ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 грудня 2016 року м. КиївСудова палата у цивільних справах

Верховного Суду України у складі:

головуючого Сімоненко В.М.,суддів:Гуменюка В.І.,Лященко Н.П.,Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом виконуючого обов'язки прокурора Чернігівського району Чернігівської області до Головного управління Держземагентства у Чернігівській області, ОСОБА_5, треті особи: Чернігівське районне управління юстиції у Чернігівській області, Улянівська сільська рада, Чернігівська обласна державна адміністрація, Чернігівська районна рада про визнання недійсними наказів та свідоцтва про право власності, за заявою ОСОБА_5 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У жовтні 2014 року в.о. прокурора Чернігівської області звернувся до суду з відповідним позовом, посилаючись на те, що передача земельної ділянки у власність особі відбулась у порушення вимог статті 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», статей 118, 198 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), оскільки ділянку сформовано за рахунок земель, які використовуються як громадське пасовище, а проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки не був погоджений із сільською радою як суміжним землекористувачем.

Рішенням Чернігівського районного суду Чернігівської області від 24 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 7 вересня 2015 року, позов задоволено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_5 відхилено. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.

12 липня 2016 року ОСОБА_5 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2015 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції, викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застування в подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 330, 388 ЦК України, статей 116-118, 125, 126, 198 ЗК України та статті 33 Закону України «Про місцеве самоврядування».

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення заявниця посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня, 9 листопада 2012 року, 25 червня, 24 вересня 2014 року, 28 січня, 18 лютого, 3 серпня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 14 березня 2007 року, 23 квітня 2012 року, 24 червня 2014 року, 16 березня та 18 травня 2016 року, в яких, на думку заявниці, по іншому застосовані зазначені норми матеріального права.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення в цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних й тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Під час розгляду справи суди встановили наступне.

Рішенням VIII сесії XXI скликання Чернігівської районної ради народних депутатів Чернігівської області від 5 липня 1991 року було затверджено межі територій селищних і сільських рад та їх площі, у тому числі колгоспів, міжгоспів, держгоспів, землі населених пунктів, землі промисловості, транспорту, оборони, землі оздоровчого призначення, лісового та водного фонду, землі запасу райвиконкому, землі запасу сільських і селищних рад народних депутатів, у тому числі визначено землі для колективного випасання худоби. Згідно з додатком №1 до цього рішення за Улянівською (колишня Новоселівська) сільською радою Чернігівського району Чернігівської області для потреб громадян у випасанні худоби була закріплена земельна ділянка загальною площею 110,2 га (пасовище).

24 лютого 2014 року згідно наказу Головного управління Держземагенства у Чернігівській області відповідачці було надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2 га для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності (пасовищ), розташованої на території Улянівської сільської ради Чернігівського району.

13 березня 2014 року на підставі наказу Головного управління Держземагентства у Чернігівській області було затверджено проект землеустрою та надано відповідачці у власність земельну ділянку площею 2 га пасовищ для ведення особистого селянського господарства.

10 квітня 2014 року ОСОБА_5 отримала свідоцтво про право власності на цю земельну ділянку.

Відповідно до довідки Управління Держземагентства у Чернігівському районі Чернігівської області форми 6-зем правовий статус земельної ділянки, яка розташована на території Улянівської сільської ради Чернігівського району за межами населеного пункту та передана у власність ОСОБА_5, визначено на момент передачі як земля запасу сільськогосподарського призначення (пасовище), форма власності - державна.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що земельна ділянка для ведення особистого селянського господарства на території Іванівської сільської ради Чернігівського району була відведена у власність відповідачці в порушення вимог статті 198 Земельного кодексу України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_1203/ed_2015_07_01/pravo1/T012768.html?pravo=1>, статті 33 Закону України «Про місцеве самоврядування» <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_310/ed_2015_08_14/pravo1/Z970280.html?pravo=1>, статті 50 Закону України «Про землеустрій» <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_311/ed_2015_06_02/pravo1/T030858.html?pravo=1>, оскільки проект землеустрою не погоджувався Улянівською сільською радою як суміжним землекористувачем та як органом місцевого самоврядування, уповноваженим на погодження проектів землеустрою.

Ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня, 9 листопада 2012 року, 25 червня, 24 вересня 2014 року, 28 січня, 18 лютого 2015 року та постанови Верховного Суду України від 14 березня 2007 року, 23 квітня 2012 року, 24 червня 2014 року, 16 березня та 18 травня 2016 року не є належними прикладами щодо неоднакового застосування судами одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності висновкам Верховного Суду України щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки зазначені рішення були прийняті при розгляді справ з іншим предметом спору, підставами позову, за інших установлених фактичних обставин, а також за іншого матеріально-правового регулювання спірних відносин.

Крім того відсутні підстави для аналізу застосування судами касаційної інстанції статей 330, 388 ЦК України, оскільки при ухваленні судових рішень у справі, що переглядається, суди вказані норми права не застосовували до правовідносин, які виникли між сторонами, не керувалися цими нормами та не повинні були їх застосовувати, оскільки позовні вимоги, які мали б регулюватись указаними нормами, не заявлялись.

Разом з тим, у наданій заявницею ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2015 року суд касаційної інстанції у справі за аналогічним позовом прокурора Чернігівської області, на відміну від справи, яка переглядається, дійшов висновку про безпідставність позовних вимог прокурора, оскільки Головне управління Держземагентства в Чернігівські області, видаючи наказ про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність і про надання її у власність громадянину для ведення особистого селянського господарства діяло в межах наданих законом повноважень.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей статей 116-118, 125, 126, 198 ЗК України.

Усуваючи розбіжності в застосуванні норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Згідно зі статтею 13 Конституції України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_39/ed_2011_02_01/pravo1/Z960254K.html?pravo=1> земля є об'єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2011_02_01/pravo1/Z960254K.html?pravo=1>.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із частинами першою і другою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Відповідно до частин першої та другої статті 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування.

У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності (стаття 84 ЗК України).

Повноваження органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або користування чітко визначені статтею 122 ЗК України. Так, частиною першою цієї статті передбачено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб, а центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин (Держземагентство) та його територіальні органи відповідно до частини четвертої цієї статті має право розпоряджатися землями сільськогосподарського призначення державної власності за межами населених пунктів.

Аналогічне положення міститься в пункті 4.32 Положення про Головне управління Держземагентства в області в редакції наказу Міністерства аграрної політики та продовольства № 40 від 25 січня 2013 <http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/z0260-13/paran29> року, згідно якого саме Головне управління відповідно до закону передає земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності у власність або в користування для всіх потреб у межах області.

Таким чином, з аналізу наведених норм законодавства можна зробити висновок, що земельні ділянки перебувають у комунальній власності, тобто належать територіальній громаді, лише у випадку їх розташування в межах населеного пункту, а землями запасу, які є землями державної власності та розташовані за межами населених пунктів, розпоряджаються саме органи виконавчої влади.

Суди встановили, що спірна ділянка на момент її передачі відповідачці не знаходилась в межах населеного пункту, відносилася до земель запасу сільськогосподарського призначення та перебувала в державній власності. Отже, право приватної власності на спірну земельну ділянку, набуте ОСОБА_5 на підставі відповідного рішення органу виконавчої влади, слід вважати таким, що відповідає чинному на момент набуття цього права законодавству України.

Оскільки неправильне застосування судами вищезазначених норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603 , частинами першою та другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_5 задовольнити.

Рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області від 24 листопада 2014 року, ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 7 вересня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2015 року скасувати.

У задоволенні позову виконуючого обов'язки прокурора Чернігівського району Чернігівської області до Головного управління Держземагентства у Чернігівській області, ОСОБА_5, треті особи: Чернігівське районне управління юстиції у Чернігівській області, Улянівська сільська рада, Чернігівська обласна державна адміністрація, Чернігівська районна рада про визнання недійсними наказів та свідоцтва про право власності відмовити.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.М. Сімоненко

Судді: В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук