ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 вересня 2016 року Справа № 910/21507/15 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючий суддя Судді:Могил С.К. (доповідач), Вовк І.В., Малетич М.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державного житлово-комунального підприємства Національної академії наук України на постанову Київського апеляційного господарського суду від 06.06.2016 та рішення господарського суду міста Києва від 03.11.2015 у справі № 910/21507/15 господарського суду міста Києва за позовомДержавного житлово-комунального підприємства Національної академії наук Українидо товариства з обмеженою відповідальністю "Євроресурс"простягнення 682 389, 95 грн.,за участю представників

позивача: Кирик О.В.,

відповідача: Деркача С.С.,

В С Т А Н О В И В :

У серпні 2015 року Державне житлово-комунальне підприємство Національної академії наук України звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Євроресурс" про стягнення 682 389, 95 грн. заборгованості.

Рішенням господарського суду міста Києва від 03.11.2015, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 06.06.2015, в позові відмовлено повністю.

Не погоджуючись з прийнятими судовими рішеннями, позивач звернувся з касаційною скаргою до Вищого господарського суду України, в якій просить їх скасувати та передати справу на новий розгляд.

В обґрунтування заявлених вимог скаржник посилається на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Переглянувши в касаційному порядку оскаржені судові рішення колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, відповідачем на підставі рішення господарського суду міста Києва від 02.06.2006 у справі № 43/314 набуто право власності, зокрема, на наступні об'єкти нерухомого майна: група нежитлових приміщень № 129, що знаходяться на першому поверсі житлового будинку за адресою: м. Київ, вул. Володимиро-Либідська, 16, загальною площею 238, 4 м2; група нежитлових приміщень № 130, що знаходяться на цокольному поверсі житлового будинку за адресою: м. Київ, вул. Володимиро-Либідська, 16, загальною площею 436, 4 м2; група нежитлових приміщень, що знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Л. Первомайського, 3, загальною площею 167, 0 м2; група нежитлових приміщень, що знаходяться за адресою: вул. Б. Хмельницького, 42, загальною площею 404, 9 м2.

За твердженнями позивача, останній є балансоутримувачем житлових будинків, розташованих за адресами: м. Київ, вул. Володимиро-Либідська, 16; м. Київ, вул. Л. Первомайського, буд. 3; м. Київ, вул. Б.Хмельницького, буд. 42.

Листами від 15.03.2013 № 03-83 та від 09.12.2014 № 12-263 позивач звертався до відповідача з вимогою сплатити заборгованість за житлово-комунальні послуги, плату за землю та експлуатаційні витрати.

Вважаючи, що відповідачем вказані вимоги безпідставно залишені без належного реагування та вказуючи на наявність у відповідача заборгованості з оплати житлово-комунальних послуг, плати за землю та експлуатаційних витрат, нараховані за період з липня 2006 по травень 2015 року, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Відмовляючи у задоволенні позову місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивачем пропущено строки позовної давності, про що заявлено відповідачем, а тому з урахуванням вимог ст.ст. 251, 253-255, 257, 260, 261 та 264 Цивільного кодексу України судами у межах даного спору підлягають розгляду вимоги за період з серпня 2012 року по травень 2015 року. Так, суди обох інстанцій зазначили, що за цей період відповідачу нараховано плату за землю на суму 102 580, 56 грн., у той час як вбачається з матеріалів справи відповідачем сплачено за вказаний період 145 350, 90 грн. Крім того, в частині вимог про стягнення заборгованості за експлуатаційні витрати позов задоволенню не підлягає у зв'язку з пропуском строку позовної давності. Вимоги про стягнення заборгованості за комунальні послуги також задоволенню не підлягають, оскільки відповідачем укладено прямий договір із ПАТ "Київенерго" та 2011 року складений акт про відсутність опалення та гарячого водопостачання.

Колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Статтею 256 Цивільного кодексу України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Право на задоволення позову або право на позов у матеріальному розумінні - це право позивача вимагати від суду задоволення позову. Зі спливом позовної давності особа втрачає право на позов саме в матеріальному розумінні. Отже, сплив позовної давності є підставою для відмови у позові

Частинами 3, 4, 5 статті 267 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Судами обох інстанцій встановлено, що відповідачем до прийняття рішення у справі було подано заяву про застосування строку позовної давності.

Згідно зі ст. 257 Цивільного кодексу України загальний строк позовної давності встановлений тривалістю у три роки.

Частиною 1 ст. 261 Цивільного кодексу України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Місцевим та апеляційним господарськими судами встановлено, що позивачем заявлено до стягнення заборгованість за період з липня 2006 року по травень 2015 року, у той же час як із позовом до суду останній звернувся у серпні 2015 року.

Враховуючи викладене колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що позивачем пропущено строк позовної давності щодо частини боргу, у зв'язку з чим підлягають розгляду позовні вимоги за період з серпня 2012 року по травень 2015 року.

Так, відповідно до ст. 13 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" в залежності від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються, зокрема, на комунальні послуги (централізоване постачання холодної води, централізоване постачання гарячої води, водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), газо- та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо).

Відповідно до ч. 1 ст. 19 зазначеного Закону відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.

Відповідно до ч. 1 ст. 29 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" (у редакції, яка діяла у серпні 2012 року), договір на надання житлово-комунальних послуг у багатоквартирному будинку укладається між власником квартири, орендарем чи квартиронаймачем та балансоутримувачем або уповноваженою ним особою. У разі якщо балансоутримувач не є виконавцем, він укладає договори на надання житлово-комунальних послуг з іншим виконавцем.

За змістом ст. 1 зазначеного Закону балансоутримувач будинку, споруди, житлового комплексу або комплексу будинків і споруд (далі - балансоутримувач) - власник або юридична особа, яка за договором з власником утримує на балансі відповідне майно, а також веде бухгалтерську, статистичну та іншу передбачену законодавством звітність, здійснює розрахунки коштів, необхідних для своєчасного проведення капітального і поточного ремонтів та утримання, а також забезпечує управління цим майном і несе відповідальність за його експлуатацію згідно з законом;

Судами обох інстанцій встановлено, що відповідач є власником: групи нежитлових приміщень № 129, що знаходяться на першому поверсі житлового будинку за адресою: м. Київ, вул. Володимиро-Либідська, 16, загальною площею 238, 4 м2; група нежитлових приміщень № 130, що знаходяться на цокольному поверсі житлового будинку за адресою: м. Київ, вул. Володимиро-Либідська, 16, загальною площею 436, 4 м2; група нежитлових приміщень, що знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Л. Первомайського, 3, загальною площею 167, 0 м2; група нежитлових приміщень, що знаходяться за адресою: вул. Б. Хмельницького, 42, загальною площею 404, 9 м2, а позивач, за його твердженням, є балансоутримувачем зазначених житлових будинків, розташованих за адресами: м. Київ, вул. Володимиро-Либідська, 16; м. Київ, вул. Л. Первомайського, буд. 3; м. Київ, вул. Б.Хмельницького, буд. 42.

Статтею 20 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" (у редакції, яка діяла в серпні 2012 року) встановлено, що споживач зобов'язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Відповідно до положень ст. 32 вказаного Закону плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно відповідно до умов договору в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Розмір плати за комунальні послуги розраховується виходячи з розміру затверджених цін/тарифів та показань засобів обліку або за нормами, затвердженими в установленому порядку. Розмір плати за утримання будинків і споруд та прибудинкових територій встановлюється залежно від капітальності, рівня облаштування та благоустрою.

Частиною 1 ст. 11 Цивільного кодексу України передбачено, що цивільні права та обов'язки виникають, зокрема, із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства. Пунктом 1 ч. 2 зазначеної статті визначено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Частиною 3 зазначеної статті унормовано, що цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Виходячи з приписів статей 173, 193 Господарського кодексу України, статей 526, 629 Цивільного кодексу України, сторони мають виконувати зобов'язання належним чином відповідно до його умов та вимог закону, при цьому, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

За положеннями ч. 2 ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Судами обох інстанцій встановлено, що відповідачем в повній мірі оплачено нараховану йому позивачем суму "плати за землю" з серпня 2012 по травень 2015 року, що підтверджується наявними у матеріалах справи платіжними дорученнями, у зв'язку з чим колегія суддів касаційної інстанції, з огляду на приписи ст. 599 Цивільного кодексу України, погоджується з висновками судів про відмову у задоволенні позову в цій частині.

Крім цього, як встановлено місцевим та апеляційним господарськими судами, відповідачем укладено прямий договір із публічним акціонерним товариством "Київенерго", а у 2011 році складено акт про відсутність опалення та гарячого водопостачання, у зв'язку з чим суди дійшли правомірного висновку про відмову у задоволенні позову в частині стягнення заборгованості за комунальні послуги.

Однак колегія суддів касаційної інстанції не погоджується з мотивуванням висновків судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог в частині стягнення заборгованості за експлуатаційні витрати.

Так, суди обох інстанцій зазначили, що вимоги про стягнення заборгованості за експлуатаційні витрати за період з липня 2007 по травень 2015 року задоволенню не підлягають у зв'язку з пропуском строку позовної давності. В той же час, як вже було зазначено, суди розглядали спірні вимоги за період з серпня 2012 року по травень 2015 року.

Разом з тим, зазначене мотивування не призвело до прийняття неправильних судових рішень в цій частині, оскільки судами обох інстанцій не було встановлено наявності заборгованості відповідача з оплати експлуатаційних витрат, та як зазначає сам скаржник у касаційній скарзі, відповідачем сплачено у повному обсязі нараховану йому суму експлуатаційних витрат.

Таким чином, враховуючи викладене, межі перегляду справи в касаційній інстанції та беручи до уваги, що неправильне мотивування висновків про відмову у задоволенні позову в частині стягнення заборгованості за експлуатаційні витрати не призвело до прийняття помилкових рішень, суд касаційної інстанції не вбачає підстав для скасування рішення місцевого та постанови апеляційного господарських судів у даній справі.

Керуючись ст.ст. 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу залишити без задоволення, постанову Київського апеляційного господарського суду від 06.06.2016 - без змін.

Головуючий суддяМогил С.К.Судді:Вовк І.В.

Малетич М.М.