ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 жовтня 2016 року Справа № 910/1398/15-г Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді: суддів:Іванової Л.Б. (доповідач), Гольцової Л.А., Козир Т.П.,розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Сапфір Фінанс"на постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.07.2016у справі№ 910/1398/15-г Господарського суду міста Києваза позовомДержавного агентства з інвестицій та управління національними проектами Українидо1. Державного підприємства "Дирекція з будівництва та управління національного проекту "Повітряний експрес" та інших інфраструктурних об'єктів Київського регіону"; 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Сапфір Фінанс"третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача-1 Міністерство інфраструктури Україниза участюПрокуратури міста КиєваПровизнання недійсним договоруза участю представників сторін:

позивача: не з'явилися

відповідача-1: не з'явилися

відповідача-2: не з'явилися

третьої особи, яка не заявляє самостійних

вимог на предмет спору на стороні відповідача-1: Сєчко А.В.

прокурора: Кравчук О.А.

ВСТАНОВИВ:

Державне агентство з інвестицій та управління національними проектами України звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного підприємства "Дирекція з будівництва та управління національного проекту "Повітряний експрес" та інших інфраструктурних об'єктів Київського регіону" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Сапфір Фінанс" про визнання недійсним договору про залучення коштів на умовах вкладу (депозитного) від 18.12.2014 року № 1-12.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.02.2015 у справі № 910/1398/15-г (суддя Смирнова Ю.М.) у задоволенні позову відмовлено повністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.07.2016 (колегія суддів у складі: головуючого судді Гаврилюка О.М., суддів Корсакової Г.В., Гончарова С.А.) рішення Господарського суду міста Києва від 19.02.2015 у справі № 910/1398/15-г скасовано повністю та прийнято нове рішення, яким позов задоволено; визнано недійсним договір про залучення коштів на умовах вкладу (депозитного) від 18.12.2014 року № 1-12; вирішено питання розподілу судових витрат.

Не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції, Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Сапфір Фінанс" звернулося до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.07.2016 у справі № 910/1398/15-г, рішення Господарського суду міста Києва від 19.02.2015 у цій справі залишити в силі.

Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення та неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права. Так, скаржник вказує на те, що апеляційний господарський суд дійшов помилкового висновку про обмеження повноважень ДП "Повітряний експрес" самостійно розпоряджатися коштами, а також не взяв до уваги, що подані ДП "Повітряний експрес" фінансові плани, якими передбачено отримання доходу у вигляді процентів від розміщення тимчасово вільних коштів, були затверджені Державним агентством з інвестицій та управління національними проектами України.

12.10.2016 до Вищого господарського суду України телеграмою надійшло клопотання представника Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Сапфір Фінанс" про відкладення розгляду справи, яке мотивоване зайнятістю представника в іншій справі.

З огляду на визначені у ГПК повноваження Вищого господарського суду України як касаційної інстанції, враховуючи те, що неявка представників скаржника не перешкоджає розгляду справи, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення поданого клопотання про відкладення розгляду справи.

Сторони згідно з приписами статті 111-4 Господарського процесуального кодексу України були належним чином повідомлені про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак позивач та відповідачі не скористалися передбаченим законом правом на участь у перегляді справи в суді касаційної інстанції.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржуваного судового акту, вважає касаційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Як встановлено апеляційним господарським судом та підтверджується матеріалами справи, Державне підприємство "Дирекція з будівництва та управління національного проекту "Повітряний експрес" та інших інфраструктурних об'єктів Київського регіону" утворене наказом Державного агентства з інвестицій та управління національними проектами України від 05.04.2011 № 1 "Про утворення державного підприємства" на виконання абз. 4 п. 7 Постанови Кабінету Міністрів України "Деякі питання підготовки до реалізації проекту організації залізничного пасажирського сполучення м. Київ - міжнародній аеропорт "Бориспіль" і будівництва інших інфраструктурних об'єктів Київського регіону" від 28.03.2011 № 335 та зареєстроване 06.04.2011 державним реєстратором Печерської районної у місті Києві державної адміністрації, про що в Єдиному державному реєстрі зроблено запис № 1 070 102 0000 043254 про проведення державної реєстрації юридичної особи.

Відповідно до п. 1.1 статуту відповідача-1, затвердженого наказом Державного агентства з інвестицій та управління національними проектами України від 05.04.2011 № 1, відповідач-1 є державним унітарним комерційним суб'єктом підприємницької діяльності, що заснований на державній власності та входить до сфери управління Державного агентства з інвестицій та управління національними проектами України.

Згідно із п. 2.1 статуту відповідача-1 підприємство створено з метою реалізації національного проекту "Повітряний експрес" - залізничне пасажирське сполучення м. Київ - міжнародний аеропорт "Бориспіль" і будівництво інших інфраструктурних об'єктів Київського регіону, а також з метою розробки техніко-економічного обґрунтування; здійснення господарської діяльності, спрямованої на соціально-економічний розвиток України, забезпечення самофінансування і одержання прибутку від виробничої та комерційної діяльності, реалізації соціальних і економічних інтересів членів трудового колективу та суспільства.

18.12.2014 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Сапфір Фінанс" (далі - кредитна установа) та Державним підприємством "Дирекція з будівництва та управління національного проекту "Повітряний експрес" та інших інфраструктурних об'єктів Київського регіону" (далі - вкладник) було укладено договір № 1-12 про залучення коштів на умовах вкладу (депозитного), відповідно до умов якого вкладник розміщує, а кредитна установа приймає грошові кошти на строк з 19.12.2014 року (дата внесення) по 19.12.2015 року (дата повернення) зі сплатою за користування коштами відсотків за ставкою 22% відсотків річних (п.п. 1.1 - 1.3 договору).

Згідно із п. 3.1 договору вкладник зобов'язався перерахувати на поточний рахунок кредитної установи суму вкладу не пізніше терміну 30.12.2014 року. Перший транш депозиту повинен бути перерахований не пізніше дати внесення.

Як визначено п. 3.3 договору, кредитна установа зобов'язана відкрити вкладнику аналітичний вкладний рахунок і зарахувати на нього суму вкладу, перераховану вкладником. Проводити нарахування відсотків та їх виплату у відповідності до умов договору. В термін дати повернення повернути вкладнику суму вкладу і перерахувати нараховані відсотки на рахунок вкладника, зазначений у п. 5.2 договору.

Пунктами 4.1 - 4.3 договору передбачено, що нарахування відсотків по цьому договору проводиться щомісячно. Виплата кредитною установою нарахованих відсотків за користування вкладом проводиться протягом строку дії даного договору. Відсотки нараховуються з дня дати внесення до дня дати повернення.

Апеляційним господарським судом визначено, що після укладення оспорюваного договору відповідач-1 платіжними дорученнями від 19.12.2014, від 21.12.2014 та від 29.12.2014 перерахував відповідачу-2 - 81950036 грн.

Крім цього, судом апеляційної інстанції з'ясовано, що для реалізації проекту "Повітряний експрес" під державні гарантії було укладено кредитний договір з Експортно-імпортним банком Китаю на суму 372,3 млн. дол. США.

За умовами кредитного договору у липні 2013 року Експортно-імпортним банком Китаю відкрито транш на суму 52,1 млн. дол. США, які перераховано безпосередньо генпідряднику для виконання робіт "під ключ" - Китайській національній машинобудівній корпорації, з яких у вересні 2013 року відповідачем-1 отримано як попередня оплата на виконання робіт 14,9 млн. дол. США, що становить 119,0 млн. гривень.

Дохідна частина Державного підприємства "Дирекція з будівництва та управління національного проекту "Повітряний експрес" та інших інфраструктурних об'єктів Київського регіону" з 01.01.2013 року до 28.02.2015 року складалась виключно із кредитних ресурсів, отриманих під державні гарантії, та бюджетних коштів, наданих для поповнення статутного капіталу.

Предметом позові у справі є позовні вимоги Державного агентства з інвестицій та управління національними проектами України про визнання недійсним договору про залучення коштів на умовах вкладу (депозитного) від 18.12.2014 року № 1-12. Обґрунтовуючи підстави недійсності вказаного договору, позивач посилається на те, що договір укладено Державним підприємством "Дирекція з будівництва та управління національного проекту "Повітряний експрес" без погодження позивача як органу управління майном, у зв'язку із чим керівник підприємства перевищив надані йому повноваження.

Вирішуючи спір по суті та відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний договір не є правочином щодо відчуження (надання в заставу, передання в оренду) майна підприємства, у зв'язку із чим його укладення не потребувало згоди органу управління майном; оспорюваний договір було укладено відповідно до затверджених органом управління майном фінансових планів на 2014 та 2015 роки, якими передбачалося отримання доходів від розміщення коштів на депозитних рахунках в установах банків.

