Право, використане на зло іншій особі, вже не право (право на зло) – так вважає Верховний Суд

10 лютого 2021 року Верховний Суд ухвалив дуже важливе рішення, що сприятиме захисту порушених прав осіб у багатьох спірних ситуаціях у майбутньому (Справа № 754/5841/17).

Ситуація була наступною:

Особа 2 винна Особі 1 значну суму коштів, більше 2 млн грн. Цей борг підтверджений заочним рішенням суду від 04.08.2015 на користь Особа 1 про стягнення коштів.

Трохи пізніше, в жовтні 2015 року державний виконавець приймає постанову про арешт майна боржника та оголошує заборону на його відчуження.

В лютому 2016 року боржник (Особа 2) реєструє за собою право власності на нове нерухоме майно, а саме 1/3 частки квартири.

В березні 2016 року, тобто через місяць після реєстрації, суд скасовує те перше рішення про стягнення боргу, прийняте заочно, і призначає розгляд справи в загальному порядку.

Тобто, фактично, з майна боржника знімається заборона на його відчуження.

28 квітня 2016 року, позивач (Особа 1) подає до суду заяву про забезпечення позову – просить суд накласти арешт на все рухоме та нерухоме майно боржника.

Боржник на це засідання 28 квітня не прийшов, вказавши у заяві суду, що пропускає засідання у зв’язку з хворобою.

10 травня 2016 року суд таки задовольняє заяву позивача про забезпечення позову і накладає арешт на все майно боржника.

Але виявляється наступна обставина: 28 квітня 2016 року, коли боржник нібито був хворим, він насправді у цей час у нотаріуса укладав договір дарування 1/3 частки квартири на свою матір.

Тобто, станом на момент накладення арешту на майно, 1/3 частки квартири вже йому не належала.

Після дарування мати стали єдиним власником цієї квартири і ще через рік, 26 червня 2018 року, продала 1/3 її частки іншій особі, покупцю.

Особа 1 у своїх заявах просила суди визнати договір дарування недійсним та застосувати реституцію, тобто повернути продану третій особі 1/3 частки квартири боржнику, аби на неї можна було накласти арешт.

Суди відмовляли їй вказуючи, що і договір дарування між боржником і його матір’ю, і договір продажу матір’ю покупцю, були спрямовані на настання реальних наслідків – відбулася державна реєстрації права власності, були передані кошти, а реституція узагалі не може бути застосована бо Особа 1 не є стороною цих правочинів.

Верховний Суд ж задовольнив касаційну скаргу позивача у повному обсязі, визнав договір дарування недійсним і повернув 1/3 частки квартири у власність боржника (Особи 2), зазначивши, що:

«Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили.

Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

• особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;
• наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб;
• враховується правовий статус особи /осіб».

Отже, навіть якщо формально учасники цивільно-правових відносин використовують свої права у законний спосіб, не порушуючи встановлених вимог, правил та процедур, проте наявні ознаки того, що вони використовують ці права «на зло» іншим особам і це призводить до негативних наслідків для цих інших осіб, то такі правочини можуть бути скасовані у судовому порядку.

Автор новини: Адвокатське об'єднання "Суслов та Партнери"

Аналізуйте судовий акт: Сторони договору купівлі-продажу частки на квартиру вживали «ПРАВО НА ЗЛО» для унеможливлення звернення стягнення на майно відповідача (ВС/КЦС у справі № 754/5841/17 від 10.02.2021)