ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 січня 2017 року Справа № 904/5224/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючогоГубенко Н.М.суддівБарицької Т.Л. Картере В.І.розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби України у Дніпропетровській областіна рішення від та на постанову відГосподарського суду Дніпропетровської області 15.08.2016 Дніпропетровського апеляційного господарського суду 12.10.2016у справі Господарського суду№ 904/5224/16 Дніпропетровської областіза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Дніпропетровськгаз збут"доГоловного управління Державної фіскальної служби України у Дніпропетровській областіпростягнення заборгованості

у судовому засіданні взяли участь представники:

- позивача Волощук П.Ю.;- відповідача повідомлений, але не з'явився;ВСТАНОВИВ:

17.06.2016 Товариство з обмеженою відповідальністю "Дніпропетровськгаз збут" звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області із позовом до Головного управління Державної фіскальної служби України у Дніпропетровській області про стягнення заборгованості у розмірі 27939,14 грн., пені у розмірі 1070,24 грн., 3% річних у розмірі 87,02 грн.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 15.08.2016 у справі № 904/5224/16 (суддя Дубінін І.Ю.), залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 12.10.2016 (колегія суддів у складі: Антонік С.Г. - головуючий суддя, судді Подобєд І.М., Чимбар Л.О.), стягнуто з Головного управління Державної фіскальної служби України у Дніпропетровській області на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Дніпропетровськгаз збут" заборгованість у розмірі 27939,14 грн., пеню у розмірі 1070,24 грн. та 3% річних у розмірі 87,02 грн.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції та постановою апеляційного господарського суду, Головне управління Державної фіскальної служби України у Дніпропетровській області звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 15.08.2016 та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 12.10.2016 у справі № 904/5224/16 в частині стягнення з відповідача пені у розмірі 1070,24 грн., та в цій частині прийняти нове рішення про відмову у її стягненні.

Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанції норм матеріального та процесуального права.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Дніпропетровськгаз збут" надало відзив на касаційну скаргу, в якому з нею не погоджується та просить касаційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби України у Дніпропетровській області залишити без задоволення, рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 15.08.2016 та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 12.10.2016 у справі № 904/5224/16 залишити без змін.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 1114 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм судами попередніх інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Спір, що виник між сторонами, стосується неналежного виконання відповідачем умов договору № 114113АYNSSB046 на постачання природного газу від 23.04.2016 в частині здійснення ним обов'язку щодо оплати вартості поставленого газу на умовах даного договору.

Відповідно до ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частини перша та шоста статті 265 Господарського кодексу України передбачають, що за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму. До відносин поставки, не врегульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу.

Частина друга ст. 712 Цивільного кодексу України встановлює, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно із ч. 1 ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Відповідно до абзацу 1 ч. 1 ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

В силу ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.525 ЦК України).

Частиною 1 ст. 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.

Відповідно до статей 610, 611 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Згідно із статтею 230 ГК України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Пунктом 4 статті 231 ГК України встановлено, що у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Згідно із ч. 1 ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Здійснивши розгляд справи, господарські суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що позивач свої договірні зобов'язання виконав у повному обсязі - передав відповідачу газ на загальну суму 27939,14 грн., що підтверджується актом № ДО300017878 приймання-передачі природного газу від 30.04.2016, підписаним сторонами без зауважень (т. 1 а. с. 13); згідно із п. 4.2.1 договору № 114113АYNSSB046 100% місячної вартості запланованого обсягу газу сплачується до 25 числа місяця, що передує місяцю постачання; відповідно до п. 4.2.3 договору № 114113АYNSSB046 остаточний розрахунок по оплаті місячної вартості газу (п. 3.6 договору) здійснюється до 10 числа місяця, наступного за місяцем постачання газу; натомість, відповідач не виконав належним чином взяті на себе зобов'язання в частині своєчасної оплати за поставлений газ у встановлені договором строки, в результаті чого за ним утворилась заборгованість на загальну суму 27939,14 грн.; пунктом 6.2.1 договору № 114113АYNSSB046 встановлено, що у разі порушення споживачем строків оплати, передбачених розділом ІV договору, споживач сплачує постачальнику пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується пеня, від суми простроченого платежу, за кожен день прострочення платежу; відтак, враховуючи встановлені обставини справи, суди першої та апеляційної інстанцій, керуючись, зокрема, приписами статей 11, 525, 526, 530, 549, 610, 611, 692, 712 ЦК України, статей 193, 230, 231, 265 ГК України дійшли правомірного висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача 27939,14 грн. основного боргу та пені у розмірі 1070,24 грн.

Крім вимоги щодо стягнення з відповідача суми основного боргу, позивачем на підставі ст. 625 ЦК України заявлено вимогу про стягнення з відповідача 3% річних, яка була задоволена судами попередніх інстанцій, з огляду на таке.

Статтею 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3% річних не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов'язання (така ж правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 15.11.2010 у справі № 4/720, від 04.07.2011 у справі № 13/210/10, від 12.09.2011 у справі № 6/433-42/183, від 24.10.2011 у справі № 16/5/5022-103/2011 (2/43-654), від 14.11.2011 у справі № 12/207).

Отже, як встановлено судами, та знайшло своє підтвердження в суді касаційної інстанції, відповідач порушив виконання грошового зобов'язання, то, відповідно, і вимога позивача про стягнення з відповідача 3% річних в силу наведених норм, є обґрунтованою.

Посилання скаржника у касаційній скарзі на те, що судами безпідставно не застосовані приписи частини 3 статті 551 ЦК України, частини 1 статті 233 ГК України та пункту 3 частини 1 статті 83 ГПК України, не приймаються колегією суддів до уваги з огляду на таке.

Згідно із частинами другою і третьою ст. 551 ЦК України якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

За приписами ст. 233 ГК України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому, повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов'язання учасника господарських відносин не потягло за собою значні збитки для іншого господарюючого суб'єкта, то суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Господарський суд, приймаючи рішення, має право зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання (п. 3 ч. 1 ст. 83 ГПК України).

Правовий аналіз названих статей свідчить, що вони не є імперативними та застосовуються за визначених умов на розсуд суду.

Суди попередніх інстанцій, оцінивши подані сторонами докази, не знайшли підстав для зменшення розміру пені відповідно до приписів частини 3 статті 551 ЦК України, частини 1 статті 233 ГК України та пункту 3 частини 1 статті 83 ГПК України.

Передбачене законодавчими нормами право господарського суду зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає до стягнення зі сторони, що порушила зобов'язання, базується на оцінці судами доказів, наданих сторонами і їх переоцінка та встановлення інших обставин виходить за межі повноважень касаційної інстанції.

Всі інші доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі, були предметом розгляду в суді апеляційної інстанції і фактично зводяться до оцінки доказів та переоцінки обставин справи, що не є компетенцією касаційної інстанції, з огляду на приписи ст. 1117 ГПК України.

Відповідно до п. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого або постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права.

Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Такі рішення можуть бути скасовані лише у виняткових обставинах, а не тільки з метою одержання іншого рішення у справі (вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 у справі № 908/4804/14).

Беручи до уваги межі перегляду справи в суді касаційної інстанції та повноваження останнього, колегія суддів суду касаційної інстанції приходить до висновку, що оскаржувані рішення місцевого господарського суду та постанова апеляційного господарського суду відповідають вимогам матеріального та процесуального права і підстав для їх скасування не вбачається.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби України у Дніпропетровській області залишити без задоволення, рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 15.08.2016 та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 12.10.2016 у справі № 904/5224/16 залишити без змін.

Головуючий суддя Н.М. ГУБЕНКО

Судді Т.Л. БАРИЦЬКА

В.І. КАРТЕРЕ