ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 грудня 2016 року Справа № 910/8670/15-г Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Плюшка І.А. - головуючого,

Іванової Л.Б.,

Малетича М.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційні скарги Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія"Мега-Поліс"

та Товариства з обмеженою відповідальністю "Енерготехпром"

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року

та на рішення господарського суду міста Києва від 27 липня 2016 року

у справі № 910/8670/15-г

господарського суду міста Києва

за позовом Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк"

до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія"Мега-Поліс"

Товариства з обмеженою відповідальністю "Енерготехпром"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні

відповідачів Публічне акціонерне товариство "Криворізький трубний завод "Констар"

про визнання недійсним договору №3107 від 31.07.2014 р.

за участю представників

позивача - не з'явився

відповідачів - 1. Карпенко І.М.

2. Смиковський В.П.

третьої особи не з'явився

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Мега-Поліс" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Енерготехпром" про визнання недійсним договору відступлення права вимоги №3107 від 31 липня 2014 року, укладеного між Відповідачами.

Рішенням господарського суду міста Києва від 14 травня 2015 року залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 07 липня 2015 року та залишеним без змін постановою Вищого господарського суду від 13 квітня 2016 року відмовлено у задоволенні позову до Товариства з обмеженою відповідальністю "Енерготехпром" та до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Мега-Поліс", третя особа у справі - Публічне акціонерне товариство "Криворізький трубний завод "Констар" про визнання недійсним договору відступлення права вимоги №3107 від 31 липня 2014 року.

Постановою Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у цій справі заяву Позивача задоволено частково. Постанову Вищого господарського суду України від 28 жовтня 2015 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 07 липня 2015 року та рішення господарського суду м. Києва від 14 травня 2015 року у справі №910/8670/15-г скасовано, справу передано на розгляд до господарського суду м. Києва.

Рішенням господарського суду міста Києва від 27 липня 2016 року (суддя Зеленіна Н.І.) залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року (судді Власов Ю.Л., Майданевич А.Г., Станік С.Р.) у справі №910/8670/15-г позовні вимоги Позивача задоволені.

Рішення мотивовано тим, що спірний договір за своєю правовою природою є договором факторингу. Судом встановлено, що Відповідач 1, хоча і здійснює фінансово-господарську діяльність із надання певних послуг, однак не є фінансовою установою у розумінні Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", яка може надавати фінансові послуги у формі факторингу. Оскільки, оспорюваний договір укладено з боку Відповідача 1 з порушенням вимог Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", та Закону України "Про страхування", відтак, суд вважає вимоги про визнання зазначеного Договору недійсним законними та обґрунтованими.

Не погодившись з зазначеними рішенням та постановою Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія"Мега-Поліс" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року та рішення господарського суду міста Києва від 27 липня 2016 року та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Енерготехпром" також не погоджується з прийнятими у справі рішенням господарського суду міста Києва від 27 липня 2016 року та постановою Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року, просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування зазначених вимог заявник касаційної скарги посилається на неправильне застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 31 липня 2014 року між Відповідачем 1 та Відповідачем 2 був укладений договір відступлення права вимоги №3107, за умовами якого Відповідач 2 зобов'язався відступити (передати) Відповідачу 1 за цим договором право вимоги до боржника - Третьої особи, а Відповідач 1 зобов'язався сплатити Відповідачу 2 грошові кошти у сумі, що дорівнює ціні договору, яка визначена в пункті 3.9 договору, та набути зазначене право вимоги за рамковим договором про надання послуг №98у, укладеним 26 червня 2009 року між Відповідачем 2 та Третьою особою.

Відповідно до розділу 1 договору відступлення права вимоги під рамковим договором про надання послуг слід розуміти договір про надання послуг №98у від 26 червня 2009 року, укладений між Відповідачем 2 (виконавець за рамковим договором про надання послуг) та Третьою особою (замовник за рамковим договором про надання послуг), відповідно до якого Третя особа зобов'язалась надати щомісячно консультаційні та юридичні послуги, а Відповідач 2 прийняти послуги та щомісячно оплатити їх згідно виставлених рахунків та актів здачі-приймання робіт (надання послуг).

Відповідно до п.2.2. договору відступлення права вимоги загальний розмір заборгованості Третьої особи, право вимоги якої відступається за цим договором становить 1101853,09 грн.

Згідно з п.3.2 договору відступлення права вимоги право вимоги за рамковим договором вважається відступленим Відповідачем 2 Відповідачу 1 з моменту підписання сторонами договору відступлення права вимоги.

Відповідно до п. 3.7. договору відступлення права вимоги Відповідач 2 не відповідає перед Відповідачем 1 за невиконання або неналежне виконання Третьою особою зобов'язань за рамковим договором про надання послуг. Відповідач 2 не відповідає перед Відповідачем 1 також у випадку, якщо одержані Відповідачем 1 від Третьої особи суми будуть меншими від суми, сплаченої Відповідачем 1 за цим договором.

