ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 грудня 2016 року Справа № 903/489/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Вовка І.В. (головуючого, доповідача),

Кондратової І.Д.,

Стратієнко Л.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу приватного акціонерного товариства "Волинське обласне підприємство автобусних станцій" на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 26.10.2016 року у справі № 903/489/16 за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 до приватного акціонерного товариства "Волинське обласне підприємство автобусних станцій", третя особа: Департамент інфраструктури та туризму Волинської обласної державної адміністрації, про врегулювання розбіжностей, які виникли при укладенні договору,

В С Т А Н О В И В :

У липні 2016 року позивач звернувся до господарського суду Волинської області з позовною заявою до відповідача про викладення спірних пунктів договору від 30.05.2016 року № 30/05/16-3 про надання автостанційних послуг у наступній редакції:

"п. 2.4.3. Здійснювати продаж квитків через водія перевізника після закриття квитково-касової відомості.

п. 3.4. У разі продажу квитків водієм перевізника після закриття квитково-касової відомості частину автостанційного збору, за вирахуванням вартості послуг з касового продажу квитків громадянам, та суму винагороди за надання послуг згідно з предметом цього договору, за вирахуванням вартості автостанційних послуг з продажу квитків, перевізник зобов'язаний перерахувати автостанції, на якій пасажир повинен здійснити посадку.

п. 3.5. Порядок фіксації кількості квитків, проданих водієм перевізника після закриття квитково-касової відомості, встановлюється за домовленістю сторін.

п. 4.4. Штрафні санкції за договором сплачуються шляхом виставлення рахунку стороною, стосовно якої вчинено порушення договору, з наступною сплатою стороною, яка вчинила порушення, коштів шляхом їх перерахування на банківський рахунок протягом десяти робочих днів."

Крім того, позивач просив не доповнювати наступними спірними пунктами договір від 30.05.2016 року № 30/05/16-3 про надання автостанційних послуг:

"п. 2.3.10. Зобов'язання водіїв:

п. 2.3.10.1. По прибуттю автобуса на АС виконувати розпорядження та вказівки персоналу автостанції з питань організації перевезень і безпеки та дотримуватись "Правил надання послуг пасажирського автотранспорту", інших нормативних документів.

п. 2.3.10.2. Проводити посадку пасажирів на АС за участю водія і тільки з касовими квитками, не зупиняти автобус в недозволеному на це місці та не допускати підбору пасажирів без квитків на території автостанцій.

п. 2.3.10.3. Перевезення пасажирів здійснювати згідно встановленого розкладу руху на закріпленому маршруті та забезпечувати збереження багажу і обслуговування пасажирів на всьому маршруті згідно "Правил надання послуг пасажирського автотранспорту".

п. 2.3.10.4. В разі неможливості виконання рейсу з технічних або інших поважних причин повідомляти підприємство не пізніше ніж за 24 години до відправлення автобуса.

п. 2.3.10.5. Забезпечувати проїзд пасажирів до зупинки призначення за маршрутом без додаткових витрат у разі припинення поїздки через технічну несправність автобуса.

п. 3.7. Доходи за перевезення багажу від реалізованих касових квитків розподіляються порівну.

п. 4.2.4. За підбір безквиткових пасажирів та їх самовільне обілечування водієм автобуса на території автостанції: 10 грн. в автобусах приміського сполучення за кожного пасажира; 20 грн. в автобусах міжміського сполучення за кожного пасажира; 30 грн. в автобусах міжобласного сполучення за кожного пасажира."

Позов обгрунтовано обов'язковістю укладення договору про надання послуг автостанцією перевізникові у зв'язку з прямою вказівкою закону та наявністю неврегульованих розбіжностей щодо його змісту.

Рішенням господарського суду Волинської області від 12.09.2016 року (суддя Філатова С.Т.) позов задоволено.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 26.10.2016 року (судді: Бучинська Г.Б., Грязнов В.В., Гулова А.Г.) зазначене рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі відповідач вважає, що судами попередніх інстанцій порушено та неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, і тому просить прийняті ними рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким визнати укладеним договір про надання автостанційних послуг від 30.05.2016 року № 30/05/16-3 із протоколом розбіжностей від 23.06.2016 року.

У відзиві на касаційну скаргу позивач вважає, що судові рішення у справі є законними та просить залишити їх без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 21.12.2016 року розгляд справи було відкладено на 28.12.2016 року.

Заслухавши пояснення представника відповідача, дослідивши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, перевіривши матеріали справи та прийняті в ній судові рішення, суд касаційної інстанції вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається із матеріалів справи, що 27.05.2016 року між ФОП ОСОБА_4 (перевізник) та Департаментом інфраструктури та туризму Волинської обласної державної адміністрації (організатор) було укладено договори про організацію перевезень пасажирів №2398, №2404, №2407, відповідно до умов яких організатор надав перевізнику права здійснювати перевезення пасажирів на автобусному маршруті (маршрутах) загального користування (оборотному рейсі (рейсах) Луцьк-Липне (вих. 1), №182а Луцьк (залізничний вокзал)- Заболотці, №167 Камінь-Каширський-Каливиця, Каливиця-Луцьк (через Камінь-Каширьский), Луцьк-Любешів, Ветли-Луцьк (через Невір), а перевізник зобов'язався здійснювати перевезення пасажирів на умовах, визначених договорами.

Відповідно до п. 2.2.4 договорів перевізник укладає з власниками автостанцій (автовокзалів) договори про продаж квитків і надання обов'язкових послуг. Договори повинні передбачати відповідальність перевізника та власника автостанції (автовокзалу) за невиконання чи неналежне виконання умов договору, несвоєчасність розрахунків за виконані ним роботи.

20.06.2016 року на виконання п. 2.2.4 договорів позивачем на адресу відповідача було надіслано проект договору про надання автостанційних послуг від 30.05.2016 року №30/05/16-3, який був складений на основі Примірної форми договору про надання послуг автостанцією перевізникові, затвердженої наказом Міністерства транспорту та зв'язку України від 30.11.2010 року № 860.

30.06.2016 року на адресу позивача від відповідача надійшов договір з протоколом розбіжностей від 23.06.2016 року.

Позивачем погоджено пункти 2.3.3, 3.6 запропонованих умов договору, про що повідомлено відповідача листом від 07.07.2016 року № 07/07/16-1.

Позивач не погодився із запропонованою відповідачем новою редакцією пунктів 2.3.10.1, 2.3.10.2, 2.3.10.3, 2.3.10.4, 2.3.10.5, 3.7, 4.2.4, зміною редакції п. 4.4, та вилученням із договору пунктів 2.4.3., 3.4., 3.5, що стало причиною звернення до суду.

Предметом даного судового розгляду є вимоги перевізника до автостанції про врегулювання розбіжностей за договором про надання автостанційних послуг.

Висновок судів обох інстанцій про задоволення позову мотивовано відповідністю викладених позивачем п.п. 2.4.3, 3.4, 3.5, 4.4 договору вимогам Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 18.02.1997 року № 176 (далі - Правила) та іншим нормам чинного законодавства. При цьому суди виходили з того, що пункти 2.3.10.1, 2.3.10.2, 2.3.10.3 та 2.3.10.5 договору, запропоновані відповідачем, визначають обов'язки та відповідальність водія, не передбачені Правилами. Водночас, примірною формою договору передбачено визначення обов'язків власника та перевізника при укладенні договору, а тому перекладання цих обов'язків на водія не відповідає нормам законодавства. Крім того, пункт 2.3.10.4, запропонований відповідачем, не прийнятий судом у зв'язку з тим, що питання, вказане у даному пункті, вже врегульовано сторонами у пункті 2.3.5 договору. Також судом зазначено, що запропоновані відповідачем умови договору щодо розподілу доходів, встановлення відповідальності за підбір безквиткових пасажирів та розмір штрафних санкцій (п. 3.7, п.4.2.4 та п.4.4) суперечать вимогам п. 4.1, 4.2 Порядку регулювання діяльності автостанцій, затвердженого Наказом Міністерства транспорту та зв'язку України від 27.09.2010року № 700 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 10 листопада 2010 року №1068/18363) та вимогам Закону України "Про автомобільний транспорт".

Згідно з вимогами ч. 3 ст. 179 Господарського кодексу України укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до ч. 1 ст. 187 ГК України спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов'язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом.

За змістом ч.ч. 1 - 3 ст. 32 Закону України "Про автомобільний транспорт" відносини автомобільного перевізника, що здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, із власниками автостанцій визначаються договором.

Предметом договору автомобільного перевізника, що здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, з власниками автостанцій є надання послуг та виконання робіт, пов'язаних з відправленням і прибуттям пасажирів.

Власники автостанцій зобов'язані укласти договір з автомобільним перевізником, що здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, тільки за наявності в нього договору із органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування про організацію перевезення на автобусних маршрутах загального користування чи дозволу органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування на обслуговування маршрутів загального користування, що пролягають через цю автостанцію.

У відповідності з п. 114 Правил перевізник укладає з автостанцією договір про надання послуг автостанцією, яким визначаються перелік та обсяги послуг, їх вартість і порядок проведення розрахунків. Примірну форму договору затверджує Мінінфраструктури.

Порядок розрахунку вартості послуг, що надаються автостанцією перевізникові, визначає Мінінфраструктури.

Таким чином, висновки судів обох інстанцій про обов'язковість укладення в силу закону договору про надання послуг автостанцією перевізникові є правильними.

Разом з тим, за змістом ч. 1 ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно з ч. 1 ст. 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

При цьому, за ч. 4 ст. 179 ГК України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі, зокрема, примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст.

Наказом Міністерства транспорту та зв'язку України № 860 від 30.11.2010 року затверджено Примірну форму договору про надання послуг автостанцією перевізникові, предметом якого є надання власником за завданням перевізника на території автостанцій (автовокзалів) комплексу обов'язкових послуг, пов'язаних з організацією і здійсненням процесу прийняття та відправлення пасажирів транспортом перевізника, продажем проїзних квитків, диспетчерським управлінням, організацією прибуття і відправлення автобусів, інформуванням водіїв щодо умов дорожнього руху, а також інших послуг відповідно до вимог Закону України "Про автомобільний транспорт" і Правил.

У відповідності до п. 115 Правил перевізники відповідно до укладених договорів здійснюють продаж квитків через автостанції, агентства з продажу квитків та/або самостійно.

Примірну форму договору про продаж квитків затверджує Мінінфраструктури.

Продаж квитків може здійснюватися водієм автобусу в разі відсутності у населеному пункті автостанції або агентства з продажу квитків, а також після закриття квитково-касової відомості на автостанції.

Продаж квитків здійснюється за маршрутом прямування та у зворотному напрямку, якщо це передбачено в договорі про продаж квитків.

У разі продажу квитків через агентство або перевізником самостійно частину автостанційного збору перевізник перераховує автостанції, на якій пасажир повинен здійснити посадку.

За п. 133 Правил продаж квитків у пункті відправлення здійснюється з моменту відкриття кас, на проміжних автостанціях - з моменту надходження інформації про наявність вільних місць.

Продаж квитків припиняється за три хвилини до відправлення автобуса.

Оскільки спірні пункти 2.4.3, 3.4 та 3.5 в редакції позивача відповідають наведеним нормам законодавства та прямо визначені Примірною формою договору, то суди попередніх інстанцій дійшли обгрунтованого висновку про правомірність їх включення до умов договору та правильно задовольнили позов в цій частині.

Разом з цим, відхиляючи запропоновані відповідачем пункти 2.3.10.1 - 2.3.10.5, 3.7 та 4.2.4 суди обох інстанцій дали ретельну оцінку доводам сторін та правильно визнали зазначені умови такими, що не грунтуються на положеннях законодавства, які регулюють спірні правовідносини, а окремі з них є такими, що виключають можливість їх прийняття у зв'язку з суперечністю вже прийнятим умовам в редакції позивача.

Ст.ст. 33 ГПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, суд касаційної інстанції вважає, що судами попередніх інстанцій дана належна правова оцінка усім обставинам справи, норми матеріального та процесуального права застосовані вірно і передбачені законом підстави для зміни або скасування постанови відсутні.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів.

За таких обставин, оскаржені судові рішення є законними й обґрунтованими, і тому підлягають залишенню без змін, а касаційна скарга - без задоволення.

З огляду наведеного та керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу приватного акціонерного товариства "Волинське обласне підприємство автобусних станцій" залишити без задоволення, а постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 26.10.2016 року - без змін.

Головуючий суддя І.Вовк

Судді І.Кондратова

Л.Стратієнко