П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 жовтня 2016 року м. Київ

Судові палати у цивільних та господарських справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Охрімчук Л.І.,суддів:Берднік І.С., Гуменюка В.І.,Лященко Н.П., Ємця А.А.,Романюка Я.М., Жайворонок Т.Є.,Сімоненко В.М.,

розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_9, третя особа - ОСОБА_10, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 29 січня 2015 року та рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 листопада 2014 року,

в с т а н о в и л и :

У вересні 2013 року публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_9 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Позивач зазначав, що 13 липня 2006 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_10 укладено кредитний договір, згідно з яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 430 тис. дол. США, а останній зобов'язався повернути кредит і сплатити проценти в порядку і на умовах, визначених договором.

На забезпечення виконання ОСОБА_10 зобов'язань за кредитним договором між банком та боржником 13 липня 2006 року укладено договір іпотеки, відповідно до якого останній передав в іпотеку банку трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 та машиномісце НОМЕР_1 в підземному автопаркінгу указаного будинку.

Оскільки позичальник не виконав узятих на себе зобов'язань, банк вимогою від 20 березня 2013 року визнав строк повернення кредиту в повному обсязі таким, що настав достроково. Станом на 2 вересня 2013 року сума заборгованості за кредитним договором складала 646 тис. 766 доларів США 18 центів, що в гривневому еквіваленті становило 5 млн 169 тис. 602 грн 8 коп.

Посилаючись на те, що боржник не сплатив заборгованість за кредитним договором, позивач просив: звернути стягнення на предмети іпотеки за вказаним договором іпотеки - зазначені квартиру та машиномісце в підземному паркінгу; установити спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження»; визначити початкову ціну предметів іпотеки для її подальшої реалізації на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності (незалежним експертом) на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; з вартості реалізації предметів іпотеки задовольнити вимоги ПАТ «УкрСиббанк» за кредитним договором у розмірі 646 тис. 766 доларів США 18 центів, що на 2 вересня 2013 року становило 5 млн 169 тис. 602 грн 8 коп.

Оскільки під час розгляду справи було встановлено, що власником предмета іпотеки (квартири та машиномісця в підземному паркінгу) є ОСОБА_9 на підставі договору купівлі-продажу від 22 лютого 2013 року, а в силу вимог статті 23 Закону України «Про іпотеку» дія іпотечного договору не припинилась як на час відкриття ліквідаційної процедури, так і на дату продажу ліквідатором предметів іпотеки, на що банк згоди не давав та коштів від реалізації не отримував, позивач вважав, що має право задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмети іпотеки відповідно до Закону України «Про іпотеку».

Шевченківський районний суд м. Києва рішенням від 17 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 29 січня 2015 року, у задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» відмовив.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 7 жовтня 2015 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 листопада 2014 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 січня 2015 року залишила без змін.

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 29 січня 2015 року та рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 листопада 2014 року ПАТ «УкрСиббанк» просить скасувати зазначені судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції статей 4, 17, 23 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах указаних норм матеріального права.

На обґрунтування заяви ПАТ «УкрСиббанк» надало копії постанов Вищого господарського суду України від 9 лютого 2015 року, 16 і 29 лютого 2016 року та постанови Верховного Суду України від 23 березня 2016 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «УкрСиббанк» доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 13 липня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_10 укладено кредитний договір, згідно з яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 430 тис. дол. США, а останній зобов'язався повернути кредит і сплатити проценти на умовах, визначених цим договором, не пізніше 13 липня 2027 року.

З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_10 13 липня 2006 року укладено договір іпотеки, відповідно до якого останній передав в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 та машиномісце НОМЕР_1 в підземному автопаркінгу указаного будинку.

Унаслідок невиконання боржником зобов'язань з повернення кредиту та сплати процентів за кредитним договором виникла заборгованість, яка станом на 2 вересня 2013 року складала 646 тис. 766 доларів США 18 центів, що в гривневому еквіваленті відповідало 5 млн 169 тис. 602 грн 8 коп.

Господарський суд Одеської області постановою від 14 лютого 2012 року фізичну особу - підприємця ОСОБА_10 (далі - ФОП ОСОБА_10 визнав банкрутом, відкрив ліквідаційну процедуру.

Ухвалою від 21 червня 2012 року Господарський суд Одеської області затвердив реєстр вимог кредиторів до ФОП ОСОБА_10 на загальну суму 218 млн 500 тис. 749 грн 10 коп., у тому числі грошові вимоги ПАТ «УкрСиббанк» на загальну суму 15 млн 137 тис. 41 грн 57 коп.

Цей же суд ухвалою від 21 червня 2012 року постановив скасувати обтяження нерухомого майна банкрута - ФОП ОСОБА_10 та виключити записи з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна (далі -

Єдиний реєстр заборон).

16 серпня 2012 року ліквідатором ФОП ОСОБА_10 було проведено аукціон з реалізації спірного майна, переможцем якого визнано ОСОБА_11 За підсумками торгів між ФОП ОСОБА_10 в особі ліквідатора ОСОБА_12 та ОСОБА_11 укладено договори купівлі-продажу квартири та машиномісця в підземному автопаркінгу, які в подальшому були продані ОСОБА_9

За змістом цих договорів суд установив, що на момент їх укладення вказане майно під забороною відчуження (арештом) не перебувало.

У подальшому Вищий господарський суд України постановою від 25 грудня 2012 року скасував постанову Господарського суду Одеської області від 14 лютого 2012 року, провадження у справі про банкрутство ФОП ОСОБА_10 припинив.

Ухвалою від 28 лютого 2013 року Господарський суд Одеської області скасував заходи, вжиті ухвалою цього ж суду від 21 червня 2012 року, та відновив записи щодо обтяження іпотекою нерухомого майна ОСОБА_10, в тому числі за договором іпотеки від 13 липня 2006 року.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк», суд першої інстанції, з висновком якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшов висновку про відсутність у позивача права вимагати звернення стягнення на предмети іпотеки в останнього набувача майна, оскільки предмети іпотеки були реалізовані в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяжень у порядку, визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а на момент укладення договорів купівлі-продажу заборони відчуження в Єдиному реєстрі заборон не було. При цьому суд послався на норми статті 23 Закону України «Про іпотеку», Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Суд касаційної інстанції при цьому зазначив, що відчуження майна, переданого в іпотеку під час проведення ліквідаційної процедури боржника, здійснюється у порядку, визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у редакції, чинній на час відчуження іпотечного майна у ході ліквідаційної процедури.

Положеннями цього закону не передбачено згоди іпотекодержателя на відчуження предмета іпотеки за договором, що укладається під час ліквідаційної процедури боржника, яка здійснюється в межах справи про банкрутство. Подальше скасування постанови про визнання божника банкрутом та припинення провадження у справі про банкрутство саме по собі не зумовлює незаконності вчинених у процесі ліквідаційної процедури дій, у тому числі незаконності відчуження іпотечного майна.

Оскільки докази неправомірності віднесення майнових активів ФОП - банкрута до ліквідаційної маси в матеріалах справи відсутні, не можна вважати, що іпотечне майно реалізовано з порушенням установленого законодавством порядку і що іпотека зберегла свою чинність для нового власника лише з одного факту скасування постанови про визнання боржника банкрутом та припинення провадження у банкрутній справі.

З огляду на те, що предмети іпотеки були реалізовані в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяжень у порядку, визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», і на момент укладення договорів купівлі-продажу заборони відчуження в Єдиному реєстрі заборон не було, відповідно відсутні підстави вважати подальших набувачів майна недобросовісними, тому захист прав позивача в обраний ним спосіб, що передбачає примусове позбавлення відповідача як іпотекодателя права власності на його майно як на предмет іпотеки, суперечить закладеному в частині другій статті 388 ЦК України принципу щодо неможливості витребувати майно від добросовісного набувача, якщо воно було продане в порядку, встановленому для виконання судових рішень.

У постанові Вищого господарського суду України від 29 лютого 2016 року, наданій заявником для порівняння, касаційний суд указав на помилковість висновків судів попередніх інстанцій про те, що стаття 23 Закону України «Про іпотеку» не поширюється на правовідносини сторін щодо реалізації предмета іпотеки в процесі ліквідаційної процедури за відсутності у момент його відчуження обтяження у Державному реєстрі іпотек, знятого на підставі судового рішення, з урахуванням того, що в подальшому постановою суду визнано недійсними аукціон з продажу майна банкрута та договір купівлі-продажу предмета іпотеки. При цьому касаційний суд направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначивши, що висновок судів попередніх інстанцій не можна визнати таким, що ґрунтується на з'ясуванні усіх обставин справи, які є суттєвими для вирішення даного спору, та правильному застосуванні до них законодавчих норм, що регулюють спірні правовідносини.

У постанові Вищого господарського суду України від 16 лютого 2016 року, наданій заявником для порівняння, касаційний суд скасував судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції з підстави порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Отже, порівняння наведених судових рішень із судовим рішенням касаційного суду, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суди касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшли протилежних висновків щодо заявлених вимог.

Разом з тим у наданій для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 9 лютого 2015 року, ухваленій у справі з аналогічними обставинами, предметами та підставами позову, боржником є та сама ФОП ОСОБА_10, іпотечне майно було відчужене юридичній особі, яка не була іпотекодержателем, у процесі ліквідаційної процедури ФОП під час дії судового рішення про визнання її банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, яке в подальшому було скасоване постановою Вищого господарського суду України з припиненням провадження у справі, касаційний суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог банку про звернення стягнення на предмет іпотеки, застосувавши положення статті 23 Закону України «Про іпотеку».

Зазначена постанова Вищого господарського суду України була предметом перегляду Верховним Судом України з передбачених статтею 355 ЦПК України підстав, за результатами якого прийнято постанову від 23 березня 2016 року, також надану заявником для порівняння.

У цій постанові Верховний Суд України зробив правовий висновок про те, що з урахуванням норм статті 23 Закону України «Про іпотеку» до юридичної особи, яка стала набувачем іпотечного майна в ході ліквідаційної процедури, перейшли всі права та обов'язки іпотекодавця за договором іпотеки у тому обсязі і на умовах, що існували до набуття нею права власності на предмет іпотеки.

Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції статей 4, 17, 23 Закону України «Про іпотеку» та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні до подібних правовідносин зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Таким чином, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов'язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов'язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов'язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов'язань або зменшити їх.

Забезпечувальне зобов'язання (взаємні права і обов'язки) виникає між іпотекекодержателем (кредитором за основним зобов'язанням) та іпотекодавцем (боржником за основним зобов'язанням).

Виконання забезпечувального зобов'язання, що виникає з іпотеки, полягає в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Сутність цього права полягає в тому, що воно дозволяє задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов'язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого преважного права, незалежно від переходу права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи (в тому числі й у випадку недоведення до цієї особи інформації про обтяження майна).

Частиною п'ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Закінчення строку дії договору не звільняє сторони від виконання зобов'язань (частина четверта статті 631 Цивільного кодексу України; далі - ЦК України).

Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про іпотеку» обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством.

Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Відповідно до частини третьої статті 3 цього Закону права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації.

Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої взаємні права й обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону.

Крім того, процедура державної реєстрації іпотек у спірний період регулювалась Тимчасовим порядком державної реєстрації іпотек, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 року № 410 (втратив чинність 31 січня 2013 року), та Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868 (далі - Порядок).

Відповідно до частин першої, другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» записи до Державного реєстру прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав) вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

Пунктами 74, 75 Порядку передбачено, що рішення суду щодо обтяження прав на нерухоме майно, що набрало законної сили, є документом, що підтверджує виникнення, перехід та припинення обтяжень речових прав на нерухоме майно.

Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення.

За таких умов у разі скасування незаконного судового рішення про скасування обтяження іпотекою нерухомого майна, на підставі якого з Єдиного реєстру заборон виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Єдиному реєстрі заборон, який виключено на підставі незаконного рішення суду, оскільки відпала підстава виключення цього запису.

Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Єдиний реєстр заборон.

Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Отже, ухвалення судом рішення про скасування обтяжень нерухомого майна банкрута та виключення запису з Єдиного реєстру заборон, яке згодом було скасоване, не спростовує презумпції правомірності обтяження спірного нерухомого майна іпотекою на час його відчуження у процесі ліквідації іпотекодавця, таке обтяження є чинним з моменту його первинної реєстрації в цьому реєстрі.

При цьому необхідно врахувати, що дії ліквідатора іпотекодавця з відчуження спірного майна (квартири та машиномісця) під час зняття судовим рішенням обтяження та право власності ОСОБА_9 на це нерухоме майно кредитор не оспорює.

Беручи до уваги обставини справи та виходячи із сутності іпотеки та змісту правових механізмів забезпечення прав усіх сторін спірних правовідносин, можна зробити висновок про те, що ефективним відновленням прав кредитора у зв'язку зі скасуванням незаконного судового рішення є застосування передбаченої угодою сторін процедури звернення стягнення на іпотечне майно як однієї із умов надання (отримання) кредиту.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 23 березня 2016 року та в постанові Вищого господарського суду України від 9 лютого 2015 року, наданих заявником для порівняння.

Установивши у справі, яка переглядається, факт переходу до фізичної особи права власності на спірне нерухоме майно (квартиру та машиномісце) в ході ліквідаційної процедури під час виключення з Єдиного реєстру заборон запису про обтяження цього майна, суди дійшли помилкового висновку про те, що: до спірних правовідносин не застосовується стаття 23 Закону України «Про іпотеку», не зберігається обтяження майна іпотекою внаслідок скасування рішення суду про виключення з Єдиного реєстру заборон запису про обтяження цього майна іпотекою та не поширюється на відповідача відповідно до цієї норми статус іпотекодавця за іпотечним договором з огляду на те, що до нього перейшло право власності на предмети іпотеки - квартиру та машиномісце.

Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 4, 17, 23 Закону України «Про іпотеку», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, наявності доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603 , частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л и :

Заяву публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» задовольнити.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 січня 2015 року та рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 листопада 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої

статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Л.І. ОхрімчукСудді:І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко