ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 вересня 2016 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Кривенди О.В.,

суддів: Гриціва М.І., Коротких О.А., Маринченка В.Л., Прокопенка О.Б., Терлецького О.О.,

при секретарі судового засідання Ключник А.Ю.,

за участю представника Львівської митниці ДФС (яка є правонаступником Львівської митниці Міндоходів; далі - Митниця) - Воробець І.Б., -

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції справу за позовом Мостиського районного центру зайнятості (далі - Центр зайнятості) до Митниці, третя особа - ОСОБА_2, про стягнення коштів,

в с т а н о в и л а:

У січні 2014 року Центр зайнятості звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з Митниці на його користь 25 697 грн 12 коп. на відшкодування виплаченого ОСОБА_2 забезпечення та вартості надання соціальних послуг по безробіттю у зв'язку з поновленням його (ОСОБА_2.) на роботі за рішенням суду.

На обґрунтування позову зазначив, що відповідно до частини четвертої статті 35 Закону України від 2 березня 2000 року № 1533-ІІІ «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» (далі - Закон № 1533-ІІІ) сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному, у разі поновлення його на роботі за рішенням суду, утримується із роботодавця.

Львівський окружний адміністративний суд постановою від 16 травня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2014 року, позов задовольнив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 23 грудня 2015 року скасував рішення судів попередніх інстанцій та закрив провадження у справі у зв'язку з тим, що вона не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має бути розглянута господарським судом.

Не погоджуючись із таким судовим рішенням, Центр зайнятості подав заяву про його перегляд Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). У заяві йдеться про те, що в доданих до неї ухвалах Вищого адміністративного суду України від 19 березня та 4 червня 2015 року (справи №№ К/800/56980/14, К/800/64600/14 відповідно) по-іншому, ніж в оскаржуваній ухвалі, застосовано норми процесуального права щодо встановленої юрисдикції адміністративних судів. Заявник просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 23 грудня 2015 року та передати справу на розгляд до цього ж суду.

Заслухавши пояснення представника відповідача, перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів вважає, що заява Центру зайнятості не підлягає задоволенню з таких підстав.

Так, у справах, рішення в яких надано для порівняння, Вищий адміністративний суд України, вирішуючи спір між центром зайнятості та митним органом щодо стягнення суми, виплаченої як допомога по безробіттю звільненому працівникові митного органу, якого згодом було поновлено на роботі за рішенням суду, дійшов висновку, що такий спір належить до адміністративної юрисдикції.

Натомість у справі, яка розглядається, касаційний суд зазначив, що вимоги статей 17 та 50 КАС дають підстави вважати, що за суб'єктивним складом сторін та суттю спору ця справа підлягає розгляду господарським судом у порядку, визначеному Господарським процесуальним кодексом України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом зазначених норм процесуального права при оскарженні судового рішення, яке, на думку заявника, прийнято з порушенням встановленої законом юрисдикції адміністративних судів, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Відповідно до частини першої статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Згідно з частиною другою статті 2 КАС до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Таким чином, законодавець чітко визначив, що суттю адміністративного судочинства є судовий контроль за діяльністю органів влади та місцевого самоврядування у сфері дотримання прав та свобод громадян та юридичних осіб за допомогою процесуального закону з певними особливостями, зокрема обов'язком доказування правомірності своєї діяльності органами влади чи самоврядування. Тобто, однією з визначальних особливостей КАС є те, що позивачем в адміністративній справі може бути фізична чи юридична особа, чиї права, свободи чи інтереси вони вважають порушеними, а відповідачем - орган влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи.

Відповідно до частини четвертої статті 50 КАС громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом.

Правовий аналіз пунктів 1-4 частини четвертої статті 50 КАС свідчить, що громадяни, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень лише у випадках превентивного (попереднього) судового контролю за рішеннями, діями органів влади, які при реалізації своїх владних управлінських повноважень можуть порушити права чи свободи фізичних чи юридичних осіб.

Однак і в цих випадках, водночас із перевіркою дій чи бездіяльності згаданих осіб, обставин, що стали підставою для втручання суб'єктів владних повноважень, суд має перевірити на відповідність чинному законодавству рішення, дії чи бездіяльність самих суб'єктів владних повноважень.

Крім того, пункт 5 частини четвертої статті 50 КАС, який є частиною норми процесуального права, існує як послідовне продовження випадків превентивного судового контролю і має розумітися та застосовуватися судами саме в такому значенні, а не як норма, що давала би право для розширеного тлумачення права суб'єкта владних повноважень на адміністративний позов.

Частиною четвертою статті 35 Закону № 1533-ІІІ передбачено, що сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному, у разі поновлення його на роботі за рішенням суду, утримується із роботодавця.

Отже, спір про стягнення зазначених сум не є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який у спірних правовідносинах не здійснює владні управлінські функції, а тому висновок суду касаційної інстанції про те, що справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права.

За таких обставин колегія суддів не вбачає підстав для задоволення заяви Центру зайнятості.

Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви Мостиського районного центру зайнятості відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.В. Кривенда

Судді:М.І. Гриців О.А. Коротких В.Л. Маринченко О.Б. Прокопенко О.О. Терлецький