ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 листопада 2016 року Справа № 921/1087/15-г/6 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіКондратової І.Д. (доповідач),суддіВовка І.В.суддіКарабаня В.Я.,за участю представників сторін від позивача Парубія М.М., Стрілецького С.М.,від третіх осібОСОБА_6,розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фермерського господарства "Заричне"на постановуЛьвівського апеляційного господарського суду від 12.04.2016 рокуу справі№ 921/1087/15-г/6 Господарського суду Тернопільської областіза позовомФермерського господарства "Заричне"доДулібівської сільської ради

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: ОСОБА_7; ОСОБА_8; ОСОБА_9; ОСОБА_10; ОСОБА_11; ОСОБА_12провизнання права власностіВСТАНОВИВ:

У листопаді 2015 року Фермерське господарство "Заричне" (надалі -ФГ "Заричне", позивач) звернулося до Дулібівської сільської ради (надалі - відповідач) з позовом, в якому просило визнати за ним право власності на будівлі і споруди по вул. Садова, 1 в с. Дуліби, Бучацького району, Тернопільської області на підставі ст. 392 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України), посилаючись на те, що спірне майно було виділено в натурі при виході членів колишньої Селянської спілки "Дуліби" (надалі - СС "Дуліби") з колективу співвласників майнових паїв відповідно до протоколу від 09.08.2014 року. ФГ "Заричне" викупило у цих членів паї і відповідно до свідоцтва (майновий сертифікат) серії ТР-ІІІ №022707є та рішення зборів членів ФГ "Заричне" від 15.08.2014 року є власником пайового фонду майна членів Селянської спілки "Дуліби" (надалі - СС "Дуліби") у розмірі 116319,00 грн. Позивач вважає, що шляхом викупу майнових сертифікатів власників майнових паїв колишньої СС "Дуліби" набув право власності на спірне майно, проте оскільки раніше правовстановлюючі документи на майно не виготовлялись, він не має можливості оформити право власності на це майно, у зв'язку з чим ним був заявлений позов у цій справі.

Відповідач у суді першої інстанії проти задоволення позову не заперечував.

Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 10.12.2015 року (суддя Шумський І.П.) позов задоволено повністю.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 12.04.2016 року (судді: Кравчук Н.М., Хабіб М.І., Якімець Г.Г.) апеляційні скарги відповідача та третіх осіб, які не брали участь у справі (членів колишньої СС "Дуліби") рішення місцевого господарського суду скасовано та прийнято нове рішення про відмову в позові.

В касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм ст.ст. 42, 43, 91, 94 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України) та п. 8 Порядку розподілу та використання майна реорганізованих колективних господарських підприємств (надалі - Порядок), який був затверджений наказом Міністерства аграрної політики від 14.03.2001 року № 62, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представника позивача та третіх осіб, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що касаційну скаргу слід відхилити, а постанову апеляційної інстанції - залишити без змін з таких підстав.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, керуючись ст. 392 ЦК України та приписами ст. 19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", п.п.10 п. 37 Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень і Порядку надання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно" №868 від 17.10.2013 року, у яких визначено, що рішення суду про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна, про встановлення факту права власності на об'єкти нерухомого майна є правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація права власності на нерухоме майно, виходячи із встановленого судом факту набуття позивачем спірного майна у власність шляхом викупу майнових сертифікатів, дійшов висновку про не обґрунтованість заявлених позивачем вимог, оскільки відсутність правовстановлюючих документів, на підставі яких здійснюється державна реєстрація права власності на нерухоме майно, перешкоджає оформленню і реєстрації у встановленому порядку права власності на об'єкти нерухомості, відтак, і можливості володіти, користуватись та розпоряджатись своїм майном.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний господарський суд, дійшов висновку, що позов про визнання права власності на майно не може бути задоволений, оскільки питання про виділ в натурі спірного майна не вирішувалося зборами співвласників (з ч. 1 ст. 358 ЦК України та п. п. 9, 16 Порядку), а свідоцтво про право власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства (майновий сертифікат) свідчить лише про наявність у ФГ "Заричне" права власності на майновий пай члена КСП, і не посвідчує та не може посвідчувати право власності ФГ "Заричне" на спірне індивідуально визначене майно (ст.ст. 7, 9 Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство").

Вищий господарський суд України погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, з огляду на нижчевикладене.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що позов про визнання права власності на майно заявлений на підставі ст. 392 ЦК України, яка передбачає, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

І змісту цієї норми вбачається, що позов про визнання права власності на майно пред'являється у випадку виникнення у інших осіб сумнівів у належності позивачу цього майна, створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності у зв'язку з наявністю таких сумнівів чи втратою належних правовстановлюючих документів на майно.

При цьому, позивачем позову про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних правовідносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів з боку інших осіб, претензіями на майно цих осіб, необхідністю одержати правовстановлювальні документи. В свою чергу, відповідачем такого позову має бути особа, яка сумнівається у приналежності майна позивачу, або не визнає за позивачем права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин. Відповідачем у спорі про визнання права власності у зв'язку із втратою правовстановлюючого документа є орган, який видавав документ, що втрачений. При цьому, такий позов може бути задоволений, лише за умови відсутності спору між позивачем та іншими особами щодо цього майна.

