ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 січня 2017 року Справа № 910/10453/16

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді:Погребняка В.Я.,суддів:Короткевича О.Є., Панової І.Ю.розглянувши касаційну скаргуФізичної особи-підприємця ОСОБА_4 в особі арбітражного керуючого Плецької Юлії Вікторівнина рішеннягосподарського суду м. Києва від 02.08.2016 року та постановуКиївського апеляційного господарського суду від 07.11.2016 рокуу справі№ 910/10453/16 господарського суду м. Києваза позовомФізичної особи-підприємця ОСОБА_4доПублічного акціонерного товариства "Фідобанк" Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Вендор"треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача1.Приватного підприємства "Ритон-пром" 2.Фізична особа-підприємець ОСОБА_6третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачаТовариство з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Глобал Фінанс"провизнання договору недійсним в частині,

за участю представників сторін: не з'явились,

ВСТАНОВИВ:

Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 (далі - ФОП ОСОБА_4.) звернулась до господарського суду м. Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Фідобанк" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Вендор" про визнання договору недійсним в частині.

Рішенням господарського суду м. Києва від 02.08.2016 року у справі № 910/10453/16 (суддя - Отрош І.М.) в задоволенні позову відмовлено повністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 07.11.2016 року у справі № 910/10453/16 (головуючий суддя - Пономаренко Є.Ю., суддя - Руденко М.А., суддя - Дідиченко М.А.) апеляційну скаргу ФОП ОСОБА_7 залишено без задоволення, рішення господарського суду м. Києва від 02.08.2016 року у справі № 910/10453/16 залишено без змін.

Не погоджуючись з рішенням господарського суду м. Києва від 02.08.2016 року та постановою Київського апеляційного господарського суду від 07.11.2016 року у справі № 910/10453/16, ФОП ОСОБА_7 в особі ліквідатора Плецької Юлії Вікторівни звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду м. Києва від 02.08.2016 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 07.11.2016 року у справі № 910/10453/16 скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

В обґрунтування доводів касаційної скарги ФОП ОСОБА_7 посилається на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального та матеріального права, зокрема ст. ст. 43, 82 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), ст. ст. 203, 215, 516, 654 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ст. ст. 41, 59 Закону України "Про господарські товариства".

Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи № 910/10453/16 було визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя - Погребняк В.Я., суддя Панова І.Ю., суддя Короткевич О.Є, (протокол автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14.12.2016 року в матеріалах справи).

Розглянувши наявні матеріали справи, обговоривши доводи касаційної скарги, дослідивши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 17.07.2009 року у цивільній справі № 2-764/09 за позовом Акціонерного банку "Факторіал-Банк" в особі Територіального управління акціонерного банку "Факторіал-Банк" у м. Запоріжжі до ОСОБА_7, ОСОБА_6 та Приватного підприємства "РИТОН-ПРОМ" про стягнення суми заборгованості за договором про надання відновлювальної кредитної лінії № 105-г/06 від 15.12.2006 року, позовні вимоги були задоволені в повному обсязі, а саме: розірвано договір про надання відновлювальної кредитної лінії № 105-г/06, стягнуто солідарно з ОСОБА_7, ОСОБА_6 та Приватного підприємства "РИТОН-ПРОМ" заборгованість за зазначеним договором у розмірі 260 456, 59 грн., витрати пов'язані зі сплатою державного мита в розмірі 2 604, 56 грн. та витрати пов'язані з інформаційно-технічним забезпеченням судового процесу в розмірі 30,00 грн.

Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 17.07.2009 року у справі № 2-764/09 встановлено, що 15.12.2006 року між АБ "Факторіал-Банк" в особі Територіального управління Акціонерного банку "Факторіал-Банк" у м. Запоріжжі та ОСОБА_7 було укладено договір про надання відновлювальної кредитної лінії № 105-г/06.

З метою забезпечення виконання зобов'язання за договором кредиту 15.12.2006 року було укладено договір поруки № 105-г/06/04 з ОСОБА_6 та договір поруки № 105-г/06/03 з Приватним підприємством "РИТОН-ПРОМ", на підставі яких поручителі зобов'язались солідарно в повному обсязі відповідати перед кредитором за своєчасне та повне зобов'язання позичальником, за договором кредиту.

