Протидія зловживанню правами: досвід ЄСПЛ, про який варто знати

«Le droit cesse où l’abus commence» («право припиняється там, де починається зловживання») – стародавній принцип, який не втрачає актуальності до сьогодні. Він наголошує: там, де право перетворюється на інструмент шкоди чи маніпуляції, воно втрачає свою силу.

На інструменти, пов’язані з протидією зловживанням правами в Україні, ми дивимося з великою обережністю. Причина цього може полягати в тому, що ми вже набили багато ґуль, ухвалюючи рішення, які обмежували право на доступ до суду. Тому сьогодні, стикаючись із вибором — зреагувати на зловживання сторони чи закрити на нього очі, боячись негативних наслідків, система здебільшого обирає другий варіант.

Згадайте новину: Зловживання правами – це оксюморон, - цікава думка Лідії Ізовітової

Це призвело до того, що судова система є перевантаженою, а в умовах недостатньої кількості суддів у судах та вкрай нераціональної мапи судів страждають від цього ті сторони, які насправді прийшли в суд захищати свої права.

Натомість ті учасники, які використовують правові та процесуальні механізми для цілей, далеких від верховенства права та захисту своїх реальних прав, продукуючи десятки тисяч звернень, переважно одержують від правової системи відповіді, в яких ніхто не констатує зловживання процесуальними правами.

Читайте статтю: Право на маніпуляції, або чому позов не повертають, навіть коли є зловживання

Це є проблемою, і потрібно шукати збалансовані шляхи її вирішення: в одних випадках, розвиваючи судову практику; в інших – вдосконалюючи процесуальне законодавство.

До речі, цей напрям є одним із тих, які Україна має вдосконалити в умовах європейської інтеграції, і він передбачений дорожніми картами з євроінтеграції.

Мабуть, не існує універсального набору ознак, які б можна було застосовувати в кожному конкретному випадку і з впевненістю стверджувати, що та чи інша поведінка сторони є зловживанням правом. Все це необхідно ретельно встановлювати в кожному конкретному випадку, пам’ятаючи при цьому все ж про існування в окремих проявах доволі тонкої межі між здійсненням права та зловживанням ним.

На нашу думку, в цьому простіше розібратись, аналізуючи висновки Європейського суду з прав людини, які можуть вважатися певним еталоном розуміння, як має працювати інститут протидії зловживанням процесуальними правами.

Аналізуйте судовий акт: Зловживання правом чи захист прав? Чи може залишення позову без розгляду бути зловживанням та підставою для стягнення судових витрат?(ВС/КЦС у справі №521/3011/18 від 14.01,2021 р.)

І цей, доволі нескладний, висновок привів нас до підготовки публікації, якою ділимося з вами.

ЄСПЛ, зважаючи на обмежені ресурси та необхідність забезпечення ефективного правосуддя, розробив підхід до виявлення недобросовісного використання процесуальних прав та запобігання йому. У цьому контексті принцип заборони зловживання правом (стаття 17 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод) та відповідна практика набувають особливої ваги.

Що ж особливого в «клаузулі про зловживання» Конвенції?

Так зазвичай називають статтю 17 Конвенції.

«Жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції».

Це положення сформувалося як відповідь на історичну спадщину Другої світової війни та злочини тоталітарних режимів, і його ключове призначення полягає в тому, щоб надати демократичним державам правові інструменти, здатні запобігати зловживанню правами у спосіб, який може призвести до підриву самої суті правопорядку. Тобто стаття 17 була вміщена до Конвенції буквально через те, що неможливо виключати, що особа або група осіб намагатимуться покладатися на права, закріплені в Конвенції, для отримання права на здійснення діяльності, спрямованої на знищення тих самих прав.

Разом з тим у практиці Суду неодноразово виникали ситуації, коли заявники намагалися використати механізми ЄСПЛ у спосіб, який суперечив самому призначенню цих процедур.

У справі MIROLUBOVS AND OTHERS v. Latvia (№ 798/05, 15 вересня 2009 року) ЄСПЛ визначив, що поняття «зловживання» у значенні статті 35 Конвенції означає використання права не за призначенням.

По-перше, заява вважається зловживанням, якщо вона навмисно ґрунтується на вигаданих фактах або містить фальсифіковані документи. Те саме стосується приховування істотних обставин або ненадання інформації про нові важливі події, що унеможливлює ухвалення Судом обґрунтованого рішення. Однак намір заявника ввести Суд в оману має бути доведений.

По-друге, зловживанням є використання у спілкуванні із Судом образливих, погрозливих чи провокаційних висловлювань щодо Суду, Держави-відповідача або її органів. Різка чи полемічна мова не є достатньою – необхідне перевищення меж «нормальної, громадянської та законної критики». Якщо заявник після застереження відкликає образи або просить вибачення, скарга не вважається зловживанням.

Читайте статтю: Тема зловживання правом залишається відкритою через юридичну невизначеність

Водночас важливо, що скарга може бути визнана неприйнятною, якщо вона явно необґрунтована, несумісна з духом або текстом Конвенції, не спричинила заявнику суттєвої шкоди або є зловживанням самим правом на звернення. Саме останній критерій відіграє ключову роль у справах, у яких заявники використовують ЄСПЛ не задля захисту прав, а як інструмент маніпуляції — через підробку доказів, приховування фактів або систематичне навмисне дискредитування правового механізму. У таких випадках Суд має повне право відмовити в розгляді, щоб зберегти довіру до інституції та забезпечити ефективне функціонування системи захисту прав людини.

Характерним прикладом зловживання правом на звернення є справа GROSS v. Switzerland, у якій заявниця навмисно приховала від свого адвоката ключову інформацію, що стосувалася суті скарги. Суд дійшов висновку, що така поведінка мала на меті ввести ЄСПЛ в оману, і визнав заяву неприйнятною за підпунктом «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Це ще раз наголошує, що право на звернення до Суду не є безумовним — воно не повинне використовуватися з недобросовісною метою чи для маніпуляцій.

Крім того, у фільтрації неприйнятних скарг ЄСПЛ спирається на статтю 35 Конвенції, яка визначає базові умови допустимості заяв. Заявник повинен спершу пройти всі національні інстанції, а звернення до Суду подати не пізніше ніж через чотири місяці з моменту остаточного рішення. Суд також не розглядає анонімні чи повторні заяви без нових обставин.

Показовою в цьому контексті є справа ZAMBRANO v. France (№ 41994/21 (ухвала), 21 вересня 2021 року), в якій Суд визнав подання численних скарг (а саме практично 18 тис.) частиною спланованої кампанії, яка була спрямована на перевантаження Суду та підрив його ефективності. Було зрозуміло, що поставлена ціль полягала не в тому, щоб виграти ці справи, а, навпаки, щоб викликати «перевантаження та відставання» в Суді, «паралізувати його роботу», «створити відносини влади» з метою «вести перемовини» із Судом, погрожуючи його роботі, та «вивести зі строю систему», в якій Суд відігравав ключову роль. В результаті Суд відхилив заяви з огляду на зловживання правом на звернення.

Схожу оцінку Суд надав і у справі BOCK v. Germany, у якій скарга стосувалася тривалого розгляду адміністративної справи щодо дієтичної добавки. Попри формальне дотримання вимог ЄСПЛ зауважив, що справа не порушує жодного принципового питання і має лише маргінальне значення, особливо на тлі перевантаженості судової системи та наявності інших справ, які стосуються серйозних порушень прав людини. За сукупністю обставин Суд визнав, що така заява є зловживанням правом на звернення, і відхилив її як неприйнятну.

Ось стосовно цієї справи відзначаємо висновок щодо того, що справа має «маргінальне значення, особливо на тлі перевантаженості судової системи та наявності інших справ, які стосуються серйозних порушень прав людини».

Читайте статтю: Зловживання процесуальними правами в адміністративному судочинстві - приклади практики

Зловживання правом на звернення до ЄСПЛ може проявлятися не лише в навмисному викладенні неправдивих фактів, а й у формі бездіяльності — наприклад, коли заявник умисно не повідомляє про важливі обставини або нові події, що можуть вплинути на розгляд справи. У справі MOHAMMED SATUF v. Greece (№ 44291/21 та чотири інші заяви, ухвала від 27 лютого 2025 року) уряд обґрунтовано звернув увагу Суду на те, що заявники вже брали участь у справах із подібним змістом, у межах яких було досягнуто мирових угод або здійснено виплати. ЄСПЛ визнав, що подання нових заяв за таких обставин може вважатися недобросовісним і таким, що підриває ефективність механізму індивідуального звернення.

Суд підтвердив, що підпункт «а» пункту 3 статті 35 Конвенції не містить вичерпного переліку ситуацій, які становлять зловживання правом. До таких ситуацій належать не лише навмисні викривлення фактів, а й будь-яка поведінка заявника, яка суперечить самій меті права на звернення та заважає ефективному здійсненню правосуддя. Таким чином, Суд залишає за собою право реагувати на будь-які прояви недобросовісного процесуального підходу, що можуть вплинути на якість і справедливість розгляду справ.

Питання зловживання процесуальними правами в ЄСПЛ не обмежується лише поведінкою заявників. Окремий — і надзвичайно чутливий — вимір цієї теми стосується саме дій адвокатів і представників. Коли представник поводиться недобросовісно, свідомо викривлює факти чи навмисно вводить Суд в оману, йдеться вже не просто про порушення етичних стандартів. У таких випадках під загрозу ставиться ефективність усього механізму захисту прав людини в Європі.

Згадайте новину: Відповідальність адвокатів за зловживання процесуальними правами: штучно створена проблема чи об’єктивна необхідність?

ЄСПЛ надає особливого значення процесуальній доброчесності представників, і саме із цією метою в Регламенті Суду існує Правило 36. Воно дозволяє Голові палати — у виняткових обставинах — усунути адвоката або іншого представника від участі у справі, якщо його поведінка є неприйнятною. Один із найяскравіших прецедентів, на жаль, сформований у справі щодо України — справа BESKRYLA v. Ukraine (ухвала від 5 листопада 2019 року), у якій Суд ухвалив рішення про безстрокову заборону представнику продовжувати свою діяльність перед ЄСПЛ. Це не просто дисциплінарний захід — це чіткий сигнал: професійна неетичність у міжнародному правосудді має реальні наслідки.

Загалом право на індивідуальне звернення до Суду є однією з фундаментальних гарантій у системі Конвенції. Проте ця гарантія не може перетворюватися на щит для тих, хто діє недобросовісно, хто використовує її для маніпуляцій, затягування процесу, дискредитації судового механізму, отримання особистої вигоди або прикриття мовою прав людини відверто неприйнятної поведінки. У таких випадках Суд має не лише право, а й обов’язок припиняти подібні спроби та запобігати їм, щоб не допустити руйнування самої суті демократичного правопорядку.

Таким чином, судова фільтрація заяв, практика застосування статей 17 і 35 Конвенції, а також вимоги до поведінки представників — це спосіб зберегти дієвість і авторитет ЄСПЛ.

Така практика доволі чітко забезпечує необхідний баланс між тим, щоб особи мали змогу реалізувати свої права, а також тим, щоб правові або демократичні інститути не використовувалися на зло цим же інститутам. Права особи мають здійснюватися добросовісно, і держава має всіляко цьому сприяти, як і має передбачати засоби реагування на ті випадки, коли такими правами, зокрема й процесуальними, особи мають намір зловживати.

Автори статті: Расім Бабанли, Катерина Кузнецова

Джерело: Supreme Observer