВ «Кириківське» уклали договір оренди земельної ділянки (земельного паю) № 186, зареєстрований у Великописарівському відділенні Сумської регіональної філії Державного підприємства «Центр ДЗК» (далі - ДП «Центр ДЗК») 24 січня 2007 року. Свій примірник вказаного договору позивачка отримала у 2014 року та встановила, що в ньому зазначено строк дії договору - 15 років, хоч насправді строк дії договору становив 5 років. ОСОБА_3 указувала, що своєї згоди на укладення договору оренди на 15 років вона не надавала, встановлення орендної плати в розмірі 1,5 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки суперечить Указу Президента України від 02 лютого 2002 року № 92/2002 «Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян - власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)».

Посилаючись на викладене, ОСОБА_3 просила визнати недійсним договір оренди земельної ділянки (земельного паю) від 20 вересня 2006 року № 186, укладений між нею та ТОВ «Кириківське»; зобов'язати відповідача повернути орендовану земельну ділянку площею 3,72 га, що належить їй на праві власності.

У справі, що розглядається, суди встановили, що ОСОБА_3 є власником земельної ділянки загальною площею 3,72 га, яка розташована на території Кириківської селищної ради Великописарівського району Сумської області, що підтверджується державним актом про право власності на землю від 21 грудня 2001 року (а. с. 13).

20 вересня 2006 року ОСОБА_3 і ТОВ «Кириківське» уклали договір оренди цієї земельної ділянки, зареєстрований у ДП «Центр ДЗК» 24 січня 2007 року, про що у Державному реєстрі земель зроблено запис за № 040762804057 (а. с. 14, 15). За дорученням від 17 серпня 2006 року під час оформлення й підписання цього договору від імені ОСОБА_3 діяла ОСОБА_5 (а. с. 98).

Спірним питанням є строк, на який укладено договір, що, на думку позивачки, є підставою для визнання договору оренди недійсним.

Суд першої інстанції вважав, що сторони не надали доказів, які б достовірно свідчили про період внесення змін до договору оренди земельної ділянки шляхом дописування цифри «1» у пункті 6 (строк дії договору) та про існування цифри «1» на час підписання договору. Тобто суд послався на відсутність доказів про порушення відповідачем прав позивачки та наявність у неї волевиявлення на укладення договору саме на 5 років.

Проте з такими висновками не погодився апеляційний суд, зазначивши, що згідно зі змістом указаного договору оренди земельної ділянки він укладений на 15 років з дня набрання ним чинності (а. с. 6).

Суд послався на покази позивачки як свідка, що цей договір укладався на 5 років, а про виправлення цієї цифри на «15» у тексті угоди вона дізналася лише у 2014 році, отримавши примірник договору.

Крім того, суди надали правову оцінку актам визначення і закріплення меж земельної ділянки в натурі та приймання-передачі спірної земельної ділянки, у яких зазначено строк дії оренди - 5 років, показанням свідка ОСОБА_5, яка безпосередньо підписувала договір, а також висновку судово-технічної експертизи документів, згідно з яким у первинний зміст наданих для дослідження трьох екземплярів договору № 186 оренди земельної ділянки від 20 вересня 2006 року, укладеного між ОСОБА_3 та ТОВ «Кириківське», у пункт 6 «Строк дії договору» на місці розташування рукописного цифрового запису «15» вносилися зміни шляхом дописування цифри «1» (а. с. 69-а, 84?86).

Посилаючись на викладене, апеляційний суд зробив висновок, що наведені факти у їх сукупності та взаємозв'язку вказують, що в дійсності договір оренди земельної ділянки укладався на 5 років, а дописування цифри «1» було здійснене після його підписання, до моменту реєстрації, оскільки у записі від 24 січня 2007 року значиться вже п'ятнадцятирічний строк дії цієї угоди (а. с. 112, 113). Суд вважав таким, що не відповідає обставинам справи, висновок суду першої інстанції, що сторони не довели, коли саме були внесені зміни до договору і чи існувала цифра «1» на час його підписання. Отже, відсутність волевиявлення позивачки на укладення договору строком на 15 років, на переконання апеляційного суду, свідчить про порушення її прав і є підставою для визнання договору в цій частині недійсним на підставі частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України.

Після закінчення п'ятирічного строку після укладення договору позивачка погоджувалася на фактичне користування її земельною ділянкою відповідачем і отримувала за це орендну плату щорічно по 2016 рік, що свідчить про поновлення договору оренди відповідно до статті 33 Закону України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (далі - Закон № 161-XIV), оскільки після закінчення строку договору земельною ділянкою користувався орендар, а орендодавець не заявив про відмову від договору оренди. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про пропущення позивачкою позовної давності, оскільки після закінчення п'ятирічного терміну договору позивачка реально могла довідатися про порушення свого права.

Суди вважали, що початком перебігу трирічного строку давності для позивачки за правилами статті 261 ЦК України слід вважати 25 січня 2012 року, внаслідок чого зробили висновок, що цей позов, як і позов про розірвання договору оренди земельної ділянки, на який посилалася позивачка, вона пред'явила після спливу позовної давності, що відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України є підставою для відмови в задоволенні позову.

Велика Палата Верховного Суду не може погодитися з висновками судів щодо пропуску позивачем позовної давності та як наслідок такої підстави відмови в задоволенні позову з огляду на таке.

Спірні правовідносини урегульовані нормами як цивільного, так і земельного законодавства.

Сторони при укладенні договору дотримувалися загальних вимог про свободу договору, передбачених ЦК України.

У частині першій статті 627 ЦК зазначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За правилами статті 93 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Разом з тим визначення, процедура укладення, вимоги та припинення договору оренди землі урегульовано у спеціальному законі, яким є Закон № 161-XIV.

Відповідно до статті 1 Закону № 161-XIV оренда землі це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

У статті 6 Закону № 161-XIV визначено, що орендарі набувають право оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених ЗК України, ЦК України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Згідно з вимогами статті 13 названого Закону вказано, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Істотні умови договору оренди землі визначені в статті 15 Закону № 161-XIV, відповідно до частини першої якої (у редакції, чинній на час укладення угоди) істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

Відповідно до статті 18 Закону № 161-XIV (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.

У статті 19 Закону № 161-XIV строк дії договору оренди землі визначається за згодою сторін, але не може перевищувати 50 років.

З урахуванням вимог Типового договору оренди землі сторони уклали оскаржуваний договір оренди земельної ділянки 20 вересня 2006 року.

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятись у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятоюта шостою статті 203 ЦК України, як передбачено у частині першій статті 215 ЦК України.

Разом з тим у частині першій статті 236 ЦК України зазначено, що правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Момент укладення договору визначено у частині перші статті 638 ЦК України, у якій зазначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Постає питання про момент укладення договору оренди землі з урахуванням того, що він набирав чинності з моменту державної реєстрації, як зазначено у статтях 18 та 20 Закону № 161-XIV.

Згідно зі статтею 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру, тобто реєстрацією є запис, фіксація фактів або явищ з метою обліку та надання їм статусу офіційно визнаних актів, внесення до списку або книги обліку.

Аналіз наведених норм дає можливість зробити висновок, що моментом вчинення правочину слід вважати момент, коли сторони свого часу досягли згоди з усіх істотних умов, тобто на момент підписання договору його сторонами.

Судами обох інстанцій встановлено та не заперечувалося позивачкою, що вона як орендодавець та ТОВ «Кириківське» як орендар домовилися про строк оренди земельної ділянки у 5 років.

Також сторони зазначали, на що вказали і суди, про досягнення згоди з інших істотних умов договору, передбачених статтею 15 Закону № 161-XIV.

За правилами статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Встановивши, що позовну давність пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цієї підстави, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

У даному випадку позивачкою не доведено існування підстав для визнання договору недійсним, оскільки в момент підписання договору його сторонами усі істотні умови були узгоджені, а дописування у договір здійснено після його підписання сторонами. Тому підстав для відмови у позові у зв'язку пропуском строку давності не вбачається.

Згідно зі змістом статті 33 Закону № 161-XIV (в зазначеній редакції) по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк. У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У цьому випадку укладання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі здійснюється із власником земельної ділянки.

Суди у справі, що розглядається, установили, що після закінчення п'ятирічного строку після укладення договору позивачка погоджувалася на фактичне користування її земельною ділянкою відповідачем і отримувала за це орендну плату щорічно по 2016 рік, що свідчить про поновлення договору оренди відповідно до статті 33 Закону 161-XIV, оскільки після закінчення строку договору земельною ділянкою користувався орендар, а орендодавець не заявив про відмову від договору оренди.

Тобто на час укладення договору оренди землі сторони досягли згоди з його істотних умов. Дописування цифри «1» у графі про строк дії договору вчинене після підписання сторонами договору та узгодження п'ятирічного строку дії договору оренди землі.

Позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості.

Зважаючи на вказане, для висновків про пропущення позивачкою позовної давності та як наслідок відмову в задоволенні позову у зв'язку з цим у судів обох інстанцій підстав не було.

Визнання недійсним договору оренди землі, укладеного особою, в якої відповідна земельна ділянка перебуває на праві постійного користування

Постанова ВП ВС від 13 червня 2018 року, справа № 474/100/16-ц, провадження № 14-161цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75241917

ОСОБА_18 звернулася з позовом до ПП «ВКП «Каро», реєстраційної служби управління юстиції, треті особи: ГУ Держгеокадастру, відділення ОДПІ, райдержадміністрація, ПП «Веселий роздол», територіальне управління юстиції, в якому просила визнати недійсним договір оренди землі, укладений 15 травня 2015 року між ОСОБА_18 та ПП «ВКП «Каро».

Позовну заяву мотивовано тим, що на підставі державного акта від 09 лютого 1998 року ОСОБА_18 отримала в постійне користування земельну ділянку загальною площею 47 га для ведення фермерського господарства, розташовану на території сільради. У подальшому вона створила та зареєструвала ФГ. У 2012 році між позивачкою та ПП «Веселий роздол» був укладений договір про спільний обробіток земельної ділянки площею 47 га, однак у 2015 році за пропозицією керівника ПП «ВКП «Каро», який запропонував їй кращі умови, вона уклала із зазначеним підприємством договір спільної діяльності щодо обробітку вказаної земельної ділянки, при цьому попередній договір не був припинений чи розірваний. Позивачка зазначала, що вона підписала договір, бланк якого ще не був заповнений, та надала директору ПП «ВКП «Каро» документи, які, з його слів, були необхідні для реєстрації цього договору. При цьому ПП «ВКП «Каро» не надало їй примірник оригіналу договору. Звернувшись до реєстраційної служби, дізналась, що за рішенням державного реєстратора реєстраційної служби управління юстиції від 07 вересня 2015 року за ПП «ВКП «Каро» зареєстровано право оренди земельної ділянки, а підставою виникнення такого права зазначено договір оренди землі від 15 травня 2015 року. При цьому позивачку вказано орендодавцем як фізичну особу, а орендарем – ПП «ВКП «Каро». ОСОБА_18 зазначала, що її було введено в оману, оскільки вона вважала, що підписує договір про спільну діяльність, а не договір оренди земельної ділянки, крім того, вона є користувачем, а не власником земельної ділянки, тому не могла діяти як орендодавець. Вважає, що договір оренди землі, укладений між нею та ПП «ВКП «Каро» 15 травня 2015 року, зареєстрований 07 вересня 2015 року, не відповідає вимогам частини 1 статті 203 ЦК України, суперечить вимогам частини 1 статті 407 цього Кодексу, частини 7 статті 93 ЗК України, Закону України «Про оренду землі», у зв'язку із чим просила визнати його недійсним.

У частині 3 статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною 1 статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Аналогічну норму закріплено в частині 1 статті 19 ЦПК України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів»).

Статтею 1 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, установлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів (стаття 12 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій).

Статтею 20 ГПК України (у редакції Закону № 2147-VIII) визначено особливості предметної та суб'єктної юрисдикції господарських судів, якими уточнено коло спорів, що розглядаються господарськими судами, та встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (в тому числі землю), крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем.

Відповідно до статті 11 ЦПК України (у редакції, чинній до прийняття Закону № 2147-VIII) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Норми аналогічного характеру містяться і в ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII – стаття 11, а також статті 14 ГПК України в редакції Закону № 2147-VIII.

Згідно з частиною 1 статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з частиною 3 статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У справі, яка переглядається, позивачка є стороною оспорюваного правочину, оскільки договір підписаний нею від власного імені як фізичною особою. Враховуючи презумпцію правомірності правочину, саме на ОСОБА_18 покладається обов'язок його виконання. ОСОБА_18 звернулася до суду за захистом своїх прав у спосіб, визначений ЦК України, оскільки вважає, що оспорюваним правочином порушено саме її права як фізичної особи.

Таким чином, ВП ВС дійшла висновку, що за своїм суб'єктним складом, предметом та характером спірних правовідносин справа підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

Заінтересовані особи, які не є сторонами оспорюваного правочину, але вважають, що їх права порушено ним, також можуть звертатися до суду в порядку встановленому процесуальним законом.

Відповідно до статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1–3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Статтею 792 ЦК України визначено, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Земельна ділянка може передаватись у найм разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Згідно зі статтею 13 Закону України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» договір оренди землі – це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності (стаття 3 Закону № 161-XIV).

Відповідно до статті 4 Закону № 161-XIV орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи. Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є органи виконавчої влади, які відповідно до закону передають земельні ділянки у власність або користування.

Відповідно до частини 1 статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 ЗК України, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (частина 1 статті 124 ЗК України).

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Підставою для укладення договору оренди може бути цивільно-правовий договір про відчуження права оренди (частина 4 статті 124 ЗК України).

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 ЗК України).

Отже, особа, якій земельну ділянку надано в постійне користування із земель державної форми власності, наділяється лише правомочностями володіння і користування нею, право розпорядження – виключна компетенція власника.

Здійснювати передачу в оренду третій особі таку земельну ділянку користувач може лише на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади.

На час укладення оспорюваного договору оренди за ОСОБА_18 було зареєстровано право постійного користування земельною ділянкою – об'єктом оренди, однак зазначена земельна ділянка перебувала у власності держави. Повноваження власника спірної земельної ділянки здійснювало ГУ Держгеокадастру, яке, в свою чергу, не приймало жодного рішення щодо передачі земельної ділянки в оренду будь-кому, в тому числі відповідачу.

З урахуванням викладеного ВП ВС погоджується з висновками судів попередніх інстанції, що позивачка не мала права розпорядження земельною діяльною, яка є предметом оспорюваного правочину.

Суди повно та всебічно дослідили обставини справи, надали належну оцінку зібраним у справі доказам, правильно застосували норми матеріального та процесуального права та дійшли правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову та визнання недійсним оспорюваного договору оренди землі від 15 травня 2015 року з підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України.

Доводи ж касаційної скарги, що судом не було досліджено оригінал договору оренди, укладеного між ОСОБА_18 та ПП «ВКП «Каро», не заслуговують на увагу, оскільки сторонами факт укладення такого договору не оспорюється.

Згідно з частиною 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Стягнення збитків за користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів

Визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету міської ради про затвердження актів комісії з визначення та відшкодування збитків власника землі та землекористувачам

Постанова ВП ВС від 23 січня 2019 року, справа № 750/10172/17, провадження № 11-796апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79383353

Повноваження виконкому міськради обмежувались лише затвердженням відповідного акту про розмір збитків. Встановлені збитки не можуть бути примусово відшкодовані на підставі вказаного рішення відповідача, оскільки відшкодовуються у добровільному порядку або шляхом звернення до суду з відповідним позовом.

Права позивача не можуть бути порушені внаслідок затвердження виконкомом міськради акту про розмір збитків, завданих міськраді, як власнику землі, за час користування ТОВ земельною ділянкою з порушенням земельного законодавства.

Правова природа згаданого акту унеможливлює здійснення судового розгляду вимог про визнання незаконним та скасування рішення виконкому міськради про затвердження актів комісії з визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам.

Доводи даного адміністративного позову можуть бути заявлені та розглянуті в разі оскарження ТОВ у господарському суді правильності визначення виконкомом міськради розміру завданих збитків.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, що відповідач у цій справі є суб'єктом, який здійснює у спірних правовідносинах владні управлінські функції на основі законодавства, а ТОВ оскаржує рішення виконкому міськради з підстав неналежного виконання ним своїх обов'язків у процедурі складання та затвердження акту Комісії від 30 серпня 2017 року № 8.

Зокрема, за позицією ТОВ, оскаржуване рішення є неправомірним, оскільки всупереч п. 2 Порядку № 284, до складу Комісії, як уповноваженого органу по визначенню збитків, не було включено представника ТОВ.

Таким чином, висновок суду касаційної інстанції, що спір у цій справі стосується не стільки визначення розміру збитків за фактичне користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів, скільки правомірності дій суб'єкта владних повноважень при затвердженні акта Комісії з визначення розміру збитків, заподіяних власникам землі та землекористувачам (чи здійснені вони у межах повноважень, у спосіб, з дотриманням порядку, що передбачені чинним законодавством, тощо), є вірним і обґрунтованим.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За приписами ст. 33 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон № 280/97-ВР; у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) до власних повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать, зокрема: підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо встановлення ставки земельного податку, розмірів плати за користування природними ресурсами, вилучення (викупу), а також надання під забудову та для інших потреб земель, що перебувають у власності територіальних громад; визначення в установленому порядку розмірів відшкодувань підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності за забруднення довкілля та інші екологічні збитки; встановлення платежів за користування комунальними та санітарними мережами відповідних населених пунктів. До делегованих повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить, зокрема, здійснення контролю за додержанням земельного та природоохоронного законодавства, використанням і охороною земель, природних ресурсів загальнодержавного та місцевого значення, відтворенням лісів.

Згідно зі ст. 12, 152, 157 Земельного кодексу України, до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, серед інших, і здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства, у тому числі шляхом відшкодування заподіяних збитків, що здійснюється органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, громадянами та юридичними особами, які використовують земельні ділянки, а також діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів або погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, у тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами.

За змістом п. 2, 3 Порядку № 284 розміри збитків визначаються Комісіями, створеними Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного значення) рад. Результати роботи Комісій оформляються відповідними актами, що затверджуються органами, які створили ці Комісії. Тобто, до повноважень виконкому міської ради віднесено визначення в установленому порядку розмірів відшкодувань збитків, завданих органу місцевого самоврядування.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Разом з цим, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Тобто, у порядку адміністративного судочинства може бути оскаржене лише таке рішення суб'єкта владних повноважень, яке порушує безпосередньо права чи обов'язки позивача.

Водночас, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов помилкового висновку про розгляд позовних вимог ТОВ та відмову в їх задоволенні в порядку адміністративного судочинства, з огляду на таке.

Як убачається з матеріалів справи, оскаржуваним рішенням виконкому міськради від 14 вересня 2017 року № 403 затверджено акт Комісії від 30 серпня 2017 року № 8 про визначення розміру збитків, заподіяних власникам землі та землекористувачам, завданих Чернігівській міськраді, як власнику землі, за час користування ТОВ земельною ділянкою з порушенням земельного законодавства.

При цьому, повноваження виконкому міськради обмежувались лише затвердженням відповідного акту про розмір збитків. Встановлені збитки не можуть бути примусово відшкодовані на підставі вказаного рішення відповідача, оскільки відшкодовуються у добровільному порядку або шляхом звернення до суду з відповідним позовом.

Із зазначеного можна зробити висновок, що права позивача в цій справі не можуть бути порушені внаслідок затвердження виконкомом міськради акту про розмір збитків, завданих міськраді, як власнику землі, за час користування ТОВ земельною ділянкою з порушенням земельного законодавства.

Конституційний Суд України у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що відносини, які виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами. Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до ч. 1 і 2 ст. 55 Конституції України. Для реалізації кожним конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.

Аналізуючи зазначені положення, можна дійти висновку, що нормами КАС України регламентується порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських функцій, і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів.

При цьому, на переконання Великої Палати Верховного Суду, поняття спору, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, слід тлумачити в контексті ч. 3 ст. 124 Конституції України в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підпадають під юрисдикцію саме адміністративних судів, і які взагалі не підлягають судовому розгляду.

Отже, встановлена правова природа згаданого акту унеможливлює здійснення судового розгляду вимог про визнання незаконним та скасування п. 1.3 рішення виконкому міськради від 14 вересня 2017 року № 403 «Про затвердження актів комісії з визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам», у частині затвердження акту від 30 серпня 2017 року № 8 про визначення збитків власнику землі в особі Чернігівської міськради в сумі 566 тис. 834 грн 51 коп., нанесених ТОВ при використанні з порушенням земельного законодавства у період з 01 вересня 2014 року по 31 липня 2017 року включно земельних ділянок площею 1,3627 га, за адресою: просп. Миру, 194, а тому провадження у цій справі підлягає закриттю.

При цьому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що доводи даного адміністративного позову можуть бути заявлені та розглянуті в разі оскарження ТОВ у господарському суді правильності визначення виконкомом міськради розміру завданих збитків.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 354 КАС України(у редакції Закону № 2147-VIII) суд касаційної інстанції скасовує судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю і закриває провадження у справі з підстав, установлених ст. 238 КАС України, а саме якщо справу не належить розглядами за правилами адміністративного судочинства.

Скасування розпорядження районної державної адміністрації «Про затвердження актів визначення розміру відшкодування збитків, заподіяних внаслідок використання земельних ділянок без правовстановлюючих документів на території сільської ради», в частині затвердження акта щодо визначення розміру відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам за користування земельною

Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа № 802/2474/17-а (К/9901/55094/18), провадження № 11-1081апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78589538

Повноваження РДА обмежуються лише обчисленням розміру збитків у встановленому порядку. Такі збитки відшкодовуються у добровільному порядку або шляхом звернення до суду з відповідним позовом.

Оскаржуване рішення не створює жодних правових наслідків для особи, а тому не може порушувати його права чи інтереси.

Водночас Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 10 жовтня 2017 року № 210/5803/13-а, оскільки рішення органу місцевого самоврядування про затвердження акта щодо визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, а також розміру таких збитків, завданих внаслідок користування земельною ділянкою, не є рішенням суб'єкта владних повноважень у розумінні ст. 19 КАС, не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов'язків для позивача, а тому воно не може бути предметом спору.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За ч. 3 ст. 157 Земельного кодексу України встановлено, що порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до п. 2 Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року № 284, розміри збитків визначаються комісіями, створеними Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного значення) рад. Результати роботи комісій оформляються відповідними актами, що затверджуються органами, які створили ці комісії.

Аналіз наведених норм законодавства дає підстави вважати, що РДА, вважаючи, що ОСОБА_3 завдано органу місцевого самоврядування збитків у вигляді неодержаних доходів, мала право та повноваження скласти акт про визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, а також затвердити його відповідним рішенням.

Водночас ч. 1 ст. 2 КАС передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

За змістом ч. 1 ст. 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Тобто, у порядку адміністративного судочинства може бути оскаржене лише таке рішення, яке порушує безпосередньо права чи обов'язки позивача.

Як убачається з матеріалів справи, оспорюваним рішенням РДА, зокрема, затверджено акт про визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, розмір збитків, завданих ОСОБА_3 внаслідок користування земельною ділянкою.

Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що повноваження відповідача у цьому випадку обмежуються лише обчисленням розміру збитків у встановленому порядку. Що стосується відшкодування виявлених збитків, то вони не можуть бути примусово відшкодовані на підставі рішення РДА. Такі збитки відшкодовуються у добровільному порядку або шляхом звернення до суду з відповідним позовом.

Таким чином, оскаржуване рішення від 06 жовтня 2017 року № 479 не створює жодних правових наслідків для ОСОБА_3, а тому не може порушувати його права чи інтереси.

Відсутність спору, у свою чергу, виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, так і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.

Таку правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2018 року у справі № 800/559/17, від 03 квітня 2018 року № 9901/152/18 та від 30 травня 2018 року у справі № 9901/497/18.

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що такі вимоги не підлягають розгляду як в порядку адміністративного судочинства, так і взагалі не підлягають судовому розгляду.

Визнання протиправним та скасування рішення виконавчого комітету міської ради «Про затвердження розмірів визначених збитків міській раді, завданих ТОВ»

Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа № 501/463/15-а, провадження № 11-1154апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78680681

Повноваження виконкому обмежуються лише обчисленням розміру збитків у встановленому порядку. Що стосується відшкодування виявлених збитків, то вони не можуть бути примусово відшкодовані на підставі рішення Виконкому. Такі збитки відшкодовуються у добровільному порядку або шляхом звернення до суду з відповідним позовом.

Таким чином, оскаржуване рішення виконкому не створює жодних правових наслідків для позивача, тому не може порушувати його права чи інтереси.

Водночас Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 10 жовтня 2017 року у справі № 210/5803/13-а.

Ршення Виконкому про затвердження акта щодо визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, а також розміру таких збитків, завданих внаслідок користування земельною ділянкою, не є рішенням суб'єкта владних повноважень у розумінні статті 19 КАС, не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов'язків для опозивача, тому воно не може бути предметом спору.

2. Позов мотивовано тим, що позивач на підставі договору оренди використовує майно, що входить до складу цілісного майнового комплексу Державного підприємства «Укрспецобладнання», при цьому вважає протиправним рішення відповідача про нарахування збитків за користування земельною ділянкою, на якій розташоване вказане нерухоме майно, обґрунтовуючи свою позицію тим, що жодних перевірок дотримання вимог земельного законодавства відповідачем не проведено та факт самовільного зайняття земельної ділянки належним чином не зафіксовано.

23. Частиною третьою статті 157 Земельного кодексу України встановлено, що порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України.

24. За змістом пункту 2 Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року № 284, розміри збитків визначаються комісіями, створеними Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного значення) рад. Результати роботи комісій оформляються відповідними актами, що затверджуються органами, які створили ці комісії.

25. Аналіз наведених норм законодавства дає підстави вважати, що Виконком, вважаючи, що ТОВ завдало органу місцевого самоврядування збитків у вигляді неодержаних доходів, мав право та повноваження скласти акт про визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, а також затвердити його відповідним рішенням.

26. Водночас частиною першою статті 2 КАС передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

27. За змістом частини першої статті 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

28. Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду.

29. Тобто, у порядку адміністративного судочинства може бути оскаржене лише таке рішення, яке порушує безпосередньо права чи обов'язки позивача.

30. Оспорюваним рішенням Виконкому, зокрема, затверджено акт про визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, розмір збитків, завданих ТОВ «Контейнерний термінал Юсеком» внаслідок користування земельною ділянкою, а також доручено юридичному відділу Іллічівської міської ради Одеської області забезпечити подання заяви до суду про стягнення цих збитків.

31. Ураховуючи наведене, повноваження відповідача у цьому випадку обмежуються лише обчисленням розміру збитків у встановленому порядку. Що стосується відшкодування виявлених збитків, то вони не можуть бути примусово відшкодовані на підставі рішення Виконкому. Такі збитки відшкодовуються у добровільному порядку або шляхом звернення до суду з відповідним позовом. Таким чином, оскаржуване рішення Виконкому не створює жодних правових наслідків для ТОВ «Контейнерний термінал «Юсеком», тому не може порушувати його права чи інтереси.

35. Водночас Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 10 жовтня 2017 року у справі № 210/5803/13-а.

36. На думку Великої Палати Верховного Суду, рішення Виконкому про затвердження акта щодо визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, а також розміру таких збитків, завданих внаслідок користування земельною ділянкою, не є рішенням суб'єкта владних повноважень у розумінні статті 19 КАС, не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов'язків для ТОВ «Контейнерний термінал «Юсеком», тому воно не може бути предметом спору.

37. Відсутність спору, у свою чергу, виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту.

