П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 вересня 2016 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Прокопенка О.Б.,суддів:Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Терлецького О.О., при секретарі судового засідання Ключник А.Ю.,

за участю:

позивача ОСОБА_8;

представника Президента України Порошенка Петра Олексійовича - Гуцала Дмитра Святославовича, -

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції справу за позовом ОСОБА_8 до Президента України Порошенка Петра Олексійовича про визнання незаконним та скасування рішення, викладеного у листі Президента України від 17 грудня 2015 року, про відмову у підписанні Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заміни довічного позбавлення волі більш м'яким покаранням», прийнятого Верховною Радою України 26 листопада 2015 року (реєстр. № 2292), та визнання незаконними й необґрунтованими сформульованих у ньому пропозицій,

в с т а н о в и л а:

У лютому 2016 року позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції з позовом у порядку статті 171-1 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) до Президента України Порошенка Петра Олексійовича, в якому просив: визнати рішення Президента України, викладене у листі від 17 грудня 2015 року, з пропозиціями до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заміни довічного позбавлення волі більш м'яким покаранням» (далі - Рішення) незаконним, нечинним та таким, що порушує основоположні принципи, викладені у статті 28 Конституції України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_81/ed_2014_03_02/pravo1/Z960254K.html?pravo=1>, статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_627771/ed_2009_05_27/pravo1/MU50K02U.html?pravo=1> 1950 року (далі - Конвенція), Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, Стратегії сталого розвитку «Україна-2020», Рекомендації № Rec (2003) 22 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам про умовно-дострокове звільнення від 24 вересня 2003 року, а також не відповідають статті 50 Кримінального кодексу України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_199/ed_2016_01_01/pravo1/T012341.html?pravo=1>, статтям <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_829/ed_2015_12_23/pravo1/T031129.html?pravo=1>, 133 Кримінально-виконавчого кодексу України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_981/ed_2015_12_23/pravo1/T031129.html?pravo=1>; скасувати Рішення.

Свої вимоги обгрунтовував тим, що 26 листопада 2015 року Верховна Рада України у другому читанні та в цілому прийняла Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заміни довічного позбавлення волі більш м'яким покаранням».

17 грудня 2015 року Президент України повернув вказаний Закон без підпису, направивши до Верховної Ради України листа з пропозиціями до тексту названого Закону.

Позивач вважає цей лист та викладені у ньому пропозиції незаконними, необґрунтованими, а його наслідки такими, що порушують його права, в тому числі гарантовані Конвенцією.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 5 лютого 2016 року відмовив ОСОБА_8 у відкритті провадження в справі.

Приймаючи таке рішення на підставі пункту 1 частини першої статті 109 КАС, Вищий адміністративний суд України виходив із того, що Президент України при підписанні законів чи при утриманні від їх підписання не виконує владних управлінських функцій, а реалізовує свої повноваження щодо законодавчої діяльності, що дає підстави дійти висновку про те, що юрисдикція адміністративних судів, зокрема Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції, не поширюється на спірні правовідносини.

Не погоджуючись із зазначеною ухвалою, позивач звернувся до Верховного Суду України із заявою про її перегляд з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 237 КАС. Як убачається зі змісту заяви, ОСОБА_8 вважає ухвалу Вищого адміністративного суду України від 5 лютого 2016 року такою, що прийнята із порушення норм матеріального права.

Перевіривши наведені заявником доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що у задоволенні заяви слід відмовити з огляду на таке.

Статтею 2 КАС установлено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень; до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Глава 6 цього Кодексу виокремлює види адміністративних спорів, вирішення яких потребує спеціального, виключного врегулювання нормами процесуального права.

До таких, зокрема, віднесені публічно-правові спори, звернені до Верховної Ради України, Президента України щодо оскарження на предмет законності (крім конституційності) постанов, указів, дій чи бездіяльності, які розглядаються Вищим адміністративним судом України як судом першої інстанції (стаття 1711 КАС).

