ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 вересня 2016 року Справа № 904/8797/15

Вищий господарський суду України в складі колегії

суддів:Яценко О.В. - головуючого, Мачульський Г.М., Данилова Т.Б.розглянувши матеріали касаційної скарги Головного управління Державної фіскальної служби України у Дніпропетровській областіна ухвалувід 23.02.2016Дніпропетровського апеляційного господарського судуу справі Господарського суду Дніпропетровської області № 904/8797/15за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Рим 2000"до Головного управління Державної фіскальної служби України у Дніпропетровській областіпростягнення 89246,10 грн.за участю представників: позивача - Саєнко І.М. дов. від 05.01.2015,відповідача -не з'явилисьВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 17.11.2015 у справі №904/8797/15 (суддя Рудь І.А.) залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 23.02.2016 позов Товариства з обмеженою відповідальністю "РИМ 2000" (далі-ТОВ), з урахуванням заяви про уточнення суми позову №999 від 29.10.2015р., задоволено частково, з Головного управління Державної фіскальної служби України у Дніпропетровській області на користь позивача стягнуто 31772,.84грн індексу інфляції, 4243,76грн 3% річних, 5000,00грн витрат на послуги адвоката, 1338,69грн витрат по сплаті судового збору, в решті позовних вимог провадження у справі припинено. Крім того, в апеляційному проваджені заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "РИМ 2000" про розподіл судових витрат по оплаті послуг адвоката задоволено частково. Стягнуто з Головного управління Державної фіскальної служби України у Дніпропетровській області на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "РИМ 2000" 2000,00грн витрат по оплаті послуг адвоката.

Відповідач з прийнятими судовими актами не згоден, в поданій до Вищого господарського суду України касаційній скарзі просить їх скасувати, прийняти нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Одночасно відмовити ТОВ "Рим 2000" у задоволенні заяви про розподіл судових витрат за послуги адвоката на стадії апеляційної інстанції господарського процесу. Судові витрати покласти на позивача, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, а саме: ч.3 ст.44, 49 ГПК України.

Скаржник вважає, що суди першої та апеляційної інстанції не взяли до уваги те, що відповідач є лише розпорядником бюджетних коштів, оскільки здійснює бюджетні зобов'язання на підставі затвердженого розпорядником кошторису, за дорученням якого Державна казначейська служба України здійснює платежі.

У відзиві на касаційну скаргу позивач просить Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 23.02.2016 залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення

Представник відповідача не скористався своїм процесуальним правом на участь в судовому засіданні касаційної інстанції, про дату і час якого був належним чином повідомлений ухвалою Вищого господарського суду України від 12.08.2016.

Заслухавши пояснення присутнього у відкритому судовому засіданні представника ТОВ "Рим 2000", перевіривши доводи касаційної скарги, правильність застосування судами попередніх інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій під час розгляду справи встановлено, що 26.12.2012 ТОВ"Рим 2000" (постачальником) та Державною податковою службою у Дніпропетровській області (замовником) укладено договір про постачання товарів №404372, на підставі якого постачальник зобов'язався поставити та передати замовнику обладнання (далі - товар), а замовник - прийняти товар та оплатити його вартість.

Відповідно до п.2.2 загальна вартість договору складає 53229,50грн.

П.2.3 договору сторонами узгоджено, що замовник проводить оплату товару в розмірі 100 процентів від суми, вказаної в п.2.2 договору, протягом 5 банківських днів від дати повної поставки постачальником товару у разі наявності коштів на реєстраційному рахунку замовника.

Згідно з п.8.1 договір набирає сили з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін і діє до 31.12.2012, а в частині взаємних зобов'язань сторін - до повного їх виконання.

На виконання умов договору позивач поставив відповідачу товар на загальну суму 53229,50грн., що підтверджується представленою в матеріалах справи копією видаткової накладної №R-404372 від 26.12.2012.

Факт отримання товару відповідачем не оспорюється.

