Постанова

Іменем України

29 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 757/23700/15-ц

провадження № 61-44295св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - Головне управління юстиції в м. Києві,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва у складі судді Остапчук Т. В. від 23 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва у складі колегії суддів: Крижанівської Г. В., Шебуєвої В. А., Оніщука М. І., від 07 серпня 2018 року,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Головне управління юстиції у місті Києві, про визнання правочинів недійсними.

В обґрунтування позову вказав, що 28 травня 2013 року його батько ОСОБА_4 склав заповіт, згідно із яким все належне йому майно заповів онуці ОСОБА_2 , а також у цей день видав на її ім`я довіреність.

Крім того, 30 травня 2014 року ОСОБА_4 видав довіреність, якою уповноважив іншого свого сина - ОСОБА_3 на укладання договору дарування частини квартири АДРЕСА_1 . На підставі цієї довіреності 02 червня 2014 року між ОСОБА_4 , від імені якого діяв ОСОБА_3 , та ОСОБА_2 був укладений договір дарування 5/9 часток вказаної квартири. ІНФОРМАЦІЯ_1 його батько помер.

За таких обставин, посилаючись на норми частини першої статті 225 ЦК України та вказавши, що після смерті дружини ОСОБА_5 у травні 2013 року його батько перебував у депресії, пригніченому настрої, не впізнавав в обличчя своїх синів, плутався в датах, перебував в неадекватному стані, позивач просив суд просив визнати недійсними: заповіт від 28 травня 2013 року, довіреності від 28 травня 2013 року та 30 травня 2014 року та договір дарування від 02 червня 2014 року, а також скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на 5/9 часток зазначеної квартири.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 23 лютого 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду міста Києва від 07 серпня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Судові рішення попередніх інстанцій мотивовані тим, що на момент вчинення заповіту, довіреностей та договору дарування ОСОБА_4 усвідомлював значення своїх дій, міг вільно керувати ними, перебував при свідомості та ясному розумі, його волевиявлення було вільним і відповідало волі, не виявляв жодних ознак, які б могли поставити під сумнів ці обставину, а тому відсутні передбачені статтями 203, 215, 225 ЦК України підстави для визнання оспорюваних правочинів недійсними.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій у порушення вимог закону не надали стороні позивача можливість ознайомитись із медичною документацією щодо померлого, з використанням якої був складений висновок судово-психіатричної експертизи № 400 від 23 червня 2017 року.

Зазначене, а також відмова суду апеляційної інстанції викликати експерта для надання усних пояснень щодо висновку та призначити комплексну психолого-психіатричну експертизу щодо померлого перешкодило позивачу спростувати вказаний висновок. З огляду на вказане, позивач просив суд касаційної інстанції усунути порушення його процесуальних прав шляхом витребування судом медичної документації щодо померлого призначенням комплексної психолого-психіатричної експертизи щодо стану померлого на момент вчинення оспорюваних правочинів.

Показання допитаних у суді лікарів щодо стану здоров'я ОСОБА_4 суперечили його медичній документації, роздруківки телефонних дзвінків та аудіозаписи телефонних розмов ОСОБА_4 свідчали, що під час вчинення оскаржуваних правочинів він не усвідомлював значення своїх дій та не міг ними керувати, однак суди не дали цим обставинам належної правової оцінки.

Суд першої інстанції, відмовивши у задоволенні клопотання про залучення речових доказів, порушив право позивача на подання доказів та доведення обставин, викладених у позовній заяві. Заявлений в суді першої інстанції відвід судді був безпідставно відхилений.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями від 18 вересня 2018 року справу призначено судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду від 26 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою суду від 13 квітня 2020 року справу призначено до розгляду.

У жовтні та листопаді 2018 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали відзиви на касаційну скаргу, мотивовані незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваних у справі судових рішень.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 є синами померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 , а ОСОБА_2 - його онукою.

28 травня 2013 року ОСОБА_4 склав заповіт, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Футуймою В. Б. та зареєстрований в реєстрі за № 451, згідно із яким він заповідав все своє майно ОСОБА_2 , а також видав довіреність на ім`я останньої, посвідчену цим же нотаріусом в реєстрі за № 452.

30 травня 2014 року було видано довіреність ОСОБА_4 , посвідчену приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу Паляницею Л. С. та зареєстровану в реєстрі за № 479, якою він уповноважив ОСОБА_3 на укладання договору дарування частини квартири на користь ОСОБА_2 .

На підставі довіреності від 30 вересня 2014 року між ОСОБА_4 , від імені якого діяв ОСОБА_3 , та ОСОБА_2 02 червня 2014 року було укладено нотаріально посвідчений договір дарування 5/9 часток квартири АДРЕСА_1 , що зареєстрований в реєстрі за № 565.

Згідно з висновком судово-психіатричної експертизи № 400 від 23 червня 2017 року, станом на травень 2013 року (тобто на момент посвідчення заповіту та довіреності від 28 травня 2013 року) та в період травень-червень 2014 року (тобто на момент посвідчення договору дарування від 02 червня 2014 року та довіреності від 30 травня 2014 року) ОСОБА_4 страждав хронічним психічним розладом у вигляді органічного ураження головного мозку судинно-дисметаболічного ґенезу з психоорганічним синдромом(Р07.8).

Станом на травень-червень 2014 року ОСОБА_4 усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними.

