ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 листопада 2016 року Справа № 910/6096/16

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді: Картере В.І. (доповідач),

суддів: Барицької Т.Л.,

Губенко Н.М.

за участю представників:

ПАТ "НАК "Нафтогаз України" - Остапенка В.М.,

ТОВ "Володар" - не з'явився,

ТОВ "Тутковський Інтегровані Рішення" - Шеретька В.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України"

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 09.08.2016

та на рішення господарського суду міста Києва від 23.05.2016

у справі № 910/6096/16

за позовом Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Володар" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Тутковський Інтегровані Рішення"

про визнання договору недійсним

ВСТАНОВИВ:

У березні 2016 року Публічне акціонерне товариство "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Володар" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Тутковський Інтегровані Рішення" про визнання недійсним договору відступлення права вимоги від 16.06.2015, укладеного відповідачами.

Рішенням господарського суду міста Києва від 23.05.2016 (суддя Карабань Я.А.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 09.08.2016 (колегія суддів у складі: суддя Отрюх Б.В. - головуючий, судді Михальська Ю.Б., Тищенко А.І.), у задоволенні позову відмовлено. Приймаючи рішення, господарські суди виходили з того, що позивач, який не є стороною оспорюваного ним правочину, не наводить та, відповідно, не доводить, які його права та законні інтереси порушуються цим правочином. Крім того, господарськими судами також зазначено про те, що підстави для визнання недійсним договору відступлення права вимоги відсутні.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 09.08.2016, рішення господарського суду міста Києва від 23.05.2016, а справу направити на новий розгляд до господарського суду першої інстанції. В обґрунтування касаційної скарги скаржник стверджує, що господарськими судами при прийнятті оскаржуваних рішень порушено вимоги ст.ст. 42, 43, 82, 84 ГПК України, ст.ст. 203, 717, 720, 1077, 1079 ЦК України. Так, на думку позивача, укладений відповідачами оспорюваний правочин спрямований на ухилення від виконання первісним кредитором своїх зобов'язань перед позивачем за іншими правочинами. Також скаржник зазначає, що господарськими судами не з'ясовано правову природу укладеного відповідачами договору; оспорюваний договір містить ознаки договору факторингу і ознаки договору дарування. Крім того, позивач вказує на те, що господарськими судами не досліджено чи було у первісного кредитора наявне право вимоги до позивача на момент укладення договору відступлення права вимоги від 16.06.2015.

У відзиві на касаційну скаргу ТОВ "Тутковський Інтегровані Рішення" просить постанову Київського апеляційного господарського суду від 09.08.2016 та рішення господарського суду міста Києва від 23.05.2016 залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Так, на думку скаржника, господарські суди дійшли правильного висновку щодо відсутності правових підстав для визнання недійсним оспорюваного договору.

Перевіривши правильність застосування господарськими судами норм процесуального та матеріального права, Вищий господарський суд України вважає касаційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню виходячи з такого.

Господарські суди попередніх інстанцій, ґрунтуючись на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності встановили наступне:

- 03.05.2012 ПАТ "НАК "Нафтогаз України" та ТОВ "Володар" укладений договір про закупівлю послуг № 40-02 (далі - договір про закупівлю послуг), згідно з умовами якого виконавець зобов'язувався у 2012 році надати консультативні послуги в наукових і технічних галузях, суміжних з будівництвом; провести першочергові геологорозвідувальні роботи на нафту і газ, а саме: детальні багатокомпонентні 2D сейсморозвідувальні дослідження на Краснопопівському підземному сховищу газу (далі - послуги), а замовник зобов'язувався вказані послуги прийняти та оплатити вчасно і в повному обсязі;

- згідно з п. 3.1. договору про закупівлю послуг ціна цього договору становить з ПДВ 41 974 812,00 грн.;

- відповідно до п. 4.1. договору про закупівлю послуг після укладення даного договору замовник може перерахувати на рахунок виконавця авансовий платіж у розмірі 70% від суми зазначеної у пункті 3.1. договору, що становить 24 485 307,00 грн., крім того ПДВ 4 897 061,40 грн., всього 29 382 368,40 грн.;

- п. 4.2. договору про закупівлю послуг визначено, що розрахунки за послуги проводяться шляхом поетапної оплати замовником наданих послуг, після отримання замовником рахунку на оплату, якісно підготовленої відповідно до вимог Геологічного завдання та Календарного плану звітної документації, та після підписання замовником акта здачі-приймання наданих послуг по кожному виконаному етапу. При цьому із суми, яка повинна бути сплачена, вираховується питома частка авансового платежу. Розрахунки проводяться протягом п'яти банківських днів від дати підписання замовником без зауважень до наданих послуг акта здачі-приймання наданих послуг та отримання документів, передбачених цим пунктом;

- замовник зобов'язаний, зокрема, своєчасно та в повному обсязі сплачувати за надані послуги; приймати надані послуги згідно з актом здачі-приймання наданих послуг (якщо результати наданих послуг відповідають умовам договору); протягом тридцяти календарних днів з дня отримання звітної документації, визначеної Геологічним завданням та Календарним планом, акта здачі-приймання наданих послуг за виконаний етап надати виконавцю підписаний вищезазначений акт або мотивовану відмову від прийняття послуг (п. 6.1. договору про закупівлю послуг);

- відповідно до зведених актів здачі-приймання наданих послуг № 1 від 17.08.2012 та № 2 від 20.12.2012, ТОВ "Володар" надало, а ПАТ "НАК "Нафтогаз України" прийняло послуги на загальну суму 41 974 812,00 грн.;

- 16.06.2015 ТОВ "Володар" та ТОВ "Надра Інтегровані Рішення" (яке перейменовано в ТОВ "Тутковський Інтегровані Рішення") укладено договір відступлення права вимоги (далі - договір відступлення права вимоги), згідно з умовами якого первісний кредитор передав свої права (відступив права вимоги), а новий кредитор набув усі права первісного кредитора по договору про закупівлю послуг № 40-02 від 03.05.2012 (далі - основний договір);

- згідно з п. 1.2. договору відступлення права вимоги, правами для цілей договору розуміються усі існуючі права вимоги кредитора до боржника (ПАТ "НАК "Нафтогаз України"), у обсязі та на умовах, що існують на момент відступлення, у т.ч. права вимоги грошових та інших зобов'язань по основному договору;

- відповідно до п. 2.1. договору відступлення права вимоги, відступлення права вимоги заборгованості за основним договором до ПАТ "НАК "Нафтогаз України" новому кредитору здійснюється без компенсації первісному кредитору вартості такої заборгованості;

- п. 2.2. договору відступлення права вимоги передбачено, що цей договір є договором відступлення (переуступки) права вимоги та не є договором купівлі-продажу права вимоги;

- відступлення права вимоги первісним кредитором та набуття новим кредитором права вимоги набувають чинності у момент укладення цього договору, за умови його належного підписання обома сторонами та скріплення печатками сторін (п. 3.4. договору відступлення права вимоги);

- згідно з п. 4.2. договору відступлення права вимоги, новий кредитор приймає зобов'язання письмово повідомити боржника про заміну кредитора у зобов'язанні (набуття права вимоги) по основному договору;

- ТОВ "Надра Інтегровані Рішення" на виконання умов договору відступлення права вимоги направило ПАТ "НАК "Нафтогаз України" вимогу про погашення заборгованості № 02/07/3 від 02.07.2015, в якому повідомило останнього про укладення договору відступлення права вимоги від 16.06.2015 та відповідно заміну кредитора у зобов'язанні за договором про закупівлю послуг № 40-02 від 03.05.2012, а також просило ПАТ "НАК "Нафтогаз України" виконати його зобов'язання, що виникли з договору про закупівлю послуг № 40-02 від 03.05.2012, та сплатити заборгованість у розмірі 5 024 917,50 грн. протягом трьох банківських днів;

- ПАТ "НАК "Нафтогаз України" у відповідь на вищевказану вимогу направило ТОВ "Надра Інтегровані Рішення" лист № 31/07/3 від 31.07.2015, у якому повідомило, що згідно з умовами договору про закупівлю послуг № 40-02 від 03.05.2012 його сторони зобов'язані повідомляти одна одну про зміну реквізитів, у тому числі адреси підприємства. Проте, ТОВ "Володар" не повідомляло про зміну свого місцезнаходження, а у договорі відступлення права вимоги від 16.06.2015 зазначена інша адреса його місцезнаходження ніж та, що відома ПАТ "НАК "Нафтогаз України", що викликає сумнів стосовно тотожності підприємств зазначених в договорі про закупівлю послуг № 40-02 від 03.05.2012 та договорі про відступлення права вимоги від 16.06.2015. Крім того, в листі було зазначено, що ПАТ "НАК "Нафтогаз України" не має договору про закупівлю послуг № 40-02 від 03.05.2012 та актів до нього, у зв'язку із проведеними слідчими органами обшуком та вилученням документації. З огляду на викладене ПАТ "НАК "Нафтогаз України", зокрема, просило надати нотаріально засвідчену копію договору про закупівлю послуг № 40-02 від 03.05.2012 та актів здачі-приймання наданих за ним послуг.

