ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 січня 2017 року Справа № 910/12137/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого Поляк О.І. (доповідач),суддів:Бакуліної С.В., Яценко О.В.,розглянувши у відкритому судовому засіданніматеріали касаційної скаргиПублічного акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі філії "Центр забезпечення виробництва" Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця"на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 14.11.2016у справі№ 910/12137/16 Господарського суду міста Києваза позовомПублічного акціонерного товариства" Українська залізниця" в особі філії "Центр забезпечення виробництва" Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця"доТовариства з обмеженою відповідальністю "ВОГ АЕРО ДЖЕТ"провизнання окремих пунктів договору недійсним,

за участю представників

від позивача: Станова Ю.В.;

від відповідача: Григор'єва Н.В.;

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 06.09.2016 у справі № 910/12137/16 (суддя Ярмак О.М.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 (головуючий суддя - Коршун Н.М., судді Ткаченко Б.О., Алданова С.О.), у позові відмовлено повністю.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням та постановою, Публічне акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі філії "Центр забезпечення виробництва" Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 06.09.2016 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 у справі № 910/12137/16, справу направити на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Касаційна скарга мотивована порушенням та неправильним застосуванням господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, а саме: ст.ст. 203, 215, 217, 233 Цивільного кодексу України, ст.ст. 4-3, 33, 34, 43 Господарського процесуального кодексу України.

18.01.2017 відповідачем до Вищого господарського суду України було подано відзив на касаційну скаргу, в якому ТОВ "ВОГ АЕРО ДЖЕТ" просило в задоволенні касаційної скарги відмовити в повному обсязі, постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 та рішення Господарського суду міста Києва від 06.09.2016 у справі № 910/12137/16 залишити без змін.

У призначене судове засідання з'явилися представники позивача та відповідача.

Розглянувши матеріали касаційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, 03.03.2016 між ТОВ "ВОГ АЕРО ДЖЕТ" (позикодавець) та Філією "Центр забезпечення виробництва" ПАТ "Українська залізниця" (позичальник) укладено договір позики № 03/03-16, відповідно до п. 1.1 якого позикодавець передає у позику позичальникові продукцію найменування, марка якої вказується у пункті 1.2 договору, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві продукцію такої ж якості та не нижчої якості.

Згідно з п. 1.2 договору позики найменування продукції: паливо рідинне та газ; олив мастильних (дизельне паливо).

Відповідно до п. 1.4 договору він є безвідсотковим.

Пунктом 2.1 договору сторони погодили, що позикодавець передає позичальникові продукцію в кількості 10 000 (десять тисяч) тон.

Позикодавець зобов'язаний передати позичальникові продукцію відповідно до розділу 2 договору, узгодженими партіями у строк до 18 березня 2016 року. Позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві продукцію у кількості фактично поставленої узгодженими партіями не нижчої якості, як це вказано в п. 2.2 договору, у строк до 31.03.2016. Кількість продукція, яку позичальник зобов'язаний повернути позикодавцю, повинна відповідати кількості, вказаній в актах приймання-передачі продукції, підписаних сторонами, відповідно до яких продукція передана у позику. (п.п. 3.1, 3.2 договору).

У розділі 4 договору сторони узгодили порядок відповідальності сторін.

Відповідно до п. 4.2 договору у разі невиконання або неналежного виконання договірних зобов'язань сторони несуть відповідальність, передбачену чинним законодавством України.

Згідно з п. 4.3 договору у разі порушення строків повернення продукції, відповідно до пункту 3.2 цього договору, позичальник сплачує позикодавцю штраф у розмірі 1% від суми продукції, переданої у позику, за кожний день прострочення повернення.

Пунктом 4.4 договору сторони обумовили, що у разі неповернення та/або прострочки повернення продукції позичальником позикодавцю в строк, зазначений у п. 3.2 даного договору, позичальник оплачує вартість неповернутої продукції, виходячи з оціночної вартості продукції, зазначеної у п. 1.3 даного договору, протягом 5 банківських днів з моменту порушення своїх зобов'язань.

Відповідно до п. 4.5 договору у разі порушення позичальником своїх зобов'язань, передбачених п. 4.4 цього договору, позичальник зобов'язується сплатити позикодавцю пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми заборгованості за кожен день прострочки.

Згідно з п. 7.1 договору він є укладеним з моменту передання продукції та діє до 30.04.2014.

Вважаючи, що вказаний договір позики був підписаний Філією "Центр забезпечення виробництва" ПАТ "Українська залізниця" під впливом тяжких обставин та на вкрай невигідних умовах, що призвело до порушення її внутрішньої волі, останнє звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до ТОВ "ВОГ АЕРО ДЖЕТ" про визнання недійсними п. 4.3, п. 4.4, п. 4.5 договору позики від 03.03.2016 № 03/03-16, укладеного між Філією "Центр забезпечення виробництва" ПАТ "Українська залізниця" та ТОВ "ВОГ АЕРО ДЖЕТ".

Відмовляючи у задоволенні позову, господарські суди попередніх інстанцій виходили з того, що для кваліфікації правочину як вчиненого особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах за ст. 233 Цивільного кодексу України необхідна обов'язкова наявність двох умов у сукупності: вплив тяжкої обставини і вкрай невигідні умови. Крім того, має бути причинно-наслідковий зв'язок між тяжкими обставинами та укладеним правочином (його укладання саме з метою усунення обставин). Однак, позивач міг передбачити можливість оскарження процедури закупівлі, на що він посилається як на підставу виникнення скрутного становища із запасами палива на залізниці (оскарження процедури закупівлі спричинило призупинення підписання договору з відповідачем - переможцем конкурсних торгів № 69 на закупівлю дизельного палива), враховуючи, що умови здійснення закупівель, зокрема можливість оскарження рішень замовника, визначені Законом України "Про здійснення державних закупівель" та відомі позивачу. При цьому позивач є підприємством державного значення, яке безумовно повинно мати плани закупівлі необхідної кількості палива. Твердження позивача про критичні запаси палива на залізниці на момент укладення договору позики від 03.03.2016 № 03/03-16 не підтверджуються належними та допустимими доказами. Крім того, укладаючи вказаний договір позики, сторони самостійно на підставі вільного волевиявлення визначили його умови, зокрема, щодо відповідальності за порушення договірних зобов'язань (пункти 4.3, 4.4, 4.5), з якими позивач фактично погодився, враховуючи, що договір від 03.03.2016 був підписаний без зауважень та заперечень з боку останнього повноважними представниками сторін та скріплений їх печатками. Докази незгоди позивача з вказаними умовами договору позики 03.03.2016 при його укладенні чи намагання внести будь-які зміни чи пропозиції до нього в матеріали справи відсутні.

Колегія суддів погоджується з висновками господарських судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову, враховуючи наступне.

Статтею 1046 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Відповідно до ст. 233 Цивільного кодексу України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. При визнанні такого правочину недійсним застосовуються наслідки, встановлені статтею 216 цього Кодексу. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, без наявності насильства, помилки або обману, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити саме через ці обставини і на вкрай невигідних умовах саме для усунення або зменшення вказаних тяжких обставин.

Отже, ознаками такого правочину є:

- наявність у однієї сторони тяжких обставин, які примушують укласти правочин на завідомо вкрай невигідних умовах;

- усвідомлення іншою стороною безвихідної ситуації контрагента і навмисне її використання з метою збагачення або отримання іншої вигоди.

Вкрай невигідні умови - це не просто невигідні умови, які можуть бути в будь-якій ситуацій, а їх крайність полягає в тому, що наслідки укладення такого правочину створюють для учасника ще більш тяжку ситуацію, ніж та, в якій він перебував до його укладення.

За таких обставин позивач має довести сукупність фактів, які складають юридичний склад так званого "кабального" правочину, а саме: збіг тяжких обставин, які сталися у нього; явно невигідні для нього умови укладення правочину; причинний зв'язок між тяжкими обставинами і укладенням правочину на вкрай невигідних умовах; обізнаність іншої сторони про вказані обставини і використання їх для своєї вигоди.

Разом з тим, як встановлено господарськими судами, позивач не довів сукупності всіх фактів, які складають юридичний склад "кабального" правочину.

Крім того, звертаючись з позовом, позивач вважає "кабальним" договір позики лише в частині, а саме, що стосується умов відповідальності (пункти 4.3, 4.4, 4.5) та просить визнати їх недійсними з посиланням на норми ст. 217 Цивільного кодексу України.

Колегія суддів вважає, що ст. 217 Цивільного кодексу України не підлягає застосуванню до спірних правовідносин з огляду на таке.

Так, дійсно згідно зі ст. 217 Цивільного кодексу України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

При цьому недійсний правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє недійсність основного зобов'язання, в той час як недійсність основного зобов'язання спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом (ст.ст. 546, 548 Цивільного кодексу України).

Отже, зі змісту наведених норм вбачається, що правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання може бути визнано недійсним, якщо можна припустити, що правочин в іншій його частині (основне зобов'язання) був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

При цьому підстави визнання недійсним окремої частини правочину не можуть стосуватися обставин вчинення правочину в іншій його частині, оскільки в протилежному випадку впливатимуть на чинність правочину в цілому. Крім того, необхідно довести, що оспорювані частини правочину по своїй суті не є істотними умовами, які впливають на дійсну волю сторін щодо укладення такого правочину.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Як вбачається зі змісту договору позики від 03.03.2016 позика надавалась на безвідсотковій основі, однак на незначний строк і під значний відсоток штрафних санкцій.

Отже, виходячи зі змісту умов вказаного договору, неможливо дійти висновку, що без включення до нього умов стосовно відповідальності (штрафу, пені), останній був би вчинений взагалі.

Крім того, враховуючи підстави позову, колегія суддів вважає, що встановлення факту ознак "кабального" правочину в частині одних його умов є наслідком недійсності правочину в цілому, оскільки суть окремих умов такого правочину стосується суті всього правочину, а відтак неможливо зберегти силу за окремими його частинами.

Зокрема, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання (ч. 1 ст. 549 Цивільного кодексу України). Порушення зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (ст. 610 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

За умовами договору позики позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (ч. 1 ст. 1046 Цивільного кодексу України). Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором (ч. 2 ст. 1049 Цивільного кодексу України).

Отже, зі змісту наведених норм вбачається, що договір позики за своєю правовою природою є строковим договором, а відтак умова щодо строку повернення позики, внаслідок порушення якої настає відповідальність, передбачена договором, не може бути погоджена на інших умовах, ніж сама відповідальність, яка за своєю суттю є лише забезпеченням виконання основного зобов'язання.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з доводами господарських судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для визнання недійсними спірних пунктів договору від 03.03.2016, враховуючи, що відповідальність, передбачена вказаними пунктами, безпосередньо пов'язана з основним зобов'язанням за договором позики і визнання недійсними спірних пунктів на підставі ст. 233 ЦК України неможливе без вирішення питання недійсності зазначеного договору в цілому, що виходить за межі позову в даній справі.

При цьому колегія суддів зазначає, що відповідальність, передбачена пунктами 4.3, 4.4, 4.5 договору від 03.03.2016, є обов'язковою умовою для договорів позики та визначена на законодавчому рівні, зокрема, ст. 1050 Цивільного кодексу України, відповідно до якої якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу; якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549 - 552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

З огляду на вищевказане, висновки місцевого та апеляційного господарських судів про відсутність підстав для задоволення позову є законними і обгрунтованими.

Доводи касаційної скарги викладеного не спростовують та зводяться до переоцінки обставин справи, яким вже була надана належна правова оцінка господарськими судами попередніх інстанцій.

За таких обставин колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 у справі № 910/12137/16 слід залишити без змін, а касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі філії "Центр забезпечення виробництва" Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" - без задоволення.

В силу ст. 49 ГПК України судовий збір за розгляд касаційної скарги покладається на скаржника.

Керуючись статтями 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі філії "Центр забезпечення виробництва" Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 у справі № 910/12137/16 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 у справі № 910/12137/16 залишити без змін.

Головуючий суддя О.І. Поляк

Судді С.В. Бакуліна

О.В. Яценко