ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 грудня 2016 року Справа № 905/2803/14-908/5482/14 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючогоГубенко Н.М.суддівБарицької Т.Л. Картере В.І.розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб Кадирова Владислава Володимировичана постанову відКиївського апеляційного господарського суду 29.09.2016у справі Господарського суду№ 905/2803/14-908/5482/14 міста Києваза позовомПублічного акціонерного товариства "Донецький металопрокатний завод"доПублічного акціонерного товариства "Дельта Банк"третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю "Електросталь"провизнання недійсним пункту 3.4 договору застави

у судовому засіданні взяли участь представники:

- позивача Куренний С.В.;- відповідача - третьої особи Мединський М.М.; повідомлений, але не з'явився;ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство "Донецький металопрокатний завод" звернулось до Господарського суду Запорізької області з позовом до Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" про визнання недійсним пункту 3.4 договору застави № 2005-110/22 від 19.06.2013.

Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 05.02.2015 у справі № 905/2803/14-908/5482/14 матеріали даної справи направлено за територіальною підсудністю до Господарського суду міста Києва.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 14.07.2016 у справі № 905/2803/14-908/5482/14 (суддя Привалов А.І.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 29.09.2016 (колегія суддів у складі: Отрюх Б.В. - головуючий суддя, судді Михальська Ю.Б., Тищенко А.І.), визнано недійсним пункту 3.4 договору застави № 2005-110/22 від 19.06.2013, укладеного між Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" та Публічним акціонерним товариством "Донецький металопрокатний завод".

Не погоджуючись з наведеними судовими рішеннями, Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб Кадирова Владислава Володимировича звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 29.09.2016 у справі № 905/2803/14-908/5482/14, та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити.

Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Публічне акціонерне товариство "Донецький металопрокатний завод" надало відзив на касаційну скаргу, в якому з нею не погоджується та просить касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб Кадирова Владислава Володимировича залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 14.07.2016 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 29.09.2016 у справі № 905/2803/14-908/5482/14 залишити без змін.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 1114 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм господарськими судами попередніх судових інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Предметом даного позову є вимога позивача визнати недійсним пункт 3.4 договору застави № 2005-110/22 від 19.06.2013, укладеного між Публічним акціонерним товариством "Донецький металопрокатний завод" та Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк".

Обґрунтовуючи підстави звернення з позовом до суду, Публічне акціонерне товариство "Донецький металопрокатний завод" посилається, зокрема, на те, що п. 3.4 договору застави суперечить положенням ст. 23 Закону України "Про заставу" та ст. 32 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", а тому відповідно до ст. ст. 203, 215 ЦК України п. 3.4 договору є недійсним.

Визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадках та порядку, визначеному цивільним законодавством.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення його сторонами вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України (ст. 215 ЦК України).

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину, має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч.1 ст. 572 Цивільного кодексу України та ч.2 ст. 1 Закону України "Про заставу" в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Отже, договір застави за своєю правовою природою є забезпечувальним правочином, за рахунок якого, кредитор, у разі порушення боржником основного зобов'язання, має переважне право задовольнити свої вимоги. Застава має похідний характер від основного (кредитного) зобов'язання та не існує сама по собі, оскільки перебуває у нерозривному правовому зв'язку з основним зобов'язанням.

Відповідно до ч.2 ст. 590 Цивільного кодексу України та ч.1 ст. 20 Закону України "Про заставу" заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.

Як встановлено судами та вбачається із матеріалів справи, згідно із п. 1.1 договору застави предметом застави за ним виступають майнові права на отримання банківського вкладу в сумі 100 000, 00 доларів США, що знаходяться на депозитному рахунку згідно з договором №11/ДЛ_33ДС/08 від 19.06.2013.

Пунктом 3.4 договору застави передбачено, що у разі набуття підстав для звернення стягнення на права заставодавець доручає заставодержателю перерахувати з депозитного рахунку грошові кошти в сумі, достатній для погашення заборгованості заставодавця перед заставодержателем за кредитним договором на погашення цієї заборгованості

Відповідно до ст. 23 Закону України "Про заставу" при заставі майнових прав реалізація предмета застави провадиться шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, що випливає із заставленого права. Заставодержатель набуває право вимагати в судовому порядку переводу на нього заставленого права в момент виникнення права звернення стягнення на предмет застави.

