ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 жовтня 2016 року Справа № 910/2728/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді: Картере В.І. (доповідач),

суддів: Барицької Т.Л.,

Губенко Н.М.,

за участю представників:

позивача - не з'явився,

Державної казначейської служби України - не з'явився,

Запорізької митниці ДФС - Запорожець А.Б.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Техенергохім"

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 06.07.2016

та на рішення господарського суду міста Києва від 18.04.2016

у справі № 910/2728/16

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Техенергохім"

до Державної казначейської служби України та Запорізької митниці ДФС

про стягнення 6 233,93 грн.

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Техенергохім" звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до Державної казначейської служби України про стягнення 6 233, 93 грн. матеріальної шкоди, завданої протиправним рішенням Запорізької митниці про визначення митної вартості товарів, що складає суму нарахованих позивачем у період з листопада 2010 року по вересень 2015 року інфляційних втрат згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 16.03.2016 залучено до участі у справі іншого відповідача - Запорізьку митницю ДФС.

Рішенням господарського суду міста Києва від 18.04.2016 (суддя Усатенко І.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 06.07.2016 (колегія суддів у складі: суддя Скрипка І.М. - головуючий, судді Гаврилюк О.М., Гончаров С.А.) у задоволенні позову відмовлено. Приймаючи такі рішення, господарські суди дійшли висновку про те, що позивачем не було доведено належними та допустимим доказами в розумінні вимог ст. ст. 33, 34 ГПК України складу цивільного правопорушення,

які необхідні для відшкодування шкоди в порядку ст.ст. 1166, 1173 ЦК України.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати рішення господарського суду першої інстанції від 18.04.2016, постанову господарського апеляційного суду від 06.07.2016 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. В обґрунтування касаційної скарги скаржник стверджує, що господарськими судами при прийнятті оскаржуваних рішень порушено вимоги ст.ст. 625, 1166, 1173 ЦК України. Так, на думку позивача, господарськими судами не взято до уваги той факт, що індексація будь-яких платежів у зв'язку з їх затримкою обумовлена порушенням стороною, зобов'язаною їх виплачувати, своїх обов'язків і тому повинна здійснюватися у формі відшкодування заподіяної цим порушенням шкоди. Необхідність повного відшкодування шкоди встановлена ст. 1173 ЦК України, відповідно до якої кожен має право на відшкодування державою шкоди, заподіяної незаконними діями (або бездіяльністю) органів державної влади або їх посадових осіб.

У відзиві на касаційну скаргу Запорізька митниця ДФС просить постанову Київського апеляційного господарського суду від 06.07.2016 та рішення господарського суду міста Києва від 18.04.2016 залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. На думку відповідача, митницею при здійсненні митного контролю та митного контролю не завдано збитків ні особистим немайновим правам позивача ні самому майну.

Перевіривши правильність застосування господарськими судами норм процесуального та матеріального права, Вищий господарський суд України вважає касаційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню виходячи з такого.

Господарські суди попередніх інстанцій, ґрунтуючись на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності встановили наступне:

- 31.05.2010 La.re.ter S.p.A, Italy (продавець) та ТОВ "Техенергохім" (покупець) укладено контракт № 10029/ІМ (далі - контракт), на виконання умов якого в листопаді 2010 року La.re.ter S.p.A, Italy поставила ТОВ "Техенергохім" товар: "Труби з полівінілхлориду. Виробник "LA.RE.TER.S.p.A.", заявлений товариством для митного оформлення за ВМД від 10.11.2010 № 112000010/2010/009175;

- митна вартість товару була визначена декларантом в розмірі відповідно до ціни угоди (метод визначення митної вартості № 1): ціна товару 4 323,33 Євро в еквіваленті 47 692,69 грн., також визначена декларантом митна вартість товару 54 270,05 грн. (з урахуванням транспортних витрат);

- для підтвердження заявленої митної вартості товару ТОВ "Техенергохім" було надано документи, за переліком, а саме: контракт № 10029/ІМ від 31.05.2010; додаток № 2 від 06.10.2010 до контракту; фактура № FE 000561 від 29.10.2010; фінансова довідка № 34/10-1004 від 10.11.2010; міжнародна товарно-транспортна накладна XZ65135606 від 29.10.2010; проформа № 46 від 07.10.2010; платіжне доручення в іноземній валюті № 20 від 20.10.2010; експортна декларація 10ІТQXJ010054582E4 від 29.10.2010; пакувальний лист від 29.10.2010; сертифікат Q/0290580/1333 від 29.10.2010;

- вартість товару, заявленого до оформлення, складала менше 5 тисяч Євро, у зв'язку з чим декларація митної вартості товару позивачем не складалась;

- наведені обставини встановлені постановою Запорізького окружного адміністративного суду від 07.09.2011 у справі № 2а-0870/4098/11 за позовом ТОВ "Техенергохім" до Запорізької митниці про скасування рішення, яка набрала законної сили, а тому згідно ч. 3 ст. 35 ГПК України встановлені обставини не підлягають доказуванню у даній справі;

- зазначеною постановою Запорізького окружного адміністративного суду від 07.09.2011 встановлено, що додатком № 2 від 06.10.2010 до контракту, проформою від 07.10.2010, фактурою від 29.10.2010, а також платіжним дорученням № 20 підтверджується вартість придбаного позивачем товару, а з урахуванням фінансової довідки від 10.11.2010 щодо транспортних витрат, є обґрунтованим заявлена до оформлення митна вартість товару. Тобто позивачем було подано всі необхідні та належні документи, які дозволяли Запорізькій митниці визначити митну вартість товару за методом оцінки за ціною угоди щодо товарів (метод № 1);

- для визначення митної вартості товару Запорізька митниця витребувала у ТОВ "Техенергохім" додаткові документи, а у зв'язку з їх не наданням, 22.11.2010 рішенням про визначення митної вартості № 112000006/2010/002393/1 визначила митну вартість товару за методом № 6 (резервний) в розмірі 2,5882 Євро за одиницю товару на загальну суму 7 547,16 Євро;

- постановою Запорізького окружного адміністративного суду від 07.09.2011 у справі № 2а-0870/4098/11, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 06.09.2012 позов ТОВ "Техенергохім" до Запорізької митниці задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення Запорізької митниці про визнання митної вартості товарів № 112000006/2010/002393/1 від 22.11.2010 у зв'язку з порушенням принципу послідовності застосування методів визначення митної вартості, що суперечить ст. 266 Митного кодексу України;

- враховуючи прийняття Запорізькою митницею рішення, яким визначено іншу митну вартість, ніж зазначив позивач у вантажно-митній декларації від 10.11.2010 № 112000010/2010/009175, ТОВ "Техенергохім" оформив іншу вантажно-митну декларацію № 112000010/2010/009708 від 26.11.2010 із зазначенням митної вартості товару, визначеною митницею;

- позивач звернувся до Запорізької митниці з листом від 27.12.2012 № 1582/27-12, в якому просив повернути надміру сплачені кошти у розмірі 7 153,92 грн., у зв'язку з набранням постановою Запорізького окружного адміністративного суду від 07.09.2011 у справі № 2а-0870/4098/11 законної сили;

- листом № 07-02-14-24/12115 від 29.12.2012 Запорізька митниця зауважила, що в період дії гарантійних зобов'язань митниця не приймала рішень про застосування митної вартості;

- постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16.06.2015 у справі № 808/6142/13-а, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 25.02.2016, за позовом ТОВ "Техенергохім" до Запорізької митниці Міндоходів та Головного управління Державної казначейської служби в Запорізькій області про визнання протиправною відмови у поверненні з державного бюджету коштів та стягнення коштів, апеляційну скаргу Запорізької митниці Міндоходів задоволено частково, постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 07.10.2013 у справі № 808/6142/13-а скасовано. Позов задоволено частково. Зобов'язано Запорізьку митницю Міндоходів надати висновок до Головного управління Державної казначейської служби України у Запорізькій області про повернення 7 153,92 грн. грошових коштів, надмірно сплачених при митному оформленні товару за вантажно-митною декларацією № 112000010/2010/009708 від 26.11.2010, відповідно до Порядку повернення платником податків коштів, що обліковуються на відповідних рахунках митного органу як передоплата, і митних та інших платежів, помилково та/або надмірно сплачених до бюджету, контроль за справлянням яких здійснюється митним органом, затвердженого наказом Державної митної служби України № 618 від 20.07.2007.

Звертаючись до господарського суду з позовом у даній справі, позивач обґрунтовував його тим, що судове рішення в справі № 808/6142/13-а про надання висновку щодо повернення коштів у сумі 7 153,92 грн. Запорізькою митницею було виконано лише 13.11.2015, що підтверджується зокрема висновками Запорізької митниці ДФС від 13.11.2015 № 72 на суму 1 375,75 грн. та № 73 на суму 5 778,17 грн. Факт повернення позивачу надміру сплачених при митному оформленні товару коштів в розмірі 7 153,92 грн. також підтверджується листом Головного управління Державної казначейської служби України у Запорізькій області від 07.12.2015 № 06-08/1338-10583. У зв'язку з викладеним позивачем на підставі ч. 1 ст. 1166 ЦК України заявлено вимоги про стягнення з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України 6 233,93 грн. матеріальної шкоди, що складає суму нарахованих у вказаний період інфляційних втрат у період з листопада 2010 року по вересень 2015 року.

Сукупності встановлених у справі обставин господарські суди дали належну оцінку і, з урахуванням вимог ст.ст. 625, 1166, 1167, 1173 ЦК України, дійшли правильного висновку про безпідставність поданого позову.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

При цьому, господарськими судами взято до уваги, що на відміну від загальної норми ст. 1166 ЦК України, яка вимагає встановлення усіх чотирьох елементів цивільного правопорушення (протиправна поведінка, наявність шкоди, причинний зв'язок між протиправною поведінкою та завданою шкодою, вина заподіювача шкоди), спеціальна норма ст. 1173 ЦК України допускає можливість відшкодування шкоди незалежно від вини державних органів.

Згідно з ст. 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю, зокрема, органу державної влади при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою незалежно від вини цих органів.

Для відшкодування шкоди за правилами ст. 1173 ЦК України необхідно довести такі факти:

а) неправомірність поведінки особи. Неправомірною можна вважати будь-яку поведінку, внаслідок якої завдано шкоду, якщо завдавач шкоди не був уповноважений на такі дії;

б) наявність шкоди. Під шкодою слід розуміти втрату або пошкодження майна потерпілого та (або) позбавлення його особистого нематеріального права (життя, здоров'я тощо). У відносинах, що розглядаються, шкода - це не тільки обов'язкова умова, але і міра відповідальності, оскільки за загальним правилом ст. 1173 ЦК України завдана шкода відшкодовується в повному обсязі;

в) причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди.

Наявність всіх вищезазначених умов є обов'язковим для прийняття судом рішення про відшкодування завданої шкоди.

При цьому, як правильно зазначено господарськими судами, саме на позивача покладається обов'язок довести наявність усієї сукупності зазначених ознак складу цивільного правопорушення, тоді як відсутність хоча б однієї з цих ознак виключає настання відповідальності.

Водночас дослідивши наявні матеріали справи, господарські суди дійшли висновку про те, що позивачем не було доведено належними та допустимим доказами в розумінні вимог ст.ст. 33, 34 ГПК України складу цивільного правопорушення з огляду на наступне:

Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена ч. 2 ст. 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Враховуючи викладене, господарські суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що нарахування суми інфляційних втрат стосується прострочення саме грошових зобов'язань, а поняття "грошове зобов'язання" згідно з положеннями Цивільного кодексу України означає будь-яке зобов'язання, яке складається, в тому числі, з правовідносини, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій відповідає кореспондуючий обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора.

Частиною 3 ст. 11 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов'язки у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, можуть виникати з рішення суду, не дає підстав для застосування положень ст. 625 ЦК України у разі наявності між сторонами деліктних, а не договірних зобов'язань.

Господарськими судами правильно зазначено про те, що з рішення суду зобов'язальні правовідносини не виникають, так як вони виникають з актів цивільного законодавства, про що зазначено в ст. 11 ЦК України, адже рішення суду лише підтверджує наявність чи відсутність правовідносин і вносить в них ясність та визначеність.

Так, постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16.06.2015 у справі № 808/6142/13-а не встановлено між позивачем та відповідачем будь-яких зобов'язальних відносин, а лише підтверджено та визначено правовідносини сторін у сфері повернення зайво сплаченого митного платежу.

Посилання скаржника у касаційній скарзі на те, що господарські суди попередніх інстанцій безпідставно зазначили про те, що дія ч. 2 ст. 625 ЦК України не поширюється на правовідносини між позивачем та відповідачами, тоді як вказана стаття не була підставою позову, відхиляються Вищим господарським судом України з огляду на те, що інфляційні нарахування регулюються саме ч. 2 ст. 625 ЦК України, а не ст. 1166 ЦК України на підставі якої заявлено позов.

При цьому господарськими судами правильно зазначено на те, що дія ч. 2 ст. 625 ЦК України не поширюється на дані правовідносини сторін, оскільки між ними відсутні будь-які договірні зобов'язальні правовідносини, а відшкодовані позивачу за судовим рішенням кошти в розмірі 7 153,92 грн. відновили його порушене право, тобто, фактично, шкода позивачу відшкодована присудженням на його користь зайво сплачених ним при митному оформленні коштів в сумі 7 153,92 грн., а нарахування інфляційних втрат на вказану суму суперечить як приписам ч. 2 ст. 625 ЦК України так і приписам ч. 3 ст. 11 наведеного Кодексу і не може вважатись шкодою в розумінні ст. 1166 ЦК України.

Згідно з п. п. 5.2 п. 5 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" роз'яснено, що обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних не виникає у випадках повернення коштів особі, яка відмовилася від прийняття зобов'язання за договором (ст. 612 ЦК України), повернення сум авансу та завдатку, повернення коштів у разі припинення зобов'язання (в тому числі шляхом розірвання договору) за згодою сторін або визнання його недійсним, відшкодування збитків та шкоди, повернення безпідставно отриманих коштів (ст. 1212 ЦК України), оскільки відповідні дії вчиняються сторонами не на виконання взятих на себе грошових зобов'язань, а з інших підстав.

Крім того, Вищий господарський суд України вважає помилковими твердження позивача про те, що господарські суди за аналогією закону не взяли до уваги постанову Верховного Суду України від 06.11.2013 № 6-113цс13, предметом якої був спір про збільшення розміру аліментів та стягнення суми індексації у порядку, передбаченому Законом України "Про індексацію грошових доходів населення".

Так, індексація заробітної плати здійснюється на підставі Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" та Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078.

Індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг (ст. 1 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення").

Об'єктом індексації грошових доходів населення є оплата праці (грошове забезпечення) як грошовий дохід громадян, одержаний ними в гривнях на території України і який не має разового характеру (частина перша статті 2 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення", пункт 2 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078).

Враховуючи викладене, в даному випадку інфляційні нарахування і індексація грошових доходів населення регулюються різними нормами Законів, застосовуються до різних правовідносин сторін і проводити аналогію у даних правовідносинах є помилковим.

Відповідно до ст. 1115 ГПК України у касаційній інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи у суді першої інстанції за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням.

Згідно з ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Висновки господарських судів попередніх інстанцій ґрунтуються на доказах, наведених в оскаржуваних рішенні та постанові, і відповідають положенням чинного законодавства.

Відповідно до ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

З огляду на викладене, підстави для зміни або скасування прийнятої у справі постанови апеляційної інстанції, відсутні.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Техенергохім" залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 06.07.2016 та рішення господарського суду міста Києва від 18.04.2016 у справі № 910/2728/16 залишити без змін.

Головуючий суддя: В. Картере Судді: Т. Барицька Н. Губенко