38. При цьому Велика Палата Верховного Суду вважає, що такі вимоги не підлягають розгляду як в порядку адміністративного судочинства, так і взагалі не підлягають судовому розгляду.

39. Обраний позивачем спосіб захисту прав шляхом подання позову про визнання протиправним та скасування рішення Виконкому про затвердження акта щодо визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, а також розміру таких збитків, завданих внаслідок користування земельною ділянкою, сам по собі не сприяє ефективному відновленню порушеного права.

40. У своїй практиці Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України»).

Стягнення безпідставно збережених коштів орендної плати

Постанова ВП ВС від 20 листопада 2018 року, справа № 922/3412/17, провадження № 12-182гс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78297802

За змістом приписів глав 82 і 83 Цивільного кодексу України для деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов'язаннях. Натомість для кондикційних зобов'язань вина не має значення, а важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

Не вважається правопорушенням відсутність у власника будинку, будівлі, споруди зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника і на якій розміщене це нерухоме майно.

До моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування нею, зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України.

2. Позовні вимоги мотивовано тим, що ТОВ, набувши право власності на об'єкти нерухомості, розташовані на земельній ділянці комунальної форми власності площею 0,9332 га, розташованої за адресою: вул. Клочківська, 140, м. Харків, належним чином не оформило та не зареєструвало речові права на цю земельну ділянку, в період з 01 січня 2016 року по 30 вересня 2017 року не вносило плату за користування нею, внаслідок чого зберегло в себе безпідставно набуте майно - грошові кошти у розмірі орендної плати.

22. Відповідно до пункту 2 частини другої статті 22 Цивільного кодексу України збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

23. Частина перша статті 1166 Цивільного кодексу України встановлює, що шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

24. Відповідно до частини другої статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. При цьому згідно з пунктом «д» частини першої статті 156 Земельного кодексу України власникам землі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.

25. За змістом указаних приписів Цивільного та Земельного кодексів України відшкодування шкоди (збитків) є заходом відповідальності, зокрема, за завдану шкоду майну чи за порушення прав власника земельної ділянки.

26. Шкода, завдана майну юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина перша статті 1166 Цивільного кодексу України). Підставою для відшкодування є наявність таких елементів складу цивільного правопорушення, як: шкода; протиправна поведінка її заподіювача; причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; вина. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Особа, яка завдала шкоду, звільняється від обов'язку її відшкодовувати, якщо доведе, що шкоди заподіяно не з її вини (частина друга статті 1166 Цивільного кодексу України).

27. Предметом регулювання глави 83 Цивільного кодексу України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

28. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

29. Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

30. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України.

31. За змістом приписів глав 82 і 83 Цивільного кодексу України для деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов'язаннях. Натомість для кондикційних зобов'язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

32. Таким чином, обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.

33. Предметом позову в цій справі є стягнення з власника об'єктів нерухомого майна безпідставно збережених коштів орендної плати за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою, на якій ці об'єкти розміщені.

34. Перехід прав на земельну ділянку, пов'язаний з переходом права на будинок, будівлю або споруду, регламентується Земельним кодексом України. Так, якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача (частина друга статті 120 Земельного кодексу України). Набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці, є підставою припинення права користування земельною ділянкою у попереднього землекористувача (пункт «е» частини першої статті 141 цього Кодексу).

35. За змістом глави 15 Земельного кодексу України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, право користування земельною ділянкою комунальної власності реалізується, зокрема, через право оренди.

36. Частина перша статті 93 Земельного кодексу України встановлює, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Землекористувачі також зобов'язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт «в» частини першої статті 96 Земельного кодексу України).

37. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права (стаття 125 Земельного кодексу України).

38. Отже, за змістом указаних приписів виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права. Проте з огляду на приписи частини другої статті 120 Земельного кодексу України не вважається правопорушенням відсутність у власника будинку, будівлі, споруди зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника і на якій розташоване це нерухоме майно.

39. Суди попередніх інстанцій установили, що відповідач є власником нерухомого майна, розміщеного на відповідній земельній ділянці, на підставі договорів купівлі-продажу від 24 грудня 2015 року № 200 і № 204, укладених між Приватним підприємством фірмою «Сандра-Інтернешнел» (продавець; далі - ППФ «Сандра-Інтернешнел») і ТОВ «Сінтрекс» (покупець).

40. При цьому матеріали справи не містять доказів належного оформлення права користування вказаною земельною ділянкою ні ППФ «Сандра-Інтернешнел» (попереднього землекористувача), ні ТОВ «Сінтрекс», зокрема укладення відповідних договорів оренди з Харківською міською радою та державної реєстрації такого права, а отже, при укладенні договору купівлі-продажу нерухомості право користування земельною ділянкою, якого не існувало у продавця на момент укладення договорів купівлі-продажу, до набувача не перейшло. Таким чином, відповідач користується цією земельною ділянкою без достатньої правової підстави.

41. Відтак Велика Палата Верховного Суду вважає, що немає підстав для застосування до спірних правовідносин приписів чинного законодавства України про відшкодування шкоди (збитків) власникам земельних ділянок, оскільки до моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.

42. З огляду на викладене ТОВ «Сінтрекс» як фактичний користувач земельної ділянки, що без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України.

43. Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі 629/4628/16-ц (провадження № 14-77цс18), а також у постановах Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі № 922/1008/15 (провадження № 3-1271гс16), від 07 грудня 2016 року у справі № 922/1009/15 (провадження № 3-1348гс16), від 12 квітня 2017 року у справах № 922/207/15 (провадження № 3-1345гс16) і № 922/5468/14 (провадження № 3-1347гс16).

47. Разом з тим відповідно до статті 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

48. Плата за землю - це загальнодержавний податок, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності (підпункт 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

49. Земельним податком є обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункти 14.1.72, 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України у вказаній редакції).

50. З наведеного вбачається, що чинним законодавством розмежовано поняття «земельний податок» і «орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності».

53. Водночас за змістом частин третьої, восьмої статті 80 та частини третьої статті 269 Господарського процесуального кодексу України відповідач повинен подати суду відповідні докази разом з поданням відзиву. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

54. За матеріалами справи платіжні доручення щодо сплати ТОВ «Сінтрекс» земельного податку за період з 30 липня 2016 року по 30 вересня 2017 року відповідач надав лише до суду апеляційної інстанції (додані до апеляційної скарги). За таких обставин, на порушення статей 80 та 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції, не дослідивши причин неподання відповідачем цих документів до суду першої інстанції, оцінив платіжні доручення щодо сплати ТОВ «Сінтрекс» земельного податку за період з 30 липня 2016 року по 30 вересня 2017 року як докази.

Стягнення збитків у виді неодержаного доходу внаслідок користування
із метою підприємницької діяльності земельною ділянкою без правовстановлюючих документів

Постанова ВП ВС від 23 травня 2018 року, справа № 629/4628/16-ц, провадження № 14-77цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75296547

Земельні правовідносини виникли між позивачем і відповідачем як фізичною особою, зокрема стосовно забезпечення розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для їх подальшого передання в оренду відповідачеві і фактичного використання ним земельних ділянок без оформлення договірних відносин з позивачем.

Суди не з'ясували, чи користується відповідач земельними ділянками лише в межах його об'єктів нерухомого майна або більшою площею, а відтак, чи не ґрунтується на припущеннях встановлення комісією орієнтовної площі для обрахунку збитків.

Згідно з пунктом «д» частини 1 статті 156 ЗК України власникам землі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.

Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України (частина 3 статті 157 ЗК України). Такий порядок затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року № 284 (далі – Порядок № 284). Позивач також затвердив свій Порядок № 537.

Пункт 3 Порядку № 284 встановлює, що відшкодуванню підлягають інші збитки власників землі, включаючи і неодержані доходи, якщо вони обґрунтовані. А під неодержаним доходом розуміється, зокрема, дохід, який міг би одержати власник землі із земельної ділянки і який він не одержав внаслідок її тимчасового зайняття.

Відповідно до пункту 5.2 Порядку № 537, який покладено в основу оскаржуваних рішень, збитки визначаються за ставками орендної плати, які діяли на момент виникнення таких збитків.

Відповідач наголошував на тому, що у матеріалах справи відсутні витяги із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельних ділянок, відомості яких є обов'язковими при визначенні орендної плати. Проте суди відхилили вказані доводи, поклавши в основу рішень довідку від 07 березня 2017 року управління Держгеокадастру щодо базової вартості одного квадратного метра земельних ділянок станом на 01 січня 2016 року у розмірі 564,72 грн. Ця вартість була використана комісією для розрахунку збитків позивача, заподіяних відповідачем у 2016 році.

Згідно з абзацом 3 частини 1 статті 13 Закону України «Про оцінку земель» нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки, зокрема, комунальної власності. Крім того, згідно з абзацом 1 пункту 289.1 ПК України для визначення розміру орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок.

Дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки (частина 2 статті 20 Закону України «Про оцінку земель»).

З огляду на вказані приписи суди не обґрунтували відхилення доводів відповідача щодо визначення розміру орендної плати за земельні ділянки на підставі нормативної грошової оцінки.

Відповідно до пункту 2 частини 2 статті 22 ЦК України збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Частина 1 статті 1166 ЦК України встановлює, що шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Відповідно до частини 2 статті 152 ЗК України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. А згідно з пунктом «д» частини 1 статті 156 ЗК України власникам землі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.

За змістом вказаних приписів ЦК України та ЗК України відшкодування шкоди (збитків) є заходом відповідальності, зокрема за завдану шкоду майну чи за порушення прав власника земельної ділянки.

Шкода, завдана майну юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина 1 статті 1166 ЦК України). Підставою для відшкодування є наявність таких елементів складу цивільного правопорушення як: шкода; протиправна поведінка її заподіювача; причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; вина. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Особа, яка завдала шкоду, звільняється від обов'язку її відшкодовувати, якщо доведе, що шкода заподіяна не з її вини (частина 2 статті 1166 ЦК України).

Предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала (див. висновок, сформульований ВСУ у постанові від 02 березня 2016 року у справі № 6-3090цс15).

У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень глави 83 ЦК України (див. висновок, сформульований ВСУ у постанові від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-88цс13).

За змістом приписів глав 82 і 83 ЦК України для деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних – приріст майна у набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності у деліктних зобов'язаннях. Натомість для кондикційних зобов'язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

Обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.

Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що відповідач є власником вказаного у пункті 2 цієї постанови нерухомого майна, яке розміщено на земельних ділянках, право користування якими припинено рішенням позивача № 855 для підприємства у зв'язку з продажем нерухомого майна зокрема відповідачеві. Законність рішення № 855 в частині припинення права постійного користування земельними ділянками оскаржувалась цим підприємством у судовому порядку, і, як встановив суд першої інстанції, 19 червня 2014 року міськрайонний суд ухвалив постанову, що набрала законної сили 25 липня 2014 року, якою у задоволенні позовних вимог відмовив.

Перехід прав на земельну ділянку, пов'язаний із переходом права на будинок, будівлю або споруду, регламентований у ЗК України. Так, якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача (частина 2 статті 120 ЗК України). Набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці, є підставою припинення права користування земельною ділянкою у попереднього землекористувача (пункт «е» частини 1 статті 141 ЗК України).

За змістом глави 15 ЗК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, право користування земельною ділянкою комунальної власності реалізується через право постійного користування або право оренди.

Частина 1 статті 93 ЗК України встановлює, що право оренди земельної ділянки – це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Землекористувачі також зобов'язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт «в» частини 1 статті 96 ЗК України).

Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права (стаття 125 ЗК України).

За змістом вказаних приписів виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені і яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права. Проте враховуючи приписи частини 2 статті 120 ЗК України, не є правопорушенням відсутність у власника будинку, будівлі, споруди зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника і на якій ці будинок, будівля, споруда розташовані.

Відтак, ВП ВС вважає, що відсутні підстави застосовувати до спірних правовідносин приписи чинного законодавства України про відшкодування шкоди (збитків) власникам земельних ділянок.

Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини 1 статті 1212 ЦК України (близькі за змістом висновки сформульовано у постанові ВСУ від 12 квітня 2017 року у справі № 922/207/15).

Юрисдикційні питання, що виникають при розгляді спорів щодо стягнення збитків за користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів

Стягнення з ФОП безпідставно збережених коштів у вигляді несплаченої орендної за користування нею земельними ділянками без укладання відповідного договору оренди або наявності правовстановлюючих документів (спір між міськрадою і ФОП)

Постанова ВП ВС від 17 жовтня 2018 року, справа № 922/2972/17, провадження № 12-194гс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/77611624

Позовні вимоги мотивовані тим, що ФОП Ісик Н. М. є власником нерухомого майна, а саме: нежитлової будівлі літ. «Н-1» загальною площею 1438, 4 кв. м за адресою по вул. Заводу Комсомолець (нова назва Букова), 34 у м. Харкові та нежитлової будівлі літ. «М-1» загальною площею 934, 9 кв. м, що розташована за цією ж адресою. Зазначене нерухоме майно належить ФОП Ісик Н. М. на праві власності. При цьому вона використовує земельні ділянки, на яких розташоване це майно, без виникнення права власності, користування та державної реєстрації прав на земельні ділянки відповідно до вимог статей 125, 126 Земельного кодексу України (далі - ЗК України).

Відповідно до статті 55 Господарського кодексу України (далі - ГК України) суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Суб'єктами господарювання є: господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Згідно зі статтею 3 ГК України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями.

Водночас наявність у фізичної особи статусу суб'єкта господарювання не означає, що усі правовідносини з її участю є господарськими. Так, неодмінними ознаками господарської діяльності є сфера суспільного виробництва з метою задоволення не власних потреб виробника, а інших осіб, поєднання приватного інтересу, наприклад, в одержанні прибутку та публічних інтересів суспільства в особі широкого кола споживачів

Для встановлення факту користування відповідачем земельною ділянкою з метою здійснення господарської діяльності, суди мали встановити використання відповідачем земельних ділянок з метою реалізації господарської компетенції, здійснення прав та обов'язків у сфері суспільного виробництва.