Згідно із ч. ч. 1, 2 ст. 32 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" якщо предметом забезпечувального обтяження є право грошової вимоги, звернення стягнення на нього здійснюється шляхом відступлення обтяжувачу відповідного права. Обтяжувач зобов'язаний повідомити в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, боржника та інших обтяжувачів відповідного права грошової вимоги про свій намір набути на свою користь таке право. Протягом строку, вказаного в частині другій статті 28 цього Закону, інші обтяжувачі, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження цього ж права, можуть письмово заявити обтяжувачу, який ініціює звернення стягнення, про свій намір отримати задоволення своїх забезпечених обтяженням вимог за рахунок предмета забезпечувального обтяження.

Відступлення права вимоги, тобто передання кредитором своїх прав іншій особі за правочином, є однією з передбачених статтею 512 Цивільного кодексу України підстав заміни кредитора у зобов'язанні.

Статтею 513 ЦК передбачено, що правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 514 ЦК України).

Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням (ст. 516 ЦК України).

Первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні (ст. 517 ЦК України).

Враховуючи наведене, суди попередніх інстанцій встановивши, що предметом договору застави № 2005-110/22 від 19.06.2013 є майнові права на отримання банківського вкладу; умови п. 3.4 договору застави № 2005-110/22 від 19.06.2013 не передбачають домовленості сторін щодо уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, що випливає із заставленого права шляхом переведення на банк права вимоги, що належить позивачу за договором банківського вкладу; беручи до уваги те, що відповідно до ст. 23 Закону України "Про заставу" та ст. 32 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" при заставі майнових прав реалізація предмета застави провадиться шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, що випливає із заставленого права; та з огляду на положення ст. ст. 512-514, 516, 517 ЦК України; дійшли правомірного висновку про наявність підстав для визнання недійсним п. 3.4 договору застави № 2005-110/22 від 19.06.2013.

Посилання скаржника у касаційній скарзі на п. п. 26.3, 26.4 статті 26 Закону України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні" та на ч. 2 ст. 33 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" не приймаються колегією суддів суду касаційної інстанції до уваги, оскільки в даному випадку предметом застави є майнові права, а не гроші, тоді як відповідно до ст. 23 Закону України "Про заставу" та ст. 32 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" при заставі майнових прав реалізація предмета застави провадиться шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, що випливає із заставленого права.

Не приймаються також до уваги посилання скаржника у касаційній скарзі на те, що визнання недійсним спірного пункту договору призведе до неможливості реалізації банком отриманого у заставу майнового права, оскільки як статтею 26 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" визначено позасудові способи звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, відповідно до якої обтяжувач має право на власний розсуд обрати один із таких позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зокрема, відступлення обтяжувачу права задоволення забезпеченої обтяженням вимоги у разі, якщо предметом забезпечувального обтяження є право грошової вимоги, так і ст. 32 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" передбачено реалізацію права грошової вимоги, яке є предметом забезпечувального обтяження.

Всі інші доводи касаційної скарги не спростовують висновків, викладених у судових рішеннях, що оскаржуються. При цьому в частині встановлення фактичних обставин справи та переоцінки наявних доказів касаційна скарга не відповідає вимогам статті 1117 ГПК України стосовно меж перегляду справи в касаційній інстанції.

Відповідно до п. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого або постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права.

Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Такі рішення можуть бути скасовані лише у виняткових обставинах, а не тільки з метою одержання іншого рішення у справі (вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 у справі № 908/4804/14).

Беручи до уваги межі перегляду справи в суді касаційної інстанції та повноваження останнього, колегія суддів суду касаційної інстанції приходить до висновку, що оскаржувана постанова апеляційного господарського суду відповідає вимогам матеріального та процесуального права і підстав для її скасування не вбачається.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб Кадирова Владислава Володимировича залишити без задоволення, постанову Київського апеляційного господарського суду від 29.09.2016 у справі № 905/2803/14-908/5482/14 залишити без змін.

Головуючий суддя Н.М. ГУБЕНКО

Судді Т.Л. БАРИЦЬКА

В.І. КАРТЕРЕ