Відповідно до наданого договору та розрахунків, заборгованість за договором про надання відновлюваної кредитної лінії № 105-г/06 від 15.12.2006 року становить 260 456, 59 грн.

Крім того, постановою господарського суду Запорізької області від 28.09.2011 року у справі № 26/5009/5608/11 ФОП ОСОБА_7 визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатором банкрута призначено арбітражного керуючого Плецьку Юлію Вікторівну.

Публічне акціонерне товариство "СЕБ Банк" (далі - ПАТ "СЕБ Банк") звернулось з заявою про визнання кредиторських вимог до боржника в порядку передбаченому Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в розмірі 263 091, 25 грн.

Вказана заява вмотивована тим, що заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 17.07.2009 року у цивільній справі № 2-764/09 стягнуто з ОСОБА_7, ОСОБА_6 та ПП "РИТОН-ПРОМ" заборгованість у сумі 260 456, 59 грн., 2 604, 56 витрат пов'язаних зі сплатою державного мита, витрат пов'язаних з інформаційно-технічним забезпеченням судового процесу в сумі 30, 00 грн., у зв'язку з реорганізацією, Акціонерний банк "Факторіал-Банк" було приєднано до Відкритого акціонерного товариства "СЕБ Банк", який став правонаступником всіх прав та обов'язків Акціонерного банку "Факторіал-Банк", в тому числі за кредитним договором та за вказаними договорами забезпечення.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що вимоги ПАТ "СЕБ Банк" визнано в повному обсязі та включено до реєстру вимог кредиторів боржника в рамках провадження у справі № 26/5009/5608/11.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 04.11.2015 року у справі № 2-764/09 при розгляді заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Глобал Фінанс" про заміну сторони виконавчого провадження, встановлено, що відповідно до ст. 1.1 Розділу 1 нової редакції Статуту Публічного акціонерного товариства "Фідобанк" (далі - ПАТ "Фідобанк"), зареєстрованої 30.12.2013 року, ПАТ "Фідобанк" є юридичною особою, створеною внаслідок зміни найменування ПАТ "СЕБ Банк" та є правонаступником всіх прав та обов'язків ПАТ "СЕБ Банк", ВАТ "СЕБ Банк", АБ "АЖІО", АБ "Факторіал-Банк", АБ "Приват-Ексел", АКБ "Престиж", ВАТ "Ерсте Банк", ПАТ "Ерсте Банк" та Публічного акціонерного товариства "Фідокомбанк".

Між ПАТ "Фідобанк" (первісний кредитор) та ТОВ "Фінансова компанія "Вендор" (новий кредитор) 30.07.2014 було укладено договір про відступлення права вимоги № 3, у відповідності до якого було відступлено права вимоги за кредитними зобов'язаннями ФОП ОСОБА_7 перед ПАТ "Фідобанк" за кредитним договором № 105-г/06 від 15.12.2006 (відповідно до додатку 1 до договору - реєстру прав вимоги №1).

Так, згідно з п. 2.1 договору та з урахуванням додатку 1 до договору - реєстру прав вимоги №1 первісний кредитор передає (відступає) новому кредитору свої права вимоги до боржника за кредитним договором № 105-г/06 від 15.12.2006 у розмірі 299445,72 грн., а новий кредитор набуває права вимоги первісного кредитора та сплачує первісному кредитору за відступлення права вимоги грошові кошти у сумі, що дорівнює ціні договору у порядку та строки, встановлені цим договором.

Розмір заборгованостей боржників, права вимоги до яких відступається згідно з цим договором, складає 190 562 450,22 грн., в тому числі, комісія 12 090 561,81 грн. (п. 2.6. договору про відступлення права вимоги № 3 від 30.07.2014).