Суди встановили, що Ісик Н. М. як фізична особа на підставі договорів купівлі - продажу придбала нежитлові приміщення, розташовані на спірних земельних ділянках за адресою: вул. Заводу Комсомолець (нова назва Букова),34 у м. Харкові; право власності на нежитлові будівлі зареєстровано за Ісик Н. М. у 2003 році, а як ФОП відповідач зареєстрована з 26 лютого 2007 року.

Суд апеляційної інстанції також з'ясував, що відповідач використовує придбані нею об'єкти нерухомості (нежитлові приміщення) для передачі в оренду за договорами, в яких виступає, як фізична особа; з доходів, отриманих від оренди майна, відповідач сплачує податок на доходи фізичних осіб, а також сплачує як фізична особа - власник нерухомого майна податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, та земельний податок з фізичних осіб.

Докази використання відповідачем нежитлових будівель та земельних ділянок у господарській діяльності у матеріалах справи - відсутні.

Відтак суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку, що спірні правовідносини з позивачем стосовно фактичного використання відповідачем земельної ділянки без оформлення належним чином такого використання не мають ознак господарських.

Передання в оренду земельних ділянок комунальної власності громадянам у разі розташування на цих ділянках об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд), які перебувають у їх власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 123 ЗК України (частина третя статті 124 цього Кодексу).

Надання земельних ділянок комунальної власності в користування здійснюється на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, зокрема, у разі формування нової земельної ділянки (крім поділу й об'єднання) та в інших випадках, якщо ділянка не зареєстрована в Державному земельному кадастрі, і право власності на неї не зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, без зміни меж і цільового призначення такої земельної ділянки (частина перша статі 123 ЗК України).

За змістом вказаних приписів, а також статей 120 і 125 ЗК України отримання у користування (оренду) земельної ділянки комунальної власності та вчинення дій, спрямованих на виготовлення документації із землеустрою, не залежать від наявності у фізичної особи статусу підприємця.

Наявність у відповідача статусу підприємця не свідчить про те, що він виступає у такій якості, зокрема, у правовідносинах з користування земельною ділянкою без укладення договору оренди.

Аналогічний правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц, від 27 червня 2018 року у справі № 749/230/15-ц та від 3 жовтня 2018 року у справі № 904/1182/17.

Відшкодування збитків, завданих внаслідок користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів (спір між міськрадою і ФОП)

Постанова ВП ВС від 03 жовтня 2018 року, справа № 904/1182/17, провадження № 12-195гс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/77249050

Перехід права оренди, поновлення договору оренди, користування земельною ділянкою без правових підстав, отримання у користування (оренду) земельної ділянки комунальної власності та вчинення дій, спрямованих на виготовлення документації із землеустрою, не залежать від наявності у фізичної особи статусу підприємця.

Наявність у відповідача статусу підприємця не свідчить про те, що він виступає у такій якості, зокрема, у правовідносинах з користування земельною ділянкою та у правовідносинах щодо замовлення документації із землеустрою, а спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства.

Рада звернулася до суду з позовом, в якому просить стягнути з ФОП ОСОБА_3 збитки у вигляді орендної плати, завдані використанням земельної ділянки без правовстановлюючих документів. При цьому, позивач вважає, що земельна ділянка використовується ОСОБА_3 як фізичною особою - підприємцем. Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_3 зареєстрований як фізична особа - підприємець 27 липня 2001 року.

Разом з тим, суди мали встановити факт участі відповідача у спірних відносинах саме як фізичної особи - підприємця.

Як зазначалось вище, ОСОБА_3 на підставі договору купівлі - продажу придбав у ВАТ «Будівельні матеріали та будівництво» комплекс виробничо-побутових приміщень.

У подальшому Рада ухвалила рішення про: вилучення з користування ВАТ «Будівельні матеріали та будівництво» земельної ділянки у зв'язку з відчуженням нерухомого майна; зобов'язання ОСОБА_3 оформити документи на землекористування; надання дозволу на розроблення проектів землеустрою щодо її відведення громадянину ОСОБА_3

Суди також встановили, що проекти землеустрою стосовно відведення земельної ділянки ОСОБА_3 не розроблені, тоді як на ній знаходиться об'єкт нерухомого майна, власником якого він є.

Відтак судами не встановлено, що у спірних земельних правовідносинах, зокрема, стосовно використання відповідачем земельної ділянки і забезпечення розроблення проектів землеустрою відповідач брав участь саме як фізична особа-підприємець.

Частиною другою статті 2 та статтею 80 ЗК України визначено, що суб'єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Земельні ділянки можуть передаватися в оренду, зокрема, громадянам та юридичним особам України (частина друга статті 93 ЗК України).

Отже, використання земельної ділянки фізичною особою не пов'язується з її державною реєстрацією як підприємця. Крім того, наявність такого статусу не може свідчити про те, що фізична особа - підприємець виступає у такій якості у всіх правовідносинах, зокрема і щодо використання земельної ділянки.

Суди попередніх інстанцій встановили, що відповідач придбав об'єкт нерухомості, розміщений на земельній ділянці комунальної власності, й отримав дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою для складання документів, які посвідчують право оренди на цю земельну ділянку.

Відповідно до частини другої статті 120 ЗК України якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то в разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. Поновлення договору оренди землі регулюється статтею 20 Закону України «Про оренду землі».

За змістом вказаних приписів перехід права оренди, поновлення договору оренди, користування земельною ділянкою без правових підстав, отримання у користування (оренду) земельної ділянки комунальної власності та вчинення дій, спрямованих на виготовлення документації із землеустрою, не залежать від наявності у фізичної особи статусу підприємця.

Аналогічний правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц та від 27 червня 2018 року у справі № 749/230/15-ц.

За вказаних обставин Велика Палата Верховного Суду погоджується з викладеними у касаційній скарзі доводами та вважає помилковими висновки судів першої й апеляційної інстанцій щодо наявності підстав для розгляду справи за правилами господарського судочинства.

З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства. При цьому помилковими є висновки місцевого й апеляційного господарських судів про те,що справа підлягає розгляду у порядку господарського судочинства лише тому, що ОСОБА_3 з 27 липня 2001 року є фізичною особою-підприємцем.

Відшкодування збитків, завданих внаслідок користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів (спір між міськрадою і ФОП)

Постанова ВП ВС від 27 червня 2018 року, справа № 749/230/15-ц, провадження № 14-214цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75100022

Прокурор звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з відповідача збитки у вигляді упущеної вигоди, завдані використанням земельної ділянки без правовстановлюючих документів.

Для встановлення факту користування відповідачем земельною ділянкою з метою здійснення господарської, зокрема підприємницької, діяльності суди мали встановити факт здійснення відповідачем як ФОП на цій земельній ділянці діяльності, спрямованої на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру.

Частиною 2 статті 2 ЗК України визначено, що суб'єктами земельних відносин є: громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. А відповідно до частини 2 статті 93 ЗК України земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

Отже, надання в оренду земельної ділянки фізичній особі не пов'язується з її державною реєстрацією як підприємця. Крім того, наявність такого статусу не може свідчити про те, що з моменту державної реєстрації ФОП вона виступає в такій якості у всіх правовідносинах, зокрема і щодо набуття в оренду земельної ділянки.

Суди встановили, що відповідач як фізична особа, а не як суб'єкт господарювання, придбала об'єкти нерухомості, розміщені на земельній ділянці комунальної власності, й отримала дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, які посвідчують право оренди на цю земельну ділянку.

Встановлені судами факти притягнення відповідача як ФОП до адміністративної відповідальності за порушення земельного законодавства не впливають на визначення юрисдикції, в якій має бути вирішений цей спір, оскільки суди не встановили факт здійснення відповідачем як суб'єктом господарювання підприємницької діяльності на земельній ділянці.

Наявність у рішенні міськради від 08 червня 2011 року вказівки на те, що дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою надається відповідачу для комерційного використання земельної ділянки, не може свідчити про її фактичне використання відповідачем як ФОП для зайняття господарською діяльністю з метою одержання прибутку.

Відтак, за відсутності встановлених судами обставин фактичного використання відповідачем земельної ділянки для здійснення господарської діяльності в якості підприємця ВП ВС погоджується з викладеними у касаційній скарзі доводами прокурора та вважає помилковими висновки судів першої й апеляційної інстанцій щодо наявності підстав для розгляду справи за правилами господарського судочинства.

Стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати

Постанова ВП ВС від 12 червня 2018 року, справа № 922/3204/17, провадження № 12-133гс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74809485

Частиною 2 статті 2 ЗК України визначено, що суб'єктами земельних відносин є: громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Відповідно до статті 80 ЗК України суб'єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, – на землі державної власності.

ЦПК України у редакції, чинній на час звернення ради з даним позовом та на час розгляду справи у суді першої інстанції, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина 1 статті 15).

ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції та на час її розгляду ВП ВС, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина 1 статті 19).

ГПК України у редакції, чинній на час звернення ради з даним позовом та на час розгляду справи у суді першої інстанції, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, а також спорів, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів (пункти 1, 6 частини 2 статті 12).

Відповідно до статті 3 ГК України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва – підприємцями.

Відповідно до статей 319 та 320 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, у тому числі для здійснення підприємницької діяльності. Здавання в оренду власного нерухомого майна нежитлового призначення може здійснюватися фізичними особами як у межах підприємницької діяльності, так і поза нею. Відтак, фізична особа може користуватися земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт нерухомості нежитлового призначення, з різними цілями – як пов'язаними зі здійсненням нею господарської діяльності, так і ні. Користування такою земельною ділянкою не свідчить про господарський характер відносин. Відповідний висновок міститься у постанові ВП ВС від 13 березня 2018 року у справі № 306/2004/15-ц.

Для встановлення факту користування земельною ділянкою з метою здійснення господарської чи підприємницької діяльності позивач мав довести суду факт здійснення ФОП певної господарської діяльності на цій земельній ділянці (виготовлення і реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг з метою отримання прибутку).

Позивач вважає, що земельна ділянка використовується ОСОБА_1 у комерційних цілях як ФОП. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 зареєстрована як ФОП 29 червня 1998 року, основними видами її діяльності є надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна.

Основним доводом господарського суду апеляційної інстанції при закритті провадження у справі зазначено ту обставину, що ОСОБА_1 користувалася земельною ділянкою як фізична особа, а радою неправомірно подано позов до ОСОБА_1 як до ФОП. При цьому апеляційний господарський суд послався на витяг із додатку 1 до рішення міськради «Про надання юридичним та фізичним особам у користування земельних ділянок для експлуатації й обслуговування будівель і споруд» від 27 жовтня 2010 року, яким ОСОБА_1 надано в оренду строком до 01 жовтня 2015 року земельну ділянку площею 0,4169 га за рахунок земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення за АДРЕСА_1 для експлуатації й обслуговування нежитлової будівлі. Дані обставини свідчать про використання земельної ділянки у строк до 01 жовтня 2015 року ОСОБА_1 як фізичною особою.

ВП ВС погоджується з висновками господарського суду апеляційної інстанції про те, що належних доказів, що підтверджують використання спірної земельної ділянки відповідачем у комерційних цілях, суду позивачем не надано і що відповідач набула у спірних правовідносинах цивільних прав на користування земельною ділянкою, без якої існування будівлі та її використання є неможливим, як фізична особа – суб'єкт земельних відносин.

З огляду на викладене ВП ВС вважає помилковим висновок місцевого господарського суду про те, що справа підлягає розгляду у порядку господарського судочинства лише тому, що ОСОБА_1 із 29 червня 1998 року є ФОП. Належних доказів того, що ОСОБА_1 використовує земельну ділянку з комерційною метою як ФОП, суду позивачем не надано.

Відтак, ВП ВС доходить висновку, що спір підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, про що правильно вказано апеляційним господарським судом та закрито у зв'язку з цим провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 231 ГПК України, оскільки спір не підлягає вирішенню у порядку господарського судочинства.

Стягнення збитків, заподіяних власнику/користувачеві земельної ділянки через неможливість користування нею

Усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, відшкодування збитків та звільнення від сплати орендної плати (у зв'язку з незаконною передачею орендованої позивачем земельної ділянки іншій особі)

Постанова ВП ВС від 16 січня 2019 року, справа № 388/1241/15-ц, провадження № 14-572цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79250497

Позов, заявлений про солідарне відшкодування шкоди з фізичної особи та юридичної особи з посиланням на те, що шкоду заподіяно їх взаємопов'язаними сукупними діями, у тому вирішення за правилами різних видів судочинства однорідних вимог до відповідачів не сприятиме всебічності та повноті його розгляду.

СВК «Боківський» зазначав, що 3 січня 2010 року між ним та ОСОБА_3 було укладено договір оренди належної останній земельної ділянки площею 6,49 га, розташованої на території Кіровської сільської ради Долинського району Кіровоградської області, строком на 10 років. Вказаний договір оренди землі є чинним, ніким не оспорений, його державну реєстрацію не скасовано.

У жовтні 2013 року, незважаючи на існування зазначеного договору оренди, ОСОБА_3 передала спірну земельну ділянку в оренду ТОВ «Інтерагроком-К» за договором оренди від 10 жовтня 2013 року, у зв'язку з чим державним реєстратором реєстраційної служби Долинського районного управління юстиції в Кіровоградській області зроблено запис про реєстрацію права оренди у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

У подальшому вказану реєстрацію права оренди земельної ділянки на підставі постанови Кіровоградського окружного адміністративного суду від 29 травня 2014 року скасовано.

Оскільки відповідачі, знаючи про чинність договору оренди від 3 січня 2010 року, здійснили культивацію земельної ділянки та знищили посіви, СВК «Боківський» просив зобов'язати ОСОБА_3 та ТОВ «Інтерагроком-К» не чинити йому перешкод у користуванні земельною ділянкою, стягнути з них солідарно 23 тис. 380 грн 75 коп. на відшкодування заподіяних у зв'язку зі знищенням посівів збитків, а також звільнити від сплати орендної плати за 2015 рік у зв'язку з неможливістю в цей період користуватися орендованою земельною ділянкою.

