Правова позиція адміністративних судів при розгляді справ пов’язаних з податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

Згідно приписів 18918/ed_2017_09_07/pravo1/T10_2755.html?pravo=1#18918" rel="nofollow" target="_blank" title="Податковий кодекс України (ред. з 01.01.2017); нормативно-правовий акт № 2755-VI від 02.12.2010">ст. 265 ПК України податок на майно складається з: податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки; транспортного податку та плати за землю.

Згідно пп.18926/ed_2017_09_07/pravo1/T10_2755.html?pravo=1#18926" rel="nofollow" target="_blank" title="Податковий кодекс України (ред. з 01.01.2017); нормативно-правовий акт № 2755-VI від 02.12.2010">266.1.1 п. 18925/ed_2017_09_07/pravo1/T10_2755.html?pravo=1#18925" rel="nofollow" target="_blank" title="Податковий кодекс України (ред. з 01.01.2017); нормативно-правовий акт № 2755-VI від 02.12.2010">266.1 ст. № 2755-VI від 02.12.2010">266 ПК України платниками податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.

При цьому, об'єктом оподаткування є об'єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка (пп.266.2.1п. 266.2 № 2755-VI від 02.12.2010">ст.266 ПК України), а базою оподаткування є загальна площа об'єкта житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його часток (пп.266.3.1п.266.3 № 2755-VI від 02.12.2010">ст.266 ПК України).

База оподаткування об'єктів житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі їх часток, які перебувають у власності фізичних осіб, обчислюється контролюючим органом на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що безоплатно надаються органами державної реєстрації прав на нерухоме майно та/або на підставі оригіналів відповідних документів платника податків, зокрема документів на право власності (пп.18952/ed_2017_09_07/pravo1/T10_2755.html?pravo=1#18952" rel="nofollow" target="_blank" title="Податковий кодекс України (ред. з 01.01.2017); нормативно-правовий акт № 2755-VI від 02.12.2010">266.3.2 п.18950/ed_2017_09_07/pravo1/T10_2755.html?pravo=1#18950" rel="nofollow" target="_blank" title="Податковий кодекс України (ред. з 01.01.2017); нормативно-правовий акт № 2755-VI від 02.12.2010">266.3 ст. № 2755-VI від 02.12.2010">266 ПК України).

Отже, можливість визначення бази оподаткування об'єктів житлової та нежитлової нерухомості на підставі інших документів, ніж тих, що підтверджують право власності на такий об'єкт № 2755-VI від 02.12.2010">Податковим кодексом України - не передбачено.

З 01 січня 2015 року набрав чинності Закон України від 28 грудня 2014 року № 71-VIII "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи", яким № 2755-VI від 02.12.2010">ст. 266 ПКУ викладена в новій редакції, а об'єкти оподаткування податком на нерухоме майно доповнено об'єктами нежитлової нерухомості.

Підпунктом «є» пп. 18933/ed_2017_09_07/pravo1/T10_2755.html?pravo=1#18933" rel="nofollow" target="_blank" title="Податковий кодекс України (ред. з 01.01.2017); нормативно-правовий акт № 2755-VI від 02.12.2010">266.2.2 п. 18931/ed_2017_09_07/pravo1/T10_2755.html?pravo=1#18931" rel="nofollow" target="_blank" title="Податковий кодекс України (ред. з 01.01.2017); нормативно-правовий акт № 2755-VI від 02.12.2010">266.2 ст. № 2755-VI від 02.12.2010">266 ПК України, визначено перелік об'єктів нерухомості, які не є об'єктом оподаткування, до яких віднесено будівлі промисловості, зокрема виробничі корпуси, цехи, складські приміщення промислових підприємств.

