Що треба розуміти під терміном «вплив тяжкої обставини» та «вкрай невигідні умови» для визнання недійсним правочину за ст. 233 ЦК України (Постанова ВСУ у справі № 6-551цс16 від 06 квітня 2016р.)

Фабула судового акту: Позивачу для визнання правочину недійсним із підстав «вплив тяжкої обставини» та «вкрай невигідні умови», в сукупності необхідно мати такі підстави, які будуть використанні в суді, як докази, зокрема:

1. наявність у особи, що вчинює правочин, тяжких обставин: хвороба, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини;

2. правочин, повинен бути вчинений саме для усунення та/або зменшення тяжких обставин;

3. правочин повинен бути вчинений особою добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки;

4. особа повинна усвідомлювати свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини.

Також, необхідним критерієм для визнання правочину недійсним, з підстав передбачених вище, є доведення в судовому процесі нерозривного причино – наслідкового зв’язку між тяжкими обставинами та вчиненням спірного правочину, який вчиняється виключно для усунення та/або зменшення тяжких обставин, тобто основний акцент необхідно зробити на об’єктивній та суб’єктивній стороні.

Читайте статтю: Верховний Суд: визнання недійсним правочину вчиненим на невигідних умовах.

Правовий висновок ВСУ у справі № 6-551цс16: Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

За змістом частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом зазначених норм матеріального права при укладенні договору дарування волевиявлення дарувальника має бути спрямоване на добровільне, безоплатне, без будь-яких примусів (життєвих обставин або впливу сторонніх осіб) відчуження належного йому майна на користь обдаровуваного.

Разом з тим правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.

Стаття 233 ЦК України не передбачає обмежень чи заборон її застосування до окремих правовідносин, що виникають, зокрема, з договору дарування.

Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук

Аналізуйте судовий акт: Ухвала ВССУ від 22.10.2014 про визнання кредитної угоди (валютний кредит) недійсною. Позитивна судова практика.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, які є правонаступниками ОСОБА_3, до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання недійсними правочинів за заявою ОСОБА_1, ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У лютому 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання недійсними правочинів.

Позивачка зазначала, що на підставі договору купівлі-продажу від 5 листопада 1985 року їй на праві власності належить S_1 частина жилого будинку АДРЕСА_1 з надвірними спорудами, що є її єдиним місцем проживання.

Довіреністю від 1 вересня 2012 року вона уповноважила ОСОБА_5 оформити на її ім'я право на земельну ділянку, а також розпоряджатися, володіти й користуватися вказаною частиною будинку. На підставі цієї довіреності ОСОБА_5 у грудні 2012 року подарував цю частину будинку ОСОБА_4.

Оскільки ОСОБА_3 є інвалідом першої групи й потребує стороннього догляду й допомоги, що здійснювала її дочка ОСОБА_1, довіреність вона підписала під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а саме в обмін на матеріальну допомогу їй та її дочці ОСОБА_1, яка перебувала в тяжкому стані, була госпіталізована й прооперована, тривалий час лікувалася, тому позивачка просила визнати недійсним договір дарування спірної частини будинку.

Заводський районний суд м. Миколаєва рішенням від 16 грудня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_1, ОСОБА_2, які є правонаступниками ОСОБА_3, задовольнив: визнав недійсною довіреність, за якою остання уповноважила ОСОБА_5 представляти її інтереси для оформлення прав власності на земельну ділянку, розпорядження, володіння та користування S_1 частиною у праві власності на будинок, який разом з ділянкою розташований АДРЕСА_1; визнав недійсним договір дарування S_1 частини у праві власності на вказаний будинок, укладений між ОСОБА_3 (від імені якої діяв за довіреністю ОСОБА_5) та ОСОБА_4.

Ухвалою від 16 лютого 2015 року Апеляційний суд Миколаївської області зупинив апеляційне провадження до залучення до участі у справі правонаступників ОСОБА_3, а ухвалою від 1 липня 2015 року відновив апеляційне провадження у справі та залучив до участі у справі як позивачів у порядку правонаступництва після смерті ОСОБА_3 її дочку ОСОБА_1 та онуку ОСОБА_2.

Апеляційний суд Миколаївської області рішенням від 20 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2015 року, рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 16 грудня 2014 року скасував та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2.

У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2015 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 просять скасувати зазначене судове рішення та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини першої статті 233 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року та 3 червня 2015 року висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

На обґрунтування заяви ОСОБА_1, ОСОБА_2 надали копії: ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2012 року, 30 липня 2014 року та постанов Верховного Суду України від 19 березня 2014 року, 3 червня 2015 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1, ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно із частиною першою статті 360⁴ ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_3 на праві власності належала S_1 частина жилого будинку АДРЕСА_1 з надвірними спорудами, де вона була зареєстрована й постійно проживала.

