ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 січня 2017 року Справа № 904/1300/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючогоГубенко Н.М.суддівГольцової Л.А. Картере В.І.розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державного підприємства "Інвестиційно-інноваційний центр" (нова назва Державного підприємства "Адміністративно-господарське підприємство")на рішення від та на постанову відГосподарського суду Дніпропетровської області 20.04.2016 Дніпропетровського апеляційного господарського суду 07.09.2016у справі Господарського суду№ 904/1300/16 Дніпропетровської областіза позовомДержавного підприємства "Адміністративно-господарське підприємство"доФізичної особи - підприємця ОСОБА_4провизнання недійсним договору та стягнення коштівта за зустрічним позовом Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4доДержавного підприємства "Адміністративно-господарське підприємство"простягнення заборгованості

у судовому засіданні взяли участь представники:

- позивача за первісним позовом Петрощук А.В.;- відповідача за первісним позовом ОСОБА_6;ВСТАНОВИВ:

01.03.2016 Державне підприємство "Адміністративно-господарське підприємство" звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області із позовом до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 про: - визнання недійсним договору підряду від 01.10.2015; стягнення суми у розмірі 51000,00 грн.(з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог № 142/01-16 - т. 1 а. с. 104-108).

11.03.2016 Фізична особа - підприємець ОСОБА_4 звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області із зустрічним позовом до Державного підприємства "Адміністративно-господарське підприємство" про стягнення заборгованості у розмірі 661085,00 грн., пені у розмірі 110401,20 грн., штрафу у розмірі 46275,95 грн., 3% річних у розмірі 9074,07 грн., інфляційних втрат у розмірі 19176,63 грн. (з урахуванням заяви про збільшення зустрічних позовних вимог - т. 1 а. с. 194-197).

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 20.04.2016 у справі № 904/1300/16 (суддя Євстигнеєва Н.М.), залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 07.09.2016 (колегія суддів у складі: Антонік С.Г. - головуючий суддя, судді Подобєд І.М., Чимбар Л.О.), первісний позов задоволено частково; стягнуто з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на користь Державного підприємства "Адміністративно-господарське підприємство" грошові кошти у сумі 51000,00грн.; в іншій частині у первісному позові відмовлено; зустрічний позов задоволено частково; стягнуто з Державного підприємства "Адміністративно-господарське підприємство" на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 заборгованість у розмірі 654000,00 грн., 3% річних у розмірі 8871,25грн., втрати від інфляції у розмірі 19176,63грн.; в іншій частині у зустрічному позові відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції та постановою апеляційного господарського суду, Державне підприємство "Інвестиційно-інноваційний центр" (нова назва Державного підприємства "Адміністративно-господарське підприємство") звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 20.04.2016 та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 07.09.2016 у справі № 904/1300/16 в частині відмови у задоволенні вимог про визнання недійсним договору підряду від 01.10.2015 за первісним позовом, та в частині задоволених вимог за зустрічним позовом.

Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанції норм матеріального та процесуального права.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 1114 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм судами попередніх інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається із матеріалів справи, 01.10.2015 між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 (підрядник) та Державним підприємством "Адміністративно господарське підприємство" (замовник) було укладено договір підряду, відповідно до п. 1.1 якого підрядник зобов'язується виконати роботи по демонтажу металевих конструкцій на об'єктах, які зазначаються в заявках, а замовник - прийняти і оплатити виконану роботу.

Об'єм робіт по демонтажу металевих конструкцій, місцезнаходження конструкцій, замовник зазначає в заявках на виконання робіт (п. 1.2 договору).

Вартість робіт, які виконуються підрядником за даним договором, визначається на підставі договірної ціни, яка погоджена сторонами і зазначається в рахунках (п. 2.1 договору). Замовник здійснює оплату виконаних робіт шляхом перерахування грошових коштів на рахунок підрядника протягом семи банківських днів від дати виставлення підрядником відповідного рахунку (п.2.2 договору).

Згідно із п. 2.3 договору рахунок на оплату виконаних робіт виставляється підрядником протягом двох банківських днів від дати підписання сторонами акта приймання-передачі виконаних робіт.

Приймання виконаних робіт оформляється актом приймання-передачі виконаних робіт (п. 5.1 договору).

Роботи, які виконуються підрядником, приймаються протягом трьох днів з дня надання їх до приймання. Днем приймання виконаних робіт є день підписання сторонами акта приймання-передачі виконаних робіт. Вказаний акт виготовляється в двох примірниках, підписується, скріплюється печатками сторін (п.5.3. договору).

Строк дії цього договору встановлено до 01.10.2016 (п. 9.1 договору).

Предметом первісного позову є вимога Державного підприємства "Адміністративно-господарське підприємство" визнати недійсним договір підряду від 01.10.2015 та стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 грошові кошти у сумі 51000,00грн.

Обґрунтовуючи підстави первісного позову в частині вимоги про визнання недійсним договору, Державне підприємство "Адміністративно-господарське підприємство" послалося на те, що у договорі відсутні будь-які розрахунки ціноутворення (калькуляція, розрахунок) за роботи з демонтажу, що підтверджують фактичну ціну за виконані роботи; демонтаж рекламоносіїв був здійснений не ДП "Адміністративно-господарське підприємство", як спеціалізованим підприємством, а сторонніми особами за відповідним дорученням ОСОБА_8 відповідно до укладеного договору на виконання цих робіт, що не відповідає вимогам п. 24 Порядку надання дозволів на розміщення зовнішньої реклами поза межами населених пунктів Дніпропетровської області, затвердженого розпорядженням Голови обласної державної адміністрації міста Дніпропетровська № Р-208/0/3-13 від 29.03.2013; крім того, порушено регламент узгодження порядку демонтажу рекламних засобів з органами Укравтодору, як це передбачено п. 19 постанови Кабінету Міністрів України № 1135 від 05.12.2012 "Про затвердження Типових правил розміщення зовнішньої реклами поза межами населених пунктів". Обґрунтовуючи підстави первісного позову в частині вимоги про стягнення суми у розмірі 51000,00 грн. Державне підприємство "Адміністративно-господарське підприємство" послалося на те, що дана сума була перерахована Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_4 від імені підприємства особою, яка не мала на це відповідних повноважень.

Визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадках та порядку, визначеному цивільним законодавством.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення його сторонами вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України (ст. 215 ЦК України).

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину, має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

За загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом наслідків, а не визнання правочину недійсним. Так само за загальним правилом не є підставою для визнання недійсним відсутність у договорі істотних умов (п. 2.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Враховуючи наведене, суди попередніх інстанцій встановивши, що договір підписаний повноважними особами; спірний договір містить всі його істотні умови; позивачем за первісним позовом не надано доказів того, що ФОП ОСОБА_4 були демонтовані саме рекламні засоби, розміщені у межах смуги відведення автомобільних доріг, водночас відповідно до Порядку надання дозволів на розміщення зовнішньої реклами поза межами населених пунктів Дніпропетровської області примусовий демонтаж рекламних засобів проводиться на підставі рішення Укравтодору лише у тому разі, коли рекламний засіб розташований у межах смуги відведення автомобільних доріг; беручи до уваги те, що неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним; дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання недійсним договору підряду від 01.10.2015.

Водночас, судами попередніх інстанцій встановлено, що розпорядженням Голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 18.03.2014 № К-94/0/5-14 на посаду директора ДП "Адміністративно-господарське підприємство" призначено ОСОБА_8

На підставі заяви ОСОБА_8 від 27.10.2015 Головою обласної державної адміністрації видано розпорядження від 27.10.2015 № К-492/0/5-15 про звільнення ОСОБА_8 з посади директора з 27.10.2015 за угодою сторін на підставі п. 1 статті 36 Кодексу законів про працю України.

При цьому, судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_8 28.10.2015 з рахунку ДП "Адміністративно-господарське підприємство" на рахунок ФОП ОСОБА_4 були перераховані грошові кошти, з урахуванням відсотків по комісії за здійснення операцій зняття коштів, у розмірі 51 000,00грн.

Таким чином, оскільки станом на 28.10.2015 ОСОБА_8 не був керівником ДП "Адміністративно-господарське підприємство", відповідно не мав права розпоряджатися грошовими коштами підприємства і його дії в подальшому не були схваленні ДП "Адміністративно-господарське підприємство", відтак місцевий та апеляційний господарські суди дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав стягнення з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на користь Державного підприємства "Адміністративно-господарське підприємство" грошових коштів у розмірі 51000,00 грн.

Разом з тим, колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку про часткове задоволення зустрічного позову з огляду на таке.

Пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України передбачено, що однією із підстав виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.

Частиною 1 статті 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до ч.1 ст. 837 ЦК України за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.

Згідно із ст. 853 ЦК України замовник зобов'язаний прийняти роботу, виконану підрядником відповідно до договору підряду, оглянути її і в разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно заявити про них підрядникові.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань.

Згідно із статтями 525, 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться, одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статтею 629 ЦК України, договір є обов'язковим до виконання сторонами.

Згідно із частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.

Здійснивши розгляд справи, господарські суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 01.10.2015 між позивачем зустрічним позовом та відповідачем за зустрічним позовом було укладено договір підряду; позивач за зустрічним позовом свої договірні зобов'язання виконав у повному обсязі - здійснив демонтаж рекламних засобів, що підтверджується актами надання послуг з демонтажу № 1 від 16.10.2015 та № 2 від 20.10.2015 на загальну суму 661085,00 грн., які підписані відповідачем за зустрічним позовом без зауважень; встановили, що в зазначені акти включено вартість послуг зі зберігання демонтованих рекламних засобів на суму 7085,00 грн., однак такі витрати, їх відшкодування, спірним договором підряду не передбачено; відповідач за зустрічним позовом не виконав належним чином взяті на себе зобов'язання в частині своєчасної оплати за надані послуги, в результаті чого за ним утворилась заборгованість на загальну суму 654000,00 грн. (661085,00 грн. - 7085,00 грн.); відтак, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення з Державного підприємства "Адміністративно-господарське підприємство" на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 заборгованості у розмірі 654000,00 грн.

