ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 січня 2017 року Справа № 922/2128/16

Вищий господарський суд України у складі: суддя Палій В.В. - головуючий (доповідач), судді Бондар С.В. і Селіваненко В.П.

розглянув касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області, м. Харків,

на рішення господарського суду Харківської області від 10.08.2016

на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 02.11.2016

у справі № 922/2128/16

за позовом керівника Первомайської місцевої прокуратури Харківської області (далі - Прокурор), м. Первомайськ, в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області (далі - РВ ФДМУ по Харківській області), м. Харків,

до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (далі - Підприємець), м. Красноград,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Красноградський професійний ліцей (далі - Ліцей), м. Красноград,

про визнання договору недійсним та звільнення нежитлового приміщення.

Судове засідання проведено за участю представників:

прокуратури - Зарудяна Н.О. - прокурор

позивача - не з'явився

відповідача - не з'явився

третьої особи - не з'явився

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України

ВСТАНОВИВ:

Прокурор звернувся до господарського суду Харківської області з позовом в інтересах РВ ФДМУ по Харківській області до Підприємця про визнання недійсним договору оренди від 23.12.2004 № 1370-Н, який укладений РВ ФДМУ по Харківській області та Підприємцем; припинення зобов'язань за договором оренди від 23.12.2004 № 1370-Н на майбутнє; зобов'язання Підприємця звільнити нежитлові приміщення площею 22,1 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 та повернути їх РВ ФДМУ по Харківській області.

Рішенням господарського суду Харківської області від 10.08.2016 зі справи № 922/2128/16 (суддя Сальнікова Г.І.), яке залишено без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 02.11.2016 (судді Здоровко Л.М. - головуючий, Плахов О.В., Шутенко І.А.) у задоволенні позову відмовлено, у зв'язку з відсутністю підстав для визнання оспорюваного договору оренди недійсним.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Прокурор просить судові рішення попередніх інстанцій зі справи скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову. Скаргу мотивовано прийняттям оскаржуваних судових актів з порушенням норм матеріального та процесуального права.

У відзиві на касаційну скаргу РВ ФДМУ по Харківській області просить касаційну скаргу Прокурора задовольнити: судові рішення попередніх інстанцій зі справи скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову.

У відзиві на касаційну скаргу Підприємець просив залишити судові акти попередніх інстанцій без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Учасників судового процесу відповідно до статті 1114 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) належним чином повідомлено про час і місце розгляду скарги.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи правильність застосування ними норм процесуального та матеріального права, заслухавши пояснення представника прокуратури, Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Місцевим та апеляційним господарськими судами у справі, зокрема, встановлено, що:

- 23.12.2004 РВ ФДМУ по Харківській області як орендодавцем та Підприємцем як орендарем укладено договір оренди № 1370-Н (далі - Договір), відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування окреме індивідуально визначене майно - приміщення, частини будівель, споруд та інше індивідуально визначене майно - нежитлові приміщення, які розташовані на першому поверсі гуртожитку, загальною площею 22,1 кв.м за адресою: АДРЕСА_1, що знаходиться на балансі Красноградського професійного ліцею. Вартість майна визначена згідно з експертною оцінкою станом на 30.06.2004 і становить 5 100,00грн. Майно передається в оренду з метою розміщення суб'єкта господарювання, що здійснює побутове обслуговування населення (розміщення перукарні) (пункт 1.1 Договору в редакції додаткової угоди від 16.07.2010 № 5);;

- згідно з актом приймання - передачі орендованого майна від 23.12.2004, який є додатком № 1 до Договору нежитлові приміщення, які розташовані на першому поверсі гуртожитку (далі - майно) загальною площею 22,1 кв.м передані орендарю;

- згідно з пунктом 3.3 Договору орендна плата перераховується орендарем щомісячно до 10 числа місяця, наступного за звітним відповідно до вимог діючої Методики, у наступному порядку: - безпосередньо до Державного бюджету на рахунки, визначені фінансовими органами - у розмірі 50%; на рахунок, визначений балансоутримувачем - у розмірі 50%.