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що захисту в порядку адміністративного судочинства підлягають суб'єктивні публічні права громадян, які полягають у скасуванні (або частковому скасуванні, зміні) неправомірних актів управління.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини першої статті 93 Конституції України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_825734/ed_2014_03_02/pravo1/Z960254K.html?pravo=1> право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України та Кабінету Міністрів України.

Повноваження Президента України визначені виключно Конституцією України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2014_03_02/pravo1/Z960254K.html?pravo=1>.

Згідно з частинами першою та другою статті 94 Конституції України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_350/ed_2014_03_02/pravo1/Z960254K.html?pravo=1> прийнятий Верховною Радою України закон підписує Голова Верховної Ради України і невідкладно направляє його Президентові України. Президент України протягом п'ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду.

Пунктами 29, 30 частини першої статті 106 Конституції України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_385/ed_2014_03_02/pravo1/Z960254K.html?pravo=1> встановлюються повноваження Президента України підписувати закони, прийняті Верховною Радою України, або здійснювати право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до Конституції України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2014_03_02/pravo1/Z960254K.html?pravo=1>) з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України.

Зазначена стаття Конституції України надає Президенту як главі держави дискреційне (самостійне) право на вирішення кола питань в межах закону. Тобто, дискреційні повноваження дають можливість на власний розсуд (без узгодження) визначати зміст рішення або вибрати один із кількох варіантів рішення.

У Рішенні Конституційного Суду України від 11 березня 2003 року № 6-рп/2003 <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2003_03_11/pravo1/KS03011.html?pravo=1> у справі за конституційним поданням 73 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) здійсненого Президентом України права вето стосовно прийнятого Верховною Радою України Закону України «Про внесення змін до статті 98 Конституції України» <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2013_09_19/pravo1/T130586.html?pravo=1> та пропозицій до нього (справа щодо права вето на закон про внесення змін до Конституції України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2014_03_02/pravo1/Z960254K.html?pravo=1>) зазначено, що відповідно до частини другої статті 94 Конституції України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_350/ed_2014_03_02/pravo1/Z960254K.html?pravo=1> в разі, якщо Президент України не підписує закон, він повертає його зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду. Тобто, Президент України здійснює право вето і повертає закон на повторний розгляд Верховної Ради України з відповідними пропозиціями. Зазначені пропозиції Президента України не можуть розглядатися як указ чи розпорядження Президента України, а саме як акти, що видаються ним згідно з частиною третьою статті 106 Конституції України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_385/ed_2014_03_02/pravo1/Z960254K.html?pravo=1>. Президент України здійснює право вето стосовно прийнятого Верховною Радою України закону після одержання його для підписання на відповідній стадії законодавчого процесу. Це є конституційно-правовою формою участі Президента України в законодавчому процесі. Підписання або повернення закону на повторний розгляд Верховної Ради України - виключне конституційне право Президента України.

Враховуючи викладене, розгляд у суді заявлених позивачем вимог щодо визнання незаконним Рішення, яким Президент України повернув Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заміни довічного позбавлення волі більш м'яким покаранням» без підпису, направивши при цьому до Верховної Ради України листа з пропозиціями до його тексту, не передбачено чинним законодавством, оскільки згідно зі статтею 94 Конституції України Президент користується незалежним дискреційним правом щодо закону, прийнятого Верховною Радою України, коли він або підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду.

За таких обставин колегія суддів не вбачає підстав для скасування ухвали Вищого адміністративного суду України від 5 лютого 2016 року, а отже, у задоволенні заяви ОСОБА_8 слід відмовити.

Керуючись частиною шостою статті 1711 та статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви ОСОБА_8 відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.Б. Прокопенко Судді: О.Ф. Волков О.В. Кривенда М.І. ГрицівВ.Л. Маринченко О.А. КороткихО.О. Терлецький