ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
24 січня 2017 року Справа № 922/2395/16
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого:Панової І.Ю.,суддів:Жукової Л.В., Погребняка В.Я.,
розглянувши касаційну скаргу Державного підприємства "Завод ім. В.О. Малишева"на рішенняГосподарського суду Харківської області від 08.09.2016та постанову у справіХарківського апеляційного господарського суду від 03.11.2016 № 922/2395/16 господарського суду Харківської областіза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "ТЛА Харків"доДержавного підприємства "завод ім. В.О. Малишева"простягнення 22820,98 грн.за участю представників сторін: Державного підприємства "завод ім. В.О. Малишева" - Яковлєва В.В.; Товариства з обмеженою відповідальністю "ТЛА Харків" - Кубрака Я.А.
ВСТАНОВИВ :
Товариство з обмеженою відповідальністю "ТЛА Харків" звернулось до господарського суду Харківської області із позовною заявою до Державного підприємства "Завод ім. В.О. Малишева" про стягнення заборгованості, мотивуючи позов порушенням відповідачем договірних зобов'язань щодо своєчасної та повної сплати послуг, наданих позивачем, за Договором про технічне обслуговування та ремонт транспортних засобів №1726дп від 31.08.2015.
Рішенням господарського суду Харківської області від 08.09.2016 у справі №922/2395/16 (Суддя - Пономаренко Т.О.) у позові Товариства з обмеженою відповідальністю "ТЛА Харків" до Державного підприємства "Завод ім. В.О.Малишева" - відмовлено частково. Стягнуто з Державного підприємства "Завод імені В.О.Малишева" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ТЛА Харків" основний борг за договором про технічне обслуговування та ремонт транспортних засобів №1726дп від 31.08.2015 року у розмірі 20922 (двадцять тисяч дев`ятсот двадцять дві) грн. 00 коп., 3% річних у розмірі 197 (сто дев`яносто сім) грн. 75 коп., інфляційні втрати у розмірі 251 (двiстi п`ятдесят одна) грн. 03 коп. та витрати зі сплати судового збору у розмірі 1290 (одна тисяча двiстi дев`яносто) грн. 43 коп. У частині стягнення пені у розмірі 1450,20 грн. відмовлено.
Не погодившись із наведеним рішенням, відповідач звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просив рішення господарського суду Харківської області від 08.09.2016 у справі №922/2395/16 скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити та покласти судові витрати на позивача.
Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 03.11.2016 у справі №922/2395/16 (головуючий суддя: Пуль О.А., суддя Білоусова Я.О., суддя Тарасова І.В.) апеляційну скаргу Державного підприємства "Завод ім. В.О.Малишева" залишено без задоволення.
Рішення господарського суду Харківської області від 08.09.2016р. у справі №922/2395/16 залишено без змін.
Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, Державне підприємство "Завод ім. В.О. Малишева" звернулось до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, просило скасувати рішення господарського суду Харківської області від 08.09.2016 та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 03.11.2016 у справі №922/2395/16; прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі, пославшись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, зокрема, ст.ст. 526, 530, 538, 626, 627, 628, 629, 1087 Цивільного кодексу України, ст.ст. 4-7, 32, 33, 34, 43, 82 Господарського процесуального кодексу України, ст.ст. 173, 179 Господарського кодексу України.
Поряд з тим, 26.12.2017 Державним підприємством "Завод ім. В.О. Малишева" подано до суду касаційної інстанції додаткові пояснення до касаційної скарги, у яких зазначено, що дане провадження здійснюється з порушенням ч. 7 ст. 12 та ч. 9 ст. 16 Господарського процесуального кодексу України щодо виключної підсудності та підлягає припиненню на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України.
Переглянувши у касаційному порядку рішення суду першої інстанції від 08.09.2016 та постанову суду апеляційної інстанції від 03.11.2016, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, 31.08.2015 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "ТЛА Харків" (виконавець) та Державним підприємством "Завод ім. В.О.Малишева" (замовник) укладено договір про технічне обслуговування та ремонт транспортних засобів №1726дп, відповідно до п.1 якого виконавець взяв на себе зобов'язання надати замовнику послуги з технічного обслуговування та ремонту автомобільного транспортного засобу та його складових, у тому числі, з використанням матеріалів (запасних частин), як замовника, так і спеціально замовлених виконавцем.
Замовник бере на себе зобов'язання прийняти й оплатити ці послуги, а також вартість використаних матеріалів (запасних частин) виконавця у розмірі, строки та в порядку, що передбачені умовами цього договору.
У відповідності до пункту 2.4. договору оплата послуг і матеріалів (запасних частин) здійснюється замовником шляхом внесення грошових коштів протягом 10 (десяти) банківських днів після підписання замовником акта виконаних робіт, на розрахунковий рахунок або до каси виконавця. Оплата здійснюється до реквізитів, вказаних у рахунку-фактурі.
Пунктом 2.5 договору встановлено, що виконавець зобов'язаний надати відповідний рахунок-фактуру на кожне наряд-замовлення із зазначенням реквізитів банківського рахунку виконавця для проведення розрахунків.
Згідно з пунктом 2.6. договору розрахунок за цим договором з боку замовника вважається виконаним у момент зарахування грошових коштів на банківський рахунок виконавця, зазначеній у відповідному рахунку-фактурі.
У підпункті 3.1.1. договору зазначено, що замовник зобов'язаний своєчасно оплачувати послуги виконавця в повному обсязі та у строки, передбачені розділом 2 цього договору.
Пунктом 4.4. договору сторони погодили, що приймання транспортного засобу (його складових) замовником здійснюється у присутності представника виконавця, про що складається акт виконаних робіт після надання послуг з технічного обслуговування та/або ремонту.
Цей договір набуває чинності з дня його підписання і діє до 31.12.2016, а в частині гарантій та невиконаних зобов'язань до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за даним договором.
На виконання умов договору про технічне обслуговування та ремонт транспортних засобів №1726дп від 31.08.2015 позивачем проведено роботи (послуги) згідно з нарядом №CI-Y5289-009 від 14.12.2015 технічного обслуговування і ремонту автомобільного транспортного засобу замовника держ. №00011ХА марки TOYOTA, модель CAMRY, про що складено акт приймання-передачі виконаних послуг CI-Y5289-009 від 14.12.2015 на суму 20922,00 грн., підписаним уповноваженими представниками сторін та скріпленим печатками підприємств (а.с.28-29).
Однак у встановлений договором термін відповідач не здійснив розрахунок за надані послуги, внаслідок чого у останнього перед позивачем виникла заборгованість за договором №1726дп від 31.08.2015 у розмірі 20922,00 грн.
25.02.2016 відповідачу направлено попередження про сплату заборгованості. Відповідачем відповіді на попередження не надано, заборгованість не сплачено.
Наведені обставини зумовили позивача звернутись до суду із даним позовом про стягнення з відповідача 20 922,00 грн. за виконані послуги. Також позивач просив стягнути з відповідача пеню в розмірі 1 450,20 грн., 3% річних у сумі 197,75 грн. та інфляційні втрати в розмірі 251,03 грн.
Задовольняючи частково позовні вимоги в сумі 20 922, 00 грн. основного боргу, 3% річних у сумі 197,75 грн. та інфляційних втрат в розмірі 251,03 грн. суд першої інстанції, рішення якого підтримав апеляційний господарський суд виходив з того, що позивач зобов'язання за Договором про технічне обслуговування та ремонт транспортних засобів №1726дп від 31.08.2015 виконав в узгодженому порядку, що не спростовано відповідачем, проте останній, в порушення норм чинного цивільного та господарського законодавства України та умов Договору, не оплатив вартість наданих послуг, доказів на підтвердження виконання взятих на себе договірних зобов'язань в повному обсязі суду не надав.
Разом з тим, суди попередніх інстанцій, в частині задоволення позовних вимог щодо нарахування позивачем пені в розмірі 1 450,20 грн., відхилили, з посиланням на те, що таке нарахування суперечить ч. 4 ст. 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", з огляду на перебування підприємства відповідача у процедурі банкрутства у якій триває мораторій на задоволення кредиторських вимог.
Погоджуючись із наведеними висновками попередніх судових інстанцій, колегія суддів Вищого господарського суду виходить з такого.
Згідно з ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
За змістом статті 509 Цивільного кодексу України, статті 173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За приписами статей 11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.
За змістом статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до статей 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Як встановлено попередніми судовими інстанціями, укладений сторонами договір про технічне обслуговування та ремонт транспортних засобів №1726дп від 31.08.2015, за своєю правовою природою є договором про надання послуг, який регулюється приписами ст.ст. 901-907 Цивільного кодексу України.
Відповідно до ч.1 ст. 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Згідно з ч.1 ст.903 Цивільного кодексу України, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, позивачем проведено роботи (послуги) відповідно до наряду №CI-Y5289-009 від 14.12.2015 року технічного обслуговування і ремонту автомобільного транспортного засобу замовника держ. №00011ХА марки TOYOTA, модель CAMRY, про що було складено акт приймання-передачі виконаних послуг CI-Y5289-009 від 14.12.2015 на суму 20922,00 грн., який підписаний повноважним представником замовника - Державного підприємства "Завод ім. В.О. Малишева" без зауважень.
Як встановили суди попередніх інстанцій, відповідач в ході розгляду справи зазначав, що не отримував попередження про сплату заборгованості.
Дане твердження відповідача спростовано під час судового розгляду у суді першої інстанції, висновок якого підтримав апеляційний господарський суд, з посиланням на надану відповідачем копію зазначеного попередження та копію чека "Укрпошти" №6809 від 25.02.2016 (а.с.30).
Статтею 193 Господарського кодексу України визначено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, який підтримав суд другої інстанції, про те, що позивачем надано відповідачу послуги з технічного обслуговування та ремонту автомобільного транспортного засобу та його складових у відповідності до умов договору.
Виходячи з положень ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно зі ст.525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
У своїй касаційній скарзі відповідач, зокрема, посилається на те, що позивачем, в порушення п.2.5 договору, не надано Державному підприємству "Завод ім. В.О.Малишева" рахунку-фактури, відтак, у відповідача не виникло обов'язку з оплати наданих позивачем послуг.
Проте, як уже зазначалось, у пункті 2.4. договору сторони передбачили, що оплата послуг і матеріалів (запасних частин) здійснюється замовником шляхом внесення грошових коштів протягом 10 (десяти) банківських днів після підписання замовником акта виконаних робіт, на розрахунковий рахунок або до каси виконавця. Оплата здійснюється відповідно до реквізитів, вказаних у рахунку - фактурі.
Згідно з ч.1 ст.251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Тобто юридичне значення має саме сплив визначеного проміжку часу, внаслідок якого виникають, змінюються або припиняються цивільні правовідносини.
Отже, висновок попередніх судових інстанцій про те, що у відповідача виник обов'язок по сплаті позивачу заборгованості протягом 10 (десяти) банківських днів після підписання замовником акта виконаних робіт, як це передбачено у договорі, є правомірним.
Крім того, відповідно до ст.198 Господарського кодексу України платежі за грошовими зобов'язаннями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються у безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом.
Як встановлено судами під час розгляду справи, сторони у договорі (п.2.4) узгодили, як безготівкову оплату за надані послуги, так і оплату готівкою через касу виконавця, що не суперечить вимогам чинного законодавства.
Факт отримання послуг з технічного обслуговування та ремонту транспортних засобів підтверджується актом приймання-передачі виконаних послуг, в якому, зокрема, зазначені платіжні реквізити виконавця.