Предметом позовних вимог у даній справі є визнання недійсним договору відступлення права вимоги від 16.06.2015.

Правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів (ст.1 ГПК України), право на позов у особи виникає після порушення відповідачем її права, тобто захисту підлягає вже порушене право.

Згідно з ст. 2 ГПК України, господарський суд порушує провадження у справі за позовами, зокрема, підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції органи державної (в тому числі судової) влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі , в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом положень вказаних норм, правом на пред'явлення позову до господарського суду наділені, зокрема, громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, а суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права і охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються.

Отже, вирішуючи переданий на розгляд господарського суду спір по суті, господарський суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, а також з'ясувати наявність чи відсутність факту порушення або оспорення відповідного права чи охоронюваного законом інтересу.

Відповідно до положень ст. 16 ЦК визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ч. 2 ст. 215 ЦК). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнано судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК).

Нікчемний правочин є недійсним у силу прямої вказівки закону за фактом наявності певної умови (обставини). Натомість оспорюваний правочин ЦК імперативно не визнає недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку на вимогу однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину у порядку, передбаченому процесуальним законом. При цьому оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, й у силу презумпції правомірності правочину за ст. 204 ЦК вважається правомірним, якщо не буде визнаний судом недійсним.

При вирішенні спору про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи ст.ст. 3, 15, 16 ЦК, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

(Відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14, яка розглянута Судовою палатою у господарських справах і Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України).

Так, господарськими судами правильно зазначено про те, що вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

В той же час, ані в позовній заяві, ані в апеляційній та касаційній скаргах, позивач, який не є стороною оспорюваного ним правочину, не обґрунтовує, які його права та законні інтереси порушуються цим правочином.

У зв'язку з цим, Вищий господарський суд України погоджується з висновком обох судових інстанцій про те, що позивачем не доведено порушення його прав та інтересів укладенням відповідачами оспорюваного правочину.

Посилання скаржника у касаційній скарзі на те, що укладений відповідачами оспорюваний правочин спрямований на ухилення від виконання первісним кредитором своїх зобов'язань перед позивачем за іншими правочинами, відхиляються Вищим господарським судом України з огляду на те, що в даному випадку предметом розгляду є оспорюваний договір відступлення права вимоги та основний договір про закупівлю послуг № 40-02 від 03.05.2012, право вимоги за яким перейшло до ТОВ "Тутковський Інтегровані Рішення", а не будь-які інші правочини.

Кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України).

Відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредиторові та відбувається на підставі укладеного між ними правочину, при цьому заміна кредитора саме у зобов'язанні допускається протягом усього часу існування зобов'язання, якщо це не суперечить договору та не заборонено законом.

Частиною 1 ст. 513 ЦК України визначено, що правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

За змістом ст.ст. 514, 516 ЦК до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків.

З наведених норм матеріального права вбачається, що за загальним правилом заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, оскільки не впливає на характер, обсяг і порядок виконання ним своїх обов'язків, не погіршує становища боржника та не зачіпає його інтересів, що не позбавляє сторін права додатково врегулювати порядок заміни кредитора у договорі.

Згідно з п. 1 ч. 2 статті 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частина 1 ст. 626 ЦК України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст.ст. 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

В ч. 1 ст. 628 ЦК України зазначено, що свобода договору означає можливість сторін вільно визначати зміст договору, який вони укладають і формувати його конкретні умови. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Враховуючи викладені вимоги закону щодо свободи договору, господарськими судами було правильно відхилено доводи позивача на те, що до даного договору мають застосовуватися вимоги ст.ст. 656, 658 ЦК України, які регулюють укладення договору купівлі-продажу, оскільки п. 2.2 договору відступлення права вимоги передбачено, що цей договір є договором відступлення (переуступки) права вимоги та не є договором купівлі-продажу права вимоги, тобто сторони вказаного договору зробили окреме застереження щодо правової природи оспорюваного договору.

Ствердження скаржника у касаційній скарзі про те, що господарськими судами не досліджено дійсність вимоги, право якої відступлено, спростовується як змістом оскаржуваних рішень так і умовами укладеного сторонами договору.

Так, господарськими судами було встановлено, що згідно з п. 1.2 оспорюваного договору правами для цілей договору відступлення права вимоги розуміються усі існуючі права вимоги кредитора до боржника, у обсязі та на умовах, що існують на момент відступлення, у т.ч. права вимоги грошових та інших зобов'язань по основному договору. У цьому ж зв'язку господарськими судами зазначено про те, що зведеними актами здачі-приймання наданих послуг № 1 від 17.08.2012 та № 2 від 20.12.2012 підтверджується надання ТОВ "Володар" відповідних послуг та прийняття цих послуг ПАТ "НАК "Нафтогаз України" на загальну суму 41 974 812,00 грн.

