ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 вересня 2016 року Справа № 918/910/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючогоКролевець О.А., суддів:Губенко Н.М., Попікової О.В.,розглянувши касаційну скаргуПублічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" на рішення Господарського суду Рівненської області від 30.05.2016та постановуРівненського апеляційного господарського суду від 13.07.2016у справі№ 918/910/15 Господарського суду Рівненської областіза позовомПублічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України"доПублічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Рівнегаз" простягнення заборгованості, пені, 3% річних та інфляційних втрат за договором купівлі-продажу природного газуза участю представників сторінвід позивача:Громніцький Ю.П. (дов. № 14-132 від 13.05.2014),від відповідача:Замкова М.О. (дов. № 10/196 від 20.01.2016),

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" звернулось до Господарського суду Рівненської області з позовом до Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Рівнегаз" про стягнення 43 161 894,28 грн., у тому числі: 37 203 133,59 грн. заборгованості за поставлений природний газ, 3 991 257,86 грн. пені за прострочення виконання грошового зобов'язання, 437 805,00 грн. 3% річних у сумі, 1 529 697,83 грн. інфляційних.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 12.10.2015 (суддя Гудзенко Я.О.), яке залишено без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 23.12.2015 (колегія суддів у складі: Юрчук М.І., Павлюк І.Ю., Крейбух О.Г.), позов задоволено частково: стягнуто з відповідача на користь позивача заборгованість за поставлений природний газ у сумі 2 159 221,85 грн. основної суми боргу, пеню за прострочення виконання грошового зобов'язання в сумі 121 767,56 грн., 3% річних у сумі 6 088,38 грн.; у задоволенні решти вимог відмовлено; у частині стягнення основного боргу в сумі 35 043 911,74 грн. провадження у справі припинено; відстрочено виконання рішення на три місяці.

Постановою Вищого господарського суду України від 29.02.2016 (колегія суддів у складі: Кролевець О.А., Євсіков О.О., Попікова О.В.) рішення Господарського суду Рівненської області від 12.10.2015 та постанова Рівненського апеляційного господарського суду від 23.12.2015 у справі № 918/910/15 скасовані в частині задоволення позовних вимог про стягнення з ПАТ по газопостачанню та газифікації "Рівнегаз" на користь ПАТ "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" пені за прострочення виконання грошового зобов'язання в сумі 121 767,56 грн. та 3% річних у сумі 6 088,38 грн., а також у частині відмови у задоволенні позовних вимог. Справу в цій частині передано на новий розгляд до суду першої інстанції. У решті рішення Господарського суду Рівненської області від 12.10.2015 та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 23.12.2015 у справі №918/910/15 залишено без змін.

За результатами нового розгляду справи № 918/910/15 у частині вимог про стягнення із відповідача пені, 3% річних та інфляційних втрат рішенням Господарського суду Рівненської області від 30.05.2016 (суддя Войтюк В.Р.), залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 13.07.2016 (колегія суддів у складі: Дужич С.П., Мамченко Ю.А., Саврій Ю.А.), у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із вказаними рішенням та постановою, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати як такі, що прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права та прийняти нове рішення про задоволення позову в частині вимог про стягнення пені, інфляційних та 3% річних.

26.09.2016 до початку судового засідання від відповідача надійшли письмові заперечення на касаційну скаргу, в яких він вказував на безпідставність доводів скаржника та обгрунтованість наведених в оскаржених судових рішення висновків.

Заслухавши пояснення представників сторін, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши згідно з ч. 1 ст. 1117 ГПК України наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджується матеріалами справи, 04.01.2013 між ПАТ "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" (продавець) та ПАТ по газопостачанню та газифікації "Рівнегаз" (покупець) укладено договір купівлі-продажу природного газу №13-132-Н (надалі - Договір), за умовами якого продавець зобов'язався передати у власність покупцю у 2013 році природний газ, а покупець - прийняти та оплатити цей газ на умовах цього договору.

Відповідно до п.п. 3.3, 3.4 Договору передбачено, що приймання-передача газу, переданого продавцем покупцеві у відповідному місяці продажу, оформлюється актом приймання-передачі газу; акти є підставою для остаточних розрахунків між сторонами.

До основного Договору сторонами укладено додаткові угоди №1 від 10.07.2013, №2 від 31.12.2013, №3 від 28.04.2014, №4 від 15.05.2014, №5 від 10.06.2014, №6 від 22.12.2014, №7 від 27.03.2015, №8 від 16.06.2015.

Зокрема, додатковою угодою №2 від 31.12.2013 сторони виклали п. 7.2 ст. 7 Договору в іншій редакції і зазначили, що у разі якщо до 20 числа місяця, наступного за місяцем закінчення строку дії договору в частині поставки газу, покупець не здійснить повну оплату фактично отриманого за договором природного газу, покупець зобов'язується (крім суми заборгованості) сплатити продавцеві пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується пеня, від суми простроченого платежу за кожен день прострочення платежу (п. 6.1 Договору).

Додатковою угодою №8 від 16.06.2015 строк дії Договору встановлено з 01.01.2013 до 30.06.2015 включно, а в частині проведення розрахунків за отриманий природний газ - до їх повного здійснення; Договір вважається таким, що припинив дію в частині поставки природного газу з 01.07.2015.

Відповідно до п. 6.1 Договору (в редакції додаткової угоди №3) оплата за газ здійснюється покупцем виключно грошовими коштами шляхом 100% поточної оплати планових обсягів газу протягом місяця поставки з урахуванням положень п. 6.2 Договору. У разі неповної оплати остаточний розрахунок за фактично переданий газ здійснюється до 20-го числа місяця, наступного за місяцем реалізації газу, на підставі підписаного сторонами акта приймання-передачі газу за розрахунковий місяць.

На виконання умов основного Договору (з урахуванням додаткових угод) у період із 01.01.2013 до 30.06.2015 ПАТ "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" поставило ПАТ по газопостачанню та газифікації "Рівнегаз" природний газ на загальну суму 608 237 042,98 грн., що підтверджується підписаними сторонами актами приймання-передачі. Жодних зауважень чи претензій з приводу поставки природного газу (його кількісних та якісних характеристик чи строків поставки), відповідач позивачу не пред'являв.

Однак ПАТ по газопостачанню та газифікації "Рівнегаз" обов'язок з оплати вартості поставленого йому природного газу виконало не в повному обсязі, у зв'язку з чим ПАТ "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" звернулось до господарського суду з позовом у даній справі про стягнення 43 161 894,28 грн., у тому числі: 37 203 133,59 грн. заборгованості за поставлений природний газ, 3 991 257,86 грн. пені за прострочення виконання грошового зобов'язання, 437 805,00 грн. 3% річних та 1 529 697,83 грн. інфляційних втрат.

Згідно зі ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема, на підставі договорів чи інших правочинів.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК України).

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 530 ЦК України передбачено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

У відповідності з вимогами ч.1 ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

У силу ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Положеннями ч. 1 ст. 230, ч.ч. 4, 6 ст. 231 ГК України, ч. 3 ст. 549, ч. 1 ст. 612 ЦК України та ст. 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" передбачено обов'язок учасника господарських відносин сплатити штрафні санкції у разі невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання, зокрема: у вигляді штрафу, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання; та у вигляді пені, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання, розмір яких, зазвичай, визначається обліковою ставкою Національного банку України та не може перевищувати подвійної облікової ставки, що діяла у відповідний період.

У силу ч. 6 ст. 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 ГК України, строку, за який нараховуються штрафні санкції (п. 2.5 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 за №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").

Водночас позовна давність визначена у ст. 256 ЦК України як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється ст. 257 ЦК України тривалістю у три роки. Втім, згідно зі ст. 258 ЦК України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю; зокрема, позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). У відповідності до ч.ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, однак позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Як вже зазначалося вище, постановою Вищого господарського суду України від 29.02.2016 у даній справі судові рішення попередніх інстанцій в частині висновків про припинення на підставі п. 11 ч. 1 ст. 80 ГПК України провадження у справі щодо позовних вимог про стягнення із відповідача 35 043 911,74 грн. основного боргу, а також про стягнення 2 159 221,85 грн. основної суми боргу за поставлений природний газ, яка залишилась не погашеною на момент вирішення даного спору, були залишені без змін.

Скасовуючи судові рішення першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення спору щодо стягнення пені за прострочення виконання грошового зобов'язання в сумі лише 121 767,56 грн., 3% річних лише в сумі лише 6 088,38 грн., а також відсутність правових підстав для стягнення інфляційних втрат, Вищий господарський суд України виходив з того, що суди не дослідили обставини щодо часу прострочення виконання відповідачем обов'язку з оплати відповідних обсягів газу за кожен місяць у спірний період, а відтак і не з'ясували належні до сплати відповідно до ст. 625 ЦК України суми інфляційних і 3% річних за відповідні періоди та належним чином не перевірили правильність нарахування позивачем сум пені за відповідні порушення.

