Постанова

Іменем України

30 червня 2020 року

м. Київ

справа № 754/7827/16-ц

провадження № 61-13087св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 01 листопада 2017 року у складі судді Лісовської О. В. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 17 січня 2018 року у складі колегії суддів: Панченка М. М., Слюсар Т. А., Волошиної В. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про встановлення факту проживання однією сім`єю, визнання права спільної сумісної власності на квартиру.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2016 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до свого вітчима ОСОБА_2 і просив ухвалити рішення, яким встановити факт проживання його однією сім`єю в період з 12 січня 1982 року до 26 жовтня 2007 року з вітчимом ОСОБА_2 , зі своєю матір`ю ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , який є неповнорідним братом позивача, та просив визнати право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 за позивачем та відповідачем ОСОБА_2 .

Зазначав, що у спірний період, його мати ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , та відповідач ОСОБА_2 перебували у шлюбі, від спільного проживання у якому народився його неповнорідний брат ОСОБА_3 . Вся сім`я проживала та була зареєстрована у квартирі АДРЕСА_2 .

У листопаді 1986 року сім`я у повному складі переїхала проживати у кооперативну квартиру АДРЕСА_3 , де і були всі зареєстровані.

Зазначав, що у період з 27 серпня 1991 року до 01 серпня 2000 року він з матір`ю був зареєстрований у державній однокімнатній квартирі АДРЕСА_4 , хоча фактично проживали у кватирі АДРЕСА_3 , разом з відповідачем ОСОБА_2 та ОСОБА_3

У 1992 році вказана квартира АДРЕСА_4 була викуплена у власність його матір`ю відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», а 30 травня 2000 року, за згодою позивача була продана матір`ю ОСОБА_4 за 7 506 грн.

За виручені кошти від продажу квартири АДРЕСА_4 шляхом інвестування в будівництво, яке здійснювала будівельна компанія «Київміськбуд», була придбана нова трикімнатна спірна квартира АДРЕСА_1 загальною площею 90,8 кв. м.

До закінчення будівництва нової квартири вся сім`я проживала у квартирі АДРЕСА_3 , а після побудови квартири АДРЕСА_1 вся сім`я переїхала проживати у цю нову квартиру.

09 серпня 2001 року позивач був зареєстрований у новій квартирі, як член сім`ї власника, проти чого її власник ОСОБА_2 не заперечував.

Таким чином, позивач зазначав, що він постійно, починаючи з 12 січня 1982 року до 26 жовтня 2007 року проживав однією сім`єю з відповідачем, ОСОБА_3 та своєю матір`ю ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .

У 1994 році позивач закінчив навчання у середній школі № 234 у м. Києві, та вступив на навчання до військового училища, де перебував на повному державному утриманні, після закінчення якого у 1999 році, проживав за місцем служби у Закарпатській області.

26 жовтня 2007 року позивач одружився і за його заявою 18 жовтня 2008 року був знятий з реєстраційного обліку за спірною квартирою АДРЕСА_1 у зв`язку з переїздом на проживання за місцем служби.

Звертаючись до суду з цим позовом, позивач вважав, що спірна квартира АДРЕСА_1 була набута внаслідок доходів від спільної праці повнолітніх членів сім`ї, у складі сторін та покійної матері позивача. Всі зазначені особи, а також неповнорідний брат позивача у період, що передував набуттю указаної квартири проживали однією сім`єю, вели спільне господарство, мали спільний побут та мали спільний бюджет.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 01 листопада 2017 року у позові відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем не доведено його участі у матеріальних витратах на придбання спірної квартири.

Постановою Апеляційного суду міста Києва від 17 січня 2018 року змінено рішення Деснянського районного суду міста Києва від 01 листопада 2017 року, виключено із його мотивувальної частини посилання на статтю 256 ЦПК України в редакції 2004 року, а в решті рішення залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції, ухваливши по суті правильне рішення, між тим, досліджуючи факт проживання однією сім`єю позивача і відповідача, керувався статтею 256 ЦПК України (в редакції 2004 року) і помилково виходив з того, що дане питання є предметом розгляду в порядку окремого провадження. Вимога про встановлення факту проживання однією сім`єю і визнання права спільної сумісної власності на житло, яке придбане в період проживання, нерозривно пов`язані між собою і тому розглядаються одночасно в позовному провадженні.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у березні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на порушення норм матеріального права та неправильне застосування норм процесуального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовну вимогу про визнання спірної квартири спільною сумісною власністю.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Деснянського районного суду міста Києва.

Ухвалою Верховного Суду від 16 квітня 2018 року зупинено дію рішення Деснянського районного суду міста Києва від 01 листопада 2017 року та постанови Апеляційного суду міста Києва від 17 січня 2018 року до закінчення касаційного провадження.

15 червня 2020 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Фаловської І. М.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанції не повно досліджено матеріали та обставини справи. Заявник вказує, що проживав однією сім`єю з відповідачем, починаючи з 12 січня 1982 року до 26 жовтня 2007 року, і, перебуваючи на навчанні у військовому училищі з 1994 року та після його закінчення, надавав матеріальну допомогу своїй матері та відповідачу для внесення інвестиційних платежів для придбання спірної квартири.

Відзив на касаційну скаргу

У вересні 2018 року ОСОБА_3 до Верховного Суду подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції зашити без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 , 1977 року народження, в період з 12 січня 1982 року був зареєстрований у квартирі АДРЕСА_2 , де одночасно з ним постійно проживали: його мати ОСОБА_4 , її другий чоловік - відповідач ОСОБА_2 та їх син - третя особа ОСОБА_3 , 1984 року народження.

Сім`я неодноразово змінювала місце проживання та реєстрацію з метою поліпшення житлових умов.