Крім вимоги щодо стягнення з Державного підприємства "Адміністративно-господарське підприємство" суми основного боргу, Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_4 на підставі ст. 625 ЦК України заявлено вимогу про стягнення з Державного підприємства "Адміністративно-господарське підприємство" 3% річних та інфляційних втрат, яка, з урахуванням перерахунку правомірно, була задоволена частково судами попередніх інстанцій, з огляду на таке.

Статтею 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3% річних не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов'язання (така ж правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 15.11.2010 у справі № 4/720, від 04.07.2011 у справі № 13/210/10, від 12.09.2011 у справі № 6/433-42/183, від 24.10.2011 у справі № 16/5/5022-103/2011 (2/43-654), від 14.11.2011 у справі № 12/207).

Отже, як встановлено судами, та знайшло своє підтвердження в суді касаційної інстанції, Державне підприємство "Адміністративно-господарське підприємство" порушило виконання грошового зобов'язання, то, відповідно, і вимога Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 про стягнення з Державного підприємства "Адміністративно-господарське підприємство" 3% річних та інфляційних втрат, у межах, зазначених в судових рішеннях у даній справі, в силу наведених норм, є обґрунтованою.

Разом з тим, колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується із висновком судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для стягнення із Державного підприємства "Адміністративно-господарське підприємство" на користь Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 пені та штрафу з огляду на таке.

Відповідно до ч. 2 ст. 231 ГК України, у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:

- за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);

- за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Аналіз наведеної норми матеріального права дає підстави для висновку, що застосування до боржника, який порушив господарське зобов'язання, абз. 3 ч. 2 ст. 231 ГК України, можливо за сукупності таких умов:

- якщо інший розмір певного виду штрафних санкцій не передбачено договором або законом;

- якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки;

- якщо допущено прострочення виконання негрошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товарів, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафної санкції.

Така правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 06.12.2010 у справі № 42/562, від 20.12.2010 у справі № 06/113-38, від 28.02.2011 у справі № 23/225, від 04.02.2014 у справі № 903/610/13.

Враховуючи наведене, суди попередніх інстанцій правомірно визнали помилковим застосування Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_4 положень абз. 3 ч. 2 ст. 231 ГК України до грошових зобов'язань, та обґрунтовано відмовили у зустрічному позові в частині стягнення із Державного підприємства "Адміністративно-господарське підприємство" на користь Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 пені та штрафу нарахованих відповідно до вимог абз. 3 ч. 2 ст. 231 ГК України.

Посилання скаржника у касаційній скарзі на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, що полягає, на думку скаржника, в незалученні ОСОБА_8 до участі у справі в якості третьої особи не приймаються до уваги колегією суддів суду касаційної інстанції, оскільки приписи ст. 27 ГПК України, яка надає суду право залучати до участі у справі третіх осіб, передбачають, що правовою підставою для залучення до участі у справі третіх осіб, є можливість порушення прийнятим рішенням їхніх прав та обов'язків; проте, як вбачається із оскаржуваних рішення та постанови, що знайшло своє підтвердження і в суді касаційної інстанції, прийняті у даній справі судові рішення не стосується прав та обов'язків ОСОБА_8; до того ж, скаржником, як того вимагає ч. 2. ст. 27 ГПК України, не подавалась відповідна заява, у якій, має бути зазначено, на яких підставах третіх осіб належить залучити або допустити до участі у справі.

Всі інші доводи касаційної скарги не спростовують висновків, викладених у судових рішеннях, що оскаржуються. При цьому в частині встановлення фактичних обставин справи та переоцінки наявних доказів касаційна скарга не відповідає вимогам статті 1117 ГПК України стосовно меж перегляду справи в касаційній інстанції.

Відповідно до п. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого або постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права.

Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Такі рішення можуть бути скасовані лише у виняткових обставинах, а не тільки з метою одержання іншого рішення у справі (вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 у справі № 908/4804/14).

Беручи до уваги межі перегляду справи в суді касаційної інстанції та повноваження останнього, колегія суддів суду касаційної інстанції приходить до висновку, що оскаржувані рішення місцевого господарського суду та постанова апеляційного господарського суду відповідають вимогам матеріального та процесуального права і підстав для їх скасування не вбачається.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державного підприємства "Інвестиційно-інноваційний центр" залишити без задоволення, рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 20.04.2016 та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 07.09.2016 у справі № 904/1300/16 залишити без змін.

Головуючий суддя Н.М. ГУБЕНКО

Судді Л.А. ГОЛЬЦОВА

В.І. КАРТЕРЕ