ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
15 грудня 2016 року м. Київ К/800/1926/16
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:
головуючого суддіГоловчук С.В. (суддя-доповідач),суддівЗаїки М.М., Черпака Ю.К.,
секретар судового засідання Ковтонюк С.Д.
за участю позивача, представників відповідача,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Міністерства соціальної політики України
на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 09 жовтня 2015 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 23 грудня 2015 року
у справі за позовом ОСОБА_4 до Міністерства соціальної політики України, третя особа - Національне агентство України з питань державної служби, про поновлення на роботі та виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
в с т а н о в и л а :
У травні 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом про поновлення на роботі, виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу. В обґрунтування вимог зазначав, що 21 березня 2013 року його призначено на посаду директора Департаменту управління персоналом та організаційно-документального забезпечення, а наказом Міністерства соціальної політики України від 28 лютого 2014 року № 175к «Про звільнення ОСОБА_4.» звільнено з займаної посади з 03 березня 2014 року на підставі статті 7 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП) України. Посилався на те, що при звільнення допущені численні порушення, зокрема, звільнення проведено у період тимчасової непрацездатності та без погодження з профспілковим органом, з наказом про звільнення його не ознайомлено, копію наказу та трудову книжку не видано. Вважаючи звільнення незаконним, просив суд, з урахуванням змінених позовних вимог: визнати протиправним і скасувати наказ Міністерства соціальної політики України від 28 лютого 2014 року № 175к «Про звільнення ОСОБА_4.»; поновити його на посаді директора Департаменту управління персоналом і організаційно-документального забезпечення; стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу; відшкодувати завдану моральну шкоду в розмірі 20 000 грн; допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць.
Справа розглядалась судами неодноразово.
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 09 жовтня 2015 року позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства соціальної політики України від 28 лютого 2014 року № 175к «Про звільнення ОСОБА_4.», поновлено позивача на посаді директора Департаменту управління персоналом і організаційно-документального забезпечення з 22 квітня 2014 року. Стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 22 квітня 2014 року, але не більш як за один рік. У задоволенні іншої частини вимог відмовлено.
Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 23 грудня 2015 року скасовано постанову суду першої інстанції в частині стягнення з Міністерства соціальної політики України на користь позивача середнього заробітку та постановлено в цій частині нове рішення, яким стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток з 22 квітня 2014 року по 23 грудня 2015 року в розмірі 260 842,95 грн без врахування податку на заробітну плату та інших обов'язкових платежів. В іншій частині постанову суду першої інстанції залишено без змін.
У касаційній скарзі Міністерство соціальної політики України порушує питання про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права. Вказує, що суди не дали належної правової оцінки обставинам справи, зокрема, не врахували зміст листа Національного агентства України з питань державної служби від 20 березня 2013 року № 1323/80-13, та того, що позивач, обіймаючи посаду директора Департаменту управління персоналом і організаційно-документального забезпечення, забезпечував кадрову політику апарату Міністерства соціальної політики України та здійснював дії як керівник кадрової служби.
В судовому засіданні представник відповідача заявив клопотання про закриття провадження у справі відповідно до частини 2 статті 228 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України, оскільки 08 жовтня 2016 року позивач досяг граничного віку перебування на державній службі.
Розглянувши заявлене клопотання, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для його задоволення, враховуючи наступне.
Згідно із статтею 228 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі з підстав, встановлених статтями 155 і 157 цього Кодексу. Суд касаційної інстанції визнає законні судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій такими, що втратили законну силу, і закриває провадження у справі, якщо після їх ухвалення виникли обставини, які є підставою для закриття провадження у справі, та ці судові рішення ще не виконані.
Частиною 1 статті 157 КАС України суд закриває провадження у справі: 1) якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства; 2) якщо позивач відмовився від адміністративного позову і відмову прийнято судом; 3) якщо сторони досягли примирення; 4) якщо є такі, що набрали законної сили, постанова чи ухвала суду з того самого спору і між тими самими сторонами; 5) у разі смерті або оголошення в установленому законом порядку померлою особи, яка була стороною у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва, або ліквідації підприємства, установи, організації, які були стороною у справі.