ОСОБА_3 як людина похилого віку та інвалід першої групи потребувала за станом здоров'я стороннього догляду, який здійснювала її дочка ОСОБА_1.

20 серпня 2012 року донька ОСОБА_3, ОСОБА_1, у критичному стані була госпіталізована до лікарні, де була прооперована та перебувала тривалий час на лікуванні; витрати на лікування понесла ОСОБА_4.

1 вересня 2012 року ОСОБА_3 видала ОСОБА_5 довіреність, якою уповноважила його представляти її інтереси з питань оформлення права власності на земельну ділянку, а також розпоряджатись, володіти та користуватись S_1 частиною у праві власності на зазначений будинок.

19 грудня 2012 року ОСОБА_5, діючи на підставі цієї довіреності, за договором дарування подарував ОСОБА_4 належну ОСОБА_3 S_1 частину зазначеного будинку.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції вважав, що спірний договір дарування підлягає визнанню недійсним за статтею 233 ЦК України з огляду на сукупність установлених фактичних обставин у справі, а саме: цей договір укладено на підставі довіреності на розпорядження єдиним своїм житлом, виданої людиною похилого віку, з першою групою інвалідності, яка потребувала стороннього догляду, під час тяжкої хвороби дочки, що перебувала в лікарні та потребувала витрат на лікування, у зв'язку із чим договір дарування є правочином, укладеним на вкрай невигідних умовах і під впливом зазначених тяжких обставин, що не відповідав внутрішній волі позивачки (передача майна в обмін на допомогу та догляд).

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, вважав, що доказів укладення договору дарування проти своєї волі внаслідок застосування психологічного тиску з боку другої сторони, позивачка не надала; крім того, за спірним правочином сторона нічого не набувала, оскільки він є безвідплатним, а тому вважати, що цей правочин може бути визнаний недійсним за правилами статті 233 ЦК України, не можна.

Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2012 року, 30 липня 2014 року, наданих заявницями для порівняння, містяться висновки про те, що хвороба та крайня нужденність примусила позивача укласти договір дарування належного йому нерухомого майна під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних для нього умовах, що є підставою для визнання цього договору недійсним у порядку статті 233 ЦК України.

У постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року, 3 червня 2015 року, наданих заявницями для порівняння, містяться висновки про те, що збіг тяжких обставин, а саме: смерть дитини, тяжкі захворювання, похилий вік, інвалідність, одинокість і безпомічність, потреба в сторонній допомозі, а також загроза втратити житло через борги – спонукали позивача укласти договір дарування квартири на вкрай невигідних умовах, позбавивши цим себе єдиного житла, є підставою для визнання цього договору дарування недійсним відповідно до частини першої статті 233 ЦК України. Ця стаття не передбачає обмежень чи заборон її застосування до окремих правовідносин, що виникають, зокрема, з договору дарування.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини першої статті 233 ЦК України та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах цієї норми матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

За змістом частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом зазначених норм матеріального права при укладенні договору дарування волевиявлення дарувальника має бути спрямоване на добровільне, безоплатне, без будь-яких примусів (життєвих обставин або впливу сторонніх осіб) відчуження належного йому майна на користь обдаровуваного.

Разом з тим правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.

Отже, правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Стаття 233 ЦК України не передбачає обмежень чи заборон її застосування до окремих правовідносин, що виникають, зокрема, з договору дарування.

Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходив і суд касаційної інстанції, ухвалюючи судові рішення, надані заявниками для порівняння.

Аналогічний висновок міститься й у постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року та 3 червня 2015 року.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що позивачка, від імені якої укладено договір дарування на підставі виданої нею довіреності відповідачу на право розпорядження єдиним її житлом, була людиною похилого віку та інвалідом першої групи, потребувала за станом здоров'я стороннього догляду; її дочка мала тяжку хворобу й перебувала тривалий час на лікуванні у лікарні.

З огляду на викладене обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що оспорюваний договір дарування було укладено під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних для позивачки умовах і що її волевиявлення не відповідало внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, тому він підлягає визнанню недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України.

Отже, рішення суду першої інстанції ухвалене відповідно до вимог статей 203 215 233 ЦК України та правової позиції, викладеної Верховним Судом України у постановах від 19 березня 2014 року та 3 червня 2015 року, воно помилково було скасоване рішенням апеляційного суду, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції.

Таким чином, у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували положення частини першої статті 233 ЦК України, судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеному в постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року та 3 червня 2015 року висновку щодо застосування в подібних правовідносинах зазначеної норми матеріального права, що відповідно до статті 360⁴ ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій, ухвалених у цій справі, та залишення в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 360³, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 360⁴ ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1, ОСОБА_2 задовольнити частково.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 20 липня 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 16 грудня 2014 року.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Л.І. Охрімчук

Судді: В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Я.М. Романюк

В.М. Сімоненко