Загальний розмір заборгованостей боржників, права вимоги до яких відступається за цим договором, складає 190 562 450,22 грн. згідно з реєстром прав вимоги, який складається сторонами в паперовому та електронному вигляді (на електронному носії (електронному накопичувачі даних, комакт-диску - у форматі xls) за формою, що наведена у додатку №1 до цього договору. Реєстр прав вимоги на паперовому носії з основною інформацією за кредитними договорами та/або іншими договорами банківських послуг підписується уповноваженими представниками сторін і скріплюється печатками сторін і є невід'ємною частиною цього договору (п. 2.7. договору про відступлення права вимоги № 3 від 30.07.2014).

За змістом п. п. 3.1.1., 3.1.3. договору про відступлення права вимоги № 3 від 30.07.2014, права вимоги відступаються (передаються) в розмірі заборгованості боржників перед первісним кредитором на дату укладення цього договору. Право вимоги переходить до нового кредитора з моменту укладення акту приймання-передачі прав вимоги, але в будь-якому разі не раніше моменту зарахування коштів у розмірі ціни договору на рахунок первісного кредитора, після чого новий кредитор набуває права кредитора по відношенню до боржників стосовно їх заборгованостей за кредитними договорами та/або іншими договорами про надання банківських послуг та їх зобов'язань за договорами забезпечення, а також по відношенню до поручителів, майнових поручителів стосовно їх зобов'язань за договорами забезпечення. Разом з правами вимоги новому кредитору переходять всі інші пов'язані з ними права в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав.

Як передбачено п. 4.1. договору про відступлення права вимоги № 3 від 30.07.2014, ціна договору складає 143 684 907,58 грн.

Новий кредитор зобов'язаний сплатити первісному кредитору ціну договору шляхом перерахування первісному кредитору грошових коштів у сумі, що дорівнює ціні договору, на рахунок первісного кредитора НОМЕР_1 протягом 5 робочих днів з дня укладення сторонами цього договору (п. 4.2. договору про відступлення права вимоги № 3 від 30.07.2014).

Згідно з п. 10.1. договору про відступлення права вимоги № 3 від 30.07.2014, останній набирає чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення печатками сторін і діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань.

Між первісним кредитором та новим кредитором 30.07.2014 складено Акт приймання-передачі прав вимоги за договором про відступлення права вимоги № 3 від 30.07.2014.

В подальшому між ТОВ "Фінансова компанія "Вендор" (первісний кредитор) та ТОВ "Факторингова компанія "Глобал Фінанс" (новий кредитор) було укладено договір про відступлення права вимоги № 9, у відповідності до якого було відступлено права вимоги за кредитними зобов'язаннями позивача, а також всі інші пов'язані з ними права в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав.

Ухвалою Донецького апеляційного господарського суду від 12.10.2015 у справі №26/5009/5608/11 про визнання банкрутом ФОП ОСОБА_7 замінено кредитора ПАТ "Фідобанк" на правонаступника ТОВ "Факторингова компанія "Глобал Фінанс".

В обґрунтування вимог касаційної скарги заявник посилається на те, що сторонами спірного договору про відступлення права вимоги № 3 від 30.07.2014 року під час укладення не було дотримано приписи чинного законодавства, зокрема у зв'язку з розірванням в судовому порядку кредитного договору № 105-г/06 від 15.12.2006 року, зобов'язання сторін припинено, що унеможливлює відступлення права вимоги.

Колегія суддів Вищого господарського суду України не погоджується з такими доводами касаційної скарги з наступних підстав.

Відповідно до положень ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно зі ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ч. ч. 1, 2, 3 ст. 180 Господарського кодексу України (далі - ГК України) зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.

Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Згідно з ч. 1 ст. 207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно зі ст. 203 ЦК України до загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину віднесено, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ст. 509 ЦК України, зобов'язаннями є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 17.09.2009 року у цивільній справі № 2-764/09 встановлено наявність зобов'язання ФОП ОСОБА_7 зі сплати заборгованості за договором про надання відновлювальної кредитної лінії № 105-г/06, яке не було припинене в порядку, встановленому нормами ЦК України (ст. ст. 598-609 ЦК України), зокрема за наслідками виконання, проведеного належним чином.