Враховуючи, що обставини, на які посилається відповідач, не належать до підстав, визначених законом для закриття провадження у справі, клопотання відповідача задоволенню не підлягає.
Відповідно до частини 2 статті 220 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Судами встановлено, що наказом Міністерства соціальної політики України від 01 березня 2013 року № 95-к ОСОБА_4 призначений на посаду начальника Управління кадрового забезпечення Міністерства соціальної політики України за погодженням з Національним агентством України з питань державної служби (лист від 28 лютого 2013 року № 871/80-13).
14 березня 2013 року Міністерство соціальної політики України звернулось до Національного агентства України з питань державної служби з листом № 2768/0/14-13/09 щодо погодження призначення ОСОБА_4 на посаду директора Департаменту управління персоналом та організаційно-документального забезпечення Міністерства соціальної політики України.
20 березня 2013 року Національне агентство України з питань державної служби листом № 1323/80/13 повідомило відповідача, що Типовим положенням про кадрову службу органу виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02 серпня 1996 року № 912 (далі - Положення № 912), передбачено утворення в органі виконавчої влади окремого структурного підрозділу, на який може бути покладено виключно обов'язки з питань кадрової роботи та державної служби. Покладання на кадрову службу інших обов'язків, не передбачених зазначеним Положенням, не допускається.
Наказом Міністерства соціальної політики України від 21 березня 2013 року № 159-к позивача призначено на посаду директора Департаменту управління персоналом та організаційно-документального забезпечення Міністерства соціальної політики України.
28 лютого 2014 року Міністерством соціальної політики України видано наказ № 175-к, яким звільнено ОСОБА_4 з посади директора Департаменту управління персоналом та організаційно-документального забезпечення з 03 березня 2014 року відповідно до статті 7 КЗпП України. Підставою видання цього наказу вказано пункт 9 Положення № 912 та лист Національне агентство України з питань державної служби України від 20 березня 2013 року № 1323-80/13.
Відповідно до статті 7 КЗпП України особливості регулювання праці осіб, які працюють у районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я, тимчасових і сезонних працівників, а також працівників, які працюють у фізичних осіб за трудовими договорами, додаткові (крім передбачених у статтях 37 і 41 цього Кодексу) підстави для припинення трудового договору деяких категорій працівників за певних умов (порушення встановлених правил прийняття на роботу та ін.) встановлюються законодавством.
У пункті 29 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06 листопада 1992 року № 9 роз'яснено, що припинення трудового договору у зв'язку з порушенням правил прийняття на роботу з посиланням на статтю 7 КЗпП України можливе, якщо тільки спеціальною нормою законодавства України передбачене обмеження прийняття на роботу за певних умов.
Згідно із абзацом 2 пункту 9 Положення № 912 призначення на посаду та звільнення з посади керівника кадрової служби здійснюється за наявності висновку Нацдержслужби.
Відповідно до пункту 6 статті 30 Закону України «Про державну службу», крім загальних підстав, передбачених КЗпП України, державна служба припиняється також з підстав, визначених даною статтею. До таких додаткових підстав відносяться, зокрема, недотримання пов'язаних із проходженням державної служби вимог, передбачених статтями 16 і 16-1 цього Закону (пункт 2 частини 1 статті 30 цього Закону), досягнення граничного віку перебування на державній службі (пункт 3 частини 1 статті 30 і стаття 23 Закону), відмова від прийняття Присяги державного службовця або порушення Присяги, передбаченої статтею 17 цього Закону (пункт 6 частини 1 статті 30), судимість, що є несумісною із зайняттям посади (пункт 5 частини 1 статті 30 і стаття 12 Закону), порушення норм про обмеження спільної служби близьких родичів (стаття 12 Закону, та стаття 25-1 КЗпП).
Крім того, відповідно до Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» набрання законної сили рішенням суду про притягнення до кримінальної або адміністративної відповідальності за корупційне правопорушення також перешкоджає перебуванню на державній службі.
Отже, додаткові підстави припинення державної служби, визначені спеціальними нормами законодавства України, фактично встановлюють обмеження перебування на державній службі і мають бути прямо передбачені законом.
Аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку, що норма статті 7 КЗпП України допускає можливість припинення трудового договору у разі порушення положень закону, який регламентує певні вимоги та правила при прийнятті у даному випадку на державну службу, і такі обмеження перешкоджають перебуванню на ній.
Водночас порушення правил погодження призначення на посаду, до яких відноситься надання висновку Нацдержслужби не підпадає під визначені законодавством обмеження перебування на державній службі, оскільки не пов'язано із забороною займати посаду або виконувати трудові обов'язки, а тому не є достатнім для припинення трудового договору за статтею 7 КЗпП України.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками судів про відсутність підстав для звільнення позивача відповідно до статті 7 КЗпП України.
Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.
Тому, суди дійшли обґрунтованого висновку про визнання протиправним та скасування наказу Міністерства соціальної політики України від 28 лютого 2014 року «Про звільнення ОСОБА_4.» № 175к і поновлення позивача на посаді директора Департаменту управління персоналом і організаційно-документального забезпечення Міністерства соціальної політики України.
Разом з тим, задовольняючи позов та визначаючи дату, з якої ОСОБА_4 підлягає поновленню на раніше займаній посаді, суди помилково виходили з того, що цю дату слід визначати з урахуванням періоду перебування позивача на лікарняному, а саме: з 03 березня 2014 року по 18 квітня 2014 року та вихідних днів з 19 по 21 квітня 2014 року, а саме: з 22 квітня 2014 року.
Згідно із наказом № 175-к від 28 лютого 2014 року ОСОБА_4 звільнено з 03 березня 2014 року, який є останнім днем роботи незаконно звільненого працівника. За правилами статті 235 КЗпП України у разі встановлення факту звільнення без законної підстави суд зобов'язаний поновити працівника на попередній роботі з дати звільнення, тобто у цьому спорі з 04 березня 2014 року.
Перевіряючи законність рішення суду першої інстанції, апеляційний суд не звернув уваги на вказану помилку та не виправив її. Тому рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає зміні.
Виходячи з викладеного, помилковими є судові рішення і в частині визначення періоду вимушеного прогулу з 22 квітня, а не з 04 березня 2014 року, а також суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Крім того, суд першої інстанції, задовольняючи позов в цій частині зазначив наступне: стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 22 квітня 2014 року, але не більш як за один рік, апеляційний суд період вимушеного прогулу визначив з 22 квітня 2014 року по 23 грудня 2015 року (день ухвалення постанови апеляційним судом).
Проте, такі висновки судів помилкові, виходячи з наступного.
Суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.
Колегія суддів зазначає, що у випадках стягнення середньої заробітної плати (грошового забезпечення) за час вимушеного прогулу, судом має бути визначений період вимушеного прогулу, останнім днем якого завжди є день ухвалення постанови суду як акту правосуддя, з яким відбулося врегулювання публічно-правового спору, про який зазначено в адміністративному позові, і вирішено завдання адміністративного судочинства (дата ухвалення рішення суду, яким поновлено позивача на роботі).
За правилами ст.159 КАС України в мотивувальній частині судового рішення повинні міститись встановлені судом обставини, які мають значення для справи, їх юридична оцінка, а також оцінка доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні вимог про стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу.
В судових рішеннях такі обставини та їх оцінка відсутні.
Відповідно до частини 1 статті 220 КАС України, суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні.
Згідно із частиною 2 статті 227 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
За таких обставин, рішення судів в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
Судові рішення в частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди сторонами не оскаржуються, а тому колегія суддів їх в цій частині не перевіряє.
Керуючись статтями 160, 167, 220, 221, 223, 224, 225, 227, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,
п о с т а н о в и л а :
Відмовити у задоволенні клопотання про закриття провадження у справі.
Касаційну скаргу Міністерства соціальної політики України задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 23 грудня 2015 року скасувати.
Змінити постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 09 жовтня 2015 року в частині дати поновлення ОСОБА_4 на посаді директора Департаменту управління персоналом і організаційно-документального забезпечення Міністерства соціальної політики України з 22 квітня 2014 року на 04 березня 2014 року.
Скасувати постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 09 жовтня 2015 року в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
В іншій частині постанову суду першої інстанції залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя С.В. Головчук Судді М.М. Заїка Ю.К. Черпак