Зі змісту положень ст. 327 ЦК України та Закону України "Про місцеве самоврядування" вбачається, що орган місцевого самоврядування здійснює правомочності власника лише щодо майна комунальної власності. Спірне майно не є комунальним, а є майном, що належало членами колективного сільськогосподарського підприємства на праві спільної часткової власності відповідно до Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство". Відповідач у справі не є (і ніколи не був) членом цього підприємства. Жодних прав на це майно не має.

Отже, Дулібівська сільська рада не перебуває з позивачем у спірних правовідносинах щодо здійснення ним прав володіння, користування та розпорядженням майном, стосовно якого заявлено позовні вимоги про визнання права власності, не оспорює та не претендує на таке право, доказів того, що відповідач раніше видав правоустановлючий документ на майно, який був втрачений, судами не встановлено. Відтак, Дулібівська сільська рада не може бути відповідачем у справі про визнання права власності на спірне майно. Висновки суду першої інстанції про те, що іншого можливого способу захисту свого права у позивача немає є безпідставними. На момент вирішення спору у справі порядок державної реєстрації права власності на об'єкт нерухомого майна, що належав на праві спільної часткової власності та утворився у результаті виділу частки, був встановлений у п.п. 57-58 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2013 року. В матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували, подання позивачем державному реєстратору заяви з усіма необхідними документами.

В даному випадку спір у справі щодо майна виник між позивачем та членами колишньої Селянської спілки "Дуліби", які вважають, що спірне майно належить їм на праві спільної часткової власності (абз. 2 ч. 1 ст. 7 Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство", ст. 356 ЦК України), і позивач не набув на нього права власності, оскільки рішення про виділ частки майна, яке оформлене протоколом співвласників майнових паїв колишньої СС "Дуліби" від 09.08.2014 року, не погоджене усіма співвласниками майнових паїв, тому не породжує жодних правових наслідків. Відтак, позивач, який вважає себе власником спірного майна, не позбавлений можливості реалізувати належне йому право на судовий захист шляхом звернення до суду з іншим позовом до всіх співвласників майнових паїв СС "Дуліби", які оспорюють це право позивача, і відповідно є належними відповідачами у спорі, що розглядається у цій справі.

За цих обставин, висновок суду першої інстанції про задоволення позову про визнання права власності на спірне майно, який заявлений до неналежного відповідача, є помилковим. Суд касаційної інстанції вважає, що у позові слід було відмовити саме з цих підстав. Суд апеляційної інстанції, в цілому дійшовши правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, помилково звернув увагу на те, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, і, як наслідок, помилково надав оцінку обставин правомірності набуття позивачем прав на спірне майно. Такі обставини підлягають перевірці лише після того, як буде вже встановлено, що визначений у позові відповідач дійсно є суб'єктом порушеного, оспорюваного чи невизнаного матеріального правовідношення. У зв'язку з чим, висновки суду апеляційної інстанції про незаконність набуття позивачем права власності на спірне майно підлягають виключенню з мотивувальної частини постанови апеляційного суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 11110 ГПК України підставою для скасування судового рішення місцевого чи апеляційного господарського суду є, зокрема, порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права. При цьому, судовий акт підлягає скасуванню лише за умови, якщо таке порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права призвело до прийняття неправильного судового рішення. Законне, обґрунтоване, правильне по суті й справедливе рішення суду не може бути скасовано з одних лише формальних міркувань.

Отже, враховуючи те, що фактичні обставини, які входять до предмета доказування у цій справі, з'ясовані судом апеляційної інстанції з достатньою повнотою, і ним не допущено порушення норм процесуального права, які є безумовною підставою для скасування рішення суду відповідно до ч. 2 ст. 11110 ГПК України, а окремі помилки суду апеляційної інстанції не призвели до неправильного вирішення спору, Вищий господарський суд України залишає без змін прийняту у справі постанову апеляційної інстанції, але з урахуванням мотивів та підстав, викладених у цій постанові.

Доводи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції норм ст.ст. 42, 43, 91, 94 ГПК України не знайшли свого підтвердження при перегляді справи в суді касаційної інстанції. Посилання заявника касаційної скарги на порушення судом апеляційної інстанції норми п. 8 Порядку, Вищий господарський суд України не перевіряє, оскільки в цій частині висновки суду апеляційної інстанції були виключені з мотивувальної частини постанови за наведених вище мотивів.

Судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 49, 1115, 1117, п. 1 ст. 1119, ст. 11111 ГПК України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Фермерського господарства "Заричне" залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного господарського суду від 12.04.2016 року у справі № 921/1087/15-г/6 - без змін.

Головуючий суддя Кондратова І.Д.Суддя Вовк І.В.СуддяКарабань В.Я.