- Договір укладено строком на 11 місяців та діє з 23.12.2004 до 22.11.2005 включно (пункт 10.1 Договору);

- строк дії Договору неодноразово продовжувався згідно додаткових угод до Договору;

- у відповідності до додаткової угоди від 02.02.2016 до Договору строк дії Договору продовжено до 19.06.2016;

- 15.04.2016 керівник Первомайської місцевої прокуратури звернувся до начальника РВ ФДМУ по Харківській області з листом № 04-23-1319-16, в якому повідомив про свій намір звернутися до суду з позовом в інтересах РВ ФДМУ по Харківській області до Підприємця про визнання недійсним Договору та повернення майна, у зв'язку з виявленням прокуратурою порушень вимог Закону України "Про освіту" під час укладання спірного договору.

Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для визнання Договору недійсним (з припиненням зобов'язань за ним на майбутнє) та спонукання Підприємця до звільнення майна.

Як вірно встановлено судами попередніх інстанцій, спірний правочин за своєю правовою природою є договором оренди.

Згідно з приписами частини першої статті 759 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

У відповідності до частини першої статті 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною першою статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначити в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

На підставі статті 215 ЦК України недійсними можуть визнаватися не лише правочини, які не відповідають цьому Кодексу, а й такі, що порушують вимоги інших законодавчих актів України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативно-правових актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно з частиною першою статті 236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, вважається таким із моменту його вчинення.

Разом із тим частиною третьою статті 207 Господарського кодексу України (далі - ГК України) передбачено, що виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Як вбачається з підпункту 2.7 пункту 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", частиною третьою статті 207 ГК України передбачена і можливість припинення господарського зобов'язання лише на майбутнє. Отже, якщо зі змісту господарського договору випливає, що зобов'язання за цим договором може бути припинено лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути усе одержане за ним (наприклад, вже здійснене користування за договором майнового найму (оренди), користування електроенергією, спожиті послуги, зберігання, здійснене за відповідним договором, тощо), то господарський суд одночасно з визнанням господарського договору недійсним (за наявності підстав для цього) зазначає в резолютивній частині рішення, що зобов'язання за договором припиняється лише на майбутнє.

При цьому слід враховувати, що зобов'язання припиняються на майбутнє не на підставі відповідної вказівки в рішенні суду, а в силу закону, тому при визнанні недійсним правочину (господарського договору) зобов'язання його сторін припиняються на майбутнє з моменту набрання чинності рішення суду про визнання правочину (договору) недійсним, хоча б у судовому рішенні й не було зазначено про таке припинення.

Якщо господарське зобов'язання припиняється лише на майбутнє, господарським судам слід виходити з того, що у відповідних випадках і неможливості повернення одержаного за зобов'язанням у натурі правові наслідки такої недійсності визначаються відповідно до статті 216 ЦК України та частини другої статті 208 ГК України.

Разом з тим якщо за правочином, визнаним недійсним, права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, то наслідки у вигляді реституції застосовані бути не можуть, але згідно з частиною другою статті 236 ЦК України можливість настання таких прав та обов'язків у майбутньому припиняються.

Чинне законодавство не передбачає визнання недійсним правочину на майбутнє. У майбутньому можуть бути припинені виключно права та обов'язки сторін за тим недійсним правочином, за яким ці права та обов'язки передбачалися на майбутнє. Тобто визнання недійсним договору та визнання недійсним зобов'язання не є тотожними поняттями, оскільки в силу прямої вказівки закону договір, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення, а визнання недійсним зобов'язання за цим договором стосується наслідків недійсності такого договору (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 19.10.2016 зі справи № 18/122-12/2).

Відмовляючи у задоволенні позову суди попередніх інстанцій виходили з того, що: орендовані за Договором приміщення розташовані на першому поверсі гуртожитку, у відокремленій від учбового корпусу будівлі; на час передачі приміщень в оренду останні не використовувалися в учбовому процесі та були вільними; навчальний заклад не має необхідності у використанні приміщень, наданих в оренду у навчальній та виховній діяльності; як навчальний, так і навчально-виховний процес ніяким чином не пов'язується з використанням гуртожитку; законодавством передбачена можливість отримання навчальними закладами доходів від передання в оренду тимчасово вільних приміщень і площ, іншого рухомого та нерухомого майна або обладнання, що тимчасово не використовується у навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, у разі, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі; орендоване приміщення використовується для надання соціально-побутових послуг (розміщено перукарню).

Проте, у вирішенні даного спору судами попередніх інстанцій не враховано, що відповідно до абз. 5 частини другої статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції, чинній на момент укладення Договору) не можуть бути об'єктами оренди об'єкти державної власності, що мають загальнодержавне значення і не підлягають приватизації відповідно до частини другої статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" (крім пам'яток культурної спадщини, нерухомих об'єктів, які знаходяться на території історико-культурних заповідників, та гідротехнічних споруд рибогосподарської технологічної водойми, причалів морських портів).

Згідно з положеннями частини другої статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" приватизації не підлягають об'єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства; загальнодержавне значення мають, зокрема об'єкти освіти, фізичної культури, спорту і науки, що фінансуються з державного бюджету.

Відповідно до частини другої статті 18 Закону України "Про освіту" (в редакції, чинній на момент укладення Договору) навчальні заклади, що засновані на загальнодержавній або комунальній власності, мають статус державного навчального закладу.

Водночас відповідно до приписів статті 61 Закону України "Про освіту" фінансування державних навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування. Додатковими джерелами фінансування є, зокрема, доходи від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання.

Частиною першою статті 63 Закону України "Про освіту" визначено, що матеріально-технічна база навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством.

У той же час, за вимогами частини п'ятої статті 63 Закону України "Про освіту" об'єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов'язані з навчальним та науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням.

Виходячи з аналізу наведених норм матеріального права, об'єкт освіти - це не тільки навчальний заклад, а й будівлі, споруди, землі, комунікації, обладнання та інші цінності підприємств системи освіти.

Система освіти складається із закладів освіти, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти (стаття 28 Закону України "Про освіту").

Згідно з приписами статті 3 Закону України "Про професійно-технічну освіту" професійно-технічна освіта є складовою системи освіти України. Професійно-технічна освіта є комплексом педагогічних та організаційно-управлінських заходів, спрямованих на забезпечення оволодіння громадянами знаннями, уміннями і навичками в обраній ними галузі професійної діяльності, розвиток компетентності та професіоналізму, виховання загальної і професійної культури. Професійно-технічна освіта здобувається у професійно-технічних навчальних закладах.

Професійно-технічне навчання - це складова професійно-технічної освіти. Професійно-технічне навчання передбачає формування у громадян професійних умінь і навичок, необхідних для виконання певної роботи чи групи робіт, і може здійснюватися у професійно-технічних навчальних закладах, а також шляхом індивідуального чи курсового навчання на виробництві, у сфері послуг.

Відповідно до приписів статті 49 означеного Закону засновник закріплює за державними професійно-технічними навчальними закладами та установами професійно-технічної освіти об'єкти права власності, які належать засновнику на праві власності або орендовані ним у інших власників.

Об'єкти права власності, закріплені засновником за державним професійно-технічним навчальним закладом або установою професійно-технічної освіти, перебувають в їх користуванні.

Майно Ліцею, як державного професійно-технічного навчального закладу, є державною власністю і перебуває в його оперативному управлінні.

Таким чином, судам слід було мати на увазі, що відповідно до статті 63 Закону України "Про освіту" об'єкт освіти не може використовуватися не за призначенням, а може бути переданий в оренду виключно для діяльності, пов'язаної з навчально-виховним процесом.

Однак, судами обох інстанцій не було спростовано доводи Прокурора про те, що спірний Договір, згідно з яким нежитлові приміщення гуртожитку Ліцею передані Підприємцю в оренду для розміщення перукарні (тобто для здійснення підприємницької діяльності, що не пов'язана з навчально-виховним процесом), суперечить вимогам закону, що передбачає пряму заборону використовувати об'єкти освіти не за призначенням.

Отже, місцевий та апеляційний господарські суди припустилися неправильного застосування приписів частини першої статті 47 ГПК України щодо прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що відповідно до частини першої статті 11110 ГПК України є підставами для скасування судових рішень зі справи.

За таких обставин, прийняті судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими, і тому вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи необхідно встановити обставини, зазначені в цій постанові, дати їм та доводам сторін належну правову оцінку і вирішити спір відповідно до вимог закону.

Керуючись статтями 1115, 1117, 1119-11112 ГПК України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

1. Касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області задовольнити частково.

2. Рішення господарського суду Харківської області від 10.08.2016 та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 02.11.2016 зі справи № 922/2128/16 скасувати.

Справу передати на новий розгляд до господарського суду Харківської області.

Суддя В. Палій

Суддя С. Бондар

Суддя В. Селіваненко