Згідно з п.3.9 договору відступлення права вимоги ціна договору складає суму грошових коштів у національній валюті України та визначається сторонами окремо.

Відповідно до п.3.10-3.11 договору відступлення права вимоги Відповідач 1 здійснює оплату ціни договору на поточний рахунок Відповідача 2. Оплата ціни договору вважається здійсненою в момент зарахування на поточний рахунок Відповідача 2 грошових коштів від Відповідача 1 у розмірі ціни договору, яка визначається сторонами.

Згідно з п.5.1 договору відступлення права вимоги Відповідач 1 гарантував, що останній є юридичною особою, яка належним чином створена та існує за законодавством України і має необхідну правоздатність для укладення та виконання положень цього договору; має право укладати цей договір і виконувати свої зобов'язання по ньому та має усі необхідні для цього повноваження від співвласників (учасників, акціонерів) у разі необхідності їх надання, будь-яких інших третіх осіб і відсутні будь-які інші законодавчі, договірні обставини, що обмежують його право укласти і виконати цей договір та те, що він ознайомлений зі всіма пунктами цього договору, повністю з ними згоден та підтверджує те, що вони відповідають його волевиявленню.

Відповідно до п.2.2 статуту Відповідача 1, затвердженого рішенням загальних зборів акціонерів Відповідача 1 та оформленого протоколом №20 від 20 квітня 2010 року, предметом діяльності цієї компанії є страхування, перестрахування та фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням.

18 грудня 2014 року ухвалою господарського суду Дніпропетровської області у справі №904/5722/14 про банкрутство Третьої особи, затверджено реєстр вимог кредиторів, до якого внесено, зокрема, вимоги Позивача на суму основного боргу у розмірі 48316829,63 грн., віднесено до 4 черги задоволення, пеню у сумі 10365963,65 грн. - до 6 черги задоволення, інфляційні витрати у сумі 2177763,14 грн. - до 4 черги задоволення, судовий збір у сумі 1218,00 грн. - до 1 черги задоволення вимог кредиторів, і вимоги, забезпечені заставою, у сумі 29379707,86 грн. - позачергово.

Як зазначалось вище, Постановою Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у цій справі заяву Позивача задоволено частково. Постанову Вищого господарського суду України від 28 жовтня 2015 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 07 липня 2015 року та рішення господарського суду м. Києва від 14 травня 2015 року у справі №910/8670/15-г скасовано, справу передано на розгляд до господарського суду м. Києва.

При цьому, в своїй постанові суд зазначив, що Відповідач 1 хоча і здійснює фінансово-господарську діяльність із надання певних послуг, однак під час вирішення справи судами залишилася не дослідженою та обставина, чи є Відповідач 1 фінансовою установою у розумінні Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", яка може надавати фінансові послуги у формі факторингу. З урахуванням наведеного суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили положень оспорюваного договору, не з'ясували правової природи цього правочину та відповідності його умов вимогам чинного законодавства, а відтак дійшли передчасного висновку про відсутність правових підстав для визнання договору недійсним.

Також Верховний Суд України зазначив, що Позивача визнано кредитором у справі про банкрутство Третьої особи, тому участь у зборах кредиторів тих кредиторів, вимоги яких визнано на підставі договору, який не відповідає вимогам закону, прямо порушує майнові інтереси Позивача.

Колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками судів попередніх інстанцій з огляду на наступне.

Відповідно до ст.1077 Цивільного кодексу України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором.

Згідно з ч.3 ст.1079 Цивільного кодексу України фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Відповідно до ст.1084 Цивільного кодексу України якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові. Якщо відступлення права грошової вимоги факторові здійснюється з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором, фактор зобов'язаний надати клієнтові звіт і передати суму, що перевищує суму боргу клієнта, який забезпечений відступленням права грошової вимоги, якщо інше не встановлено договором факторингу.

Згідно з п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг.

Відповідно до ст.4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" фінансовими вважаються такі послуги, в тому числі: послуги у сфері страхування та у системі накопичувального пенсійного забезпечення; факторинг.

Згідно з ст.5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" виключне право або інші обмеження щодо надання окремих фінансових послуг встановлюються законами про діяльність відповідної фінансової установи та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг. Можливість та порядок надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, визначаються законами та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції. Фінансові установи мають право надавати послуги з факторингу з урахуванням вимог Цивільного кодексу України та цього Закону.

Судами встановлено, що 31 липня 2014 року між Відповідачем 1 та Відповідачем 2 був укладений договір відступлення права вимоги №3107, за умовами якого Відповідач 2 зобов'язався відступити (передати) Відповідачу 1 право вимоги до боржника Третьої особи, а Відповідач 1 зобов'язався сплатити Відповідачу 2 грошові кошти та набути зазначене право вимоги за рамковим договором про надання послуг №98у, укладеним 26 червня 2009 року між Відповідачем 2 та Третьою особою. Відповідно до розділу 1 договору відступлення права вимоги під рамковим договором про надання послуг слід розуміти договір про надання послуг №98у від 26 червня 2009 року, укладений між Відповідачем 2 (виконавець за рамковим договором про надання послуг) та Третьою особою (замовник за рамковим договором про надання послуг), згідно якого Відповідач 2 зобов'язався надати щомісячно консультаційні та юридичні послуги, а Третя особа прийняти послуги та щомісячно оплатити їх згідно виставлених рахунків та актів здачі-приймання робіт (надання послуг). Загальний розмір заборгованості Третьої особи, право вимоги якої відступається становив 1101853,09 грн.

З огляду на викладене суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, що спірний договір за своєю правовою природою є договором факторингу, оскільки операції з відступлення клієнтом права саме грошової вимоги за зобов'язаннями боржника, які передбачають передачу фактором за плату в розпорядження клієнта грошових коштів, мають здійснюватися на підставі договору факторингу.

Для з'ясування питання наявності або відсутності у суб'єкта господарювання права, необхідного для укладення відповідного правочину, слід враховувати, що правосуб'єктність будь-якої юридичної особи є спеціальною, оскільки визначається встановленими цілями її діяльності відповідно до закону та/або установчих документів даної юридичної особи.

Так, відповідно до п.2.2 статуту Відповідача 1, затвердженого рішенням загальних зборів акціонерів Відповідача 1 та оформленого протоколом №20 від 20 квітня 2010 року, предметом діяльності цієї компанії є страхування, перестрахування та фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням.

З огляду на те, що ч.23 ст.31 Закону України "Про страхування" страховикам забороняється здійснення інших видів кредитної діяльності, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, що Відповідач 1 хоча і здійснює фінансово-господарську діяльність із надання певних послуг, однак не є фінансовою установою у розумінні Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", яка може надавати фінансові послуги у формі факторингу.

Відповідно до ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.1 ст.203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Отже, оспорюваний договір укладено з боку Відповідача 1 з порушенням вимог Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" та Закону України "Про страхування", а тому, вимоги про визнання договору відступлення права вимоги №3107 від 31 липня 2014 року недійсним є законними та обґрунтованими.

Відповідно до ст.15 Цивільного од кексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з ст.16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів є, в тому числі, визнання правочину недійсним.

Відповідно до ч.4-6 ст.26 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" учасниками зборів кредиторів боржника з правом вирішального голосу є конкурсні кредитори, визнані господарським судом та внесені до реєстру вимог кредиторів. Конкурсні кредитори мають на зборах кредиторів кількість голосів, пропорційну сумі вимог кредиторів, включених до реєстру вимог кредиторів, та кратну одній тисячі гривень.

Відповідно до ч.ч.1, 2, 9 ст.45 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначено, що кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у порядку, встановленому цією статтею; вимоги кожної наступної черги задовольняються у міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги, крім випадків, установлених цим Законом; погашення вимог забезпечених кредиторів за рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється в позачерговому порядку.

Позивач не є стороною договору відступлення права вимоги, однак, є зацікавленою особою, оскільки договором відступлення права вимоги порушено його право на задоволення конкурсних кредиторських вимог, закріплене ст.1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а сам спірний договір спрямований на невиконання кредиторських вимог Позивача.

Так, включення господарським судом до реєстру вимог кредиторів штучно створених вимог на підставі договору, який не відповідає вимогам закону, прямо порушує цивільні права та майнові інтереси інших кредиторів у справі про банкрутство на задоволення їх вимог за результатами проведення судових процедур банкрутства боржника, у зв'язку з чим кредитором може бути заявлено позовну вимогу про визнання такого правочину недійсним.

Отже, Позивача визнано кредитором у справі про банкрутство Третьої особи, тому участь у зборах кредиторів Третьої особи Відповідача 2 як особи, кредиторські вимоги якої визнано на підставі правочину, що не відповідає вимогам закону, прямо порушує майнові інтереси Позивача.

З огляду на викладене суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про обґрунтованість позовних вимог Позивача та задоволення позову.

Відповідно до статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, а господарський суд приймає лише ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Таким чином, доводи заявника касаційної скарги про порушення і неправильне застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права під час прийняття оскаржуваного процесуального документу не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законного та обґрунтованого судового рішення колегія суддів Вищого господарського суду України не вбачає.

З огляду на зазначене. Вищий господарський суд України дійшов висновку, що постанову суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційні скарги - без задоволення.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11110, 11111 Господарського процесуального кодексу України Вищий господарський суд України, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія"Мега-Поліс" залишити без задоволення.

2. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Енерготехпром" залишити без задоволення.

3. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року у справі № 910/8670/15-г залишити без змін.

Головуючий суддя І. А. Плюшко

Судді Л.Б. Іванова

М.М. Малетич