Проте, відповідач, в порушення умов договору, оплату за отриманий товар здійснив несвоєчасно.

Станом на момент звернення з позовом заборгованість по оплаті складає 53229,50грн.

Між тим, вказуючи, на несвоєчасну оплату позивач нарахував 3% річних в сумі 4243,76грн за період з 04.01.2013 по 31.08.2015 та втрати від інфляції в сумі 3177,84грн за 28 днів січня, травень, жовтень, листопад, грудень 2013, за 2014 та січень-червень 2015р.

Розрахунки 3% річних та втрат від інфляції наведені позивачем в заяві про уточнення суми позову №999 від 29.10.2015. (а.с.82-85).

В процесі розгляду справи господарським судом відповідач оплатив вартість товару в сумі 53229,50грн на підставі платіжного доручення №1710 від 05.11.2015.

Вирішуючи спір у справі, господарські суди попередніх інстанцій виходили з обставин щодо неналежного виконання відповідачем зобов'язань за договором про постачання товарів №404372 від 26.12.2012 в частині своєчасної оплати вартості поставленого йому товару, а також щодо погашення відповідачем в процесі розгляду справи заборгованості по такій оплаті в сумі 53229,50грн, що є підставою для припинення провадження у справі внаслідок відсутності предмету спору.

Статтею 193 Господарського кодексу України встановлено обов'язок суб'єктів господарювання та інших учасників господарських відносин виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Стаття 526 ЦК України передбачає, що зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України).

За змістом ч.2 ст.625 Цивільного кодексу України нарахування інфляційних витрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Крім того, вимогами ст.625 Цивільного кодексу України, передбачено, що при розгляді справ цієї категорії необхідно звертати увагу на такі питання: чи існує зобов'язання між сторонами, чи є це зобов'язання грошовим, чи доведена наявність прострочення у виконанні зобов'язання, чи є спеціальні норми, що регулюють ці правовідносини та виключають застосування ст.625 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст.607 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється неможливістю його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає. Згідно зі ст.614 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів (ст.617 Цивільного кодексу України).

Разом з тим, вирішуючи питання про наявність вини як умови застосування відповідальності, передбаченої ст.625 Цивільного кодексу України, слід враховувати особливість правової природи цієї відповідальності.

Беручи до уваги те, що наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційних нарахувань та трьох процентів річних не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.

Отже, посилання відповідача на те, що ГУ ДФС у Дніпропетровській області мало відповідні кошти на рахунку та надало усі необхідні документи до ГУ ДКСУ у Дніпропетровській області з метою здійснення оплати за отриманим товаром. У той же час ГУ ДКСУ у Дніпропетровській області з невідомих причин відмовлено у прийнятті платіжного доручення та здійснення оплати за поставлений товар не приймається до уваги, з огляду на те, що між сторонами виникли договірні відносини, які відповідно повинні виконуватись належним чином.

Отже, доводи про неможливість виконання грошового зобов'язання чи відсутність вини як підстави для звільнення від відповідальності, що передбачена ст.625 Цивільного кодексу України не виключають можливості нарахування 3% річних та інфляційних втрат, а відмова судами з цих підстав у стягненні нарахувань, що передбачені ст.625 Цивільного кодексу України, є неправильною.

Перевіривши розрахунки інфляційних та річних, суди дійшли висновку про те, що розрахунок інфляційних витрат - 31772,84 грн та 3% річних - 4243,76 грн - є арифметично вірним. Відтак, зазначена сума з урахуванням вищевикладеного - була обґрунтовано стягнута судами з відповідача на користь позивача.

Крім того, судова колегія Вищого господарського суду України погоджується з припиненням господарським судом провадження у справі в частині позовних вимог про стягнення з відповідача 53229,50грн заборгованості на підставі п.1-1 ч.1 ст.80 Господарського процесуального кодексу України з огляду на відсутність предмета спору.

