Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 29.05.2018 року у справі №2-879/13

Постанова

Іменем України

27 травня 2020 року

місто Київ

справа № 2-879/13

провадження № 61-10802св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду Луганської області від 19 листопада 2013 року у складі колегії суддів: Максюти І. О., Авалян Н. М., Туренка С. І.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У лютому 2011 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом, у подальшому уточненим, про стягнення з відповідачів на її користь відшкодування моральної шкоди у сумі 200 000, 00 грн.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 17 червня 2007 року приблизно о 17:20 год. ОСОБА_3 , не маючи посвідчення водія та довіреності на право управління транспортним засобом, рухаючись у напрямку м. Луганська на автомобілі Renault Megane, д/н НОМЕР_1 , який належить ОСОБА_2 , не впорався з його управлінням, внаслідок чого автомобіль виїхав в кювет та перекинувся. Під час зазначеної ДТП позивач знаходилася в автомобілі як пасажир та отримала тілесні ушкодження. Внаслідок зазначеної ДТП позивачу встановлена третя група інвалідності довічно з протипоказаннями до праці з застосуванням обох рук. Позивач зазначає, що під час та внаслідок ДТП вона пережила сильні фізичні та душевні страждання, пов`язані з ушкодженням її здоров`я, фізичним болем, а також зміною звичного укладу життя та необхідністю вжиття додаткових зусиль до організації свого життя, втратою працездатності.

Стислий виклад заперечень відповідача

ОСОБА_3 позов визнав частково, ОСОБА_2 відзив не надала.

Стислий виклад змісту рішень судів першої ,апеляційної та касаційної інстанцій

Рішенням Ленінського районного суду м. Луганська від 21 травня 2013 року позов задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 відшкодування завданої моральної шкоди у сумі 20 000, 00 грн, вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалося тим, що ОСОБА_3 повинен відповідати за завдану ним шкоду у результаті дії джерела підвищеної небезпеки незалежно від його вини, оскільки керував транспортним засобом, а ОСОБА_2 несе відповідальність за завдану моральну шкоду як власник автомобіля, оскільки її недбалість сприяла неправомірному заволодінню транспортним засобом, тому суд стягнув відшкодування моральної шкоди з обох відповідачів у солідарному порядку.

Рішенням Апеляційного суду Луганської області від 19 листопада 2013 року скасовано рішення суду першої інстанції, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди грошову суму у розмірі 20 000, 00 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди грошову суму у розмірі 10 000, 00 грн. В іншій частині позову відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд керувався тим, що, оскільки сторонами не оспорюється наявність завданої шкоди позивачу, факт вчинення протиправного діяння відповідачем ОСОБА_3 , який полягав у порушенні Правил дорожнього руху України, які пов`язані між собою причинним зв`язком, тому апеляційний суд зробив висновок, що шкода заподіяна позивачу саме з вини відповідача ОСОБА_3 .

Відповідач ОСОБА_2 повинна відповідати за завдану шкоду незалежно від її вини як власник транспортного засобу, так як неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, ОСОБА_3 , сприяла її недбалість, оскільки доказів протилежного суду не надано. Стосовно порядку відшкодування моральної шкоди суд, стягнувши суму такого відшкодування солідарно з обох відповідачів, допустив помилку, неправильно застосувавши норми матеріального права, положення статті 1190 ЦК України.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у лютому 2018 року, ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції у частині задоволення позову до неї та ухвалити у цій частині нове рішення про відмову у позові.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Зазначає, що суд апеляційної інстанції дійшов необґрунтованого висновку, що відповідач ОСОБА_3 заволодів спірним автомобілем внаслідок недбалості ОСОБА_2 . Будь-які докази з цього приводу у справі відсутні і суди першої та апеляційної інстанцій не встановлювали таких обставин, що можуть слугувати підставою для відшкодування шкоди, завданої позивачу не з її вини. Спірний автомобіль вона передала своєму синові ОСОБА_4 на підставі довіреності, отже право володіння від неї перейшло до нього на законній підставі.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 03 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX

(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2018 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

Ухвалою Верховного суду від 20 травня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Під час визначення меж розгляду справи судом касаційної інстанції застосовані положення статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Враховуючи, що ОСОБА_2 оскаржує рішення апеляційного суду в частині вирішення позову, пред`явленого до неї, то справа переглядається Верховним Судом лише в цій частині. Застосовуючи до процесуальних правовідносин положення статті 400 ЦПК України, Верховний Суд констатує, що в іншій частині рішення судів не оскаржені та, відповідно, не перевіряються на предмет їх законності та обґрунтованості.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 17 червня 2007 року, приблизно о 17:20 год. ОСОБА_3 , не маючи посвідчення водія та довіреності на право управління транспортним засобом, рухаючись у напрямку м. Луганська на автомобілі Renault Megane, д/н НОМЕР_1 , який належить ОСОБА_2 , не впорався з його управлінням, внаслідок чого автомобіль виїхав у кювет та перекинувся.

Під час зазначеної ДТП позивач знаходилася в автомобілі як пасажир та отримала тілесні ушкодження.

05 листопада 2007 року згідно з висновками МСЕК позивача визнано особою з інвалідністю другої групи, а з 01 лютого 2010 року встановлена третя група інвалідності довічно з протипоказаннями до праці з застосуванням обох рук.

27 липня 2007 року постановою органу дізнання у порушенні кримінальної справи стосовно ОСОБА_3 відмовлено з притягненням ОСОБА_3 до адміністративної відповідальності за порушення ПДД України.

Постановою прокурора Слов`яносербського району від 17 жовтня 2007 року зазначена постанова про відмову в порушенні кримінальної справи скасована.

02 листопада 2007 року за фактом ДТП порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого статтею 291 Кримінального кодексу України.

Згідно з постановою слідчого від 03 вересня 2011 року досудове розслідування у зазначеній кримінальній справі зупинено у зв`язку з невстановленням особи, яка скоїла злочин.

Суди вважали встановленим відповідно до фотокопій розписок, що сестра позивача отримала від відповідача ОСОБА_3 на відшкодування вартості лікування ОСОБА_1 : 21 червня 2007 року - 3 000, 00 грн, 01 серпня 2007 року - 2 500, 00 грн, 10 серпня 2007 року - 200, 00 дол. США та 500, 00 грн.

Судом досліджено фотокопії фіскальних чеків на придбання медичних препаратів та ліків, які позивачем придбавалися для лікування наслідків ушкодження здоров`я після ДТП, якими підтверджені витрати, відшкодовані відповідачем.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Згідно з частинами першою та другою статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода, серед іншого, полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів (стаття 23 ЦК України).

Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (стаття 1166 ЦК України).

За правилом частини другої статті 1167 моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки.

Відповідно до частини четвертої статті 1187 ЦК України особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов`язана відшкодувати її на загальних підставах. Якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкода, завдана діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовується ними спільно, у частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення.

Таким чином, особи, які вчинили зазначені протиправні дії (неправомірно заволоділи транспортним засобом, механізмом або іншим об`єктом), відшкодовують шкоду на загальних підставах цивільно-правової відповідальності особи, яка здійснює діяльність, що пов`язана з дією джерела підвищеної небезпеки.

Судами встановлено, що відповідач ОСОБА_2 була власником джерела підвищеної небезпеки на час ДТП, в результаті якого позивачу завдано тілесні ушкодження. Також суди першої та апеляційної інстанцій визнали винним у завданні шкоди позивачу безпосереднього заподіювача таких збитків, який керував транспортним засобом під час ДТП. За таких обставин відповідальність власника такого транспортного засобу за правилами цивільного права настає виключно у разі доведення обставин, передбачених частиною четвертою статті 1187 ЦК України.

Якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкода, завдана діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовується ними спільно, у частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення (частина четверта статті 1187 ЦК).

Отже, для застосування до спірних правовідносин положень частини четвертої статті 1187 ЦК України необхідно встановити, що особа, яка фактично користувалася транспортним засобом під час завдання шкоди, заволоділа ним неправомірно та що цьому сприяла недбалість власника транспортного засобу.

Частково задовольняючи позов у частині вимог до ОСОБА_2 , суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що обставину недбалості власника нею не спростовано, тобто суди фактично встановили презумпцію недбалості дій власника транспортного засобу, яка передала управління ним іншій особі.

Згідно з частиною першою статті 57 ЦПК України 2004 року, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 58 ЦПК України 2004 року).

Згідно з положеннями частини третьої статті 10 та частини першої статті 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Таким чином, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для задоволення позову в частині вимог до ОСОБА_2 , оскільки нею не спростовані доводи про те, що саме внаслідок її недбалості ОСОБА_3 протиправно заволодів автомобілем, є необґрунтованими. Верховний Суд переконаний, що сторона має довести ті обставини, на які вона посилається, і саме, такі належним чином вчинені дії позивача, за загальним правилом, є підставою для задоволення його позову. Натомість відсутність належного спростування іншою стороною обставин, на які посилається сторона без належного їх доведення, а сама по собі не є підставою для задоволення позову, оскільки суперечить загальним принципам доказування у цивільних справах, встановлених процесуальним законом.

Таким чином в оскаржуваних судових рішеннях висновки судів ґрунтуються в оскаржуваній частині мотивів на недоведених припущеннях позивача.

Для деліктних відносин є характерним застосування презумпції вини заподіювача шкоди, проте усі інші умови застосування такого виду цивільно-правової відповідальності підлягають доведенню у повному обсязі позивачем, який наполягає на наявності підстав для задоволення такого позову.

Аналогічні правові висновки зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) (пункт 81 зазначеної постанови): «Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (див. постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18 (пункт 41)). Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. пункт 43 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18)».

За наведених обставин у судових рішеннях, що переглядаються, висновки судів ґрунтуються саме на позиції позивача та його викладі обставин справи, що не були доведені нею під час судового розгляду, тобто суди зробили висновки на підставі припущень, які суд апеляційної інстанції визнав встановленими обставинами саме в силу того, що відповідач, заявник у касаційному провадженні, яка не брала участі у розгляді справи в суді першої інстанції, не спростувала.

У справі, що переглядається, суди застосували концепцію негативного доказу, яка сама по собі порушує принцип змагальності, оскільки допускає можливість вважати доведеним твердження позивача через відсутність спростування цього твердження відповідачем.

Отже, Верховний Суд не може погодитись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій у частині задоволення позову до ОСОБА_2 , оскільки вони ухвалені із порушенням вимог процесуального права та внаслідок неправильного застосування норм матеріального права.

Оскільки у справі не вимагається збирання та додаткова перевірка чи оцінка доказів, обставини справи встановлені повно, але неправильно застосовано норми матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку про скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій у частині задоволення позову до ОСОБА_2 із ухваленням нового рішення про відмову у позові.

Рішення у частині задоволення позову до ОСОБА_3 не оскаржувалося, а тому у цій частині відповідно до обмежень, встановлених статтею 400 ЦПК України, рішення суду не переглядалися.

Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про ухвалення нового рішення про відмову у позові, то судові витати, понесені у зв`язку із розглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають відшкодуванню позивачем на користь відповідача у розмірі 400, 00 грн.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 413 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Ленінського районного суду м. Луганська від 21 травня 2013 року та рішення Апеляційного суду Луганської області від 19 листопада 2013 року у частині задоволення вимог до ОСОБА_2 скасувати, ухвалити у цій частині нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування моральної шкоди відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витати, понесені у зв`язку із розглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 400, 00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко