Постанова

Іменем України

30 червня 2020 року

м. Київ

справа № 522/16425/15-ц

провадження № 61-18852св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси в складі судді: Свяченої Ю. Б., від 12 липня 2017 року та постанову Одеського апеляційного суду від 10 вересня 2019 року в складі колегії суддів: Погорєлової С. О., Таварткіладзе О. М., Заїкіна А. П.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, який в подальшому було уточнено, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про витребування майна із чужого незаконного володіння.

Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 за нотаріальним договором купівлі-продажу від 10 листопада 2004 року придбав у ОСОБА_5 , ОСОБА_6 одноповерхову квартиру АДРЕСА_1 . За іншим нотаріальним договором від 01 листопада 2004 року ОСОБА_1 придбав у ОСОБА_7 нежитлову двоповерхову будівлю у будинку АДРЕСА_2 загальною площею 655,5 кв. м. Вказані об`єкти у внутрішньому дворі будинку АДРЕСА_2 були суміжними та примикали один до одного. Придбана квартира АДРЕСА_3 складалася з 4-х приміщень, зазначених в технічних паспортах попереднього власника квартири від 12 вересня 1996 року та 08 листопада 2004 року, позивач планував реконструювати вказані приміщення, для чого впродовж 2005-2006 років розібрав її частину, залишивши нерозібраним одне приміщення, що у технічному паспорті попереднього власника та у технічному паспорті ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1 від 08 листопада 2004 року позначене як «кухня площею 4,7 кв. м». У паспорті відповідачки спірне приміщення спірне приміщення позначене як «підсобне площею 5,2 кв. м». власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності та на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості.

Позивач вказував, що відповідачі порушили майнові права ОСОБА_1 на приміщення, площею 5,2 кв. м, яке, як указано позивачем, було частиною квартири АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 , з урахуванням уточнення позовних вимог просив:

визнати окремо розташоване на рівні 1-го поверху нежитлової будівлі по АДРЕСА_2 приміщення, яке зазначене у технічному паспорті ОСОБА_2 від 08 серпня 2013 року як частина будинку АДРЕСА_4 , яка належить йому, ОСОБА_1 ;

витребувати з незаконного володіння відповідачів підсобне приміщення площею 5,2 кв. м з окремим входом, прибудованого на першому поверсі до нежитлової будівлі АДРЕСА_2 АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_1 ;

визнати недійсним свідоцтво про право власності, видане реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції Одеської області, видане 20 вересня 2013 року, індексний номер 9730420, на право власності ОСОБА_2 на відокремлену будівлю за адресою: АДРЕСА_2 у частині зазначення загальної площі будівлі - 342,1 кв. м, зменшивши цю площу до 336,9 кв. м, за рахунок відокремлення від цієї будівлі прибудованого на її першому поверсі підсобного приміщення площею 5,2 кв. м з окремим входом, а також технічний паспорт ОСОБА_2 від 08 серпня 2013 року № 300208.13 на нежитлову будівлю АДРЕСА_2 в частині наявності на першому поверсі цієї будівлі прибудованого підсобного приміщення площею 5,2 кв. м з окремим входом;

визнати недійсним договір дарування від 05 травня 2014 року за реєстраційним № 214 ОСОБА_2 будівлі за адресою: АДРЕСА_2 ОСОБА_3 , оформлений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Філіпповою Г.О. у частині зазначення загальної площі подарованої будівлі - 342,1 кв. м, зменшивши цю площу до 336,9 кв. м, за рахунок відокремлення від цієї будівлі прибудованого на її першому поверсі підсобного приміщення площею 5,2 кв.м з окремим входом;

визнати, що подарована ОСОБА_3 за договором дарування від 22 травня 2014 року за реєстраційним № 248 ОСОБА_4 1/2 частини будівлі за адресою: АДРЕСА_2 оформлений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Філіпповою Г.О., становить 168,45 кв. м за рахунок відокремлення від цієї будівлі прибудованого на її першому поверсі підсобного приміщення площею 5,2 кв. м з окремим входом.

Короткий зміст рішень суду першої інстанції

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси в складі судді: Свяченої Ю. Б., від 12 липня 2017 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про витребування майна із чужого незаконного володіння відмовлено, встановлено строк позовної давності для звернення до суду із позовними вимогами.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що у 2008 році ОСОБА_1 виявив помилку у технічній документації, де, як указано позивачем, спірне підсобне приміщення площею 5,2 кв.м квартири АДРЕСА_1 було зазначено як частина нежитлової будівлі АДРЕСА_2 , яка була виділена у власність ОСОБА_2 і відчужена нею на користь ОСОБА_3 , який згодом передав спірне приміщення ОСОБА_4 . До суду з даними позовними вимогами позивач звернувся лише у серпні 2015 року, тобто із пропуском позовної давності. Разом з тим, суд першої інстанції вважав поважною причину пропуску процесуального строку для подачі позовної заяви, оскільки обидві зазначені будівлі (квартира АДРЕСА_1 на час виникнення спірних правовідносин належали ОСОБА_1 на праві власності, у зв`язку із чим він не звертався про виправлення описки у технічному паспорті на нежитлову будівлю від 18 лютого 2008 року. Розглянувши позов по суті, суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимог ОСОБА_1 через необґрунтованість та безпідставність позовних вимог, оскільки позивач та його представник не надали суду належних та допустимих доказів порушення прав ОСОБА_1 та можливості визнати спірне підсобне приміщення площею 5,2 кв. м частиною квартири АДРЕСА_1 .

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси в складі судді: Кравчук Т. С., від 15 грудня 2017 року заяву ОСОБА_1 про виправлення описки в рішенні суду було задоволено. В резолютивній частині рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 липня 2017 року замість зазначеного: «встановивши строк позовної давності для звернення до суду із позовними вимогами», визнано вірним: «поновивши строк позовної давності для звернення до суду із позовними вимогами».

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що в мотивувальній частині рішення вказано, що суд визнає причини ОСОБА_1 щодо пропуску звернення з позовом до суду - поважними, в позові було відмовлено у зв`язку з його необґрунтованістю та недоведеністю, проте в резолютивній частині рішення вказано, що суд відмовляє в задоволенні позову ОСОБА_1 «… встановивши строк позовної давності для звернення до суду із позовними вимогами», коли правильно «…поновивши строк позовної давності для звернення до суду із позовними вимогами». Тому суд зробив висновок про задоволення заяви ОСОБА_1 про виправлення описки.

Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 19 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 липня 2017 року залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що висновки суду першої інстанції зводяться до необхідності застосування у цій справі положень законодавства про позовну давність, та відмови у позові з цих підстав, що, на думку суду апеляційної інстанції, є правильним та відповідає вимогам закону і обставини справи.

Короткий зміст постанови суду касаційної інстанції

Постановою Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Ухвалу апеляційного суду Одеської області від 19 жовтня 2017 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що суд апеляційної інстанції відхилив апеляційну скаргу ОСОБА_1 з підстав належного застосування судом першої інстанції положень законодавства про позовну давність помилково, оскільки суд першої інстанції не застосовував положення про позовну давність для вирішення спору по суті і відмовив позивачу в позові з інших підстав, які апеляційним судом не перевірені. Суд апеляційної інстанції залишив також поза увагою, що відсутність встановлення факту порушення, невизнання або оспорення права позивача виключає застосування у спорі положення законодавства про позовну давність, оскільки позовна давність у передбачених законом випадках застосовується судом лише у випадку обґрунтованості позовних вимог. Тому зміст оскарженої ухвали суду апеляційної інстанції свідчить про те, що апеляційним судом належним чином не забезпечено апеляційного оскарження рішення суду, не перевірено правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 10 вересня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 липня 2017 року змінено. Виключено з мотивувальної та резолютивної частин рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 липня 2017 року наступне посилання: «встановивши строк позовної давності для звернення до суду із позовними вимогами». В іншій частині рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 липня 2017 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що порушення, невизнання або оспорювання права власності особи на майно є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Суд повинен установити: чи є особа, яка звернулась до суду із позовом про витребувати майна, власником цього майна, чи були порушені, не визнані, обмежені або оспорені права, свободи чи інтереси цієї особи; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Залежно від установленого, суд повинен вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції, що ОСОБА_1 не надав належних та допустимих доказів того, що підсобне приміщення площею 5,2 кв. м слід визнати частиною квартири АДРЕСА_1 , яка належала позивачу на період 2004 року, і якої фактично не існує зараз.

При відхилення посилання ОСОБА_1 як на обґрунтування своїх вимог щодо наявності права власності на підсобне приміщення площею 5,2 кв. м, на технічний паспорт від 08 листопада 2004 року, апеляційний суд вказав, що технічний паспорт - це документ, який має довідкову інформацію про фактичний стан нерухомості, а саме: про площі, поверховості, дату побудови, капремонту, товщину стін, технічних характеристиках покрівлі та фундаменту. Таким чином, технічний паспорт на об`єкт нерухомості не є документом, що підтверджує право власності особи на такий об`єкт. З вказаного технічного паспорту та з договорів купівлі-продажу, на які посилається ОСОБА_1 у своїй апеляційній скарзі, взагалі не вбачається доказів того, що підсобне приміщення площею 5,2 кв. м слід вважати частиною квартири АДРЕСА_1 , яка належала позивачу, оскільки приміщення такої площі на період 2004 року в зазначеній квартирі не існувало.

Апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 у зв`язку із безпідставністю заявлених позовних вимог. Однак, при цьому, суд першої інстанції безпідставно визнав поважними причини пропуску ОСОБА_1 строку позовної давності у даній справі, оскільки відсутність встановлення факту порушення, невизнання або оспорення права позивача виключає застосування у спорі положення законодавства про позовну давність, так як позовна давність у передбачених законом випадках застосовується судом лише у випадку обґрунтованості позовних вимог. Таким чином, якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, то суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК і вирішити питання про наслідки такого спливу (або відмовити у задоволенні заявлених вимог у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір із застосуванням наведеної норми ЦК). Відповідно до пунктів 3, 4 частини першої статті 376 ЦПК України, підставами для зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Тому встановивши невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм матеріального і процесуального права, суд апеляційної інстанції частково задовольнив апеляційну скаргу, а оскаржене судове рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 липня 2017 року змінив шляхом виключення з мотивувальної та резолютивної частин рішення наступне посилання: «встановивши строк позовної давності для звернення до суду із позовними вимогами».

Аргументи учасників справи

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав касаційну скаргу, в якій просив оскаржені рішення скасувати та задовольнити позов в повному обсязі. При цьому, посилався на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд виключив з тексту рішення райсуду неіснуючий текст. Апеляційний суд поверхнево вивчив матеріали цієї справи, докази, які знаходяться у справі - тому і ухвалив протиправну постанову. Апеляційним судом не вказано у судовому рішенні мотивів, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими позивач обґрунтував свої вимоги, не зазначено, чи є інші дані, які мають значення для вирішення справи. В резолютивній частині ухвали немає висновку суду по суті моїх вимог та доказів. У технічному паспорті на квартиру АДРЕСА_3 є графи «власник квартири (юридична, фізична особа)» та «документи, що підтверджують право власності» - орган технічної інвентаризації складав цей паспорт на підставі правовстановлюючого документу органу місцевої влади - Свідоцтва УЖКГ Одеської міської ради від 25 жовтня 1996 року про право власності на цю квартири її наймача ОСОБА_5 (до її продажу ОСОБА_1 ). Тобто, план квартири АДРЕСА_3 на звороті титульного листа цього паспорту фіксує саме власність на цю житлову квартиру. В процесі довготривалого розгляду позову у справі № 522/16425/15-ц стався ряд подій, які обумовили позивача уточнити склад відповідачів: до переліку відповідачів було добавлено ОСОБА_4 . Але, у всіх частинах оскаржених рішень згадується відповідач « ОСОБА_8 ». Тобто, до участі у справі як відповідача було залучено іншу особу, яка по справі не надавала пояснень, участі у судових засіданнях не приймала, місце реєстрації чи проживання якої позивачу не відомі.

Вказує, що позивачем були надані фотографії зовнішнього вигляду та розташування квартири АДРЕСА_3 , з яких видно безпосереднє АДРЕСА_5 . Здаючи у АДРЕСА_6 році АДРЕСА_7 нежитлове АДРЕСА_8 офісного АДРЕСА_9 за адресою АДРЕСА_10 АДРЕСА_11 , позивач 18 лютого 2008 року отримав на цю нежитлову будівлю новий технічний паспорт, а 14 квітня 2008 року - свідоцтво про право власності на цю реконструйовану нежилу 3-хповерхову будівлю з підвалом, мансардою та технічним поверхом. У плані поверхів нежитлового будинку нового технічного паспорту (від 18 лютого 2008 року), вищевказана кухня від квартири АДРЕСА_5 помилково була зазначена вже як частина цієї новоствореної нежитлової будівлі телерадіокомунікаційного центру - тобто, кухня кв. 34 була приєднана до іншої нерухомості - нежитлової будівлі. Суди не надали оцінки доказам: технічні паспорти на квартиру АДРЕСА_3 за різні роки, технічний АДРЕСА_2 , акт обстеження у 2003 р. аварійного нежитлового приміщення (флігель) № АДРЕСА_2 літ.«Г», фотографії зовнішнього вигляду квартири АДРЕСА_5 на момент її існування у повному обсязі та її розташування відносно нежитлової будівлі № 68-г, що знаходиться у внутрішньому дворі житлового будинку АДРЕСА_12 . Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним.

У січні 2020 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 подали відзив на касаційну скаргу, в якому просили відмовити в задоволенні касаційної скарги, а оскаржені рішення залишити без змін. Відзив мотивований безпідставністю та необґрунтованістю доводів касаційної скарги. Вказують, що відповідачі з 14 липня 2004 року по теперішній час терплять рейдерські агресивні атаки зі сторони ОСОБА_1 ОСОБА_1 не доведено з якої поважної причини через сім років взявся оспорювати в суді п`ять кв. м кухні від уже неіснуючої квартири, яка нібито стала сараєм і відійшла до нежитлової будівлі, як підсобне приміщення. У старому паспорті немає такої кухні з площею 5.2 кв. м кв. №34. Не вказані причини, які б йому перешкоджали звернутись раніше до БТІ за виправленням помилки, якби дійсно це була допущена помилка. Після проведеної реконструкції ОСОБА_7 та ОСОБА_2 утворились інші нові об`єкти, зникла двоповерхова 6удівля, утворилась триповерхова з мансардою нежитлова будівля, що усвідомлював ОСОБА_1 , коли писав заяву до Приморської районної адміністрації про введення в експлуатацію будівлі.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 12 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

У пункті 2 розділу II «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що згідно договору купівлі-продажу від 01 листопада 2004 року ОСОБА_1 придбав у ОСОБА_7 нежитлову двоповерхову будівлю у будинку АДРЕСА_2 , загальною площею 655,5 кв. м.

Згідно договору купівлі-продажу від 10 листопада 2004 року ОСОБА_1 придбав у ОСОБА_5 , ОСОБА_6 одноповерхову квартиру АДРЕСА_1 .

Спір між сторонами у цій справі виник щодо права власності на приміщення площею 5,2 кв. м, котре, як указано позивачем, було частиною його квартири АДРЕСА_1 , і після реконструкції квартири та прилеглого нежитлового приміщення включено у технічну документацію на відповідне нежитлове приміщення.

Здаючи у 2008 році в експлуатацію реконструйоване нежитлове приміщення телерадіокомунікаційного центру за адресою: АДРЕСА_11 , ОСОБА_1 18 лютого 2008 року отримав новий технічний паспорт та, на підставі нього, отримав свідоцтво про право власності від 14 квітня 2008 року на цю житлову 3-х поверхову будівлю з підвалом, мансардою та технічним поверхом. Відповідно до плану поверхів будинку нового технічного паспорту від 18 лютого 2008 року, кухня від квартири АДРЕСА_5 була зазначена вже як частина цієї новоствореної нежитлової будівлі телерадіокомунікаційного центру. Спори, зокрема, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , неодноразово вирішувалися судами різних інстанцій.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 15 травня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 18 листопада 2009 року та ухвалою Верховного суду України від 10 листопада 2010 року, позов ОСОБА_2 було задоволено частково, визнано за нею право власності на 1/3 частину будинку за адресою: АДРЕСА_2 ; визнано недійсним договір купівлі-продажу 1/3 частини спірного будинку, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_1 01 листопада 2004 року; витребувано з незаконного володіння ОСОБА_1 1/3 частину спірного будинку та стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_2 5 800,43 судових витрат. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_7 про визнання недійсним договору про сумісну діяльність від 02 листопада 2002 року відмовлено.

Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25 травня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 21 листопада 2012 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 лютого 2013 року, позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ та виділ в натурі 1/3 частини будинку, було задоволено. Проведено розподіл нежитлової будівлі за адресою: АДРЕСА_2 та виділено ОСОБА_2 в натурі 1/3 частину нежитлової будівлі за адресою: АДРЕСА_2 , згідно з 1-м варіантом розділу, яка становить 342,1 кв.м і складається з наступних площ: у підвалі - 62 кв. м, у тому числі: приміщення 9 пл. 44,7 кв.м, частину приміщення 5 пл. 17,3 кв. м; на першому поверсі -76,07 кв.м у тому числі: частина приміщення 16 пл. 44,59 кв. м, частина приміщення 17 пл. 26,28 кв. м, приміщення 18 пл. 5,2 кв. м; на другому поверсі 65,43 кв.м, в тому числі: частина приміщення 20 пл. 2,63 кв. м, частина приміщення 25 пл. 23,7 кв. м, частина приміщення 26 пл. 8 кв.м, частина приміщення 27 пл. 31,1 кв. м, на третьому поверсі 68 кв. м, у тому числі: частина приміщення 32 пл. 10,1 кв.м, приміщення 36 пл. 30 кв.м, приміщення 37 пл. 27,9 кв.м, на мансарді 70,6 кв.м, у тому числі: частина приміщення 47 пл. 34.2 кв.м, приміщення 48 пл. 36,4 кв. м. Вказаним судовим рішенням визначено конкретний перелік приміщень, їх площа, які входять до складу 1/3 частини будівлі АДРЕСА_2 .

20 вересня 2013 року ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право власності на нерухоме майно, індексний номер 9730420, видане Реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції, на нежитлову будівлю за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею - 342,1 кв. м, та, відповідно до договору дарування від 05 травня 2014 року, подарувала його ОСОБА_3

ОСОБА_3 , в свою чергу, подарував 1/2 частини належного йому майна ОСОБА_4 .

У абзаці 1 частини першої статті 60 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскарженого рішення суду першої інстанції) передбачено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно частини першої статті 81 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскарженої постанови суду апеляційної інстанції) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У частині третій статті 61 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскарженого рішення суду першої інстанції) передбачено, що обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Згідно частини четвертої статті 82 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскарженого рішення суду апеляційної інстанції) обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до статті 1 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення рішення суду першої інстанції) завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно частини першої статті 3 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення рішення суду першої інстанції) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зроблено висновок, що «недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

У постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17 зроблено висновок, що «право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Крім того, витребувати можна лише індивідуально визначене майно».

Згідно з абзацом 1 частини першої статті 184 ЦК України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 жовтня 2018 року у справі № 612/553/15-ц (провадження № 61-22051св18) вказано, що «індивідуалізація речі - це надання певній речі (або ж наявність у неї) відмітних властивостей (рис чи характеристик), що дозволяють в необхідних випадках виділити її з числа подібних. Можливо виокремити три групи речей, визначених індивідуальними ознаками: унікальні речі, тобто єдині у своєму роді; речі, що відрізняються від подібних особливими позначеннями чи характеристиками; речі, індивідуалізовані в процесі вибору або відбору».

Суди встановили, що ОСОБА_1 не надав належних та допустимих доказів того, що підсобне приміщення площею 5,2 кв. м слід визнати частиною квартири АДРЕСА_1 , яка належала позивачу на період 2004 року, і якої фактично не існує зараз.

За таких обставин, суди обґрунтовано вважали, що відсутні підстави для задоволення позову.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 у справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18) зроблено висновок, що: «сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є самостійною підставою для відмови в позові. Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. Відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права із зазначенням спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову не відповідає вимогам закону».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18) зазначено, що: «для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог (див. пункти 138-140 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16). Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц)».

Апеляційний суд, з урахуванням того, що в мотивувальній та резолютивній частині рішення суду першої інстанції вказано про поважні причини пропуску процесуального строку для подачі позовної заяви, обґрунтовано змінив рішення суду першої інстанції.

Помилкова вказівка судів прізвища « Кріплюк » замість « Кирплюк », та помилкова вказівка апеляційним судом «встановивши строк позовної давності для звернення до суду із позовними вимогами» замість «поновивши строк позовної давності для звернення до суду із позовними вимогами» є опискою, яка може бути виправлена згідно статті 269 ЦПК України. Тому колегія суддів відхиляє відповідні аргументи касаційної скарги.

Згідно частини другої статті 410 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції в незміненій апеляційним судом частині та постанова апеляційного суду ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції в незміненій апеляційним судом частині та постанову апеляційного суду, а тому судовий збір покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400 та 410 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 липня 2017 року в незміненій апеляційним судом частині та постанову Одеського апеляційного суду від 10 вересня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков