Постанова

Іменем України

30 червня 2020 року

м. Київ

справа № 755/10421/15-ц

провадження № 61-45031св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 03 серпня 2017 року у складі судді Яровенко Н. О. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 04 вересня 2018 рокуу складі колегії суддів: Махлай Л. Д., Мазурик О. Ф., Музичко С. Г.

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , в якому просив визнати недійсним заповіт ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 , який посвідчений 05 лютого 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пановою О. П.

Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача - ОСОБА_3 . Позивач та його рідна сестра - ОСОБА_2 є спадкоємцями померлого першої черги. Після своєї смерті батько залишив майно: частину квартири та земельну ділянку з дачним будинком. Останні роки ОСОБА_3 страждав психічним розладом, перебував на обліку в Київській міській психоневрологічній лікарні № 2. Більшу кількість часу ОСОБА_3 проживав на дачі, інколи не впізнавав рідних, перебуваючи дома міг знищити майно, побити вікна тощо. Він робив все залежне для того, щоб стан здоров`я батька покращився, намагався частіше до нього приїжджати, привозив продукти харчування та необхідні ліки. Домовлявся за його лікування та з 06 листопада 2013 року батько перебував на лікуванні у територіальному медичному об`єднанні «Психіатрія», де йому надавалася кваліфікована медична допомога.

Проте сестра достроково забрала батька з цієї лікарні та привезла його до себе додому 20 січня 2014 року. Після цього ОСОБА_2 не допускала його до спілкування з батьком, а через 15 днів після виписки батька з лікарні останній написав заповіт на все належне йому майно на користь відповідача. Від нього навіть намагалися приховати факт смерті ОСОБА_3 та дату поховання, про що він дізнався випадково.

Про наявність заповіту і відкриття спадкової справи за заявою відповідача, йому стало відомо 05 травня 2015 року, коли він звернувся із відповідною заявою до нотаріуса і отримав витяги з реєстрів. Останні роки свого життя ОСОБА_3 мав певний психічний розлад здоров`я, поводився часто неадекватно. Зазначає, що на його переконання батько - ОСОБА_3 останні роки свого життя перебував у безпорадному стані і за своїм психічним станом не міг усвідомлювати значення своїх дій.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 03 серпня 2017 року, яке залишено без змін постановою Апеляційного суду міста Києва від 04 вересня 2018 року, позов задоволено.

Визнано недійсним заповіт, складений ОСОБА_3 05 лютого 2014 року, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пановою О. П., зареєстрований в реєстрі за № 39. Вирішено питання щодо стягнення судових витрат.

Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що на час складання та посвідчення заповіту ОСОБА_3 за своїм психічним станом не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, а тому волевиявлення заповідача не було вільним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому у тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Дніпровського районного суду м. Києва.

09 червня 2020 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Фаловської І. М.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій неповно з`ясували обставини, що мають значення для справи. Судами не взято до уваги показання свідків.

У касаційній скарзі зазначається, що експертиза зроблена на припущеннях та при недостатній кількості об`єктів, наданих на дослідження. Висновки експертизи не відповідають реальним обставинам справи і є суперечливими.

3 медичної документації ОСОБА_3 неможливо дійти до однозначного висновку про те, що останній не міг усвідомлювати та розуміти значення своїх дій. Згідно довідки № 425 з Київської міської психоневрологічної лікарні № 2 ОСОБА_3 на обліку у лікаря психіатра не перебував. Крім того, експертами у своєму висновку не описаний діагноз «Судинна деменція», не вказано, які симптоми у даної хвороби, як вона проявляється та чи можна вважати особу з таким діагнозом недієздатною.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не надіслали відзив на касаційну скаргу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_1 .

Померлий є батьком ОСОБА_1 (позивач) та ОСОБА_2 (відповідач), що підтверджується свідоцтвами про народження.

ІНФОРМАЦІЯ_2 померлий ОСОБА_3 склав заповіт, відповідно до якого на випадок смерті зробив наступне розпорядження: все своє майно, з чого б воно не складалося і де б воно не знаходилось і взагалі, все, що буде йому належати на день його смерті і на що він за законом буде мати право заповів ОСОБА_2 . Вказаний заповіт посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пановою О. П та зареєстрований в реєстрі за № 39.

Відповідно до висновку судово-психіатричного експерта від 27 березня 2017 року № 189 ОСОБА_3 страждав на стійкій хронічний психічний розлад у вигляді «Судинної деменції», ознаки якої виявляв з листопада 2013 року до січня 2015 року. У період складання та посвідчення заповіту від 05 лютого 2014 року ОСОБА_3 страждав на стійкий хронічний психічний розлад у вигляді «Судинної деменції» і за своїм психічним станом у зазначений період часу не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно із статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (стаття 1217 ЦК України).

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (стаття 1233 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Згідно з частиною другою статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Системний аналіз положень статей 215, 1257 ЦК України дає підстави дійти висновку, що недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо). Вказаний перелік є вичерпним.

Отже, суди попередніх інстанцій правильно керувалися вимогами зазначених норм та зважаючи на те, що у висновку посмертної комісійної судово-психіатричної експертизи вказано, що ОСОБА_3 на час підписання заповіту не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, а також правильно дійшли до висновків про визнання заповіту недійсним.

Висновок експертизи є лише одним із доказів у справі і йому слід давати оцінку в сукупності з іншими доказами. Будь-які зовнішні обставини мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Підставою для визнання правочину недійсним за статтею 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.

Встановлення неспроможності особи в момент вчинення заповіту розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними такого стану на момент вчинення заповіту відбувається з урахуванням як висновку посмертної судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи про те, що в момент вчинення заповіту особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.

Аналогічний висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постановах Верховного Суду України: від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12, від 28 вересня 2016 року у справі № 6-1531цс16 та постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 359/3849/14-ц (провадження № 61-5896св18).

Будь-якими доказами вищезазначений висновок експертизи не спростований.

Суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що доводи про те, що експертний висновок є неповним та суперечливим, а тому без проведення повторної посмертної судової психіатричної експертизи неможливе вирішення спору є не обґрунтованими.

З матеріалів справи вбачається, що висновок експертизи отримано судом першої інстанції 12 квітня 2017 року. 10 травня 2017 року відповідач ознайомилася із матеріалами справи, у тому числі і з висновком експертизи. Проте, клопотання про призначення повторної експертизи заявлено не було, будь-яких додаткових письмових пояснень чи заперечень не надано.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення суду першої та постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої та апеляційної інстанцій.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги правильних висновків суду першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 03 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 04 вересня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький І. В. Литвиненко І. М. Фаловська