При поновлені батьківських прав - суд, враховуючи інтереси дитини, бере до уваги думку другого з батьків, інших осіб, із якими проживає дитина, а також думку дитини, якщо вона її може висловити (ВС КЦС справа №466/5767/18 від 12.05.2022 р.)

Фабула судового акту: Батько дитини, якого позбавили батьківських прав подав позов про їх поновлення. Зазначав, що він фактично завжди виконував свої батьківські обов`язки, сплачує аліменти та має бажання брати участь у вихованні своєї дитини, однак мати чинить йому перешкоди у спілкуванні та участі у вихованні дитини. Звертає увагу, що з моменту позбавлення батьківських прав його поведінка значно змінилася, він має постійну роботу, стабільний дохід, бажає спілкуватися з дитиною та брати участь в її вихованні. Окрім поновлення просив зобов`язати мати не чинити йому перешкод у спілкуванні та участі у вихованні сина, визначити спосіб його участі - встановивши графік побачень двічі на тиждень у вихідні дні без присутності матері дитини за місцем її проживання чи проживання батька.

Рішенням суду першої інстанції у позові відмовлено, у зв’язку із недоведеністю того, що змінилися обставини, які були підставою для позбавлення його батьківських прав. Сам позивач не вживав заходів щодо спілкування з сином та і доказів перешкод матері не надано. Апеляційний суд підтримав це рішення, але касаційний суд повернув, у зв’язку із тим, що апеляційний суд недостатньо дослідив обставини зміни поведінки позивача. В результаті - позов все ж таки був задоволений, а батьківські права поновлені.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що заслухавши думку дитини, врахувавши, що позивач систематично сплачує аліменти на утримання дитини, неодноразово брав участь у АТО, що є об'єктивною перешкодою для повноцінного виконання батьківських обов`язків, отже, позивач від часу ухвалення рішення про позбавлення його батьківських прав до теперішнього часу змінив своє ставлення до виконання батьківських обов`язків.

Подаючи касаційну скаргу, мати посилалась на те що позивач не проявляє тривалий час до сина батьківського піклування. ВС КЦС, залишаючи поновлення в силі, мотивував наступним:

Згідно із ч.1, 4 ст. 169 СК України мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають право на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав. Суд перевіряє, наскільки змінилася поведінка особи, позбавленої батьківських прав, та обставини, що були підставою для позбавлення батьківських прав, і постановляє рішення відповідно до інтересів дитини.

Тлумачення ч.2 ст. 171 СК України свідчить, що вона закріплює випадки, коли думка дитини має бути вислухана обов'язково. До таких випадків належить: вирішення спору між батьками, іншими особами щодо її виховання (ст. 159 СК України); вирішення спору між батьками, іншими особами щодо її місця проживання (ст. 161 СК України); вирішення спору про позбавлення батьківських прав (ст. 164 СК України); вирішення спору про поновлення батьківських прав (ст. 169 СК України); вирішення спору щодо управління її майном (ст. 177 СК України).

На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.

ЄСПЛ у рішенні від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», (заява № 2091/13) та у рішенні від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України» (заява № 10383/09, § 100) зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагодійним (параграф 76).

Отже, особам, позбавленим батьківських прав, надано право звернутися до суду з позовом про їх поновлення. Розглядаючи такі справи, суди зобов`язані перевіряти, наскільки змінилися поведінка особи та обставини, що були підставою для позбавлення її батьківських прав.

При вирішенні питання про поновлення батьківських прав одного з батьків суд бере до уваги думку другого з них та інших осіб, із якими проживає дитина, враховує її інтереси, а також думку дитини, якщо вона її може висловити.

Отже у цій справі: Апеляційний суд заслухавши думку дитини, врахувавши, що позивач систематично сплачує аліменти на утримання дитини, неодноразово брав участь у АТО, його бажання займатися вихованням свого сина та турбуватися про нього, встановивши, що поведінка особи, позбавленої батьківських прав, та обставини, що були підставою для позбавлення батьківських прав, істотно змінилися, дійшов правильного висновку про поновлення батьківських прав відносно малолітнього сина.

