П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

7 грудня 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Гуменюка В.І., суддів:Лященко Н.П.,Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, третя особа - ОСОБА_8, про визнання правочину удаваним та визнання права власності за заявою ОСОБА_6 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 серпня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У квітні 2014 року ОСОБА_6 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 25 квітня 2000 року між Коопзаготпромторгом Пустомитівського районного споживчого товариства та ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого останній придбав приміщення універмагу, розташованого на АДРЕСА_1. Позивач зазначає, що укладений договір є удаваним у частині покупця, адже фактично покупцем за цим договором виступав він, а не відповідач, оскільки приміщення універмагу придбано за його власні кошти, а також ним сплачено нотаріальні послуги та державне мито. На підтвердження оплати вартості придбаного майна відповідач повернув ОСОБА_6 як фактичному покупцю усі оригінали квитанцій про сплату коштів, оригінал акта приймання-передачі приміщення. Оскільки для оформлення договору купівлі-продажу приміщення необхідно було зібрати значну кількість документів, у тому числі отримати згоду іпотекодержателя (банку) на відчуження майна, провести оцінку майна тощо, що позивач з огляду на його часті робочі відрядження і його проживання в іншому місці самостійно зробити не міг, між ОСОБА_6 та його братами, відповідачем та третьою особою у справі, досягнуто домовленості про те, що підготовка документів для укладення договору купівлі-продажу буде здійснюватися відповідачем, а третя особа візьме на себе організацію підприємницької діяльності у придбаному приміщенні та проведення робіт з його реконструкції. Після укладення договору купівлі-продажу майна позивач вважав себе його власником і вирішував усі питання щодо користування та розпорядження таким майном. Однак у 2013 році між відповідачем і третьою особою виникли суперечки щодо користування приміщенням універмагу, унаслідок чого позивач дізнався про наміри відповідача самостійно користуватися придбаним майном.

Посилаючись на те, що позивач за оспорюваним договором фактично є покупцем, унаслідок дій відповідача порушуються його права та законні інтереси, ОСОБА_6 просив визнати договір купівлі-продажу приміщення універмагу удаваним у частині покупця ОСОБА_7, визнати ОСОБА_6 покупцем за вказаним договором та визнати за ним право власності на приміщення універмагу, розташованого на АДРЕСА_1.

Пустомитівський районний суд Львівської області рішенням від 19 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 10 червня 2015 року, відмовив у задоволенні позову ОСОБА_6

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 26 серпня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_6 відхилив, рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 19 листопада 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 10 червня 2015 року залишив без змін.

У травні 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_6 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 серпня 2015 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 58, 224 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК УРСР), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі, а саме статті 212 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

У зв'язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 серпня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 10 червня 2015 року та рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 19 листопада 2014 року й ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.

За змістом статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

Суд установив, що 25 квітня 2000 року між Коопзаготпромторгом Пустомитівського районного споживчого товариства, ОСОБА_7 та Акціонерно-комерційний банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_7 придбав приміщення універмагу загальною площею 322,9 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1.

Згідно з квитанціями № 1-7 від 28 квітня, 31 травня, 30 червня, 31 липня, 31 серпня, 29 вересня та 31 жовтня 2000 року покупець сплатив усю суму вартості придбаного майна, а саме 30 тис. грн.

Згідно з актом приймання-передачі майна державного підприємства від 2 травня 2000 року ОСОБА_7 прийняв у володіння приміщення універмагу.

25 грудня 2000 року ОСОБА_7 зареєстрував своє право власності на майно у порядку, встановленому чинним законодавством.

29 вересня 2006 року між Щирецькою селищною радою Пустомитівського району Львівської області та ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,0234 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, а 14 березня 2008 року на ім'я ОСОБА_7 видано державний акт на право власності на земельну ділянку.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_6, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з недоведеності позивачем обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог, зокрема, що спірний договір купівлі-продажу укладено з метою приховати іншу угоду, а кошти, сплачені за придбання такого майна, належали саме йому.

Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібним предметом спору, підставами позовів, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у таких справах.

На обґрунтування заяви ОСОБА_6 надав ухвалу Верховного Суду України від 18 серпня 2010 року, постановлену ним як судом касаційної інстанції, та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року.

Постановляючи ухвалу від 18 серпня 2010 року, Верховний Суд України як суд касаційної інстанції виходив з того, що відповідно до змісту частини другої статті 58 ЦК УРСР в разі, якщо за укладеним відповідачем договором купівлі-продажу майно було фактично придбане за кошти обох сторін, у тому числі й позивача, для них і ними фактично використовувалось, суд визнає договір у частині покупця удаваним та визнає покупцями за цим договором сторони у справі. При цьому суд установив, що спірне нерухоме майно відповідачка придбала за рахунок як своїх власних, так і коштів, які припали на частку позивача від продажу попереднього нерухомого майна для них обох, і вони обоє стали фактично користуватись таким майном.

В ухвалі від 11 квітня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновком суду апеляційної інстанції, який, установивши, що покупцем спірного житлового будинку за договором купівлі-продажу був саме позивач, адже він домовився про істотні умови договору, за власні кошти сплатив вартість житлового будинку, після купівлі прийняв нерухоме майно та вселився в будинок, що підтверджується розпискою продавця, його письмовими поясненнями та розпискою відповідачки, при цьому продавець будинку визнав позов, визнав договір купівлі-продажу удаваним у частині покупця та визнав право власності на житловий будинок за позивачем.

Отже, надані для порівняння ухвала Верховного Суду України від 18 серпня 2016 року, постановлена ним як судом касаційної інстанції, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 серпня 2015 року, про перегляд якої подано заяву, постановлені у справах з різними фактичними обставинами.

Порівняння зазначених судових рішень, наданих заявником на підтвердження підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, із судовим рішенням, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суди касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ неоднаково застосували норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Наведені в заяві доводи щодо порушення норм процесуального права не свідчать про наявність підстав для перегляду судового рішення згідно з вимогами пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

Оскільки обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшли висновку про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_6 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 серпня 2015 року.

Керуючись статтями 355, 3603 , 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви ОСОБА_6 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 серпня 2015 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий: В.І. Гуменюк

Судді: Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

Я.М. Романюк

В.М. Сімоненко