За таких обставин місцевий господарський суди дійшов висновку про необґрунтованість заявлених позовних вимог.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення суду першої інстанції у повному обсязі відповідно до положень ст. 101 Господарського процесуального кодексу України, не погодився із вказаним висновком суду першої інстанції та виходив з того, що судом не було досліджено питання виникнення прибутку відповідача-1, який являє собою кошти отримані у вересні 2013 року як попередня оплата на виконання робіт 14,9 млн. дол. США, що становить 119,0 млн. гривень, та які були залучені під державні гарантії за кредитним договором з Експортно-імпортним банком Китаю для Проекту "Повітряний експрес"; не було взято до уваги те, що відповідно до п. 7.3 статуту Державного підприємства "Дирекція з будівництва та управління національного проекту "Повітряний експрес" та інших інфраструктурних об'єктів Київського регіону" до виняткової компетенції органу управління майном - Державного агентства з інвестицій та управління національними проектами України належить визначення порядку використання прибутку підприємства.

Виходячи з того, що Державне агентство з інвестицій та управління національними проектами України не визначало використання коштів у сумі 81950036 грн. для розміщення їх на депозитних рахунках, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що відповідач-1 не мав право самостійно розпоряджатися цими коштами у такий спосіб та укладати оспорюваний договір.

Колегія суддів касаційної інстанції погоджується із вказаним висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно із п. 2 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України способом захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним.

Статтею 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Як передбачено ч. 3 ст. 92 Цивільного кодексу України, орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Як визначено у п. 3.3 постанови Пленум Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" припис абз. 1 ч. 3 статті 92 ЦК України зобов'язує орган або особу, яка виступає від імені юридичної особи не перевищувати своїх повноважень. Водночас саме лише порушення даного обов'язку не є підставою для визнання недійсними правочинів, оскільки у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Отже, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин.

У зв'язку з наведеним господарському суду слід виходити з того, що контрагент юридичної особи знає (або повинен знати) про обмеження повноважень цієї особи, якщо:

- такі обмеження передбачені законом (наприклад, абзацом другим частини другої статті 98 ЦК України);

- про відповідні обмеження було вміщено відомості у відкритому доступі на офіційному веб-сайті розпорядника Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців.

Якщо договір містить умову (пункт) про підписання його особою, яка діє на підставі статуту підприємства чи іншого документа, що встановлює повноваження зазначеної особи, то наведене свідчить про обізнаність іншої сторони даного договору з таким статутом (іншим документом) у частині, яка стосується відповідних повноважень, і в такому разі суд не може брати до уваги посилання цієї сторони на те, що їй було невідомо про наявні обмеження повноважень представника її контрагента.

Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського кодексу України державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління. Згідно із ч. 8 ст. 73 Господарського кодексу України державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства.

Відповідно до п. 1.1 статуту Державного підприємства "Дирекція з будівництва та управління національного проекту "Повітряний експрес" та інших інфраструктурних об'єктів Київського регіону", затвердженого наказом Державного агентства з інвестицій та управління національними проектами України від 05.04.2011 № 1, підприємство є державним унітарним комерційним суб'єктом підприємницької діяльності, що заснований на державній власності та входить до сфери управління Державного агентства з інвестицій та управління національними проектами України.

Як визначено ст. 75 Господарського кодексу України державне комерційне підприємство зобов'язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому законодавством порядку державні замовлення, враховувати їх при формуванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі контрагентів, а також складати і виконувати річний та з поквартальною розбивкою фінансовий план на кожен наступний рік.

Основним плановим документом державного комерційного підприємства є фінансовий план, відповідно до якого підприємство отримує доходи і здійснює видатки, визначає обсяг та спрямування коштів для виконання своїх функцій протягом року відповідно до установчих документів.

Розподіл прибутку (доходу) державних комерційних підприємств здійснюється відповідно до затвердженого фінансового плану з урахуванням вимог цього Кодексу та інших законів.

В фінансовому плані затверджуються суми коштів, які направляються державі як власнику і зараховуються до Державного бюджету України.

Пунктом 3.4 статуту відповідача-1 передбачено, що підприємство має право у порядку, встановленому законодавством та Органом управління майном, укладати угоди, набувати майнові та особисті немайнові права, нести обов'язки, провадити претензійно-позовну роботу.

Відповідності до п. 7.5 статуту відповідача-1 поточне оперативне керівництво, організацію виробничої, адміністративної, фінансово-господарської та соціальної діяльності Підприємства здійснює Директор Підприємства, за винятком випадків внесених до компетенції органу управління майном.

Виняткова компетенція позивача як органу управління майном відповідача-1 визначена пунктом 7.3 статуту.

Так, згідно із п. 7.3 статуту відповідача-1 до виняткової компетенції органу управління майном належить: затвердження Статуту підприємства, внесення змін і доповнень до нього; здійснення контролю за виконанням цього Статуту, розпоряджень та доручень керівника орану управління майном і прийняття рішень у зв'язку з їх порушенням; здійснення контролю за ефективністю використання й збереженням державного майна, що належить підприємству на праві господарського відання; погодження в установленому порядку питань щодо відчуження, надання в заставу, передачу в оренду, списання з балансу основних фондів підприємства; затвердження у встановленому порядку фінансового плану підприємства; погодження організаційно-управлінської структури і штатного розпису підприємства; призначення та звільнення директора підприємства, а також підписання та розірвання з ним контракту; визначення порядку використання прибутку підприємства; прийняття рішення про припинення діяльності підприємства шляхом ліквідації чи реорганізації; затвердження планів заходів, паспорта і результативних показників виконання відповідної бюджетної програми, планів використання коштів державного бюджету за програмами державних капітальних вкладень.

Згідно із п. 7.4 статуту відповідача-1 орган управління майном не має права втручатися в оперативну й господарську діяльність Підприємства, за винятком випадків, передбачених цим статутом та чинним законодавством України.

Враховуючи викладені приписи законодавства, що визначають особливості правового статусу державного комерційного підприємства, та положення статуту підприємства, з якими був обізнаний відповідач-2, колегія суддів касаційної інстанції погоджується із висновком апеляційного господарського суду про те, що Державне підприємство "Дирекція з будівництва та управління національного проекту "Повітряний експрес" та інших інфраструктурних об'єктів Київського регіону" не мало право самостійно розпоряджатися спірними коштами та укладати оспорюваний договір, оскільки Державне агентство з інвестицій та управління національними проектами України як орган управління майном не визначав і не погоджував використання коштів у сумі 81950036 грн. для розміщення їх на депозитних рахунках відповідача-2.

Вказаний висновок суду відповідає встановленим обставинам справи та зроблений із вірним застосуванням норм матеріального права.

При цьому колегія суддів касаційної інстанції вважає помилковим як покладений в основу рішення висновок суду першої інстанції, так і доводи скаржника про те, що фінансовими планами відповідача-1 на 2014 і 2015 роки було передбачено отримання відсотків від розміщення коштів і оскаржуваний договір було укладено відповідачем-1 у відповідності до затверджених органом управління майном фінансових планів на 2014, 2015 роки, оскільки з матеріалів справи вбачається, що передбачені планами відсотки планувалося отримати від коштів по залишках на рахунках та розміщення коштів на депозитах в установах банків, а розмір операційних доходів, визначений у цих планах як відсотки, не відповідає розміру відсотків, що мали бути нараховані виходячи із ставки 22% річних відповідно до умов оспорюваного договору, що свідчить про відсутність погодження позивача на таке спрямування спірних коштів та спосіб отримання доходу.

Відповідно до статті 1117 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції лише перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Оцінка та перевірка обставин справи і доказів не віднесена до повноважень касаційної інстанції.

Викладені у касаційній скарзі доводи скаржника обґрунтованих висновків суду апеляційної інстанції не спростовують та по суті зводяться до заперечень щодо здійсненої судом оцінки доказів у справі та доведення інших обставин, ніж ті, що були встановлені судом апеляційної інстанції, в той час як згідно з вимогами ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

З огляду на встановлені обставини справи та з урахуванням наведених приписів процесуального закону, касаційна інстанція, перевіривши відповідно до ч. 2 ст. 111-5 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у постанові суду апеляційної інстанції, дійшла висновку про відсутність підстав для її зміни чи скасування.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Сапфір Фінанс" залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.07.2016 у справі № 910/1398/15-г Господарського суду міста Києва залишити без змін.

Головуючий суддя: Л. Іванова

судді: Л. Гольцова

Т. Козир