Одночасно в касаційній скарзі не наведено будь-яких доводів щодо порушення судами норм права при здійсненні розподілу судових витрат, зокрема витрат на послуги адвокати, а відповідна вимога ґрунтується виключно на непогодженні з правовою позицією судів в частині задоволення позовних вимог.

Перевіривши у відповідності до частини 2 статті 1115 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у постанові апеляційного та рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів дійшла висновків про те, що господарські суди в порядку статей 43, 99, 101 Господарського процесуального кодексу України розглядаючи справу, розглянули всебічно, повно та об'єктивно в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності, дослідили подані сторонами в обґрунтування своїх вимог та заперечень докази, вірно застосували норми матеріального та процесуального права, відтак їх висновки є обґрунтованими та відповідають чинному законодавству.

Твердження заявника про порушення і неправильне застосування господарським судом норм матеріального та процесуального права не знайшли свого підтвердження та суперечать матеріалам справи, в зв'язку з чим підстав для скасування прийнятих у справі рішень колегія суддів не вбачає.

Також, позивач звернувся до суду касаційної інстанції із заявою про розподіл судових витрат за послуги адвоката на стадії касаційної інстанції господарського процесу в порядку ст.49 ГПК України та покладення понесених ним витрат на оплату послуг адвоката за надання правової допомоги по даній справі у сумі 8000,00 грн. на Головного управління Державної фіскальної служби України у Дніпропетровській області.

Касаційна інстанція задовольняє клопотання позивача частково в сумі 1 000,00 грн. з огляду на таке.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено в п.95 Рішення у справі "Баришевський проти України" від 26.02.2015, п.п.34-36 Рішення у справі "Гімайдуліна і інших проти України" від 10.12.2009, п.88 Рішення у справі "Меріт проти України" від 30.03.2004, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише в разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

07.06.2015 між позивачем та адвокатом Саєнко Іваном Максимовичем було укладено договір про надання правової допомоги в господарському процесі, яка зокрема передбачає надання правової допомоги на стадії касаційної інстанції господарського процесу у даній справі.

Згідно з п.4.4.2. договору, за надання правової допомоги на стадії касаційної (третьої) інстанції господарського процесу по врегулюванню господарського спору, відповідно до п.4.1. цього Договору "Замовник" оплачує "Виконавцю" середню величину суми прогресивної процентної ставки, що становить 22.5% від суми, яка оспорюється учасниками господарського процесу в апеляційному порядку, але не менше 8000,00грн. Факт сплати позивачем 8000,00 грн за правову допомогу підтверджується платіжним дорученням №20717 від 19.08.2016

У пункті 4.4.1. сторони домовились про обов'язки виконавця, які надаються в міру виникнення необхідності.

Касаційна інстанція вважає за необхідне покласти на відповідача понесені позивачем судові витрати в суді касаційної інстанції в сумі 1 000,00 грн. Так, справа позивача не є складною, позивачем не надано доказів виконання адвокатом обов'язків, про які йдеться у пункті 4.4.1. договору, а поданий заявником відзив на касаційну скаргу відповідає відзиву на апеляційну скаргу (а.с.139) з відмінностями сум розрахунку за надання правової допомоги.

Отже, витрати позивача за послуги адвоката по представництву справи в суді касаційної інстанції в більшій сумі, яка була понесена ним під час слухання справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, при тому, що суд касаційної інстанції не розглядає справу повторно, а виключно здійснює перевірку доводів скарги щодо правозастосування, а також, враховуючи ціну позову, судові витрати в сумі 8000,00 грн не є неминучими, а їх розмір не є обґрунтованим .

Керуючись статтями 44, 49, 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби України у Дніпропетровській області залишити без задоволення.

Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 23.02.2016 у справі Господарського суду Дніпропетровської області №904/8797/15 залишити без змін.

Стягнути з Головного управління Державної фіскальної служби України у Дніпропетровській області на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Рим 2000" 1000 (одну тисячу) грн. 00 коп. витрат на оплату послуг адвоката.

Головуючий суддя О.В.Яценко

Судді: Г.М. Мачульський

Т.Б.Данилова