ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 жовтня 2016 року Справа № 910/10298/15

Вищий господарський суд у складі колегії суддів:головуючого суддіЄвсікова О.О.,суддівКролевець О.А., Попікової О.В.,розглянувши касаційну скаргууповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський акціонерний банк" Славкіної М.А.на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 27.04.2016 (головуючий суддя Агрикова О.В., судді Чорногуз М.Г., Рудченко С.Г.)та рішення Господарського суду міста Києва від 23.07.2015 (суддя Ковтун С.А.)у справі№ 910/10298/15 Господарського суду міста Києва за позовомПублічного акціонерного товариства "Всеукраїнський акціонерний банк"доТовариства з обмеженою відповідальність "М.М.Д.",третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача ОСОБА_1,простягнення 1.577.213,64 грн.,за участю представниківпозивачаЛавриненко К.Л.,відповідачаВерхотуров О.О.,третьої особине з'явились,

В С Т А Н О В И В:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 23.07.2015 у справі № 910/10298/15, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 27.04.2016, відмолено в задоволенні позову Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський акціонерний банк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "М.М.Д.", за участю третьої особи - ОСОБА_1, про стягнення 1.577.213,64 грн.

Не погоджуючись із зазначеними рішенням та постановою, уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський акціонерний банк" Славкіна М.А. звернулася до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення місцевого суду та постанову апеляційного суду скасувати і прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Вимоги та доводи касаційної скарги мотивовані тим, що судами попередніх інстанцій було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також порушено норми матеріального та процесуального права, зокрема, ст.ст. 26, 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", ст.ст. 599, 606 ЦК України, ст. 43 ГПК України. Доводи касаційної скарги зводяться до того, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про поєднання у справі, яка розглядається, боржника і кредитора в одній особі в розумінні приписів ст. 606 ЦК України.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, заслухавши представників учасників судового процесу, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 23.02.2005 Відкрите акціонерне товариство "Всеукраїнський акціонерний банк" (кредитодавець) та Товариство з обмеженою відповідальністю "Росток-СД" (позичальник) уклали кредитний договір № 36 з наступними змінами та доповненнями до нього (далі - кредитний договір).

Відповідно до п. 1.1 вказаного договору кредитодавець зобов'язався надати позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти на умовах, визначених цим договором та додатковими угодами до нього, що складають невід'ємну частину договору.

Згідно з п. 1.1.1 Договору кредит надається у формі поновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом в сумі 1.500.000,00 грн. Термін користування кредитом до 16 год. 00 хв. 21.02.2006 (п.1.1.2), процентна ставка за користування кредитом 20 % річних (п.1.1.3).

За умовами пункту 3.3.5 кредитного договору позичальник зобов'язався сплачувати кредитодавцеві проценти та комісії на умовах, визначених цим договором.

У разі несвоєчасного погашення кредиту, сплати процентів та комісій, визначених цим договором, позичальник сплачує кредитодавцю пеню в національній валюті України у розмірі подвійної процентної ставки, визначеної п. 1.1.3 цього договору, від суми відповідного непогашеного платежу за кожний день прострочення виконання, за реквізитами та у день, вказаними кредитодавцем (п. 4.3 кредитного договору).

Надалі між сторонами було укладено ряд договорів, якими внесено зміни до Кредитного договору.

Зокрема, додатковою угодою № 12 від 18.06.2009 сторони кредитного договору домовились здійснити заміну позичальника - ТОВ "Росток-СД" шляхом переведення боргу на нового боржника - Товариство з обмеженою відповідальністю "М.М.Д." та визначили новий термін остаточного повернення кредиту до 19.02.2010 включно.

Договором № 17 від 21.03.2010 про внесення змін до кредитного договору сторони погодили процентну ставку за користування кредитом на рівні 17,75 %, а договором про внесення змін № 22 від 20.06.2014 сторони домовились визначити термін остаточного повернення кредиту - 19.06.2015 включно.

Пунктом 1.3 кредитного договору визначено, що застава виступає забезпеченням виконання позичальником своїх зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати нарахованих процентів, комісій, можливих штрафних санкцій, а також інших витрат.

Пунктом 7.4 кредитного договору (в редакції, яка викладена в додатковій угоді № 12 від 18.06.2009) передбачено, що цей договір набирає чинності з дати його укладання та діє до повного виконання сторонами прийнятих на зобов'язань.

Умови передачі майна в заставу та звернення стягнення на заставлене майно регулюються нормами чинного законодавства і відповідним договором застави/поруки/іпотеки (п. 1.3.2 кредитного договору).

Позивачем у повному обсязі виконано зобов'язання за кредитним договором № 36.

Сторони передбачили (п. 2.11.1 кредитного договору), що в разі наявності у позичальника простроченої більше 5 (п'яти) банківських днів заборгованості за траншами/кредитом, нарахованими процентами та комісіями банк має право призупинити надання траншів/кредиту та вимагати дострокового погашення заборгованості за цим договором у повному обсязі.

Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором (ч. 1 ст. 1049 ЦК України).

Листом від 19.02.2015 № 31/1-2208 позивач звернувся до відповідача з вимогою про дострокове погашення кредиту за кредитними договорами № 28 від 10.04.2007 та № 36 від 23.02.2005, зокрема, вимагав достроково погасити заборгованість перед банком у загальному розмірі 2.077.698,00 грн. протягом 7 календарних днів від дати отримання даної вимоги.

Згідно з п.п. 1.3, 1.3.2 кредитного договору в якості забезпечення виконання позичальником своїх зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати нарахованих процентів, комісій, можливих штрафних санкцій, а також інших витрат виступає застава. Умови передачі майна в заставу та звернення стягнення на заставлене майно регулюються нормами чинного законодавства України і відповідним договором застави/поруки/іпотеки.

21.03.2011 між банком (заставодержателем) та громадянином України ОСОБА_1 (заставодавцем) укладено договір застави майнових прав № 36-З-2011 (далі - договір застави).

Відповідно до п. 1.1 договору застави в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором заставодавець надав заставодержателю в заставу майнові права, які полягають в праві вимоги на грошові кошти в сумі 2.500.000,00 грн., що знаходяться на вкладному рахунку № НОМЕР_1, відкритому у ПАТ "ВіЕйБі Банк", та належать заставодавцю на підставі договору банківського вкладу "Строковий" № 216755/2011 (в національній валюті України) від 21.03.2011 (далі - договір банківського вкладу), укладеного між ПАТ "ВіЕйБі Банк" та заставодавцем.

Пунктом 1.3 заставодавець стверджує, що майно, яке є предметом застави за даним договором, нікому не продане, не подароване, не знаходиться під забороною або під арештом та не перебуває в податковій заставі, окрім обтяження, що було зареєстровано відповідно до умов договору застави майнових прав № 34-З-2011 від 21.03.2011, що укладений в забезпечення виконання зобов`язань ЗАТ "Компанія Росток" за кредитним договором № 34 від 10.06.2008, укладеним між ПАТ "ВіЕйБі Банк" та ЗАТ "Компанія Росток".

Згідно з п. 1.4 договору застави, керуючись ст.ст. 212, 512-519 Цивільного кодексу України, заставодавець уклав на користь заставодержателя Договір відступлення права вимоги № 36-У-2011 (з відкладальною обставиною) від 21.03.2011, відповідно до якого відкладальною обставиною є повне або часткове невиконання позичальником умов кредитного договору та/або заставодавцем цього договору застави.

21.03.2011 було укладено договір відступлення права вимоги № 36-У-2011 між ПАТ "Всеукраїнський акціонерний банк" та ОСОБА_1.

Відповідно до умов вказаного договору відступлення кредитор, керуючись ст.ст. 212, 512-519 Цивільного кодексу України, відступає новому кредитору право вимоги (з відкладальною обставиною) на грошові кошти за договором вкладу "Строковий" НОМЕР_2 (в національній валюті України) від 21.03.2011, укладеним між ПАТ "ВіЕйБі Банк" (Банк) і ОСОБА_1 (вкладник), в сумі заборгованості ПАТ "ВіЕйБі Банк" за договором вкладу. На момент укладення цього договору розмір права вимоги, що відступається, складав 2.500.000,00 грн. (п. 1.1.1).

Пунктом 1.2 договору визначено, що відкладальною обставиною в розумінні цього договору є невиконання ТОВ "М.М.Д." зобов'язань за кредитним договором № 36 від 23.02.2005, укладеним між ПАТ "ВіЕйБі Банк" і ТОВ "М.М.Д." (позичальником) та/або заставодавцем за договором застави майнових прав № 36-З-2011 від 21.03.2011.

Відповідно пункту 1.3 договору передбачено, що з моменту настання відкладальної обставини, зазначеної в п. 1.2. договору відступлення права вимоги, до нового кредитора (ПАТ "ВіЕйБі Банк") переходить право вимоги, що належить кредитору (ОСОБА_1), визначене в п. 1.1 цього договору.

Положеннями ст. 572 ЦК України передбачено, що в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

При заставі майнових прав реалізація предмета застави провадиться шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, що випливає із заставленого права (ч. 1 ст. 23 Закону України "Про заставу").

Суди виходили з того, що пункт 4.3 договору застави містить умови правочину уступки права вимоги. Умовою переходу права вимоги за договором банківського вкладу (депозиту) до позивача (банку) є невиконання відповідачем (позичальником) хоча б одного із зобов'язань, передбачених кредитним договором. Єдиним застереженням такого переходу права вимоги до банку є письмова відмова позивача від отримання права вимоги, проте такої матеріали справи не містять.

З огляду на те, що виконання зобов'язання відповідача за кредитним договором було забезпечено заставою (договір застави) майнових прав заставодавця на грошові кошти за договором банківського вкладу в сумі 2.500.000,00 грн., на підставі договору відступлення права вимоги заставодавець передав заставодержателю (позивачу) право вимоги на ці майнові права з відкладальною обставиною, якою є невиконання зобов'язань відповідача за кредитним договором, а відтак до позивача (нового кредитора) перейшло право вимоги на майнові права на грошові кошти за договором банківського вкладу в сумі 2.500.000,00 грн.

Таким чином суди, відмовляючи у задоволенні позову, виходили з того, що виникнення заборгованості у відповідача перед позивачем на суму 1.577.213,64 грн. за кредитним договором свідчить про фактичний перехід права вимоги грошових коштів за договором банківського вкладу в сумі 2.500.000,00 грн. на користь позивача, припинення зобов'язань за договором банківського вкладу шляхом поєднання боржника та кредитора в одній особі згідно зі ст. 606 ЦК України й фактичну реалізацію права застави шляхом задоволення вимог позивача за кредитним договором за рахунок майнових прав на грошові кошти за договором банківського вкладу.

Колегія суддів вважає зазначені висновки судів передчасними та такими, що зроблені за неповного з'ясування обставини, які мають значення для справи, а також за невірного застосування норм матеріального права з огляду на таке.

Згідно з ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до ст. 510 ЦК України сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор. Якщо кожна зі сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї.

Загальні підстави припинення зобов'язань визначено у ст. 598 ЦК України, згідно з якою зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

Загальні умови припинення господарських зобов'язань визначено також ст. 202 Господарського кодексу України (далі - ГК України), за змістом якої господарське зобов'язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання; у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених цим Кодексом або іншими законами. До відносин щодо припинення господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення ЦК з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 606 ЦК України зобов'язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі.

Аналогічну норму викладено у ч. 2 ст. 204 ГК України, згідно з якою господарське зобов'язання припиняється у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі. Зобов'язання виникає знову, якщо це поєднання припиняється.

Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що наведена у ст. 606 ЦК України підстава припинення цивільно-правового зобов'язання відноситься до групи підстав, що не належать до правочинів і не залежать від волі сторін.

Поєднання (збіг) боржника і кредитора в одній особі має місце у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить відповідно до будь-якої зазначеної у законі підстави зобов'язання іншої особи, за яким ця особа є кредитором щодо боржника, і навпаки.

Поєднання боржника і кредитора в одній особі може відбуватися для юридичних осіб - у разі реорганізації шляхом злиття або приєднання юридичних осіб, пов'язаних між собою взаємним зобов'язанням; для фізичних осіб - у випадку спадкового правонаступництва у разі переходу майна кредитора до боржника і навпаки.

Отже, при такому поєднанні боржника і кредитора (двох суб'єктів) один із цих суб'єктів повинен зникнути, у зв'язку із цим і припиняється правовідношення.

З урахуванням викладеного положення ст. 606 ЦК України мають застосовуватися судом у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить зобов'язання іншої особи відповідно до будь-якої підстави, зазначеної в законі, та якщо при цьому один із суб'єктів правовідношення у зв'язку з обставинами, зазначеними в законі, зникає і з двох самостійних суб'єктів залишається (утворюється) один, в якому поєднується боржник і кредитор. Саме у такому разі підстава припинення цивільно-правового зобов'язання не залежатиме від волі сторін.

Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом України у постановах від 16.09.2015 у справі № 6-43цс15, від 23.03.2016 у справі № 3-107гс16, від 13.07.2016 № 3-519гс16/26/16.

У справі, яка розглядається, поєднання боржника і кредитора в одній особі у розумінні приписів ст. 606 ЦК не відбулося, оскільки зобов'язання відповідача перед позивачем за кредитним договором були забезпечені заставою майнових прав на підставі договору застави, укладеного між позивачем і третьою особою. Крім того на підставі договору відступлення права вимоги третя особа передала позивачеві право вимоги на ці майнові права у разі невиконання відповідачем зобов'язань за кредитним договором. Тобто у позивача та відповідача, позивача і третьої особи залишаються взаємні зобов'язання за договорами (кредиту, застави, відступлення права вимоги, банківського вкладу), що не може свідчити про припинення зобов'язання з цієї підстави.

Враховуючи викладене, суди дійшли неправильного висновку про наявність підстав для застосування положень ст. 606 ЦК до спірних правовідносин.

У справі, яка розглядається, предметом позову є стягнення заборгованості за кредитним договором, і саме обставини та підстави виникнення/погашення, наявності/відсутності цієї заборгованості підлягають з'ясуванню при вирішенні такого спору.

Натомість суди дійшли помилкового висновку про припинення зобов'язань за кредитним договором у зв'язку із фактичною реалізацією права застави шляхом задоволення вимог позивача за кредитним договором за рахунок майнових прав на грошові кошти за договором банківського вкладу.

Крім того згідно зі ст. 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

З урахуванням вказаної норми закону судам необхідно було дати належну правову оцінку положенням п.п. 1.3.2, 3.2.7 кредитного договору, п.п. 4.1 - 4.3 договору застави щодо права, а не обов'язку банку звернути стягнення на предмет застави у разі порушення позичальником умов кредитного договору та щодо можливості задоволення заставодержателем своїх вимог за рахунок предмета застави одним зі способів на його вибір.

Реалізація заставлених майнових прав відбувається у порядку, встановленому, зокрема, законами України "Про заставу", "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень". Про право заставодержателя звернути стягнення на предмет застави у позасудовому порядку шляхом прийняття у власність відступлених майнових прав у порядку, передбаченому чинним законодавством про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень, договором застави та договором відступлення права вимоги зазначено і в п. 4.3.1 договору застави.

Тобто звернення стягнення на предмет застави та вчинення дій з боку кредитора у відношенні боржника щодо реалізації права на заставне майно здійснюється з урахуванням вимог законодавства та умов договору у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою.

Суди зазначених положень не врахували та не перевірили, чи скористався кредитор (заставодержатель) своїм правом звернення стягнення на предмет застави у порядку, визначеному Законом України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", оскільки реалізація такого права потребує певної послідовної сукупності дій.

Крім того суди не дослідили обставин перебування банку під особливим режимом управління на підставі Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", що також має істотне значення для правильного вирішення спору в даній справі.

В п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" зазначено, що рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

З урахуванням наведеного колегія суддів відзначає, що суди попередніх інстанцій в порушення ч. 1 ст. 43 ГПК України не встановили в судовому процесі всіх обставин справи всебічно, повно і об'єктивно в їх сукупності.

Як визначено ст. 111-5 ГПК України, у касаційній інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи у суді першої інстанції за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням.

Згідно зі ст. 111-7 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Невстановлення судами попередніх інстанцій відповідних фактичних обставин, які мають суттєве значення для правильного вирішення спорів у справі, входять до предмету доказування, а отже підлягають обов'язковому дослідженню, і ненадання їм належної правової оцінки в сукупності є порушенням вимог ст. 43 ГПК України, що виключає можливість висновку суду касаційної інстанції про правильність застосування судами норм матеріального права при вирішенні спору.

Оскільки передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними фактичні обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями, а також з урахуванням наведених вище процесуальних порушень, рішення та постанова у справі підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до господарського суду першої інстанції для встановлення зазначених обставин і надання їм належної правової оцінки в сукупності з врахуванням вищевикладених вказівок цієї постанови.

Керуючись ст.ст. 85, 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський акціонерний банк" задовольнити частково.

Рішення Господарського суду міста Києва від 23.07.2015 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.04.2016 у справі № 910/10298/15 скасувати, а справу передати на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Головуючий суддя О.О. Євсіков суддіО.А. Кролевець О.В. Попікова