Отже, з моменту виконання ТОВ "Володар" зобов'язань, взятих на себе згідно з умовами договору про закупівлю послуг, у нього виникло право вимагати від ПАТ "НАК "Нафтогаз України" оплати наданих ним послуг, яке ТОВ "Володар" могло передати (відступити) на користь іншої особи.

Тобто сторони договору відступлення права вимоги дійшли згоди щодо обсягу прав вимоги, які відступаються, і така домовленість відповідає положенням ст. 514 ЦК України.

Крім того господарськими судами також спростовано посилання позивача на відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності у директора ТОВ "Володар" під час на укладення договору відступлення права вимоги з огляду на наступне:

Господарськими судами встановлено, що спірний договір зі сторони ТОВ "Володар" укладений директором товариства ОСОБА_5, який діяв на підставі Статуту.

Частинами 1, 3 ст. 92 ЦК України передбачено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Згідно з ч. 2 ст. 237 ЦК України представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Частиною 2 статті 207 ЦК України визначено, що правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства. Обов'язковість скріплення правочину печаткою може бути визначена за письмовою домовленістю сторін.

Господарські суди врахували вказані вимоги закону та встановили, що з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, сформованого 24.04.2016 щодо ТОВ "Володар", не вбачається наявність будь-яких обмежень повноважень директора товариства ОСОБА_5, зокрема, і щодо укладення угод від імені ТОВ "Володар" в межах наданих йому Статутом повноважень.

Твердженням позивача про те, що укладений між відповідачами договір містить як ознаки договору факторингу з огляду на оплатний характер укладеного сторонами договору так і ознаки договору дарування з огляду на його безоплатність відхиляються Вищим господарським судом України з огляду на те, що по-перше такі доводи суперечать один одному, а по-друге вказані обставини не були підставою позовних вимог.

Водночас, Вищий господарський суд України вважає за необхідне зауважити на наступному:

Відповідно до ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Отже, договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів, така послуга надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором і його істотною умовою є обов'язковість платності за відступлення права грошової вимоги, та мету отримання додаткового доходу. При цьому, факторинг відноситься до фінансових послуг, які можуть надавати лише банки чи юридичні особи, які є фінансовими установами.

Проте, як встановлено господарськими судами, відступлення права вимоги заборгованості за основним договором до ПАТ "НАК "Нафтогаз України" новому кредитору здійснюється без компенсації первісному кредитору вартості такої заборгованості, тобто твердження скаржника про оплатний характер укладеного сторонами договору спростовується змістом самого договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Згідно з ч. 3 ст. 720 ЦК України, підприємницькі товариства можуть укладати договір дарування між собою, якщо право здійснювати дарування прямо встановлено установчим документом дарувальника. Це положення не поширюється на право юридичної особи укладати договір пожертви.

За договором дарування виникають нові зобов'язання між обома сторонами такого договору (дарувальника - передати річ, а обдарованого - прийняти її).

Відтак правова природа дарування, факторингу та відчуження права вимоги є різною, що виключає можливість їх ототожнення, незважаючи на укладення таких правочинів за єдиною формою, як письмових договорів.

Отже, з огляду на те, що в порядку господарського судочинства підлягає захисту саме порушене право, а згідно ч. 1 ст. 516 ЦК України за загальним правилом волевиявлення боржника не береться до уваги в разі заміни кредитора у зобов'язанні й інше не встановлено в основному договорі, заміна кредитора у зобов'язанні не впливає на характер, обсяг і порядок виконання боржником своїх обов'язків, не погіршує становища боржника та не зачіпає його інтересів, Вищий господарський суд України вважає, що висновок попередніх судових інстанцій про відсутність передбачених законом підстав для визнання недійсним оспорюваного договору про відступлення права вимоги є законним, обґрунтованим, відповідає нормам матеріального і процесуального права, фактичним обставинам та наявним матеріалам справи.

Відповідно до ст. 1115 ГПК України у касаційній інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи у суді першої інстанції за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням.

Згідно з ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Висновки господарських судів попередніх інстанцій ґрунтуються на доказах, наведених в оскаржуваних рішенні та постанові, і відповідають положенням чинного законодавства.

Відповідно до ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

З огляду на викладене, підстав для зміни або скасування прийнятої у справі постанови апеляційної інстанції не вбачається.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 09.08.2016 та рішення господарського суду міста Києва від 23.05.2016 у справі № 910/6096/16 залишити без змін.

Головуючий суддя: В. Картере Судді: Т. Барицька Н. Губенко