Враховуючи викладене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правомірних висновків щодо обставин, за яких розірвання договору про надання відновлювальної кредитної лінії № 105-г/06 від 15.12.2006 унеможливлює виникнення на його підставі нових зобов'язань сторін у майбутньому (з моменту розірвання договору), натомість ті зобов'язання, що виникли до моменту розірвання договору в силу ст. 526 ЦК України, мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Таким чином, за відсутності доказів припинення на момент укладення оспорюваного договору відступлення права вимоги зобов'язання, що виникло на підставі договору про надання відновлювальної кредитної лінії № 105-г/06, підстави вважати, що таке зобов'язання було припинено станом на час укладення договору № 3 відсутні.

Крім того, заявник в обґрунтування доводів касаційної скарги, як на підставу визнання договору недійсним в частині, посилається на те, що розмір відступленої вимоги до нього, вказаної в оскаржуваному договору, є більшою ніж сума стягнута заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 17.07.2009 року у справі № 2-764/09.

Колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що вказане не може слугувати підставою для визнання договору в частині недійсним з наступних підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 17.07.2009 року у справі № 2-764/09 стягнуто з позивача грошові кошти у сумі 263 091, 25 грн.

Відповідно до п. 2.1 договору про відступлення права вимоги № 3 від 30.07.2014 року з урахуванням додатку № 1 до договору - реєстру прав вимоги № 1, первісний кредитор передає (відступає) новому кредитору свої права вимоги до боржника за кредитним договором № 105/г/06 від 15.12.2006 року у розмірі 299 445, 75 грн.

Згідно зі ст. 519 ЦК України первісний кредитор у зобов'язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги.

За таких обставин, судами попередніх інстанцій вірно зазначено, що у випадку передачі новому кредитору частково недійсної вимоги, це не є підставою для визнання договору недійсним, а лише є підставою для відповідальності первісного кредитора перед новим кредитором за передачу частково недійсної вимоги.

Щодо посилань заявника касаційної скарги на порушення порядку заміни кредитора у зобов'язанні та невірне застосування судами попередніх інстанцій у частині норм матеріального права, слід зазначити наступне.

Згідно зі ст. 516 ЦК України, заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язані, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що умови договору про надання відновлювальної кредитної лінії № 108-г/06 від 15.12.2006 року не містять обмежень щодо обов'язкової наявності згоди боржника на заміну кредитора на підставі ст. 512 ЦК України, така заміна за загальним правилом, встановленим ст. 516 ЦК України здійснюється без згоди боржника.

При цьому, заміна кредитора у зобов'язанні не є зміною умов основного договору та договорів забезпечення в розумінні цивільного законодавства, оскільки власне саме зобов'язання залишається незмінним, натомість змінюється сторона у зобов'язанні, яка з моменту переходу до неї прав кредитора має право вимагати виконання саме їй вказаного зобов'язання.

Відступлення права вимоги оформлюється окремою угодою та з огляду на вищевикладене не потребує укладення додаткових угод ані до кредитного договору, ані до договорів забезпечення.

Крім того, заявник касаційної скарги, як на підставу недійсності договору про відступлення права вимоги № 3 від 30.07.2014 року посилається на те, що даний договір укладено без затвердження Загальними зборами відповідача-2.

Відповідно до п. "і" ч. 5 ст. ст. 41, 59 Закону України "Про господарські товариства" до компетенції загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю віднесено затвердження договорів, укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства.

Цими нормами передбачено не укладення договорів, а їх затвердження. Тому якщо господарським судом буде з'ясовано, що статутом товариства з обмеженою відповідальністю право виконавчого органу цього товариства на укладення договору не обмежено, тобто такий орган уклав договір без порушення наданих йому повноважень, то сам лише факт не затвердження договору після його підписання не може бути підставою для визнання договору недійсним (п. 3.5 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договір) недійсними").

Щодо поданої відповідачем-2 заяви про застосування строку позовної давності, слід зазначити наступне.

Так, з урахуванням встановлених обставин необґрунтованості вимог позивача про визнання недійсним в частині договору про відступлення права вимоги №3, відсутні підстави для застосування строку позовної давності, про що заявлено другим відповідачем у справі.

Вказана позиція викладена, зокрема, у п. 2.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013р. "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів", де вказано, що перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, правомірно відмовив в задоволенні позовної заяви ФОП ОСОБА_4 про визнання недійсним договору в частині.

Щодо того, в якому саме провадженні - позовному чи в межах справи про банкрутство має бути розглянута заява про визнання недійсним договору - колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

За змістом положень ст. 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.

Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі "Сокуренко і Стригун проти України" від 20.07.2006 року зазначив, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі "Занд проти Австрії" висловлено думку, що термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з [...] питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів [...]".

Відповідно до положень ст. 4-1 ГПК України господарські суди вирішують господарські спори у порядку позовного провадження, передбаченому цим Кодексом. Господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом № 2343-XII.

Згідно з п. п. 2, 7 ч. 1 ст. 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи про банкрутство; справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України.

Ч. 9 ст. 16 ГПК України (виключна підсудність справ) передбачено, що справи у майнових спорах, передбачених п. 7 ч. 1 ст. 12 цього Кодексу, розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

Зазначені норми кореспондуються з положеннями ч. 4 ст. 10 Закону про банкрутство, відповідно до якої суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником, тощо.

Системний аналіз положень Закону про банкрутство дає підстави для висновку, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника, і спеціальні норми Закону про банкрутство мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України, а тому правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора (ч. 1 ст. 20 Закону про банкрутство); за позовом розпорядника майна (ч. 9 ст. 22 Закону про банкрутство); за заявою комітету кредиторів (ч. 8 ст. 26 Закону про банкрутство); за заявою керуючого санацією (ч. 5 ст. 28 Закону про банкрутство); за заявою ліквідатора (ч. 2 ст. 41 Закону про банкрутство).

Отже, за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника, особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону про банкрутство, який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.

Відповідно до положень ст. 11128 ГПК України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених п. п. 1 і 2 ч. 1 ст. 111 16 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

В постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 року у справі № 908/4804/14 зазначається, що з огляду на приписи ч. 1 ст. 9 Конституції України, ст. 17 Закону України від 23.02.2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" Конвенція застосовується судами України як частина національного законодавства, а практика ЄСПЛ, через рішення якого відбувається практичне застосування Конвенції, застосовується судами як джерело права.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації") щодо реалізації права на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції): "одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру".

У рішенні у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації" ЄСПЛ також дійшов висновку, що принцип правової визначеності вимагає, серед іншого, щоб якщо суди ухвалили остаточне рішення в питанні, то їх рішення не піддавалося би сумніву. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Такі рішення можуть бути скасовані лише у виняткових обставинах, а не тільки з метою одержання іншого рішення у справі.

З огляду на викладене, з метою забезпечення прав і законних інтересів сторін спору на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, зважаючи на те, що господарськими судами передніх інстанцій під час розгляду справи прийняті вірні та обґрунтовані рішення у справі, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку про можливість перегляду рішення господарського суду м. Києва від 02.08.2016 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 07.11.2016 року у справі № 910/10453/16 у касаційному порядку за правилами позовного порядку, без припинення провадження у даній справі з підстав необхідності її розгляду в межах справи про банкрутство.

У відповідності до ст.1117 ГПК України перегляд у касаційному порядку судового рішення здійснюється касаційною інстанцією на підставі встановлених фактичних обставин справи, зі здійсненням перевірки застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення, залишити в силі одне із раніше прийнятих рішень або постанов.

З урахуванням викладеного, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що господарськими судами попередніх інстанцій при розгляді спору про визнання договору недійсним в частині, дотримані норми матеріального та процесуального права, висновки відповідають встановленим обставинам справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

За таких обставин, оскаржувані рішення господарського суду м. Києва від 02.08.2016 року та постанова Київського апеляційного господарського суду від 07.11.2016 року у даній справі є законними та обґрунтованими, підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 1117, 1119 - 11112 ГПК України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 в особі арбітражного керуючого Плецької Юлії Вікторівни залишити без задоволення.

Рішення господарського суду м. Києва від 02.08.2016 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 07.11.2016 року у справі № 910/10453/16 залишити без змін.

Головуючий: Погребняк В.Я. Судді: Короткевич О.Є. Панова І.Ю.