Аналізуйте судовий акт: Батько за походженням, чия дитина усиновлена іншим чоловіком, не зобов’язаний утримувати таку дитину до досягнення нею повноліття. Такий обов'язок покладається на усиновителя. (ВС КЦС справа №522/5039/21 від 31.08.2022 р.);

Враховуючи право дитини знати свого батька та реалізувати спадкові права, жінка, що народила в шлюбі, може оспорити батьківство, навіть якщо біологічний батько не встиг подати заяву про батьківство (ВС КЦС №336/1357/16-ц від 07.07.2021 р.);

Несплата аліментів батьком НЕ є доказом ухилення від участі у вихованні дитини і підставою для позбавлення батьківських прав на підставі ст. 164 СК України (ВССУ від 01 листопада 2017р. у справі № 299/3019/16-ц);

Небажання дитини спілкуватися з батьком, може бути поважною причиною невиконання матір’ю рішення суду про усунення перешкод в участі батька у вихованні та спілкуванні з дитиною (ВС КАС справа № 640/11833/19 від 08.07.2021 р.).

Постанова

Іменем України

12 травня 2022 року

м. Київ

справа № 466/5767/18

провадження № 61-21142св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І. (суддя-доповідач),

суддів: Мартєва С. Ю., Петрова Є. В., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - орган опіки та піклування Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 23 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Шандри М. М., Левика Я. А., Цяцяка Р. П. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - орган опіки та піклування Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради, про поновлення батьківських прав.

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про поновлення батьківських прав.

Позовну заяву мотивовано тим, що сторони є батьками малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням Сихівського районного суду міста Львова від 09 лютого 2012 року ОСОБА_1 було позбавлено батьківських прав відносно дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вказане рішення не оскаржувалося та набрало законної сили.

Зазначає, що він фактично завжди виконував свої батьківські обов`язки, сплачує аліменти та має бажання брати участь у вихованні своєї дитини, однак відповідач чинить йому перешкоди у спілкуванні та участі у вихованні дитини.

Звертає увагу, що з моменту позбавлення батьківських прав його поведінка значно змінилася, він має постійну роботу, стабільний дохід, бажає спілкуватися з дитиною та брати участь в її вихованні.

З огляду на викладене, позивач просив поновити батьківські права відносно малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зобов`язати ОСОБА_2 не чинити йому перешкод у спілкуванні та участі у вихованні сина, визначити спосіб його участі у вихованні та спілкуванні із сином, встановивши графік побачень двічі на тиждень у вихідні дні без присутності матері дитини за місцем її проживання чи проживання батька.

Короткий зміст рішень судів

Рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 16 квітня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надав суду жодних належних, допустимих та достатніх доказів того, що змінилися обставини, які були підставою для позбавлення його батьківських прав. Сам позивач вказав, що з моменту позбавлення батьківських прав не вживав заходів щодо спілкування з сином, не намагався з ним побачитися, не цікавився його життям, навчанням, добробутом тощо. Щодо вимоги ОСОБА_1 про зобов`язання ОСОБА_2 не чинити йому перешкод у спілкуванні із сином та визначення способу його участі у вихованні сина такі є безпідставними, оскільки позивачем не надано жодного доказу того, що він намагається спілкуватися із сином, а ОСОБА_2 чинить у цьому перешкоди.

Постановою Львівського апеляційного суду від 17 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 16 квітня 2019 року без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову. Вважав, що суд першої інстанції не допустив порушень норм матеріального та процесуального права, які б були підставою для зміни чи скасування оскаржуваного рішення.

Постановою Верховного Суду від 16 грудня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Львівського апеляційного суду від 17 жовтня 2019 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова Верховного Суду мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не було встановлено на підставі належних та допустимих доказів, чи і надалі відповідач ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків та не бере участі у вихованні свого сина, як змінилася його поведінка та чи змінилися обставини, які стали підставою для позбавлення його батьківських прав. Крім того, суд апеляційної інстанції не врахував поведінку позивача, його намагання та бажання виправити ситуацію, яка склалася, і продовжувати виховувати свого сина та турбуватися про нього, про що також свідчить і поданий ним позов про поновлення батьківських прав. При цьому суд не звернув уваги на зміст положення статті 171 СК України, відповідно до якого дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї.

Постановою Львівського апеляційного суду від 23 листопада 2021 року рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 16 квітня 2019 року скасовано. Ухвалено нову постанову, якою позов задоволено частково. Поновлено батьківські права ОСОБА_1 відносно малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . В решті позовних вимог відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що заслухавши думку дитини ОСОБА_3 , врахувавши, що позивач систематично сплачує аліменти на утримання дитини, неодноразово брав участь у АТО, що є об`єктивною перешкодою для повноцінного виконання батьківських обов`язків, отже, позивач від часу ухвалення рішення про позбавлення його батьківських прав до теперішнього часу змінив своє ставлення до виконання батьківських обов`язків.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, ухвалити рішення про відмову у задоволенні позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2022 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Шевченківського районного суду міста Львова.

07 лютого 2022 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Ухвалою Верховного Суду від 03 травня 2022 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.

Згідно із протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 10 травня 2022 року визначено наступний склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Мартєв С. Ю., Петров Є. В., Сердюк В. В., Стрільчук В. А.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі заявник як на підставу касаційного оскарження посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року в справі № 402/428/16-ц, від 29 травня 2019 року в справі № 357/17852/15-ц та на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

Крім того, касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не повно з`ясував обставини справи та дослідив докази. Заявник зазначає, що позивач не проявляє тривалий час до сина батьківського піклування.

Відзив на касаційну скаргу не надходив

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суд установив, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1 а. с. 14).

Рішенням Сихівського районного суду міста Львова від 09 лютого 2012 року ОСОБА_1 позбавлено батьківських прав відносно дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішення не оскаржувалося та набрало законної сили (т. 1 а. с. 10, 11).

Відповідно до повідомлення Сихівського ВДВС м. Львів ГТУЮ у Львівській області від 18 червня 2018 року у відділі на виконанні перебувало два виконавчих провадження про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліментів на утримання дитини, а саме: ВП № 55453635 з примусового виконання виконавчого листа № 466/5715/17 від 22 грудня 2017 року, виданого Шевченківським районним судом міста Львова про стягнення з ОСОБА_1 в користь ОСОБА_2 аліментів на дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 усіх видів заробітку, але не менше 50 % прожиткового мінімуму, встановленого для дитини відповідного віку, починаючи з 08 серпня 2017 року до досягнення дитиною повноліття; ВП № 48974408 з примусового виконання виконавчого листа від 04 липня 2012 року № 1319/4417/2012, виданого Сихівським районним судом міста Львова про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 на утримання неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , аліментів у твердій грошовій сумі у розмірі 350 грн щомісячно, починаючи з 19 квітня 2012 року до досягнення дитиною повноліття. Загальна сума сплачених аліментів становить 24 050 грн (т. 1 а. с. 12, 13).

Постановою Львівського апеляційного суду від 01 квітня 2019 року у цивільній справі № 466/5715/17 рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 19 листопада 2018 року в частині періоду, за який підлягають стягненню аліменти змінено, вирішено стягувати з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/5 частки від усіх видів заробітку (доходу) відповідача щомісячно до досягнення дитиною повноліття, але не менше ніж 50 % прожиткового мінімуму, встановленого для дитини відповідного віку з часу набранням рішенням суду про зміну розміру аліментів законної сили і до досягнення дитиною повноліття. В решті рішення суду залишено без змін.

Орган опіки та піклування Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради згідно із висновком від 14 листопада 2018 року вважає за недоцільне поновлення батьківських прав ОСОБА_1 відносно ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відповідно до цього висновку, ОСОБА_1 не бере участі у вихованні сина, не цікавиться станом його здоров`я, не забезпечує матеріально (т. 1 а. с. 52).

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі статтею 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Відповідно до частини першої статті 3 СК України сім`я є первинним та основним осередком суспільства. Дитина належить до сім`ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.

Згідно із частинами першою, третьою статті 5 СК України держава охороняє сім`ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім`ї. Держава забезпечує пріоритет сімейного виховання дитини.

Відповідно до частини восьмої статті 7 СК України регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства» визначено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Відповідно до статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Згідно із частинами першою, четвертою статті 169 СК України мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають право на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав. Суд перевіряє, наскільки змінилася поведінка особи, позбавленої батьківських прав, та обставини, що були підставою для позбавлення батьківських прав, і постановляє рішення відповідно до інтересів дитини.

Тлумачення частини другої статті 171 СК України свідчить, що вона закріплює випадки, коли думка дитини має бути вислухана обов`язково. До таких випадків належить: вирішення спору між батьками, іншими особами щодо її виховання (стаття 159 СК України); вирішення спору між батьками, іншими особами щодо її місця проживання (стаття 161 СК України); вирішення спору про позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України); вирішення спору про поновлення батьківських прав (стаття 169 СК України); вирішення спору щодо управління її майном (стаття 177 СК України).

Отже, особам, позбавленим батьківських прав, надано право звернутися до суду з позовом про їх поновлення. Розглядаючи такі справи, суди зобов`язані перевіряти, наскільки змінилися поведінка особи та обставини, що були підставою для позбавлення її батьківських прав. При вирішенні питання про поновлення батьківських прав одного з батьків суд бере до уваги думку другого з них та інших осіб, із якими проживає дитина, враховує її інтереси, а також думку дитини, якщо вона її може висловити.

Конвенція про права дитини ратифікована постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року.

Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини).

Відповідно до статті 18 Конвенції про права дитини батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв`язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.

Так, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України» (заява № 2091/13), установивши порушення статті 8 Конвенції, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін.

Також ЄСПЛ у рішенні від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», (заява № 2091/13) та у рішенні від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України» (заява № 10383/09, § 100) зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагодійним (параграф 76).

На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.

ЄСПЛ у справі «Савіни проти України» вказує, що право батьків і дітей бути поряд один з одним становить основоположну складову сімейного життя і що заходи національних органів, спрямовані перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції.

При цьому, у конкретній ситуації враховується, що з іншої сторони держава має позитивний обов`язок вживати виважених і послідовних заходів зі сприяння возз`єднанню дітей зі своїми біологічними батьками, дбаючи при досягненні цієї мети про надання їм можливості підтримувати регулярні контакти між собою та якщо це можливо, не допускаючи розлучення братів і сестер (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», пункт 52).

Враховуючи викладене, апеляційний суд заслухавши думку дитини, врахувавши, що позивач систематично сплачує аліменти на утримання дитини, неодноразово брав участь у АТО, його бажання займатися вихованням свого сина та турбуватися про нього, встановивши, що поведінка особи, позбавленої батьківських прав, та обставини, що були підставою для позбавлення батьківських прав, істотно змінилися, дійшов правильного висновку про поновлення батьківських прав ОСОБА_1 відносно малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відхиляючи доводи касаційної скарги щодо неврахування апеляційним судом висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 357/17852/15-ц, від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц, колегія суддів виходить із того, що у справах наведених як приклад, встановлено інші фактичні обставини. З урахуванням наведеного, відсутні підстави вважати, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у вказаних постановах.

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладено у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

Сама по собі незгода заявника із судовим рішенням, висновками щодо встановлених обставин та оцінкою доказів не є підставою для скасування судових рішень.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд встановив, що оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 23 листопада 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:А. І. Грушицький С. Ю. Мартєв Є. В. ПетровВ. В. СердюкВ. А. Стрільчук