З урахуванням наведених положень укладеного сторонами договору, виходячи з факту підписання сторонами акту приймання -передачі виконаних робіт, строк виконання зобов'язання щодо оплати наданих послуг станом на час вирішення спору є таким, що настав. Розрахунки мали бути здійснені відповідачем протягом 10 банківських днів з дати підписання замовником акта виконаних робіт.
Водночас, суди правомірно зазначили, що за своїм призначенням рахунок-фактура не відповідає ознакам первинного документа, встановленим ст.9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", оскільки рахунком-фактурою не фіксується будь-яка господарська операція, розпорядження або дозвіл на проведення господарської операції.
Порядок створення, отримання та відображення підприємствами у бухгалтерському обліку, а також зберігання первинних документів встановлено Положенням про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.95 р. N 88.
Рахунок (рахунок-фактура) за своїм призначенням не відповідає ознакам первинного документа, оскільки ним не фіксується будь-яка господарська операція, розпорядження або дозвіл на проведення господарської операції, а носить лише інформаційний характер.
Слід звернути увагу на те, що рахунок-фактура є документом, який містить тільки платіжні реквізити, на які потрібно перераховувати кошти; ненадання рахунку-фактури не є невідкладною умовою у розумінні ст. 212 ЦК України та не є простроченням кредитора в розумінні ст. 613 ЦК України; тому наявність або відсутність рахунку-фактури не звільняє відповідача від обов'язку сплатити надані послуги.
Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України у справі №37/405 від 29.09.2009.
Згідно зі ст.610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до ст.599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Згідно з ч.1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Враховуючи встановлені обставини та наведені законодавчі положення, суд першої інстанції, із яким погодився суд другої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позивач виконав зобов'язання за договором про технічне обслуговування та ремонт транспортних засобів №1726дп від 31.08.2015, проте, відповідач не оплатив вартість наданих послуг, доказів на підтвердження виконання взятих на себе договірних зобов'язань у повному обсязі, не надав.
Отже, висновок суду першої інстанції підтриманий апеляційним господарським судом про задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "ТЛА Харків" у частині стягнення заборгованості у розмірі 20922,00грн., є правомірним.
Щодо заявленої позивачем до стягнення з відповідача пені у розмірі 1450,20 грн., 3% річних у розмірі 197,75 грн. та інфляційних втрат у розмірі 251,03 грн. судами встановлено.
Частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України передбачено, що порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Згідно з ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Передбачене законом право кредитора вимагати стягнення боргу, враховуючи відсотки річних, є способом захисту майнових прав та інтересів кредитора, сутність яких складається з відшкодування матеріальних втрат кредитора та знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, а також отримання компенсації (плати) від боржника за користування ним грошовими коштами, які належать до сплати кредитору.
З урахуванням наведених норм, встановлених обставин та здійсненої перевірки розрахунку позовних вимог у частині стягнення 3% річних у розмірі 197,75 грн. та інфляційних втрат у розмірі 251,03 грн., колегія суддів касаційної інстанції вважає, що місцевий господарський суд обґрунтовано задовольнив вимоги позивача у цій частині.
Слід, також, погодитись із висновком про відхилення позовних вимог в частині стягнення з відповідача пені у розмірі 1450,20 грн., виходячи з наступного.
Як встановлено судами під час розгляду справи та не заперечується позивачем, ухвалою господарського суду Харківської області від 27.12.2011 року порушено провадження у справі №5023/10655/11 про банкрутство ДП "Завод ім. В.О.Малишева", введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, заборонено нарахування неустойки (штраф, пеня) інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).
Відповідно до п.1-1 ч.1 Розділу Х "Прикінцеві та Перехідні положення" Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції від 22.12.2011 чинній з 19.01.2013) положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом.
Оскільки, справу про банкрутство відносно відповідача порушено 27.12.2011, її провадження здійснюється із застосуванням положень Закону України від 14.05.1992 №2343-ХІІ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", у редакції чинній до 19.01.2013.
Відповідно до ч.4 ст.12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" мораторій на задоволення вимог кредиторів вводиться одночасно з порушенням провадження у справі про банкрутство, про що зазначається в ухвалі господарського суду. Цією нормою також встановлено, що протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).