Всупереч наведеним вказівкам, рішення місцевого господарського суду від 30.05.2016, з яким погодився апеляційний господарський суд, про відмову у задоволенні позову в означеній частині вимог, засноване на тому, що в розумінні ст. 538 ЦК України обов'язок покупця здійснити остаточний розрахунок за поставлений газ є зустрічним по відношенню до обов'язку продавця повернути підписані акти приймання-передачі. З огляду на наведене, обов'язок відповідача здійснити остаточний розрахунок за фактично переданий йому природний газ суди попередніх інстанцій визначили як зустрічне зобов'язання останнього, виконання якого позивач не мав права вимагати, оскільки такий розрахунок здійснюється на підставі підписаного сторонами акту приймання-передачі газу, який позивач не повернув відповідачеві.

Утім, з такими висновками господарських судів погодитися не можна, адже із встановлених судами обставин вбачається, що у п. 6.1 Договору в редакції додаткової угоди №3 від 28.04.2014 сторони погодили здійснення покупцем поточної оплати планових обсягів газу протягом місяця поставки або ж у разі неповної оплати здійснення остаточного розрахунку за фактично переданий газ до 20-го числа місяця, наступного за місяцем реалізації газу.

З наведеного вбачається, що несвоєчасне підписання продавцем актів приймання-передачі жодним чином не змінює встановлений у п. 6.1 Договору конкретний строк оплати поставленого газу і настання обов'язку з оплати спожитого газу не прив'язується до моменту підписання вказаних актів. Умови Договору не містять жодних застережень з цього приводу, зокрема, щодо можливості відліку 20-денного строку оплати з дня підписання позивачем акта приймання-передачі газу чи з дня одержання підписаного акта покупцем, тому час підписання сторонами відповідного акту жодним чином не впливає на момент виникнення прострочення за грошовим зобов'язанням відповідача.

Крім того, непослідовні доводи господарських судів про визначення строку платежу днем фактичного підписання продавцем актів приймання-передачі газу та повернення їх покупцю суперечать висновкам судів попередніх інстацій, з якими погодився Вищий господарський суд України у своїй постанові від 26.02.2016 у даній справі, про стягнення суми основного боргу у розмірі 2 159 221,85 грн. за поставлений природний газ. Судами попередніх інстанцій встановлено відсутність спору між сторонами щодо фактичних обсягів та строків щомісячної поставки газу у період із 01.01.2013 до 30.06.2015, тому прострочення оформлення окремих актів приймання-передачі газу не може змінювати конкретний строк оплати, визначений пунктом 6.1 Договору, адже акти приймання-передачі газу лише фіксують остаточний обсяг переданого газу за минулий місяць.

Суд касаційної інстанції у постанові від 26.02.2016 зазначав, що з вказаної в судових рішеннях редакції п. 7.2 Договору не вбачається встановлення сторонами певного іншого строку виконання саме зобов'язань з оплати поставленого газу, адже вказана умова Договору пов'язує з обставинами здійснення повної оплати фактично отриманого за договором природного газу до 20 числа місяця, наступного за місяцем закінчення строку дії договору в частині поставки газу, лише обов'язок покупця сплатити продавцеві пеню.

При цьому в будь-якому випадку обчислення розміру пені за кожен день прострочення платежу має здійснюватися за правилами, закріпленими у ч. 6 ст. 232 ГК України, яка надаючи сторонам право за згодою встановлювати певну тривалість періоду нарахування пені, не дозволяє їм змінювати початок перебігу вказаного періоду - з дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане.

Не зважаючи на приписи ч. 1 ст. 11112 ГПК України, згідно з якою вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи, господарські суди під час нового розгляду справи в означеній частині не врахували наведеного та дійшли передчасних висновків про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення із відповідача пені, 3% річних та інфляційних втрат за прострочення оплати вартості природного газу, поставленого на виконання умов Договору в період із 01.01.2013 до 30.06.2015.

Рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі. При цьому рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом, наявні докази підлягають оцінці у їх сукупності і жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили (п.п. 1, 4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 за № 6).

Зважаючи на викладене, колегія суддів дійшла висновку про недотримання судами першої та апеляційної інстанцій при вирішенні спору вимог ст.ст. 43, 47, 43, 84, 105 ГПК України щодо повного і всебічного встановлення усіх обставин справи, тобто рішення і постанова не відповідають нормам матеріального і процесуального права, тому підлягають скасуванню.

Оскільки касаційна інстанція не наділена правом оцінки доказів, наданих сторонами у справі, а таке право належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій з додержанням принципу рівності сторін у процесі, справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення на підставі відповідних доказів усіх суттєвих обставин.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 - 11111 ГПК України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" задовольнити частково.

Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 13.07.2016 та рішення Господарського суду Рівненської області від 30.05.2016 у справі № 918/910/15 скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Головуючий суддя О.Кролевець

Судді Н.Губенко

О.Попікова