При цьому, Законом України від 24 грудня 2015 року № 909-VІІІ "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2016 році" лише рекомендовано органам місцевого самоврядування вчинити певні дії, в той час як підпунктом 10748/ed_2017_09_07/pravo1/T10_2755.html?pravo=1#10748" rel="nofollow" target="_blank" title="Податковий кодекс України (ред. з 01.01.2017); нормативно-правовий акт № 2755-VI від 02.12.2010">12.3.4 пункту 10744/ed_2017_09_07/pravo1/T10_2755.html?pravo=1#10744" rel="nofollow" target="_blank" title="Податковий кодекс України (ред. з 01.01.2017); нормативно-правовий акт № 2755-VI від 02.12.2010">12.3 статті 10734/ed_2017_09_07/pravo1/T10_2755.html?pravo=1#10734" rel="nofollow" target="_blank" title="Податковий кодекс України (ред. з 01.01.2017); нормативно-правовий акт № 2755-VI від 02.12.2010">12 Податкового кодексу України законодавцем чітко встановлено повноваження сільських рад при встановленні місцевих податків та зборів, які, враховуючи статтю 19 Конституції України, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 07.06.2017 № К/800/33547/16.

ВАЖЛИВО!!!

Позиція стосовно того, що норма 18933/ed_2017_09_07/pravo1/T10_2755.html?pravo=1#18933" rel="nofollow" target="_blank" title="Податковий кодекс України (ред. з 01.01.2017); нормативно-правовий акт № 2755-VI від 02.12.2010">підпункту 266.2.2 ПКУ розповсюджується лише на промислові підприємства та не розповсюджується на фізичних осіб, у тому числі тих, які здійснюють підприємницьку діяльність, є хибною з наступних підстав.

При цьому, об'єктом оподаткування є об'єкт нерухомості, а не суб'єкт, як власник такої нерухомості. Отже, при визначенні бази оподаткування визначальними ознаками в даному випадку є саме ознаки нерухомості, а не ознаки її власника. Таким чином, база оподаткування повинна визначатися без урахування організаційно-правової форми власника та виду здійснення підприємницької діяльності.

Таким чином, належна позивачу нежитлова будівля (частина будівлі складу будматеріалів) як будівля промисловості не є об'єктом оподаткування в силу імперативних приписів закону (підпункту "є" підпункту 18933/ed_2017_09_07/pravo1/T10_2755.html?pravo=1#18933" rel="nofollow" target="_blank" title="Податковий кодекс України (ред. з 01.01.2017); нормативно-правовий акт № 2755-VI від 02.12.2010">266.2.2 пункту 18931/ed_2017_09_07/pravo1/T10_2755.html?pravo=1#18931" rel="nofollow" target="_blank" title="Податковий кодекс України (ред. з 01.01.2017); нормативно-правовий акт № 2755-VI від 02.12.2010">266.2 статті № 2755-VI від 02.12.2010">266 Податкового кодексу України) і податок на нерухоме майно на неї не повинен нараховуватись.

Судом враховано те, що подібної точки зору додержуються суди при розгляді аналогічних спорів. Зокрема, Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 25.07.2017р. по справі №816/523/17 за аналогічним спором суд залишив апеляційну скаргу Державної податкової інспекції без задоволення, зазначивши, що при визначенні бази оподаткування визначальними ознаками в даному випадку є ознаки нерухомості, а не ознаки її власника.

Вищенаведена позиція підтримана Харківським окружним адміністративним судом у постанові від 25.10.2017 у справі 820/3556/17.

Пунктом 7 розділу ІІ Прикінцеві положення Закону №909-VІІІ рекомендовано органам місцевого самоврядування у місячний строк з дня набрання чинності цим Законом переглянути прийняті на 2016 рік рішення щодо встановлення місцевих податків і зборів, визначених 10717/ed_2017_09_07/pravo1/T10_2755.html?pravo=1#10717" rel="nofollow" target="_blank" title="Податковий кодекс України (ред. з 01.01.2017); нормативно-правовий акт № 2755-VI від 02.12.2010">статтею 10 Податкового кодексу України.

Водночас пунктом 4 цього розділу визначено, що в 2016 році до прийнятих рішень органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків і зборів на 2016 рік не застосовуються вимоги, встановлені підпунктом 10748/ed_2017_09_07/pravo1/T10_2755.html?pravo=1#10748" rel="nofollow" target="_blank" title="Податковий кодекс України (ред. з 01.01.2017); нормативно-правовий акт № 2755-VI від 02.12.2010">12.3.4 пункту 10744/ed_2017_09_07/pravo1/T10_2755.html?pravo=1#10744" rel="nofollow" target="_blank" title="Податковий кодекс України (ред. з 01.01.2017); нормативно-правовий акт № 2755-VI від 02.12.2010">12.3 статті 10734/ed_2017_09_07/pravo1/T10_2755.html?pravo=1#10734" rel="nofollow" target="_blank" title="Податковий кодекс України (ред. з 01.01.2017); нормативно-правовий акт № 2755-VI від 02.12.2010">12 Податкового кодексу України та Законом України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності.

У підпункті 10748/ed_2017_09_07/pravo1/T10_2755.html?pravo=1#10748" rel="nofollow" target="_blank" title="Податковий кодекс України (ред. з 01.01.2017); нормативно-правовий акт № 2755-VI від 02.12.2010">12.3.4 пункту 10744/ed_2017_09_07/pravo1/T10_2755.html?pravo=1#10744" rel="nofollow" target="_blank" title="Податковий кодекс України (ред. з 01.01.2017); нормативно-правовий акт № 2755-VI від 02.12.2010">12.3 статті 10734/ed_2017_09_07/pravo1/T10_2755.html?pravo=1#10734" rel="nofollow" target="_blank" title="Податковий кодекс України (ред. з 01.01.2017); нормативно-правовий акт № 2755-VI від 02.12.2010">12 ПК України передбачено, що рішення про встановлення місцевих податків та зборів офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.

Адміністративні суди вважають, що у даному випадку неможливо використати п.п.10749/ed_2017_09_07/pravo1/T10_2755.html?pravo=1#10749" rel="nofollow" target="_blank" title="Податковий кодекс України (ред. з 01.01.2017); нормативно-правовий акт № 2755-VI від 02.12.2010">12.3.5 п.10744/ed_2017_09_07/pravo1/T10_2755.html?pravo=1#10744" rel="nofollow" target="_blank" title="Податковий кодекс України (ред. з 01.01.2017); нормативно-правовий акт № 2755-VI від 02.12.2010">12.3 ст.10734/ed_2017_09_07/pravo1/T10_2755.html?pravo=1#10734" rel="nofollow" target="_blank" title="Податковий кодекс України (ред. з 01.01.2017); нормативно-правовий акт № 2755-VI від 02.12.2010">12 ПК України, який уповноважує контролюючий орган нараховувати місцеві податки за відсутності відповідного рішення органу місцевого самоврядування.

В редакції зазначеного пункту, що діяв протягом 2016 року, передбачалась можливість нарахування грошового зобов'язання з місцевого податку, виходячи із застосуванням їх мінімальних ставок передбачених № 2755-VI від 02.12.2010">ПК України. Але, п.18969/ed_2017_09_07/pravo1/T10_2755.html?pravo=1#18969" rel="nofollow" target="_blank" title="Податковий кодекс України (ред. з 01.01.2017); нормативно-правовий акт № 2755-VI від 02.12.2010">266.5.1.ст.№ 2755-VI від 02.12.2010">266 ПК Українипередбачає лише максимальні ставки зазначеного податку. Мінімальні розміри ставки податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки № 2755-VI від 02.12.2010">ПК України не передбачені взагалі. А за таких обставин, контролюючий орган за відсутності рішення органу місцевого самоврядування не має можливості визначити грошового зобов'язання з вказаного податку.

Системний аналіз вказаних нормативно-правових актів дає суду підстави дійти висновку про те, що Законом України Про внесення змін до № 2755-VI від 02.12.2010">Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи від 28.12.2014 № 71-VIII з 01.01.2015 року в Україні до переліку місцевих податків і зборів було віднесено обов’язковий новий вид місцевого податку на майно, а саме податок на нерухоме майно, відмінне від земельного податку.

При цьому, до повноважень Верховної Ради України належить визначення переліку місцевих податків та зборів, установлення яких належить до компетенції сільських, селищних, міських рад та рад об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, та положень, визначених в пунктах 10687/ed_2017_09_07/pravo1/T10_2755.html?pravo=1#10687" rel="nofollow" target="_blank" title="Податковий кодекс України (ред. з 01.01.2017); нормативно-правовий акт № 2755-VI від 02.12.2010">7.1, 10696/ed_2017_09_07/pravo1/T10_2755.html?pravo=1#10696" rel="nofollow" target="_blank" title="Податковий кодекс України (ред. з 01.01.2017); нормативно-правовий акт № 2755-VI від 02.12.2010">7.2 статті 10686/ed_2017_09_07/pravo1/T10_2755.html?pravo=1#10686" rel="nofollow" target="_blank" title="Податковий кодекс України (ред. з 01.01.2017); нормативно-правовий акт № 2755-VI від 02.12.2010">7 цього 10686/ed_2017_09_07/pravo1/T10_2755.html?pravo=1#10686" rel="nofollow" target="_blank" title="Податковий кодекс України (ред. з 01.01.2017); нормативно-правовий акт № 2755-VI від 02.12.2010">Кодексу щодо місцевих податків та зборів (тобто, щодо платників податку та обєкту оподаткування), в той час як до повноважень сільських, селищних, міських рад та рад об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, в межах своїх повноважень належить прийняття рішення про встановлення місцевих податків та зборів.

Крім того, згідно із частиною другою статті 8 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Як передбачено статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23.02.2006 №3477-ІV, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

При вирішенні цього спору необхідно застосувати рішення Європейського Суду з прав людини від 07.07.2011 у справі Сєрков проти України (заява № 39766/05), яким було встановлено порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки державні органи обрали тлумачення національного законодавства, менш сприятливе для платників податку, що призвело до накладення на заявника зобов’язання зі сплати податку.

Вищенаведена позиція підтримана Харківським окружним адміністративним судом у постанові від 26.10.2017 у справі 803/1307/17.

ВАЖЛИВО!!!

Таким чином, місцеві ради за № 2755-VI від 02.12.2010">Податковим кодексом України мають обов'язково встановити (відповідним рішенням місцевої ради) транспортний податок і вирішити питання (на власний розсуд), чи запроваджувати податок ( і в яких розмірах) на майно, відмінне від земельної ділянки. Таке рішення має бути оприлюдненим до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлених місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим, а тому посилання відповідача на той факт, що не має значення що даний податок хоча і відноситься до місцевого податку, він визначений та встановлений Верховною Радою України, а тому має бути сплаченим позивачем є безпідставним.

Дана позиція також викладена у постанові Вищого адміністративного суду в адміністративній справі № 815/7207/15.

ВАЖЛИВО!!!

Згідно зі ст. 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

В іншому випадку, таке застосування не відповідало б положенням статті 58 Конституції України, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

У рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 акцентується увага на тому, що вищевказана конституційна норма допускає зворотну дію в часі лише нормативно-правових актів, які стосуються скасування чи пом'якшення відповідальності за правопорушення фізичних осіб.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Вищого адміністративного суду України від 30 серпня 2016 року у справі № К/800/8077/16.

ВАЖЛИВА ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ Європейського суду з прав людини!!!

Крім того, при вирішенні спірних правовідносинах суд враховує також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення якого є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), і зважати на те, що відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ як джерело права.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У пункті 50 рішення по справі «Щокін проти України» ЄСПЛ відзначив, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (див. рішення у справі «Ятрідіс проти Греції» (Jatridis v. Greece) [ВП], № 31107/96, пункт 58, ЄСПЛ 1999-II).

За змістом рішення Європейського Суду з прав людини від 22 вересня 1994 року у справі "Ентрік проти Франції" (від 22 вересня 1994 року) вимога законності, яка випливає з Конвенції, означає вимогу дотримання відповідних положень національного закону і принципу верховенства права. Тобто, втручання у право власності допустиме лише тоді, коли воно є законним.

У своїх рішення, Європейський Суд з прав людини, підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа вливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовний спосіб ("Баєлер проти Італії" (заява № 33202/96), "Онер'їлбіз проти Туреччини" (заява №48939/99), "Megadat.com. проти Молдови" (від 08 квітня 2008 року, заява № 21151/04), "Москаль проти Польщі" (від 15 вересня 2009 року, заява № 10379/05).

Так, у рішеннях Європейського Суду "Лелас проти Хорватії" (від 20 травня 2010 року, заява №55555/08), "Тошкуце та інші проти Румунії" (від 25 листопада 2008 року, заява № 36900/03) зазначено, що на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

У рішенні Європейського Суду "Москаль проти Польщі" (від 15 вересня 2009 року, заява № 10379/05), зазначено, що принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по соті суперечило б загальним інтересах. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки, заява №36548/97). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримаються своїх власних процедур, не повинні мати можливості отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

У пункті 51 цього рішення ЄСПЛ відмітив, що говорячи про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (<…>), № 26449/95, пункт 54, від 9 листопада 1999 року). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy), [ВП], № 33202/96, пункт 109, ЄСПЛ 2000-І).

На думку ЄСПЛ, відсутність в національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення такого важливого фінансового питання, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника.

У вказаному рішенні ЄСПЛ, з посиланням на закріплений в законодавстві України принцип in dubio pro tributario, зазначив, що органи державної влади віддали перевагу найменш сприятливому тлумаченню національного законодавства, що призвело до накладення на заявника додаткових зобов'язань зі сплати прибуткового податку.

У зв'язку із наведеним дійшов висновку про те, що втручання в майнові права заявника було незаконним у контексті статті 1 Першого протоколу.

Отже, з урахуванням наведеної практики Європейського Суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків при існуванні неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов'язків такого платника.

ВАЖЛИВО!!!

Таким чином, навіть прийняті на рекомендацію Верховної Ради України рішення місцевих рад не можуть застосовуватися інакше, ніж це передбачено пп. 10748/ed_2017_09_07/pravo1/T10_2755.html?pravo=1#10748" rel="nofollow" target="_blank" title="Податковий кодекс України (ред. з 01.01.2017); нормативно-правовий акт № 2755-VI від 02.12.2010">12.3.4 п. 10744/ed_2017_09_07/pravo1/T10_2755.html?pravo=1#10744" rel="nofollow" target="_blank" title="Податковий кодекс України (ред. з 01.01.2017); нормативно-правовий акт № 2755-VI від 02.12.2010">12.3 ст. 10734/ed_2017_09_07/pravo1/T10_2755.html?pravo=1#10734" rel="nofollow" target="_blank" title="Податковий кодекс України (ред. з 01.01.2017); нормативно-правовий акт № 2755-VI від 02.12.2010">12 Податкового кодексу України.

Подібного висновку дійшов Вищий адміністративний суд України в ухвалах від 19 квітня 2016 року, 30 листопада 2016 року, 22 грудня 2016 року, 27 вересня 2017 року (справи № 804/14459/15, № 820/8898/15, № 820/11176/15, № 803/1642/16, відповідно) та постанові від 30 серпня 2016 р. (справа № К/800/8077/16).

Згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Вищенаведена позиція підтримана Житомирським окружним адміністративним судом від 24.10.2017 у справі 806/2442/17.

Автор статті: Хітько Василь Миколайович