Отже, суди установили, що з позовом до суду звернулася юридична особа - СВК «Боківський» про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та відшкодування шкоди з фізичної особи ОСОБА_3 та юридичної особи ТОВ «Інтерагроком-К» солідарно, посилаючись на те, що шкоду заподіяно їх взаємопов'язаними сукупними діями.

Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти та об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.

Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Вирішення за правилами різних видів судочинства однорідних вимог до відповідачів не сприятиме зазначеному.

З огляду на викладене суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі в частині вимог до ТОВ «Інтерагроком-К», дійшов помилкового висновку про те, що спір в цій частині належить до компетенції господарських судів.

Стягнення збитків, завданих унаслідок використання земельної ділянки без сплати земельного податку

Стягнення збитків, завданих унаслідок використання земельної ділянки без сплати земельного податку, в сумі 199 570,32 грн за період з 01 березня 2014 року по 01 листопада 2016 року

Постанова ВП ВС від 20 вересня 2018 року, справа № 925/230/17ц, провадження № 12-188гс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/77848741

Спір у цій справі по-перше, фактично є спором про стягнення земельного податку, порядок стягнення якого прямо регламентовано податковим законодавством, і позивач не має повноважень звертатися до суду з такими вимогами та є неналежним позивачем; по-друге, Рада як уповноважена власником землі особа могла б звернутися до суду з вимогами про повернення відповідачем несплачених ним грошових коштів за користування земельною ділянкою, але лише за період, коли право користування землею не було оформлено, і лише про стягнення безпідставно збережених грошових коштів, а не збитків.

2. ТОВ «Флєр» є суб'єктом господарювання та постійним землекористувачем земельної ділянки з кадастровим номером 7110500000:06:001:0029, площею 4,1974 га, що розташована в м. Сміла Черкаської області на вул. Енергетичній, 1 (далі - земельна ділянка), на підставі державного акта на право постійного користування землею від 22 грудня 2001 року, зареєстрованого за № 69 серії І-ЧР № 000354.

3. Зазначене вище також підтверджується довідкою Управління Держгеокадастру у Смілянському районі від 19 липня 2016 року № 31-28-05-2794/15-16.

4. З витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 11 жовтня 2016 року вбачається, що зазначена земельна ділянка відноситься до земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Дата державної реєстрації земельної ділянки - 22 грудня 2001 року.

5. Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 11 січня 2017 року за адресою: м. Сміла Черкаської області, вул. Енергетична, 1 розташований комплекс нежитлових будівель, що належить на праві власності ТОВ «Флєр».

6. Відповідно до інформації Смілянської ОДПІ ГУ ДФС у Черкаській області ТОВ «Флєр» за 2011 - 2016 роки плати за землю не вносило. При цьому, як установив суд першої інстанції, відповідач не зареєстрований у Смілянській ДПІ як платник податку на землю за використання зазначеної земельної ділянки.

7. З матеріалів справи вбачається, що рішенням виконавчого комітету Ради від 21 січня 2016 року № 21 утворено комісію з визначення розміру збитків по платі за землю. Цією комісією складено акт від 08 грудня 2016 року, яким визначено розмір збитків по платі за землю за вказану земельну ділянку, яка знаходиться у постійному користуванні ТОВ «Флєр».

25. Як установили суди попередніх інстанцій, відповідач є постійним землекористувачем земельної ділянки на підставі державного акта на право постійного користування землею.

26. Згідно з підпунктом 269.1.2 пункту 269.1 статті 269 ПК України в редакції, чинній на момент звернення позивача до суду, землекористувачі є платниками земельного податку. Земельний податок - це обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів (підпункт 14.1.72 пункту 14.1 статті 14 цього Кодексу).

27. Об'єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні (підпункт 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 ПК України). Підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру (підпункт 286.1 статті 286 ПК України).

28. За вимогами пункту 287.1 статті 287 ПК України землекористувачі сплачують плату за землю (в т.ч. земельний податок) з дня виникнення права користування земельною ділянкою.

29. Згідно зі статтями 125 та 126 ЗК України в редакції, чинній на момент звернення позивача до суду, право постійного користування земельною ділянкою виникає з моменту державної реєстрації такого права в порядку, передбаченому Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

30. Виходячи з наведеного, а також ураховуючи те, що право постійно користування земельною ділянкою вже зареєстровано за відповідачем, що підтверджується державним актом на право постійного користування землею, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що з часу державної реєстрації такого права у відповідача виник обов'язок сплачувати земельний податок. Водночас, як виходить із матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, із часу оформлення відповідачем права постійного користування земельною ділянкою та до часу звернення позивача до суду ТОВ «Флєр» земельний податок не сплачував.

31. Рада, встановивши факт несплати відповідачем земельного податку та звертаючись до суду з відповідним позовом, виходила з того, що вона має право вимагати з відповідача неотриманий нею як уповноваженою власником земельної ділянки особою дохід у вигляді земельного податку як збитки.

32. Водночас законодавство прямо передбачає суб'єктів владних повноважень, які мають виключне право звертатися до суду про стягнення податків (в т.ч. земельного податку), натомість Рада не є таким суб'єктом.

33. Як уже зазначено вище, відповідач як особа, що має зареєстроване право постійного користування земельною ділянкою, з моменту реєстрації такого права має обов'язок сплачувати плату за землю у вигляді земельного податку. Згідно з підпунктом 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 ПК України плата за землю - це обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

34. Тобто земельний податок є формою плати за землю та входить до складу податку на майно. Відповідно до підпункту 10.1.1 пункту 10.1 статті 10 ПК України податок на майно відноситься до місцевих податків. Отже, зобов'язання відповідача сплачувати земельний податок є податковим зобов'язанням.

35. Згідно з пунктом 41.2 статті 41 ПК України органами стягнення є виключно контролюючі органи, уповноважені здійснювати заходи щодо забезпечення погашення податкового боргу та недоїмки зі сплати єдиного внеску у межах повноважень, а також державні виконавці у межах своїх повноважень.

36. Відповідно до пункту 41.1 статті 41 ПК України контролюючими органами є органи доходів і зборів - центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування єдиної державної податкової, державної митної політики в частині адміністрування податків і зборів, митних платежів та реалізує державну податкову, державну митну політику, забезпечує формування та реалізацію державної політики з адміністрування єдиного внеску, забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями при застосуванні податкового та митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску, його територіальні органи.

37. Згідно із законодавством таким органом доходів і зборів є ДФС та її територіальні органи (пункту 1 Положення про Державну фіскальну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 року № 236.

38. Відповідно до статті 191 ПК України контролюючі органи здійснюють адміністрування податків, зборів, платежів, у тому числі проводять відповідно до законодавства перевірки та звірки платників податків, звертаються до суду у випадках, передбачених законом. Контролюючі органи мають право звертатися до суду щодо нарахування та сплати податкових зобов'язань (підпункт 20.1.36 пункту 20.1 статті 20 ПК України).

39. Велика Палата Верховного Суду підкреслює, що збитки та земельний податок є різними за правовою природою зобов'язаннями. Обов'язок особи відшкодувати збитки виникає з деліктних правовідносин та є фактично заходом відповідальності за вчинене особою правопорушення. Натомість земельний податок - це плата за землю у складі податку на майно, обов'язок сплатити який виникає не внаслідок вчиненого особою правопорушення, а поза межами деліктних правовідносин - у межах існуючих податкових зобов'язань, які прямо передбачені законом та виникають унаслідок виникнення в особи права постійного користування земельною ділянкою.

40. У користувача земельної ділянки обов'язок сплатити земельний податок та відповідно податкові правовідносини виникають лише після реєстрації за такою особою права користування земельною ділянкою. І в такому разі належним способом захисту є стягнення земельного податку, а не збитків, як у цій справі. Близький за змістом висновок сформульовано у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04 червня 2018 року у справі № 922/3702/16.

41. З урахування наведеного, виходячи з установленого судами попередніх інстанцій факту державної реєстрації відповідачем права постійного користування земельною ділянкою, належним способом захисту є стягнення земельного податку, а не збитків, а належним позивачем має бути орган доходів і зборів, а не міська рада як уповноважена власником землі особа.

42. Водночас Рада не довела і не могла довести порушення своїх прав у вигляді спричинення збитків, оскільки у відповідача протягом спірного періоду існував лише обов'язок сплатити земельний податок. Зазначене є підставою для відмови в позові. При цьому вимоги про стягнення несплаченого ТОВ «Флєр» земельного податку може заявити виключно контролюючий орган - уповноважений орган доходів у порядку адміністративного судочинства.

43. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що позивач міг би звернутися до суду з вимогою про повернення Раді несплачених відповідачем коштів за користування землею, але лише за період безпідставного користування відповідачем земельною ділянкою - до часу належного оформлення ним права користування. При цьому, позивач міг би звернутися про стягнення безпідставно збережених грошових коштів (у порядку статті 1212 ЦК України), а не збитків (у порядку глав 82 і 83 ЦК України), які є різними за своєю правовою природою грошовими зобов'язаннями.

44. Так, у спорах про стягнення грошових коштів за користування земельною ділянкою до моменту оформлення особою права користування такою земельною ділянкою власник має право на отримання безпідставно збережених грошових коштів у порядку статті 1212 ЦК України, а не відшкодування збитків. Тобто в такому разі суд виходить з того, що фактичний користувач земельної ділянки без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе грошові кошти, які мав заплатити за користування нею. Отже, зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України. Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц.

45. У зазначеній вище постанові Верховний Суд обґрунтовує свій висновок тим, що право на відшкодування збитків виникає в особи в деліктних зобов'язаннях, де вина заподіювача збитків є обов'язковим елементом настання відповідальності. Відносини щодо повернення безпідставно збережених грошових коштів чи майна є кондикційними, в яких вина не має значення, важливим є лише факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

46. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір у цій справі:

по-перше, фактично є спором про стягнення земельного податку, порядок стягнення якого прямо регламентовано податковим законодавством, і позивач не має повноважень звертатися до суду з такими вимогами та є неналежним позивачем;

по-друге, Рада як уповноважена власником землі особа могла б звернутися до суду з вимогами про повернення відповідачем несплачених ним грошових коштів за користування земельною ділянкою, але лише за період, коли право користування землею не було оформлено, і лише про стягнення безпідставно збережених грошових коштів, а не збитків.

47. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що підстави для задоволення позову Ради відсутні, оскільки позивач не довів, що заявлена ним до стягнення сума є збитками.

Спори, пов'язані із правом постійного користування земельною ділянкою

Первісний позов: зобов'язання відповідача (університети) повернути позивачас самовільно зайняті земельні ділянки, усунути перешкоди в користуванні спірними земельними ділянками шляхом демонтажу паркану, якими відгороджено землі загального користування, що є частиною проїзду

Зустрічний позов: визнання за університетом право постійного користування земельною ділянкою; визнання недійсними рішення селищної ради на підставі яких спірні земельні ділянки надано у власність та видано державні акти про право власності на ці земельні ділянки

Постанова ВП ВС від 12 грудня 2018 року, справа № 372/5635/13-ц, провадження № 14-122цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78977429

Визнання за позивачем права постійного користування на земельну ділянку не відповідає вимогам статей 92, 116, 125, 126 пунктів 1 і 7 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, оскільки суд не може підміняти собою інші органи, уповноважені законом вирішувати питання про оформлення прав землекористування, позивач не позбавлений можливості вирішити це питання в установленому законом порядку.

Оскільки відповідно до пунктів 1, 7 розділу X «Перехідні положення» ЗК України право користування земельною ділянкою зберігається до його належного переоформлення, то питання про користування чужою земельною ділянкою (у тому числі про встановлення права проходу та проїзду через неї) має вирішуватись на підставі норм матеріального права, які відповідають цим правовідносинам, а не шляхом зобов'язання усунути перешкоди.

На обґрунтування первісного позову позивачі зазначили, що у 2010 році звернулися до Козинської селищної ради Обухівського району Київської області (далі - Козинська селищна рада) із клопотаннями про надання їм у власність земельних ділянок у межах смт Козин Обухівського району Київської області. Рішеннями Козинської селищної ради від 31 травня 2010 року № 18/17 та № 18/19 їм надано дозвіл на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність. На підставі розроблених проектів відведення затверджено проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передано у власність ОСОБА_10 земельну ділянку площею 1,6441 га, а ОСОБА_7 - площею 1,7014 га. На вказані земельні ділянки видано державні акти. У результаті поділу та зміни цільового призначення земельних ділянок ОСОБА_10 належать земельні ділянки площею 0,8 га (кадастровий номер НОМЕР_4) та 0,8441 га (кадастровий номер НОМЕР_1), а ОСОБА_7 - площею 1 га (кадастровий номер НОМЕР_3) і 0,7015 га (кадастровий номер НОМЕР_2).

НМУ імені О. О.Богомольця мав право постійного користування земельною ділянкою площею 10 га на підставі розпорядження Обухівської районної державної адміністрації Київської області (далі - Обухівська РДА) від 10 вересня 2002 року № 401 «Про затвердження проекту відведення земельної ділянки НМУ імені О. О. Богомольця та надання її в постійне користування під розміщенняспортивно-оздоровчого табору «Медик» (далі - СОТ «Медик»). Постановою Вищого господарського суду України від 1 жовтня 2010 року визнано недійсним зазначене розпорядження, а земельну ділянку площею 10 га повернуто до земель запасу Козинської селищної ради. Позивачі посилались на те, що НМУ імені О. О. Богомольця користується земельною ділянкою без достатніх правових підстав, чим порушує їх права як власників земельних ділянок.

У жовтні 2013 року НМУ імені О. О. Богомольця звернувся до суду із зустрічним позовом та, остаточно уточнивши свої вимоги, просив: визнати за університетом право постійного користування земельною ділянкою площею 8 га, розташованою на території Козинської селищної ради, яку було надано відповідно до рішень виконавчого комітету Київської обласної ради від 7 вересня 1957 року № 640 та від 31 січня 1959 року № 85; визнати недійсними рішення Козинської селищної ради від 30 жовтня 2010 року № 5/11 і № 5/12, від 17 лютого 2012 року № 11/1 і № 11/2, на підставі яких ОСОБА_6 та ОСОБА_7 надано у власність земельні ділянки та видано державні акти про право власності на ці земельні ділянки.

На обґрунтування позовних вимог НМУ імені О. О. Богомольця зазначав, що в 1957-1959 роках Київському медичному інституту (який на сьогодні має назву НМУ імені О. О.Богомольця) для розміщення спортивно-оздоровчого табору відведено земельну ділянку в Обухівському районі Київської області на підставі рішень виконкому Київської обласної ради. На цій ділянці побудовано комплекс студентського спортивно-оздоровчого табору, який діє безперервно й наразі. Зазначена земельна ділянка використовується університетом як добросовісним користувачем за цільовим призначенням безперервно протягом багатьох років, підтримується в належному стані, огороджена парканом, на ній розташовано понад сотню будівель спортивно-оздоровчого призначення. Передачуземельних ділянок у власністьОСОБА_6 та ОСОБА_7 було здійснено з порушенням вимог земельного законодавства, що призвело до порушень прав університету як землекористувача.

Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Відповідно до статті 125 ЗК України право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникають після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Згідно із частиною 4 статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, їх рівність перед законом. Основний Закон України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю відповідно до закону.

У пункті 6 розділу «Перехідні положення» ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

Проте обов'язок переоформлення права користування земельною ділянкою, який міститься у пункті 6 розділу «Перехідні положення» ЗК України, визнаний неконституційним Рішенням Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005. Зазначено, що ЗК УРСР 1970 року встановлював безстрокове і тимчасове користування землею. Поняття користування землею у ЗК УРСР 1990 року поряд з постійним передбачало тимчасове користування.

ЗК України визначив право постійного користування земельною ділянкою як право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку, проте не надав визначення праву тимчасового користування, яке продовжує існувати на підставі рішень, прийнятих у відповідності до вимог чинного на той час законодавства.

Суб'єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, Кодексом та іншими законами України, що регулюють земельні відносини. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт. Чинний ЗК України серед підстав набуття права на землю громадянами та юридичними особами не називає оформлення чи переоформлення прав на земельні ділянки. Крім того, право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з чинними нормативно-правовими актами до набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» визнаються державою.

Згідно з пунктом 5 Постанови Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1990 року № 562-ХІІ «Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР» громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними в установленому порядку прав власності на землю або землекористування.

Аналогічне положення міститься в пунктах 1 і 7 розділу X «Перехідні положення» ЗК України.

Оскільки законодавство, чинне на час надання у користування НМУ імені О. О. Богомольцяземельної ділянки, не визначало момент, з якого особа набувала прав землекористування, то право користування земельною ділянкою в нього виникло на підставі рішень виконавчого комітету Київської обласної ради депутатів трудящих від 7 вересня 1957 року № 640 та від 31 січня 1959 року № 85. Прийнятими у подальшому Земельними кодексами (1970 року, 1990 року) було встановлено, що право власності та право користування земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельних ділянок на місцевості та видачі документа (державного акту), що посвічує відповідне право. З урахуванням принципу дії законів у часі, вказані нормативно-правові акти поширювали свою дію на відносини, що виникли після набрання ними чинності. Як ЗК УРСР 1970 року, так і ЗК УРСР 1990 року серед підстав припинення прав користування земельними ділянками не передбачали неоформлення або непереоформлення раніше наданих прав.

З матеріалів справи, яка переглядається, убачається, що НМУ імені О. О. Богомольця набув право користування спірною земельною ділянкою на підставі рішень, прийнятих у 1957-1959 роках, які не скасовані, земельна ділянка в установленому законом порядку з користування університету не вилучалась, права користування нею в установленому законом порядку університет не позбавлений.

Отже, право користування земельною ділянкою зберігається за НМУ імені О. О. Богомольця до його належного переоформлення.

Ураховуючи викладене, наведений в мотивувальній частині рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій висновок про те, що в університету не виникло право користування земельними ділянками, оскільки жодних правовстановлюючих документів про право користування землею йому не видавалося, а рішення виконавчого комітету Київської обласної ради від 7 вересня 1957 року № 640 та від 31 січня 1959 року № 85 не були реалізовані - є помилковим.

Разом із тим, визнання за НМУ імені О.О. Богомольця права постійного користування на земельну ділянку площею 8,0 га, розташовану на території Козинської селищної ради не відповідає вимогам статей 92, 116, 125, 126 пунктів 1 і 7 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, оскільки суд не може підміняти собою інші органи, уповноважені законом вирішувати питання про оформлення прав землекористування, НМУ імені О. О. Богомольця не позбавлений можливості вирішити це питання в установленому законом порядку.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_10., ОСОБА_7про усунення перешкод в користуванні належними їм ділянками шляхом зобов'язання університету знести секції паркану, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з положень частини другої статті 152 ЗК України, якою установлено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Частиною третьою статті 152 ЗК України встановлено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Встановивши, що всупереч статті 61 ЦПК України ОСОБА_10, ОСОБА_7 не надали доказів на підтвердження відсутності проїзду до їх земельних ділянок, та що НМУ імені О.О. Богомольця користується земельними ділянками, на яких розташований спортивний табір, на підставі рішень, прийнятих у 1957, 1959 роках, а ОСОБА_6, ОСОБА_7 набули права власності на належні їм земельні ділянки на підставі рішень, прийнятих у 2010 році, не встановив причинно-наслідковий зв'язок між діями НМУ імені О.О. Богомольця і перешкодами, що виникли в ОСОБА_6, ОСОБА_7

Оскільки відповідно до пунктів 1, 7 розділу X «Перехідні положення» ЗК України право користування земельною ділянкою зберігається за НМУ імені О. О. Богомольця до його належного переоформлення, то питання про користування чужою земельною ділянкою (у тому числі про встановлення права проходу та проїзду через неї) має вирішуватись на підставі норм матеріального права, які відповідають цим правовідносинам, а не шляхом зобов'язання усунути перешкоди.

Ураховуючи викладене, рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій в частині вирішення позову ОСОБА_6, ОСОБА_7 до НМУ ім. О. О. Богомольця про усунення перешкод у користуванні майном шляхом знесення секцій паркану підлягають скасуванню, з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позову згідно з підпунктом «а» пункту 2 частини другої статті 360-4 ЦПК України у редакції до набрання чинності Законом № 2147/VIII.

Припинення права постійного користування ПАТ земельною ділянкою; скасування акта про надання в користування вказаної земельної ділянки; зобов'язання відповідачів передати спірну земельну ділянку за актом приймання-передачі Міськраді та про визнання недійсним договору суперфіцію

Постанова ВП ВС від 06 листопада 2018 року, справа № 914/2298/17, провадження № 12-177гс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78497149

Для правильного вирішення спору про визнаня недійсним договору суперфіцію слід враховувати, що належним чином установлені правовий титул, на підставі якого використовується земельна ділянка, а також цільове призначення цієї земельної ділянки визначають обсяг і характер прав та обов'язків землекористувача щодо використання земельної ділянки.

1.2. Позовні вимоги мотивовані доводами про неправомірність перебування у постійному користуванні відповідача спірної земельної ділянки, враховуючи визначений статтею 92 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) перелік юридичних осіб, що набувають право постійного користування земельною ділянкою; недотримання користувачем вимог, передбачених пунктом 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України; наявність підстав для припинення права користування земельною ділянкою, передбачених пунктами «ґ» та «д» частини першої статті 141 ЗК України, у зв'язку із використанням земельної ділянки не за цільовим призначенням і наявністю у ПАТ «Дрогобицький завод автомобільних кранів» заборгованості з оплати за землю. Позивач вказав, що договір суперфіцію від 15 червня 2015 року, укладений відповідачами без залучення власника земельної ділянки не уповноваженим належним чином суперфіціаром, суперечить приписам статті 102-1 ЗК України, статті 413 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та оформлений з порушенням приписів статті 209 ЦК України.

7.19. Правовідносини щодо володіння, користування і розпорядження землею, обсяг прав та обов'язків власника та постійного користувача земельної ділянки, наслідки порушення порядку та умов використання земельної ділянки регулюються, зокрема, приписами ЗК України, а також прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами.

7.20. Підстави припинення права користування земельною ділянкою передбачено статтею 141 ЗК України (тут і далі - в редакції, чинній на час звернення з позовом), і такими підставами є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

7.21. Глава 15 ЗК України передбачає можливість користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, на підставі права постійного користування або на підставі права оренди.

7.22. Згідно з частиною першою статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

7.23. Статтею 95 ЗК України встановлено права землекористувачів, якими визначено, що землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право: а) самостійно господарювати на землі; б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

7.24. Водночас відповідно до частини першої статті 96 ЗК України землекористувачі зобов'язані: а) забезпечувати використання землі за цільовим призначенням та за свій рахунок приводити її у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком випадків незаконної зміни рельєфу не власником такої земельної ділянки; б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; в) своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату; г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; е) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

7.25. Стаття 19 ЗК України передбачає поділ земель на категорії за їх основним цільовим призначенням; за основним цільовим призначенням виокремлено таку категорію земель, як землі житлової та громадської забудови. Такими землями є земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування (стаття 38 цього Кодексу).

7.26. За частинами першою та другою статті 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення. Зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

7.27. Разом з тим частина п'ята статті 20 ЗК України передбачає, що види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою.

7.28. Звертаючись із позовом, Міськрада наголошувала на тому, що правовий титул постійного землекористувача не надає ПАТ «Дрогобицький завод автомобільних кранів» право укладати з іншими особами договір суперфіцію для будівництва та обслуговування нежитлового приміщення та тим самим самостійно змінювати цільове призначення земельної ділянки. Наслідком порушення, на думку позивача, ПАТ «Дрогобицький завод автомобільних кранів» обумовленого законодавством порядку користування земельною ділянкою та невиконання ним обов'язку оплачувати використання земельної ділянки є припинення права постійного користування.

7.29. Для правильного вирішення такого спору слід враховувати, що належним чином установлені правовий титул, на підставі якого використовується земельна ділянка, а також цільове призначення цієї земельної ділянки визначають обсяг і характер прав та обов'язків землекористувача щодо використання земельної ділянки.

7.30. Суди попередніх інстанцій, визначаючи правовий титул та обсяг прав і обов'язків ПАТ «Дрогобицький завод автомобільних кранів», не врахували, що згідно із частиною першою статті 116 ЗК України (в редакції, чинній на час прийняття ухвали Міськради ХХІІІ сесії четвертого демократичного скликання від 28 грудня 2004 року № 426) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

7.31. Однак за змістом ухвали Міськради ХХІІІ сесії четвертого демократичного скликання від 28 грудня 2004 року № 426 «Про затвердження матеріалів інвентаризації земель» ця ухвала прийнята відповідно до статей 12 та 186 ЗК України і пункту 34 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та відповідно нею затверджені матеріали по інвентаризації земельних ділянок, зокрема пунктом 1.5 ухвали - Відкритому акціонерному товариству «Дрогобицький завод автомобільних кранів» (правонаступником якого є ПАТ «Дрогобицький завод автомобільних кранів») по земельній ділянці площею 13 287 кв. м. за адресою на АДРЕСА_1 надані вказівки міському управлінню земельних ресурсів внести відповідні зміни в земельно-облікову документацію по матеріалах інвентаризації.

7.32. Доказів та відомостей щодо використання Міськрадою 28 грудня 2004 року інших повноважень, здійснення нею розпорядження відповідною земельною ділянкою на користь ПАТ «Дрогобицький завод автомобільних кранів» відповідно до статті 116 ЗК України суди не навели і не взяли до уваги законодавчі обмеження в переліку осіб, які можуть набути прав постійного землекористувача, на що посилався позивач.

7.33. Водночас Інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна № 95895395 містить запис про підставу виникнення у ПАТ «Дрогобицький завод автомобільних кранів» права постійного користування - рішення органу місцевого самоврядування, серія та номер: 402, виданий 3 жовтня 1974 року, видавник: Виконавчий комітет Дрогобицької районної ради трудящих (т. 1, а. с. 23, номер запису: 11381200).

7.34. Відповідні обставини та матеріали справи щодо підстав та умов надання земельної ділянки в постійне користування суди не перевірили, не врахували під час прийняття рішення у справі.

7.35. Також суди залишили поза увагою, що відповідно до частини першої статті 102-1 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до ЦК України.

7.36. Згідно із частиною першою статті 413 ЦK України власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (суперфіцій). Таке право виникає на підставі договору або заповіту.

7.37. Суди попередніх інстанцій встановили, що спірний договір суперфіцію ПАТ «Дрогобицький завод автомобільних кранів» уклав щодо земельної ділянки, власником якої він не є, і з метою будівництва та експлуатації на ній нежитлового приміщення, необхідного суперфіціарію (підприємцю) для здійснення своєї господарської діяльності.

7.38. Однак судові рішення не містять жодних встановлених на підставі належних та допустимих доказів обставин справи, з яких би вбачалося право ПАТ «Дрогобицький завод автомобільних кранів» здійснювати повноваження з розпорядження спірною земельною ділянкою, зокрема, шляхом її передачі в користування іншій особі.

7.39. Також суди не з'ясували, який саме об'єкт, необхідний йому для здійснення господарської діяльності, має на меті звести суперфіціарій і жодним чином не підтвердили свої висновки, як і взяті ними до уваги доводи відповідачів, що таке будівництво матиме ознаки громадської забудови в розумінні статті 38 ЗК України і зміна цільового призначення земельної ділянки не відбудеться.

8.4. Оскільки юрисдикційна належність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу сторін спору та предмета позовних вимог, суди неправильно визначили, що позов в частині заявлених вимог до ФОП підлягає припиненню відповідно до вимог статей 1, 21 та в порядку пункту 1 частини першої статті 80 ГПК України в редакції, чинній на момент звернення з позовом.

8.5. Відтак висновки судів про припинення провадження у справі в цій частині вимог є необґрунтованими і спір у цій частині суди відповідно до вимог законодавства не вирішили.

8.6. Також, як вказано вище, суди встановили обставини справи, які є суттєвими для вирішення цього спору, на підставі доказів, зміст яких не відповідає встановленим судами обставинам справи, натомість не з'ясували та не перевірили момент та підстави набуття ПАТ «Дрогобицький завод автомобільних кранів» права на спірну земельну ділянку відповідно до даних, які містяться у матеріалах справи.

Визнання недійсним частини рішення, яким визнано комунальною власністю територіальної громади землі, включені до меж цього населеного пункту рішенням районної ради (позивач вважає себе постійним користувачем відповідної земельної ділянки)

Постанова ВП ВС від 26 червня 2018 року, справа № 902/517/17, провадження № 12-78гс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75241913

Позов обґрунтовано тим, що земельна ділянка загальною площею 474,6783 га, до якої належать зокрема й спірні землі, відноситься до земель сільськогосподарського призначення, перебувала в постійному користуванні державної установи (Університету), а тому, незважаючи на своє місцезнаходження, така ділянка є державною власністю та не могла бути передана в комунальну власність.

За змістом статті 14 Конституції України, з якою кореспондуються приписи частин 1, 2 статті 373 ЦК України та статті 1 ЗК України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до частини 1 статті 78 ЗК України право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

Частиною 1 статті 92 ЗК України встановлено, що право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без установлення строку.

Згідно з частинами 1, 2 та 5 статті 7 ЗК України (в редакції, чинній на час передачі спірної земельної ділянки в постійне користування) користування землею може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку. У постійне користування земля надається радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності: громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства; сільськогосподарським підприємствам і організаціям; громадським об'єднанням; релігійним організаціям; промисловим, транспортним та іншим несільськогосподарським підприємствам, установам і організаціям; організаціям, зазначеним у статті 70 цього Кодексу для потреб оборони; для ведення лісового господарства спеціалізованим підприємствам; житловим, житлово-будівельним, гаражно-будівельним і дачно-будівельним кооперативам; спільним підприємствам, міжнародним об'єднанням і організаціям з участю українських, іноземних юридичних і фізичних осіб, підприємствам, що повністю належать іноземним інвесторам.

Право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право (частина 1 статті 22 ЗК України в редакції, чинній на час передачі спірної земельної ділянки в постійне користування).

Відповідно до частин 1 та 3 статті 23 ЗК України (в редакції, чинній на час передачі спірної земельної ділянки в постійне користування) право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними радами народних депутатів. Форми державних актів затверджуються Верховною Радою України.

Згідно з частиною 1 статті 125 та частиною 1 статті 126 ЗК України (в редакції, чинній на час виділення дослідного господарства в самостійну юридичну особу) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України.

З наведеного вбачається, що земельна ділянка площею 1229,6 га відноситься до земель державної власності, право постійного користування якою посвідчено Станції спірним державним актом, виданим Агрономічною сільрадою народних депутатів Вінницького району Вінницької області на підставі рішення від 05 квітня 1996 року та в межах її повноважень.

ВП ВС звертає увагу на те, що законодавством передбачено відповідні підстави припинення права користування землями, зокрема й права постійного користування земельними ділянками, які належать до земель державної власності.

Так, відповідно до статті 141 ЗК України підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

Суди попередніх інстанцій не з'ясували, чи було припинено право постійного користування на спірну земельну ділянку площею 1229,6 га у Станції та її правонаступників внаслідок їх реорганізацій, не встановили обсягу майнових прав, які перейшли від Станції до ДП «Дослідне господарство Вінницької державної сільськогосподарської дослідної станції Інституту кормів Національної академії аграрних наук України» (перейменоване в подальшому в ДП «Агрономічне» та приєднане до Університету як структурний підрозділ без права юридичної особи), зокрема й стосовно зазначеної земельної ділянки, та належним чином не дослідили відповідні акти приймання-передачі цілісних майнових комплексів та земельних ділянок цих юридичних осіб, складені внаслідок проведення вказаних реорганізацій.

Крім того, статтею 149 ЗК України визначено порядок вилучення земельних ділянок, згідно з частинами 1–3 якої земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на підставі та в порядку, передбачених цим Кодексом. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. Сільські, селищні, міські ради вилучають земельні ділянки комунальної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб, крім особливо цінних земель, які вилучаються (викупляються) ними з урахуванням вимог статті 150 цього Кодексу.

За приписами статті 84 ЗК України в державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. До земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать, зокрема, земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук і земельні ділянки, закріплені за вищими навчальними закладами державної форми власності. Наведена норма узгоджується з пунктом 4 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 06 вересня 2012 року № 5245-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності», за змістом якого з дня набрання чинності цим Законом у державній власності залишаються розташовані в межах населених пунктів земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні органів державної влади, державних підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук.

Відповідно до частин 1, 3 статті 5 Закону України від 07 лютого 2002 року № 3065-ІІІ «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу» об'єкти майнового комплексу Національної академії наук України та галузевих академій наук використовуються відповідно до законодавства України, а також Статуту Національної академії наук України та статутів галузевих академій наук, а також статутів організацій, що віднесені до їх відання. Вилучення земельних ділянок Національної академії наук України та галузевих академій наук може здійснюватися лише за згодою Президії Національної академії наук України та президій галузевих академій наук відповідно до ЗК України.

Незважаючи на наведені правові приписи, суди першої та апеляційної інстанцій не з'ясували, чи погоджувався перехід майнових прав від Станції до її правонаступників внаслідок їх реорганізацій із Національної академії аграрних наук України, у підпорядкуванні якої знаходилися ці установи, не дослідили, чи припинялося право постійного користування та чи вилучалася спірна земельна ділянка в приєднаного до Університету ДП «Агрономічне», не проаналізували повноважень сільради з визнання державного акта на право постійного користування землею площею 1229,6 га таким, що втратив чинність.

Таким чином, ухвалюючи оскаржувані судові рішення в частині відмови в задоволенні позову щодо визнання недійсним пункту 3 рішення сільради, суди не встановили тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, не надали їм належної правової оцінки, а тому відповідні рішення є такими, що постановлені із порушенням норм процесуального права.

Визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яким припинено право постійного користування земельною ділянкою (землі освіти)

Постанова ВП ВС від 30 травня 2018 року, справа № 923/466/17, провадження № 12-89гс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74506122

Визнання недійсним і скасування рішення селищної ради від 20 травня 2015 року про вчинення дій на виконання рішення суду, яким Університету припинено право постійного користування земельною ділянкою площею 5,1188 га під розміщення спортивно-оздоровчого табору, вилучено із земель державної власності та переведено до земель запасу селищної ради вказану земельну ділянку у зв'язку з ухваленням рішення районного суду від 04 листопада 2014 року у справі № 663/2845/14-ц про визнання недійсним рішення відповідача від 24 жовтня 2006 року та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою, виданого Університету 14 листопада 2006 року.

На обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що це рішення прийнято з перевищенням наданих відповідачу повноважень та у не передбачений законом спосіб, з порушенням положень статей 13, 14 Конституції України, статті 11 ЦК України та статей 123, 124, 127, 128 ЗК України, без згоди Кабінету Міністрів України як органу, уповноваженого на розпорядження землями рекреаційного призначення, та Міністерства освіти і науки України як органу, якому підпорядкований Університет. Крім того, за твердженням позивача, оспорюване рішення не містить жодної вказівки на передбачену ЗК України підставу припинення права Університету користуватися земельною ділянкою.

За приписами частини 1 статті 92 ЗК України (в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного судового рішення) право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без установлення строку.

Відповідно до статті 141 ЗК України (в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного судового рішення) підставами припинення права користування земельною ділянкою є: добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати; набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

Право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 цього Кодексу, перелік яких є вичерпним. Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення суб'єкта права користування земельною ділянкою після державної реєстрації такого права поза межами підстав, визначених у статті 141 ЗК України, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою.

Вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, суди повинні враховувати, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140–149 ЗК України.

У випадках, визначених цими нормами, припинення права власності на землю чи права землекористування провадиться за позовом відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування в судовому порядку, недодержання якого є підставою для визнання рішення цього органу та виданих державних актів недійсними.

За змістом частини 2 статті 149 ЗК України вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

Суди встановили, що передана Інституту в постійне користування земельна ділянка під розміщення спортивно-оздоровчого табору належить до державної власності, перебуває у сфері управління Міністерства освіти і науки України та була закріплена за вищим навчальним закладом на праві оперативного управління, отже будь-які дії з розпорядження вказаною земельною ділянкою мали вчинятися лише за згодою Міністерства освіти і науки України.

З огляду на викладене уповноважений розпорядник землі при вилученні земельної ділянки, на якій було розташоване майно навчального закладу, мав отримати згоду Міністерства освіти і науки України та Університету, а не Кабінету Міністрів України, оскільки останній не є землекористувачем земель рекреаційного призначення, закріплених за вказаним державним навчальним закладом.

Відповідно до пункту 13 частини 1 статті 13 Закону України «Про вищу освіту» центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки за дорученням і в межах, установлених Кабінетом Міністрів України, реалізує права і обов'язки уповноваженого органу стосовно заснованих державою закладів вищої освіти.

Отже, ВП ВС дійшла висновку, що саме Міністерство освіти і науки України здійснює контроль та управління спірною земельною ділянкою від імені держави і саме прав цього Міністерства стосується рішення селищної ради від 20 травня 2015 року, оскільки воно є центральним органом виконавчої влади, на який покладено функцію здійснення державної політики в галузі освіти і науки. Тому прокурор має право звернутися з позовом про визнання недійсним спірного рішення в інтересах Міністерства освіти і науки України та Університету.

За змістом статей 92, 95 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без установлення строку. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, установленому законом.

Згідно зі статтею 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом, способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку.

Відповідно до частин 2, 3 цієї ж статті землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Згідно з вимогами частини 1 статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Отже, ВП ВС зазначає, що Міністерство освіти і науки України як орган, якому підпорядкований державний навчальний заклад та Університет як особа, якій належить право постійного користування спірною земельною ділянкою з 2006 року, наділені правом на звернення до суду з метою захисту порушеного права.

Визнання недійсними рішень, скасування рішень про державну реєстрацію та витребування земельних ділянок із незаконного володіння

Постанова ВП ВС від 30 травня 2018 року, справа № 367/2271/15-ц, провадження № 14-146цс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74537188

Позовну заяву мотивовано тим, що міськрадою прийнято рішення від 02 вересня 2008 року, яким затверджено проект землеустрою щодо припинення права постійного користування земельними ділянками загальною площею 24 га навчально-дослідного господарства НАУ у межах міста, припинено право постійного користування навчально-дослідного господарства зазначеними ділянками, прийнято їх до земель запасу міськради та переведено до категорії земель житлової забудови.

Прокурор зазначив, що за рахунок цих земель рішенням міськради від 21 жовтня 2010 року передано у власність 111 громадян земельні ділянки площею по 0,1 га для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд. На підставі цього рішення відділом Держкомзему видано та одночасно зареєстровано державні акти на право власності на земельні ділянки. У наступному за рахунок земель навчально-дослідного господарства НАУ рішеннями міськради від 27 грудня 2012 року передано у власність ще двох громадян земельні ділянки площею по 0,1 га кожному для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд, на підставі яких відділом Держкомзему видано та одночасно зареєстровано державні акти на право власності на земельні ділянки.

Прокурор, звертаючись із вказаним позовом, вказував, що спірна земельна ділянка перебувала у державній власності, постійним користувачем був НАУ, тому незалежно від її розташування в межах міста НАУ не був наділений повноваженнями щодо розпорядження земельною ділянкою, а міськрада не наділена повноваженнями приймати рішення про припинення такого права НАУ без згоди відповідного органу виконавчої влади.

Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 4 статті 63 Закону України «Про вищу освіту», чинного на момент виникнення спірних правовідносин, встановлено, що повноваження власника (власників) щодо розпорядження державним майном у системі вищої освіти реалізуються відповідно до законів.

Частиною 2 статті 84 ЗК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, встановлено, що право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до закону.

Частиною 1 статті 92 ЗК України передбачено, що право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Згідно з частиною 3 статті 149 ЗК України сільські, селищні ради мають право вилучати земельні ділянки комунальної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб, крім особливо цінних земель.

Пунктом 12 Перехідних положень ЗК України, чинного на момент виникнення спірних правовідносин, визначено, що до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці 3 цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади.

Частиною 1 статті 116 ЗК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Статтею 141 ЗК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, передбачено підстави припинення права користування земельною ділянкою, зокрема й добровільну відмову від права користування земельною ділянкою.

Частинами 3, 4 статті 142 ЗК України передбачено, що припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.

Судами встановлено та сторонами не оспорюється те, що до складу НАУ (правонаступником якого є Університет) входить навчально-дослідне господарство НАУ.

За змістом пункту 1 Статуту НАУ (правонаступником якого є Університет), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01 березня 2001 року № 202, який був чинним на момент відмови від права користування спірною земельною ділянкою, він як державний вищий навчальний заклад є юридичною особою та перебуває в управлінні Кабінету Міністрів України.

Пунктами 78, 79 зазначеного Статуту визначено, що майно, закріплене за НАУ (правонаступником якого є Університет), належить йому на праві оперативного управління. Університет користується та розпоряджається зазначеним майном відповідно до законодавства і цього Статуту. Питання вилучення земель, відведених у постійне користування НАУ, правонаступником якого є Університет (в тому числі його навчально-дослідних господарств та дослідних станцій), вирішуються відповідно до ЗК України.

З огляду на викладене ВП ВС дійшла висновку про те, що приймаючи 02 вересня 2008 року рішення, яким затверджено проект землеустрою щодо припинення права постійного користування земельними ділянками загальною площею 24 га навчально-дослідного господарства НАУ в межах міста, міськрадою не враховано положень частини 3 статті 142 ЗК України щодо встановленого законодавством порядку припинення права постійного користування земельною ділянкою внаслідок добровільної відмови землекористувача, зокрема не перевірено наявності правових підстав для прийняття такого рішення з урахуванням юридичного статусу землекористувача, положень його правовстановлюючих документів, а також виходячи з належності спірної земельної ділянки до земель державної власності.

На думку ВП ВС, недотримання міськрадою вказаних вимог та неотримання на момент прийняття оскаржуваного рішення органом місцевого самоврядування (02 вересня 2008 року) необхідної згоди органу влади, в цьому випадку – Кабінету Міністрів України як власника постійного землекористувача та земельної ділянки, вилучення цієї земельної ділянки свідчить, що рішення про припинення права постійного користування навчально-дослідного господарства НАУ зазначеною земельною ділянкою, прийняття її до земель запасу міськради та переведення до категорії земель житлової забудови не відповідає вимогам як ЗК України, так і статті 63 Закону України «Про вищу освіту», чинного на момент виникнення спірних правовідносин, і прийнято органом місцевого самоврядування за межами власних повноважень, наданих йому Конституцією та законами України, оскільки за змістом статті 12 ЗК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності і вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу, однак не земель державної власності. Тобто припинення права постійного землекористування навчально-дослідного господарства НАУ повинно здійснюватися власником земельної ділянки – державним органом виконавчої влади, а не органом місцевого самоврядування.

Юрисдикційні питання спорів, пов'язаних із передачею/вилученням земельних ділянок у постійне користування

Скасування рішень міської ради про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею, про надання університету земельної ділянки для будівництва навчально-адміністративного корпусу та торговельно-офісного центру з підземним паркінгом та майданчиком для паркування (позивач – особа, що стверджує про своє право постійного користування спірною земельною ділянкою)

Постанова ВП ВС від 16 січня 2019 року, справа № 2а -8868/11/2670, провадження № 11-1167апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/79365477

Виникнення спірних правовідносин обумовлено незгодою позивача з рішеннями відповідача щодо передачі третій особі земельних ділянок, оскільки на них розміщені споруди, що належать ПАТ та він добровільної відмови від права користування земельними ділянками не надавав.

Отже, у цій справі існує невирішений спір про право на земельну ділянку, що унеможливлює його розгляд за правилами адміністративного судочинства, адже адміністративний суд позбавлений правових (законодавчих) можливостей установлювати (визнавати) належність права власності (постійного користування) на земельну ділянку.

Оскільки спірні правовідносини пов'язані із захистом порушеного права користування земельною ділянкою, цей спір має вирішуватися за правилами господарського судочинства.

2. Позов мотивовано тим, що оскаржувані рішення прийняті відповідачем усупереч вимогам законодавства, оскільки на земельній ділянці розміщені споруди, що належать позивачу та він добровільної відмови від права користування земельними ділянками не надавав.

28. Виникнення спірних правовідносин обумовлено незгодою позивача з рішеннями відповідача щодо передачі третій особі земельних ділянок, оскільки на них розміщені споруди, що належать ПАТ та він добровільної відмови від права користування земельними ділянками не надавав.

29. Отже, у цій справі існує невирішений спір про право на земельну ділянку, що унеможливлює його розгляд за правилами адміністративного судочинства, адже адміністративний суд позбавлений правових (законодавчих) можливостей установлювати (визнавати) належність права власності (постійного користування) на земельну ділянку.

30. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній на час прийняття судами оскаржуваних рішень, господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.

31. Оскільки спірні правовідносини пов'язані із захистом порушеного права користування земельною ділянкою, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що цей спір не є публічно-правовим і з огляду на суб'єктний склад сторін він має вирішуватися за правилами господарського судочинства.

Зобов'язання міськради передати земельну ділянку у постійне користування позивача

Постанова ВП ВС від 29 серпня 2018 року, справа № 569/838/17, провадження № 11-659апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/76166688

Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (частина 1 статті 2 КАС України, в цьому випадку й далі – у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом).

Спором адміністративної юрисдикції у розумінні пункту 1 частини 1 статті 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів»), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.

Водночас приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він зумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.

Як установлено матеріалами справи, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом до органу місцевого самоврядування, оскільки вважає протиправними дії відповідача щодо відмови у припиненні дії договору оренди земельної ділянки і передачі її позивачу у постійне користування.

За правовою позицією Університету, протиправними діями відповідача порушено норми ЗК України та Закону України від 01 липня 2014 року № 1556-VII «Про вищу освіту», а тому його позов підлягає задоволенню.

Однак ВП ВС не погоджується з цим з огляду на наступне.

Відповідно до пункту «б» частини 1 статті 80 ЗК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) суб'єктами права власності на землю є, серед іншого, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності.

Положеннями частини 1 статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Згідно з підпунктом 8 пункту «б» частини 1 статті 33 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать делеговані повноваження, зокрема підготовка висновків щодо надання або вилучення в установленому законом порядку земельних ділянок, що проводиться органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Стаття 26 цього Закону визначає компетенцію сільських, селищних, міських рад, зокрема, щодо вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин. Вказані питання мають вирішуватися виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради.

З аналізу наведених норм матеріального права слід дійти висновку, що право здійснювати розпорядження землями комунальної власності, у тому числі передавати їх у власність або користування фізичним та юридичним особам, належить до виключної компетенції органу місцевого самоврядування.

Заявлений спір стосується вимог орендокористувача змінити своє право оренди на право постійного користування земельною ділянкою, що жодним чином не може бути вирішено органом місцевого самоврядування як суб'єктом владних повноважень, а може бути вирішено ним як суб'єктом господарювання.

Таким чином, з моменту укладення між землекористувачем та органом місцевого самоврядування договору оренди землі припиняються адміністративні відносини між цими суб'єктами, а виникають в подальшому договірні відносини, які характеризуються рівністю їх учасників та свободою договору. Такі ознаки притаманні не адміністративним, а цивільним правовідносинам, які з урахуванням суб'єктного складу можуть бути предметом судового розгляду у відповідному суді загальної юрисдикції або господарському суді.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах ВП ВС від 04 квітня 2018 року у справі № 539/1957/16-а та від 25 квітня 2018 року у справі № 496/2866/16-ц.

Також ВП ВС вважає за необхідне зазначити, що, як убачається із договору оренди, частина земельної ділянки (5 789 м2), яка передана позивачу в користування, виділена із земель постійного користування комунальному підприємству відповідно до рішення міськради від 29 грудня 1997 року.

Тобто на момент укладення міськрадою договору оренди з позивачем у комунального підприємства вже існувало право постійного користування частиною земельної ділянки, переданої в оренду, що, у свою чергу, визначає цей спір як приватноправовий, і за суб'єктним складом сторін він підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

При цьому в разі прийняття відповідачем позитивного рішення про передачу позивачу у постійне користування спірної земельної ділянки таке рішення буде впливати на права та обов'язки комунального підприємства, у постійному користуванні якого ця ділянка вже перебуває.

Частиною 2 статті 4 ГПК України передбачено, що юридичні особи та ФОП, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Статтею 20 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, зокрема справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), визнання недійсними актів, що порушують такі права.

Ураховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад сторін у справі, ВП ВС дійшла висновку, що цей спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є обґрунтованим, оскільки ця справа має вирішуватися в порядку господарського судочинства.

Визнання недійсним частини рішення, яким визнано комунальною власністю територіальної громади землі, включені до меж населеного пункту рішенням районної ради (позивач вважає себе постійним користувачем відповідної земельної ділянки)

Постанова ВП ВС від 26 червня 2018 року, справа № 902/517/17, провадження № 12-78гс18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75241913

Позов обґрунтовано тим, що земельна ділянка загальною площею 474,6783 га, до якої належать, зокрема, й спірні землі, відноситься до земель сільськогосподарського призначення, перебувала в постійному користуванні державної установи (Університету), а тому, незважаючи на своє місцезнаходження, така ділянка є державною власністю та не могла бути передана в комунальну власність.

Відповідно до частини 1 статті 1 ГПК України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних судових рішень) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Підвідомчість господарських справ установлено статтею 12 ГПК України (у вказаній редакції), за змістом пунктів 1, 6 частини 1 якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, а також із земельних відносин, у яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.

ГПК України в редакції, чинній на час розгляду справи ВП ВС, також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) ФОП; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 6, 10, 15 частини 1 статті 20 цього Кодексу).

Натомість згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 17 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних судових рішень) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, де суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини 1 статті 3 цього Кодексу).

Аналогічну норму закріплено в частині 1 статті 19 КАС України в редакції, чинній на час розгляду справи ВП ВС.

Із наведених норм права вбачається, що до адміністративної юрисдикції належить справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників є суб'єктом владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, у цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує її права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.

Натомість визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він зумовлений порушенням наявного приватного права певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень.

Правовідносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються, зокрема, приписами ЗК України, а також прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами.

За змістом частини 1 статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; організація землеустрою.

Згідно з частиною 1 та пунктом «а» частини 2 статті 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.

Відповідно до частини 4 статті 173 ЗК України землі та земельні ділянки державної власності, включені в межі населеного пункту (крім земель, які не можуть передаватися у комунальну власність), переходять у власність територіальної громади. Рішення про встановлення меж населеного пункту та витяги з ДЗК про межу відповідної адміністративно-територіальної одиниці та про відповідні земельні ділянки, право власності на які переходить до територіальної громади, є підставою для державної реєстрації права комунальної власності на такі земельні ділянки.

Із наведеного вбачається, що рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним – розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації цього рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення такої позовної вимоги є оспорювання цивільного права особи, що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.

Натомість розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають з владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів. Якщо в результаті прийняття рішення порушується право особи на земельну ділянку, то спір стосується приватноправових відносин і підлягає розгляду в порядку цивільного чи господарського судочинства залежно від суб'єктного складу

Спір у цій справі в частині визнання недійсним пункту 3 оспорюваного рішення сільради стосується цивільного права щодо постійного користування землею, тому такий спір є приватноправовим і за суб'єктним складом сторін підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

Юрисдикційні питання спорів, пов'язаних із вилученням земельних ділянок із постійного користування

Скасування розпорядження голови РДА «Про вилучення земельної ділянки» (як такого, що прийнято з порушенням повноважень)

Постанова ВП ВС від 14 листопада 2018 року, справа № 807/73/15, провадження № 11-753апп18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78977442

Позов на захист порушеного права постійного землекористування через незгоду з волевиявленням власника про припинення правовідносин із землекористування шляхом вилучення земельної ділянки унеможливлює оцінку правовідносин сторін у справі як таких, що ґрунтуються на управлінських чи контролюючих функціях однієї сторони стосовно іншої.

Позовні вимоги прокурор обґрунтував тим, що Розпорядженням вилучено земельну ділянку загальною площею 0,15 га, яка знаходиться в постійному користуванні ДП «Великобичківське лісомисливське господарство», та переведено до земель запасу Сільради за межами населеного пункту. Прокурор вважає, що, приймаючи вказане Розпорядження, голова Рахівської РДА вийшов за межі наданих йому повноважень, оскільки вказана земельна ділянка знаходиться за межами населеного пункту, а тому повноваження щодо вилучення земельної ділянки відповідно до статті 21 Закону України від 9 квітня 1999 року № 586-ХІV «Про місцеві державні адміністрації» та статті 31 Лісового кодексу України (в редакції, чинній на час винесення Розпорядження) належать до компетенції Закарпатської обласної державної адміністрації.

За частиною першою статті 92 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - ЗК) право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без установлення строку. Права землекористувача визначені статтею 95 ЗК і підлягають відновленню в разі їх порушення у порядку, встановленому законом.

Відповідно до частини першої статті 149 ЗК земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

У разі незгоди землекористувача з вилученням земельної ділянки питання вирішується в судовому порядку (частина десята статті 149 ЗК).

Відповідно до статті 1 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК у редакції, чинній на час ухвалення рішень у справі) завданням цивільного судочинства є справедливий неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних прав з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

За правилами пункту 1 частини першої статті 15 ЦПК суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з пунктом 10 частини першої статті 16 ЦК одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Як установили суди попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, позов у цій справі подано на захист порушеного права постійного землекористування ДП «Великобичківське лісомисливське господарство»через його незгоду з волевиявленням власника про припинення правовідносин із землекористування шляхом вилучення земельної ділянки за оскаржуваним Розпорядженням як здійсненого через неуповноважений орган.

Зазначене унеможливлює оцінку правовідносин сторін у цій справі як таких, що ґрунтуються на управлінських чи контролюючих функціях однієї сторони стосовно іншої, отже, ця справа не має визначених КАС ознак адміністративного позову.

ДАЛІ БУДЕ...

Автор дайджесту: Роман Вітюк

Джерело: юридичний ресурс Протокол

25
18617

Переглядів
0

Коментарі

Переглядів

Коментарі

Подякувати Підписатися на автора Відключити рекламу

КОРИСТУЙТЕСЯ НАШИМИ СЕРВІСАМИ ДЛЯ ОТРИМАННЯ ЮРИДИЧНИХ ПОСЛУГ та КОНСУЛЬТАЦІЙ

Безкоштовна консультація
Отримайте швидку відповідь на юридичне питання у нашому месенджері, яка допоможе Вам зорієнтуватися у подальших діях
ВІДЕОДЗВІНОК ЮРИСТУ
Ви бачите свого юриста та консультуєтесь з ним через екран , щоб отримати послугу Вам не потрібно йти до юриста в офіс
ОГОЛОСІТЬ ВЛАСНИЙ ТЕНДЕР
Про надання юридичної послуги та отримайте найвигіднішу пропозицію
КАТАЛОГ ЮРИСТІВ
Пошук виконавця для вирішення Вашої проблеми за фильтрами, показниками та рейтингом