Постанова ВГСУ від 21.11.2016 року у справі №908/1047/16

Друк

Пошук

КОМЕНТАР від ресурсу "ПРОТОКОЛ":

Постанова

вищий господарський суд україни ( ВГСУ )

Державний герб України

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 листопада 2016 року Справа № 908/1047/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді суддівПопікової О.В. Євсікова О.О., Кролевець О.А.за участю представників: позивача: не з'явились (про дату, час та місце судового розгляду повідомлено належним чином)відповідача:не з'явились (про дату, час та місце судового розгляду повідомлено належним чином)розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Запорізький електровозоремонтний завод"на рішенняГосподарського суду Запорізької області від 05.07.2016р.та на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 25.08.2016р.у справі№908/1047/16 Господарського суду Запорізької областіза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "ЄВК"доПриватного акціонерного товариства "Запорізький електровозоремонтний завод"простягнення 264789,07 грн.

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю "ЄВК" (надалі - Товариство, постачальник) звернулось до Господарського суду Запорізької області з позовом до Приватного акціонерного товариства "Запорізький електровозоремонтний завод" (надалі - Завод, замовник) про стягнення 140587,61 грн. основного боргу за договором поставки №140088 від 17.03.2014р., 26487,98 грн. пені, 90286,49 грн. інфляційних втрат та 3% річних у розмірі 7427, 62 грн.

Рішенням Господарського суду Запорізької області від 05.07.2016р. (суддя Попова І.А.), позовні вимоги задоволено частково. Присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача 140587,61 грн. основного боргу, 7620,88 грн. пені, 86553,47 грн. інфляційних втрат та 3% річних у розмірі 7036,88 грн. В решті позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване положеннями статей 193, 223, 232 Господарського кодексу України, статей 258, 530, 612, 625, 662, 664, 666, 692, 712 Цивільного кодексу України, з урахуванням яких суд дійшов висновку про те, що Завод несвоєчасно та не в повному обсязі розрахувався за товар, отриманий ним за договором поставки №140088 від 17.03.2014р., а тому повинен сплатити залишок заборгованості та відповідні нарахування за прострочення його сплати.

Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 25.08.2016р. (головуючий суддя Скакун О.А., судді Чернота Л.Ф., Колядко Т.М.) рішення змінено шляхом стягнення із замовника на користь постачальника 140587,61 грн. основного боргу, 2013,86 грн. пені, 83203,63 грн. інфляційних втрат та 3% річних у розмірі 7000,55 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції обґрунтована приписами статей 230, 232, 265 Господарського кодексу України, статей 212, 258, 267, 526, 530, 549, 612, 625, 664, 672, 712 Цивільного кодексу України, п.26 Інструкції №П-6 від 15.06.1965р. "Про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за кількістю" (далі - Інструкція №П-6) та п.29 Інструкції №П-7 від 25.04.1966р. "Про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за якістю" (далі - Інструкція №П-7), з посиланням на які суд дійшов висновку про невірний арифметичний розрахунок позивачем сум пені, інфляційних втрат та 3% річних через неправильне визначення кредитором початкової дати їх нарахування, внаслідок чого здійснив належний перерахунок відповідних сум, підлягаючих до стягнення з боржника.

Не погодившись з прийнятими у справі рішенням та постановою, відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, у якій просить їх скасувати, прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування своєї правової позиції скаржник посилається на неправильне застосування та порушення судами норм матеріального і процесуального права, зокрема приписів статті 193 Господарського кодексу України, статей 11, 526, 629, 662, 692 Цивільного кодексу України, п.п.25,26 Інструкції №П-6, п.29 Інструкції №П-7 та статті 43 Господарського процесуального кодексу України, наголошуючи на ненастанні строку виконання грошового зобов'язання відповідача щодо оплати товару за видатковими накладними, встановленого п.4.2 договору поставки, у зв'язку з невиконанням позивачем свого обов'язку зі складання та направлення замовнику актів приймання-передачі товару і оригіналу рахунку на оплату, оскільки сплив 90-денного строку для оплати поставленого товару залежить від підписання цих актів.

Товариство у відзиві на касаційну скаргу просить оскаржувані рішення та постанову залишити без змін з мотивів, у них викладених.

Розглянувши касаційну скаргу, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи, повноти їх встановлення в судових рішеннях і застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 17.03.2014р. між Товариством (постачальник) та Заводом (замовник) було укладено договір поставки №140088 (далі - договір), за умовами якого постачальник зобов'язується у 2014 році поставити (передати у власність) замовнику товари, зазначені у специфікаціях-додатках до цього договору, а замовник - прийняти й оплатити такі товари на умовах цього договору (а.с.18-20).

Відповідно до п.п.1.2,1.3 договору найменування, номенклатура, асортимент, марка, кількість товарів визначаються відповідно до специфікації - додатку до цього договору.

Згідно з п.п.3.1,3.2 договору ціна (сума, загальна вартість) цього договору становить 798316,90 грн., у тому числі ПДВ 20 % - 133052,82 грн. Ціна за одиницю товару зазначається у специфікації - додатку до цього договору. Замовник оплачує поставлений постачальником товар виключно за ціною, вказаною у специфікаціях - додатках до договорів. Замовник здійснює оплату поставленого товару протягом 90 банківських днів з дня підписання сторонами за цим договором акта приймання-передачі товару та отримання замовником оригіналу рахунку на оплату товарів. В актах приймання-передачі товару сторони за цим договором повинні зазначити найменування, асортимент, кількість та ціну товарів, номер та дату договору, номер та дату заявки на постачання товару, дату отримання постачальником заявки на постачання товару, реквізити видаткової накладної, за якою отриманий товар, інші відомості за необхідності. До рахунка на оплату товарів додаються: акт(и) приймання-передачі товару, податкова накладна, видаткова накладна, товарно-транспортна накладна (інші документи щодо транспортування товару).

Пунктом 5.5 договору передбачено, що право власності на товар, зазначений у специфікаціях - додатках до договорів, переходить до замовника з моменту підписання сторонами/представниками сторін видаткової накладної та відсутності у замовника зауважень щодо якості, комплектності та асортименту товару. У разі наявності у Замовника зауважень щодо якості, комплектності та асортименту товару, право власності на товар, зазначений у специфікаціях - додатках до договорів, переходить до замовника з моменту підписання сторонами/представниками сторін акту приймання-передачі товару.

Згідно з п.5.8 договору прийом товару здійснюється замовником відповідно до умов цього договору, а також відповідно до умов Інструкції №П-6 від 15.06.65р. "Про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за кількістю" та Інструкції №П-7 від 25.04.66р. "Про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за якістю", якщо умови зазначених інструкцій не суперечать умовам цього договору та/або чинному законодавству (вказані інструкції застосовуються в частині, що не суперечить умовам цього договору та/або чинному законодавству). Приймання товару здійснюється Замовником за наявності товаросупровідних документів: товарно-транспортної накладної (інших документів щодо транспортування товару), пакувальних аркушів, податкової накладної на кожну партію товару, рахунку на оплату товару, документів, що підтверджують якість товару.

Відповідно до п.п.5.12,10.1 договору підтвердженням одержання товару Замовником є видаткова накладна, підписана уповноваженими представниками сторін. Договір набирає чинності з дати його підписання сторонами і діє до 31.12.2014р., але в будь-якому випадку до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за договором.

У специфікації №1, яка є невід'ємною частиною договору, сторони визначили найменування, асортимент, кількість та загальну вартість товару на загальну суму 798316,90 грн. з урахуванням ПДВ (а.с.22).

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що на виконання умов договору Товариство поставило Заводу товар за видатковими накладними: №16 від 16.04.2014р. на суму 161842,13 грн. (а.с.21), №35 від 18.07.2014р. на суму 54993,16 грн. (а.с.23), №36 від 18.07.2014р. на суму 57849, 80 грн. (а.с.24), №37 від 18.07.2014р. на суму 19599,89 грн. (а.с.25), всього на загальну суму 294284,98 грн.

Натомість відповідач оплатив поставлений товар лише частково, перерахувавши позивачу 62842,49 грн. за платіжним дорученням №4802 від 11.06.2014р. (а.с.73) та 90854,88 грн. за платіжним дорученням №1132 від 02.03.2015р. (а.с.74), всього на загальну суму 153697,37 грн.

Спір між сторонами виник у зв'язку з тим, що замовником не виконано обов'язку щодо повної оплати поставленого за договором товару.

В основу оскаржуваної постанови покладено висновки суду апеляційної інстанції про те, що на підставі п.п.4.2,5.5,5.8 договору поставки та п.26 Інструкції №П-6 товар був прийнятий Заводом у власність без зауважень щодо кількості та якості в момент підписання видаткових накладних від 16.04.2014р. №16 і від 18.07.2014р. №№35,36,37, а обов'язок складання актів приймання-передачі товару покладено саме на відповідача, в зв'язку з чим, 90-денний строк оплати за вказаними видатковими накладними сплив 01.09.2014р. та 24.11.2014р. відповідно, як наслідок, замовник повинен сплатити залишок основного боргу у розмірі 140587,61 грн. та нараховані на цей борг пеню, інфляційні втрати та 3% річних. При цьому суд, здійснивши перерахунок розміру пені в межах скороченого (річного) строку позовної давності (про її застосування заявив відповідач), інфляційних втрат та 3% річних, встановив, що з відповідача на користь позивача підлягають стягненню 2013,86 грн. пені за період з 19 квітня по 25 травня 2015 року за прострочення оплати товару вартістю 132442,85 грн. за видатковими накладними №№35,36,37, 83203,63 грн. інфляційних втрат за період з жовтня 2014р. по лютий 2016р., а також відсотки річних у сумі 7000,55 грн. за період з 02.09.2014р. по 22.03.2016р.

Касаційна інстанція погоджується з такими висновками апеляційного суду з огляду на таке.

Згідно з ч.1 статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться; до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, що передбачені цим Кодексом.

Статтями 526, 629 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України регламентовано, що у разі якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно з ч.1 статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з п.1 ч.1 статті 664 Цивільного кодексу України обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар.

Відхиляючи твердження відповідача про ненастання передбаченого п.4.2 договору 90-денного строку оплати товару з причин відсутності складання та направлення постачальником замовнику актів приймання-передачі товару і рахунку-фактури, апеляційний суд цілком правомірно виходив з того, що оскільки договором поставки не регламентовано порядок складання актів приймання-передачі товару, то згідно п.5.8 договору в цій частині застосовуються положення Інструкції №П-6 від 15.06.1965р., з пункту 26 якої випливає покладення саме на замовника обов'язку складання та затвердження актів приймання-передачі товару. Відтак перебіг строку оплати продукції, отриманої за видатковими накладними від 16.04.2014р. №16 і від 18.07.2014р. №№35,36,37, розпочався 18 квітня та 21 липня 2014 року відповідно і закінчився 01.09.2014р. та 24.11.2014р., тобто на момент звернення постачальника з позовом строк виконання замовником грошового зобов'язання настав.

Касаційна інстанція також погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що ненадання рахунку (рахунку-фактури) не є відкладальною умовою у розумінні статті 212 Цивільного кодексу України та не є простроченням кредитора в розумінні статті 613 Цивільного кодексу України, а тому наявність або відсутність рахунку-фактури не звільняє відповідача від обов'язку з оплати товару, набутого у власність ще в квітні та липні 2014 року. Тим більше що у платіжному дорученні №4802 від 11.06.2014р. в якості підстави оплати у графі "Призначення платежу" зазначено рахунок №14 від 16.04.2014р. з посиланням на договір поставки, що свідчить про наявність у відповідача зазначеного рахунку-фактури (а.с.73).

Крім того колегія суддів враховує, що згідно з ч.3 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Відповідно до ч.3 статті 213 Цивільного кодексу України при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

Виходячи з системного аналізу змісту п.п.4.2,4.3,5.5,5.8 договору поставки №140088 від 17.03.2014р. в їх сукупності, колегія суддів вважає, що обов'язок постачальника направити замовнику акт приймання-передачі наступає лише у разі виникнення у останнього зауважень чи претензій щодо якості, комплектності та асортименту товару під час його прийняття. В усіх інших випадках обов'язок скласти відповідний акт покладається на замовника при прийнятті продукції, доставленої постачальником.

В даному ж випадку судами достеменно встановлено та скаржником визнається факт прийняття ним товару без зауважень і претензій, підтвердженням чого є підписані замовником видаткові та товарно-транспортні накладні.

Наведеним спростовується твердження скаржника про ненастання 90-денного строку виконання ним грошового зобов'язання щодо оплати товару за видатковими накладними, встановленого п.4.2 договору поставки, у зв'язку з невиконанням позивачем свого обов'язку зі складання та направлення замовнику актів приймання-передачі товару і оригіналу рахунку на оплату, оскільки сплив строку для оплати поставленого товару залежить від підписання цих актів.

Колегія суддів визнає непереконливими доводи скаржника стосовно того, що акт приймання продукції по кількості складається тільки в разі виявлення нестачі продукції підприємством-одержувачем, оскільки такі припущення не відповідають змісту п.26 Інструкції №П-6 та здебільшого ґрунтуються на вибірковому довільному тлумаченні п.25 цієї Інструкції.

Касаційна інстанція також погоджується з висновками апеляційного суду щодо задоволення позовних вимог в частині стягнення 2013,86 грн. пені, 83203,63 грн. інфляційних втрат та 3% річних у розмірі 7000,55 грн., з огляду на таке.

Відповідно до ч.2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Апеляційна інстанція, перевіривши розрахунок 3% річних, здійснений позивачем, дійшла правильного висновку, що він є арифметично невірним, оскільки позивач неправильно визначив початкову дату їх нарахування.

Враховуючи, що кінцевими датами оплати поставленої продукції за договором є 1 вересня та 24 листопада 2014 року, то право на нарахування відсотків річних виникло у позивача відповідно з 2 вересня та 25 листопада 2014 року.

Відтак, здійснивши перерахунок 3 % річних, апеляційний суд встановив, що з відповідача на користь позивача підлягають стягненню відсотки річних у розмірі 7000,55 грн. за період з 02.09.2014р. по 22.03.2016р.

Крім того, позивачем заявлено до стягнення інфляційні втрати у розмірі 124202,09 грн. за період з серпня 2014 року по березень 2016 року.

Як роз'яснено в абзаці 3 п.3.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Всупереч вимогам чинного законодавства при розрахунку інфляційних втрат позивач врахував індекс інфляції за місяці, коли строк виконання зобов'язання не настав, тобто за серпень і жовтень 2014 року, та за місяці, в яких мали бути здійснені платежі, тобто за вересень 2014 року за видатковими накладними №16 від 16.04.2014р. та листопад 2014 року за видатковими накладними №№35,36,37 від 18.07.2014р., що призвело до неправильного визначення суми, яка підлягає стягненню.

За таких обставин, перевіривши арифметичний розрахунок, здійснений позивачем, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що з відповідача на користь позивача підлягають стягненню інфляційні втрати в розмірі 83203,63 грн. за період з жовтня 2014 року по лютий 2016 року.

Водночас позивачем на підставі п.7.2.1 договору також нарахована пеня в розмірі половини облікової ставки НБУ від суми заборгованості за кожний день прострочення в сумі 26487,98 грн. за період з 23.09.2014р. по 22.03.2016р.

Частиною першою статті 549 Цивільного кодексу України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

За приписами ч.6 статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

При розгляді справи в суді першої інстанції відповідач на підставі п.1 ч.2 статті 258 Цивільного кодексу України заявив про застосування наслідків спливу строку позовної давності щодо вимог про стягнення пені.

Згідно з п.1 ч.2 статті 258 Цивільного кодексу України для вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) встановлена спеціальна позовна давність тривалістю в один рік.

При цьому, як вбачається з роз'яснень, наведених у постанові пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" від 29.05.2013р. №10, якщо відповідно до чинного законодавства або договору неустойка (пеня) підлягає стягненню за кожний день прострочення виконання зобов'язання, позовну давність необхідно обчислювати щодо кожного дня окремо за попередній рік до дня подання позову, якщо інший період не встановлено законом або угодою сторін. При цьому, однак, слід мати на увазі положення частини шостої статті 232 Господарського кодексу України, за якими нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано. Цей шестимісячний строк не є позовною давністю, а визначає максимальний період часу, за який може бути нараховано штрафні санкції (якщо інший такий період не встановлено законом або договором).

Товариство звернулось до Господарського суду Запорізької області 19.04.2016р., а тому, враховуючи загальні правила обчислення строків та приписи п.1 ч.2 статті 258 Цивільного кодексу України, апеляційний суд правильно зазначив, що сплив строк позовної давності щодо вимог про стягнення сум пені, нарахованих за період до 19.04.2015р.

Відповідно до ч.4 статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Як було встановлено, строк виконання зобов'язання з оплати товару за накладною №16 від 16.04.2014р. сплив 01.09.2014р., а за видатковими накладними №№35,36,37 від 18.07.2014р. - 24.11.2014р.

Виходячи з положень ч.6 статті 232 Господарського кодексу України, шестимісячний строк, за який позивач має право нараховувати пеню у разі прострочення виконання грошового зобов'язання відповідачем, за видатковою накладною №16 від 16.04.2014р. сплив 02.03.2015р., а за видатковими накладними №№35,36,37 від 18.07.2014р. - 25.05.2015р.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про те, що здійснивши перерахунок штрафних санкцій, враховуючи заяву відповідача про застосування наслідків спливу строку позовної давності, а також приписи ч.6 статті 232 Господарського кодексу України, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню сума пені у розмірі 2013,86 грн., нарахована за період з 19 квітня по 25 травня 2015р. за прострочення оплати товару вартістю 132442,85 грн. за видатковими накладними №№35,36,37.

Крім того касаційна інстанція зазначає, що скаржник не оспорює правильність арифметичного розрахунку апеляційним судом сум пені, інфляційних втрат та 3% річних, підлягаючих до стягнення за відповідні періоди прострочення з урахуванням приписів ч.6 статті 232 Господарського кодексу України та п.1 ч.2 статті 258, ч.2 статті 625 Цивільного кодексу України, якими врегульовано порядок стягнення вказаних нарахувань.

За наведених обставин касаційна інстанція погоджується з висновком апеляційного суду щодо наявності фактичних та відповідно правових підстав для часткового задоволення позовних вимог.

Відповідно до статті 1117 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що доводи, викладені заявником у касаційній скарзі, не спростовують висновки апеляційного суду про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог та фактично зводяться до переоцінки доказів і встановлених судом обставин, що в силу положень статті 1117 Господарського процесуального кодексу України не відноситься до повноважень касаційної інстанції.

Згідно приписів п.1 статті 1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

При цьому перевіривши у відповідності до частини другої статті 1115 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи, повноту їх встановлення в рішенні та постанові, колегія суддів дійшла висновку, що місцевим та апеляційним господарськими судами в порядку статті 43 Господарського процесуального кодексу України всебічно, повно і об'єктивно розглянуто всі обставини справи, їм дана належна юридична оцінка, порушень норм чинного законодавства не вбачається, у зв'язку з чим підстави для задоволення касаційної скарги, скасування оскаржуваної постанови та прийняття нового рішення у справі відсутні.

Керуючись статтями 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України