ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 листопада 2016 року Справа № 916/1222/16
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого судді: Картере В.І. (доповідач),
суддів: Барицької Т.Л.,
Козир Т.П.
за участю представників:
позивача - не з'явився,
відповідача - Дорошенко Ю.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Укркава"
на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 25.08.2016
та на рішення господарського суду Одеської області від 29.06.2016
у справі № 916/1222/16
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Укркава"
до Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" в особі Філії - Одеського міського відділення Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України"
про визнання недійсними окремих частин правочинів
ВСТАНОВИВ:
У травні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Укркава" звернулось до господарського суду Одеської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" в особі Філії - Одеського міського відділення Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" про визнання недійсними п.п. 2.8., 5.2.2., 5.3.6. договору кредитної лінії № 86 від 28.12.2011 та п. 4.2.5. договору банківського рахунку № 2003 від 02.12.2011.
Рішенням господарського суду Одеської області від 29.06.2016 (суддя Гуляк Г.І.), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 25.08.2016 (колегія суддів у складі: суддя Разюк Г.П. - головуючий, судді Головей В.М., Лисенко В.А.), у задоволенні позову відмовлено. Приймаючи вказані рішення, господарські суди попередніх інстанцій виходили з того, що вказані пункти договорів не містять положень, які порушують вимоги чинного законодавства.
У касаційній скарзі позивач просить скасувати постанову Одеського апеляційного господарського суду від 25.08.2016, рішення господарського суду Одеської області від 29.06.2016 і прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. В обґрунтування касаційної скарги скаржник стверджує, що судами при прийнятті оскаржуваних рішень порушено вимоги ст. 19 Конституції України, ст.ст. 203, 215, 509, 627 ЦК України, ст.ст. 179, 341 ГК України, ч. 9 ст. 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність", п. 6.2 постанови правління Національного банку України від 21.01.2004 № 22 "Про затвердження Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті". Так, на думку позивача, дії відповідача, що полягають у списанні коштів з рахунку позивача виключно на забезпечення платежів, пов'язаних з обслуговуванням кредиту, що вчинені на підставі зазначених умов договорів, носять недобросовісний характер, штучно збільшують обсяг заборгованості товариства, його зобов'язань як платника податків та роботодавця, вкрай негативним чином впливає на роботу позивача та унеможливлює виконання ним своїх договірних зобов'язань в тому числі перед ПАТ "Державний ощадний банк України". Позивач вважає, що п.п. 5.2.2 кредитного договору не відповідає вимогам встановленим ч. 9 ст. 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність", відповідно до якої у разі несвоєчасного погашення кредиту або відсотків за його користування банк має право видавати наказ про примусову оплату боргового зобов'язання, якщо це передбачено угодою. Крім того, позивач зазначив про те, що положення п.п. 5.3.5 кредитного договору, яким визначено необхідність повідомлення банківської установи про відкриття рахунків в іншій банківській установі, не передбачене жодним нормативно-правовим актом України.
У відзиві на касаційну скаргу відповідач просить постанову Одеського апеляційного господарського суду від 25.08.2016 та рішення господарського суду Одеської області від 29.06.2016 залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Так, на думку відповідача, оскаржувані судові рішення є законними та прийнятими з дотримання норм матеріального і процесуального права, а доводи касаційної скарги є помилковими та такими, що суперечать чинному законодавству України.
Перевіривши правильність застосування господарськими судами норм процесуального та матеріального права, Вищий господарський суд України вважає касаційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню виходячи з такого.
Господарські суди попередніх інстанцій, ґрунтуючись на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності встановили наступне:
- 28.12.2011 ПАТ "Державний ощадний банк України" (далі - банк) та ТОВ "Укркава" (далі - позичальник) укладений договір кредитної лінії № 86, відповідно до умов якого банк зобов'язується надати на умовах цього договору, а позичальник зобов'язується отримати та належним чином використовувати та повернути в передбачені цим договором строки кредит та сплатити відсотки та інші платежі за користування кредитом у порядку та на умовах, визначених цим договором (п.п. 2.1);
- згідно з умовами п.п. 2.2 договору кредит надається у вигляді мультивалютної відновлювальної кредитної лінії окремими частинами (траншами) з остаточним терміном повернення не пізніше 29.12.2016;
- відповідно до п.п. 2.8 кредитного договору позичальник доручає банку проводити договірне списання коштів з його рахунків, відкритих у банку, як тих, що наявні на момент укладення цього договору, так і тих, що будуть відкриті в майбутньому в разі невиконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором;
- згідно з п.п. 5.2.2 кредитного договору, у разі несвоєчасного погашення кредиту (його частини) або відсотків за користування ним та інших платежів, які підлягають сплаті за цим договором банк має право видати наказ про примусову оплату боргового зобов'язання або скористатися своїм правом договірного списання з рахунків, відкритих в установах ПАТ "Державний ощадний банк України", у тому числі з рахунків у валюті, що відрізняється від валюти заборгованості за цим договором, в сумі, еквівалентній сумі заборгованості за цим договором. Така сума визначається банком самостійно, виходячи з реальних умов купівлі/продажу іноземної валюти. У випадку видання банком наказу про примусову оплату боргового зобов'язання позичальник зобов'язується виконати такий наказ;
- позичальник прийняв на себе обов'язок протягом дії цього договору повідомляти банк про відкриття поточних, депозитних, позичкових та інших рахунків, у тому числі рахунків овердрафту, факторингу, лізингу тощо в інших банківських установах протягом 3 (трьох) банківських днів з дати відкриття (п.п. 5.3.5 кредитного договору);
- п.п. 5.3.6 кредитного договору визначено, що позичальник починаючи з першого числа календарного місяця від дати укладення цього договору повинен забезпечити надходження грошових коштів на поточні рахунки, відкриті в установах ПАТ "Державний ощадний банк України", в обсязі пропорційному розміру кредитної заборгованості позичальника в ПАТ "Державний ощадний банк України" в загальному кредитному портфелі, виходячи з щоквартальних довідок з обслуговуючих банків;
- 07.12.2012 до договору кредитної лінії сторони уклали додатковий договір № 3, яким узгодили суму максимального ліміту кредитування і визначили його в еквіваленті 8 000 000 дол. США (п.п. 2.3), встановили розміри відсоткових ставок (п.п. 2.7.1), визначили перелік іпотечного нерухомого майна (п.п. 4.1.1). Крім того, п.п. 5.3.6 в новій редакції встановили, що починаючи з 01.01.2013 позивач повинен забезпечити надходження грошових коштів на поточні рахунки, відкриті в установах ПАТ "Державний ощадний банк України" в обсязі не менше 90% від загальної суми надходжень на всі поточні рахунки позичальника на квартал, виходячи з щоквартальних довідок з обслуговування банків;
- 02.12.2011 сторони у справі уклали договір банківського рахунку № 2003 (у національній та іноземній валютах), за яким банк зобов'язується надавати клієнту послуги з розрахунково-касового обслуговування, які пов'язані із переказом грошей з рахунку (на рахунок) цього клієнта, видачею йому грошей в готівковій формі, а також здійсненням інших операцій, передбачених цим договором, а клієнт зобов'язується оплачувати вартість таких послуг та надає банку право користуватися тимчасово вільними коштами клієнта на власний розсуд (п.п. 1.1);
- згідно з п.п. 2.1 договору банківського рахунку банк протягом трьох робочих днів після надання всіх необхідних документів зобов'язується відкрити клієнту поточні рахунки: №26007300058196 в національній валюті; №26007300058196 в доларах США; №26007300058196 в євро;
- п.п. 2.6 передбачено, що банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або чинним законодавством України обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд;
- згідно з п.п. 4.2.4 банк має право здійснювати примусове списання коштів з рахунку(ів) клієнта у випадках, передбачених чинним законодавством України, суми боргового зобов'язання клієнта за кредитним договором між клієнтом і банком у разі укладання такого договору, з рахунку(ів) клієнта на підставі наказу про примусову сплату боргового зобов'язання у разі несвоєчасного погашення клієнтом кредиту або відсотків за його користування;
- відповідно до п.п. 4.4.1, 4.4.2 клієнт має право розпоряджатися коштами на рахунку(нках) відповідно до чинного законодавства України та цього договору та отримувати готівкові кошти у випадках передбачених чинним законодавством України, за умови наявності коштів на рахунку(нках);
- сторони узгодили, що цей договір набуває чинності з дати підписання та діє протягом одного календарного року. Дія договору автоматично продовжується на кожний наступний рік на тих самих умовах, якщо жодна з сторін не попередить в письмовій формі іншу сторону про припинення його дії не менше ніж за один місяць до закінчення строку договору (п.п. 9.1).
Звертаючись до господарського суду з позовом у даній справі, позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що пункти 2.8, 5.2.2, 5.3.5, 5.3.6 кредитного договору та п. 4.2.5 договору банківського рахунку є недійсними відповідно до ч. 1 ст.207 ГК України, ч.ч. 1, 4 ст. 215 ЦК України, ч.ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України. Так, на позивач вказував на те, що банк, діючи недобросовісно, здійснює списання коштів з рахунків позивача виключно на забезпечення платежів пов'язаних з обслуговуванням кредиту, посилаючись на зазначені умови договорів. При цьому, банком не виконуються вимоги клієнта на перерахування інших платежів. Вказані обставини вкрай негативним чином впливають на роботу позивача, унеможливлюють виконання ним своїх договірних зобов'язань, в тому числі перед ПАТ "Ощадбанк", штучно збільшуючи обсяг заборгованості останнього, зобов'язань як платника податків та загрожують застосуванням до ТОВ "Укркава" господарських санкцій з боку контрагентів та контролюючих органів, а відповідно можуть заподіяти значні матеріальні збитки та шкодять його діловій репутації.
Вищий господарський суд України погоджується з висновками господарських судів про відмову у задоволенні позовних вимог виходячи з такого:
Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до ст.ст. 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.
Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства (п. 3 ч. 1 ст. 3 ЦК України).
Статтею 627 ЦК України визначено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 ЦК України).
Частиною 3 ст. 6 ЦК України унормовано, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Відмовляючи в задоволенні позову, господарські суди попередніх інстанцій врахували вказані вимоги закону та правильно зазначили, що при укладанні спірних пунктів кредитної угоди та пункту договору банківського рахунку сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, волевиявлення учасників правочину були вільними і відповідали їх внутрішній волі.
При цьому, право банку проводити договірне списання коштів з його рахунків, відкритих у банку, передбачено також ст. 26 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", відповідно до якої платник при укладенні договорів із банком має право передбачити договірне списання грошей із своїх рахунків на користь банку платника та/або третіх осіб.
Крім того, господарськими судами встановлено, що договір виконувався обома сторонами, зокрема, відповідачем шляхом надання кредитних коштів позивачу, позивачем шляхом часткового повернення кредитних коштів та сплати процентів за кредитом, що підтверджується наявними в матеріалах справи банківськими виписками та платіжними дорученнями.
Твердження скаржника про те, що дії відповідача носять недобросовісний характер, оскільки банк здійснює списання коштів з рахунків клієнта виключно на забезпечення платежів пов'язаних з обслуговуванням кредиту, посилаючись на умови договорів, а також про те, що дані дії банку вкрай негативним чином впливають на роботу товариства та унеможливлюють виконання ним своїх договірних зобов'язань, бо штучно збільшують обсяг заборгованості останнього, було предметом дослідження господарськими судами. Такі доводи позивача були обґрунтовано відхилені господарськими судами попередніх інстанцій з огляду на те, що негативний вплив на роботу товариства має саме її здійснення за рахунок кредитних коштів, а збільшення грошової маси на його рахунках залежить насамперед від успішності суб'єкта господарювання та його спроможності виконувати прийняті не себе зобов'язання за господарськими договорами, а не від дій банку, на здійснення яких позивач погодився уклавши спірні умови договорів, заборона яких не передбачена нормативними актами України.
Крім того, Вищий господарський суд України вважає за необхідне зауважити на наступному:
Відповідно до ч. 1 ст. 1092 ЦК України у разі невиконання або неналежного виконання платіжного доручення клієнта банк несе відповідальність відповідно до цього Кодексу та закону.
Пунктом 32.2 ст. 32 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" визначено, що у разі порушення банком, що обслуговує платника, встановлених цим Законом строків виконання доручення клієнта на переказ цей банк зобов'язаний сплатити платнику пеню у розмірі 0,1 відсотка суми простроченого платежу за кожний день прострочення, що не може перевищувати 10 відсотків суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними.
Отже, положеннями вказаного закону передбачено відповідальність банку у зв'язку з невиконанням ним доручення клієнта у відповідні строки, однак неналежне виконання банком відповідних доручень клієнта не може бути підставою для визнання недійсними окремих положень умов кредитного договору.
Відповідно до ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, на момент укладення оспорюваних договорів, а також додаткових договорів до них, сторони досягли згоди щодо всіх істотних умов договору та бажали настання цивільних прав та обов'язків, про що свідчать підписи сторін на спірних договорів. Так, укладаючи як кредитний договір так і договір банківського рахунку сторони були вільними в їх укладенні та могли укласти договір на визначених умовах, запропонувати внести зміни до договорів щодо пунктів, з якими сторони не погоджуються, або ж відмовитись від їх укладення взагалі та укласти договір з іншим контрагентом, або на інших умовах.
Враховуючи наведене, господарські суди цілком правомірно дійшли висновку про те, що позивачем, всупереч ст.ст. 32, 33, 34 ГПК України, не доведено в установленому законом порядку факту порушення оспорюваними пунктами договорів будь-яких положень цивільного законодавства, оскільки сторони при укладенні цих пунктів договорів були вільні у виборі контрагентів та визначенні умов договорів, на свій розсуд узгодили їх умови, які не суперечать чинному законодавству на час їх укладання, у зв'язку з чим у господарського суду відсутні підстави вважати, що при укладенні договорів, волевиявлення позивача не було вільним і не відповідало його внутрішній волі.
Оскільки оспорювані пункти були включені до правочинів за волевиявленням обох сторін, в даному випадку твердження позивача свідчать про незгоду з раніше досягнутими домовленостями за договором, що не може бути підставою визнання цих пунктів недійсними.
Отже, висновки господарських судів попередніх інстанцій ґрунтуються на доказах, наведених в оскаржуваних рішенні та постанові, і відповідають положенням чинного законодавства.
Відповідно до ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
З огляду на викладене, підстави для зміни або скасування прийнятих у справі судових рішень відсутні.
Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Укркава" залишити без задоволення.
Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 25.08.2016 та рішення господарського суду Одеської області від 29.06.2016 у справі № 916/1222/16 залишити без змін.
Головуючий суддя: В. Картере Судді: Т. Барицька Т. Козир