У листопаді 1986 року всі члени сім`ї, в тому числі і позивач, переїхали проживати у кооперативну квартиру АДРЕСА_3 , а також були там зареєстровані у 1986 році.

У період з 27 серпня 1991 року до 01 серпня 2000 року позивач з матір`ю ОСОБА_4 та неповнорідним братом, третьою особою ОСОБА_3 , був зареєстрований у державній однокімнатній квартирі АДРЕСА_4 , хоча всі вони фактично залишались проживати у квартирі АДРЕСА_3 , разом з відповідачем ОСОБА_2

У 1992 році вказана квартира АДРЕСА_4 відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» була приватизована на позивача, його матір та брата, а 30 травня 2000 року була продана матір`ю ОСОБА_4 за 7 506 грн (т. 1 а. с.149).

У серпні 2001 року позивач, а також всі члени сім`ї були поселені та зареєстровані у новій квартирі, як члени сім`ї власника, проти чого її власник ОСОБА_2 не заперечував.

Відповідно до свідоцтва про право власності, виданого 12 червня 2001 року Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації, квартира оформлена лише на відповідача ОСОБА_2 , оскільки він одноособово займався питаннями інвестування у будівництво цієї квартири та оформлення всіх документів, пов`язаних з будівництвом та оформленням права власності на неї (т. 1 а. с. 113-115).

Позивач ОСОБА_1 в 1994 році закінчив Київську середню школу № 234 та в цьому ж році вступив на стаціонарне навчання до Київського військового інституту управління і зв`язку, де навчався до 1999 року.

Після закінчення навчання у військовому інституті у 1999 році, постійним місцем проживання відповідача протягом двох років була квартира АДРЕСА_3 , а з 2001 року - квартира АДРЕСА_1 , що не заперечується сторонами. З 2001 року позивач направлений в Закарпатську область для проходження служби.

Після закінчення навчання у військовому інституті у період з серпня по грудень 1999 року він мав постійний дохід у вигляді грошового забезпечення офіцера Збройних Сил України, що підтверджується архівними довідками Галузевого державного архіву Міноборони України № 179/1/5187 від 07 травня 2015 року та № 179/1/7382 від 25 червня 2015 року (т. 1 а. с. 32-33).

Відповідно до вказаних архівних довідок середній заробіток позивача у 1999 році із серпня по грудень складав 325 грн, за 2000 рік - 393 грн, за 2001 рік - 468 грн.

Мати позивача ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Після смерті у 2004 році матері позивач не заявляв вимог про визнання за ним права на спадкове майно.

26 жовтня 2007 року позивач одружився і за його заявою 18 жовтня 2008 року був знятий з реєстраційного обліку за спірною квартирою АДРЕСА_1 у зв`язку з переїздом на проживання за новим місцем служби.

Інвестування спірної квартири відбулось в період з 10 жовтня 2000 року до 28 листопада 2000 року шляхом внесення трьох платежів на рахунок акціонерного товариства «Київміськбуд» на загальну суму 86 583,69 грн (т. 1 а. с. 111-112).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ).

Відповідно до пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-ІХ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Отже, розгляд касаційної скарги у цій справі здійснюється у порядку, визначеному ЦПК України в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції в незміненій частині та постанова суду апеляційної інстанції без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Положення частини першої статті 2 ЦПК України передбачають, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до положень статті 112 ЦК УРСР майно може належати на праві спільної власності двом або кільком колгоспам чи іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або державі і одному чи кільком колгоспам або іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або двом чи кільком громадянам. Розрізняється спільна власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність).

Спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім`єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом першим статті 17 Закону України від 07 лютого 1991 року № 697-XII «Про власність» (далі - Закон України «Про власність»), відповідних норм ЦК УРСР та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності».

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про власність» майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Отже, розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до законодавства, яке було чинне до 2004 року спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону України «Про власність», стаття 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункт 1 статті 17, стаття 18, пункт 2 статті 17 Закону України «Про власність»).

Таким чином, майно, набуте під час спільного проживання особами, до 2004 року, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Вказаний правовий висновок зазначений у постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 686/16848/15-ц.

Враховуючи викладене судам необхідно встановити обставини щодо спільного проживання сторін у справі, а також обставини, що спірне майно придбавалось сторонами внаслідок спільної праці та за кошти з кожного з цих осіб.

Матеріали справи свідчать, що сторони не укладали окремої письмової угоди щодо визнання спірної квартири їх спільною сумісною власністю.

Таким чином, сам по собі факт придбання спірного майна в період проживання сторін однією сім`єю не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності членів сім`ї.

Докази участі позивача у інвестиційному фінансуванні за рахунок власних доходів спірної квартири АДРЕСА_1 , за яку відповідач сплатив 86 506 грн, відсутні.

Враховуючи, що вимога про встановлення факту проживання однією сім`єю і визнання права спільної сумісної власності на житло, яке придбане в період проживання в однією сім`єю, нерозривно пов`язані між собою і розглядаються одночасно в позовному провадженні суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про зміну рішення суду першої інстанції, а саме виключення із мотивувальної частини рішення суду першої інстанції посилання на статтю 256 ЦПК України (в редакції 2004 року).

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у незміненій частині рішення суду першої інстанції та мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновку суду першої інстанції в незміненій частині та висновку суду апеляційної інстанції.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції в незміненій частині та постанову суду апеляційної інстанції - залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги правильних висновків суду першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 01 листопада 2017 року в незміненій апеляційним судом частині та постанову Апеляційного суду міста Києва від 17 січня 2018 року залишити без змін.

Поновити дію рішення Деснянського районного суду міста Києва від 01 листопада 2017 року та постанови Апеляційного суду міста Києва від 17 січня 2018 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький І. В. Литвиненко І. М. Фаловська