Зазначена норма передбачає загальну заборону на нарахування неустойки, незалежно від того, перед конкурсним, чи перед поточним кредитором має зобов'язання боржник.
Отже, висновок про відмову у позові в частині стягнення з відповідача 1450,20 грн. пені, є правомірним.
Щодо вимог заявника касаційної скарги, викладених у додаткових поясненнях до касаційної скарги, стосовно того, що за умови порушення провадження у справі про банкрутство Державного підприємства "Завод ім. В.О.Малишева", особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом без порушення нових справ, а відтак дана справа підлягає припиненню, як така, що порушена з порушенням порядку виключної підсудності, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до вимог ст.1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" поточні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство.
Колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що поточними є грошові вимоги, які виникли в процедурах розпорядження майном та санації боржника, підлягають розгляду в позовному провадженні в загальному порядку до визнання боржника банкрутом.
Згідно вимог ст. 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в редакції до 19.01.2013, дія мораторію на задоволення таких вимог не розповсюджується, вказані вимоги задовольняються до введення процедури банкрутства боржника без будь-яких обмежень.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, позовні вимоги виникли з підстав не виконання умов договору про технічне обслуговування та ремонт транспортних засобів №1726дп від 31.12.2016 у вигляді несплати за проведення робіт (послуг) згідно з нарядом №CI-Y5289-009 від 14.12.2015,а справу про банкрутство відносно відповідача порушено 27.12.2011, тому вказані вимоги до боржника за своєю правовою природою є поточними.
Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що предметом розгляду постанови Верховного Суду України від 13.04.2016 року у справі №908/4804/14, на яку звертав увагу відповідач у додаткових поясненнях до касаційної скарги, є інші правовідносини, що склалися, та які не стосуються положення поточного кредитора у справі про банкрутство та питань задоволення його вимог у вільному правовому режимі.
Разом з тим, в зазначеній постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 року у справі №908/4804/14, зокрема зазначається, що з огляду на приписи ч. 1 ст. 9 Конституції України, ст. 17 Закону України від 23.02.2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" Конвенція застосовується судами України як частина національного законодавства, а практика ЄСПЛ, через рішення якого відбувається практичне застосування Конвенції, застосовується судами як джерело права.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації") щодо реалізації права на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції): "одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру".
У рішенні у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації" ЄСПЛ також дійшов висновку, що принцип правової визначеності вимагає, серед іншого, щоб якщо суди ухвалили остаточне рішення в питанні, то їх рішення не піддавалося би сумніву. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Такі рішення можуть бути скасовані лише у виняткових обставинах, а не тільки з метою одержання іншого рішення у справі.
У відповідності до статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Згідно зі статті 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.
Згідно зі ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
Відповідно до ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення, залишити в силі одне із раніше прийнятих рішень або постанов.
З урахуванням викладеного, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що господарськими судами попередніх інстанцій при розгляді спору про стягнення заборгованості за Договором про технічне обслуговування та ремонт транспортних засобів №1726дп від 31.08.2015, дотримані норми матеріального та процесуального права, висновки відповідають встановленим обставинам справи, а доводи касаційної скарги, з урахуванням додаткових пояснень, їх не спростовують.
За таких обставин, оскаржувані рішення господарського суду Харківської області від 08.09.2016 року та постанова Харківського апеляційного господарського суду від 03.11.2016 року у справі №922/2395/16 є законними та обґрунтованими, правові підстави для їх скасування відсутні.
Керуючись статтями 1117, 1119 - 11111 ГПК України, Вищий господарський суд України, -
ПОСТАНОВИВ :
Касаційну скаргу Державного підприємства "Завод ім. В.О. Малишева" залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Харківської області від 08.09.2016 та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 03.11.2016 у справі №922/2395/16 залишити без змін.
Головуючий І.Ю. Панова
Судді Л.В. Жукова
В.Я. Погребняк