Встановити чи могла особа за своїм психічним станом повною мірою вільно та усвідомлено приймати рішення та реалізувати їх своїми діями, розуміти значення своїх дій та керувати ними на період травня 2013 року (тобто на момент посвідчення заповіту та довіреності від 28 травня 2013 року) є неможливим.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Цим вимогам судове рішення апеляційної інстанції відповідає не в повній мірі.

Згідно з частинами першою та другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, п`ятою та шостою статі 203 цього Кодексу.

Частиною третьою статті 203 ЦК України встановлено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Положеннями статей 237, 244 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Згідно із положеннями статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Частиною першою та другою статті 1257 ЦК України передбачено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Відповідно до частин першої-третьої статті 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу.

Пунктом 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 № 7 визначено, що за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо він був складений особою під впливом фізичного або психічного насильства, або особою, яка через стійкий розлад здоров`я не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про психіатричну допомогу» визначена презумпція психічного здоров`я, суть якої полягає в тому, що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.

Тобто, для визначення тимчасового стану особи, при якому вона внаслідок функціональних розладів психіки, порушення фізіологічних процесів в організмі або інших хворобливих станів не може розуміти значення своїх дій та керувати ними у момент укладення нею правочину, необхідно обов`язкове призначення судово-психіатричної експертизи. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19) висловив правову позицію, відповідно до якої підставою для визнання правочину недійсним згідно частини першої статті 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд на підставі показань свідків, медичної карти стаціонарного хворого № 1236/3 та висновку посмертної судово-психіатричної експертизи № 400 від 23 червня 2017 року дійшов висновку про те, що під час вчинення оспорюваних правочинів ОСОБА_4 усвідомлював значення своїх дій, міг вільно керувати ними, перебував при свідомості та ясному розумі, його волевиявлення було вільним.

Заперечуючи презумпцію психічного здоров'я батька в момент вчинення оспорюваних правочинів, позивач посилався на те, що резолютивна частина висновку посмертної судово-психіатричної експертизи № 400 від 23 червня 2017 року не містить відповіді на поставлені судом питання про спроможність ОСОБА_4 28 травня 2013 року (дата вчинення оспорюваних заповіту та довіреності) розуміти значення своїх дій та керувати ними, хоча його обґрунтування містить дані про те, що «підекспертний безсумнівно виявляв психічні та поведінкові порушення психоорганічного характеру».

У зв'язку з цим, а також оцінюючи змістовно-суперечливий характер показань свідків, сторона позивача 9 листопада 2017 року та 23 лютого 2018 року клопотали перед судом першої інстанції (а.с. 150-156, 222-227, т.3), а 07 серпня 2018 року (а.с.126-123, т.4) перед судом апеляційної інстанції про призначення посмертної комплексної психолого-психіатричної експертизи в іншу експертну установу з метою отримання висновку спеціалістів щодо спроможності ОСОБА_4 розуміти значення своїх дій та керувати ними в момент вчинення оспорюваних правочинів.

Відмовляючи у задоволенні цього клопотання, суд обмежив сторону позивача у можливості доводити перед судом обставин, на які він посилався як на підставу для задоволення своїх позовних вимог і дійшов до переконання про недоведеність його вимог, поклавши в основу своїх міркувань висновок посмертної судово-психіатричної експертизи № 400 від 23 червня 2017 року, який не дав відповідь на питання суду про стан ОСОБА_4 28 травня 2013 року.

В суді обох інстанцій сторона позивача порушувала питання про надання їй доступу до медичної документації, за результатами дослідження якої експерти сформували свої висновки, з метою їх аналізу та формулювання клопотання про призначення іншої експертизи.

Однак, суд, направивши медичні картки ОСОБА_4 до Київського міського центру судово-психіатричної експертизи, які були отримані цією установою та використані при проведенні експертизи (а.с. 121-130, т. 3), не забезпечив повернення цієї медичної документації до суду та можливість ознайомлення з нею позивача.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства належить рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Засада рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом забезпечує гарантії доступності правосуддя та реалізації права на судовий захист, закріпленого в частині першій статті 55 Конституції України; ця засада є похідною від загального принципу рівності громадян перед законом, визначеного частиною першою статті 24 Основного Закону України, і стосується, зокрема, сфери судочинства; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом передбачає єдиний правовий режим, який забезпечує реалізацію їхніх процесуальних прав.

Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів.

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Таким чином, суд не гарантував позивачу можливість мати рівний обсяг прав та обов'язків у порівнянні з відповідачами.

Відповідно пункту 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

Суд апеляційної інстанції у порушення статей 12, 89, 263 ЦПК України на зазначені положення закону уваги не звернув; не з`ясував належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, які правовідносини сторін випливають з установлених обставин; не перевірив усіх доводів сторін, й не надав належної правової оцінки поданим ними доказам, не сприяв всебічному й повному з`ясуванню дійсних обставин справи, що мають юридичне значення для її вирішення, допустив неповноту у з`ясуванні таких обставин.

Зазначене вище перешкоджає суду касаційної інстанції без встановлення вказаних фактичних обставин ухвалити правильне рішення по суті спору.

Згідно з пунктами 1, 2 частини третьою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом апеляційної інстанції повністю не встановлено, а тому постанова апеляційного суду не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що відповідно в силу статті 411 ЦПК України є підставою для її скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, з наведенням відповідних обґрунтувань, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Розглядаючи касаційну скаргу ОСОБА_3 , колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні його клопотання про витребування медичної документації та призначення комплексної судової психіатричної експертизи, оскільки вказане знаходиться поза межами повноважень касаційного суду, передбаченими розділом V главою 2 ЦПК України.

Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Апеляційного суду міста Києва від 07 серпня 2018 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович