Постанова

Іменем України

21 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 161/17900/19

провадження № 61-725св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - служба у справах дітей Луцької міської ради Волинської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_7 на заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області, у складі судді Присяжнюк Л. М., від 18 лютого 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Бовчалюк З.

А., Здрилюк О. І., Карпук А. К., від 14 грудня 2020 року та касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Волинського апеляційного суду від 14 грудня

2020 року.

Короткий зміст позовної заяви та її обґрунтування

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом

до ОСОБА_2, ОСОБА_8, яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, в якому просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування квартирою

АДРЕСА_1.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що він зареєстрований та постійно проживає у квартирі АДРЕСА_1. У цій квартирі крім нього також зареєстровані його колишня дружина ОСОБА_3 та діти: ОСОБА_2,1997 року народження, ОСОБА_4,2005 року народження, ОСОБА_5,2005 року народження та ОСОБА_6,2013 року народження.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 грудня 2018 року у справі № 161/10119/18 шлюб між ним та ОСОБА_3 розірвано. Особовий рахунок по оплаті житлово-комунальних послуг відкритий на його ім'я, що підтверджується довідкою об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Молоді 3а" від 16 травня 2018 року № 9. Позивач вказував, що спірна квартира не приватизована.

Відповідачі не проживають за вищезазначеною адресою, отже, на думку позивача, вони втратили право користування житлом внаслідок своєї відсутності без поважних причин понад шість місяців.

Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_9 просив суд визнати відповідачів такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області

від 18 лютого 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_2 такими, що втратили право користування квартирою

АДРЕСА_1.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачі без поважних причин більше шести місяців не проживають у спірному приміщенні, а отже втратили право на користування цим житлом.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Волинського апеляційного суду від 14 грудня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_7 задоволено частково.

Заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області

від 18 лютого 2020 року в частині вимог щодо неповнолітніх дітей скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, відмовлено.

В іншій частині заочне рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що судом першої інстанції правильно встановлено, що відповідачі ОСОБА_1 та

ОСОБА_2 без поважних причин протягом більше шести місяців не проживають у спірній квартирі, при цьому позивач не чинить перешкод у користуванні квартирою.

Разом із тим, суд апеляційної інстанції вважав, що малолітні діти не можуть самостійно визначати своє місце проживання, а тому сам по собі факт їх непроживання у спірній квартирі не може бути безумовною підставою для визнання їх такими, що втратили право користування зазначеним житлом. Суд апеляційної інстанції вказав, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 набули право власності або право постійного користування іншим житлом.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та доводи осіб, які їх подали

У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_7 просить скасувати заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 18 лютого 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду

від 14 грудня 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, і ухвалити в цій частині нове судове рішення по відмову у задоволенні позову, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 18 листопада 2020 року у справі № 210/2639/17 (пункт 1 частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України), а також не дослідив належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги ОСОБА_9 зводяться до того, що вона не проживає у спірній квартирі не з власної волі, а у зв'язку з тим, що вимушена працювати в іншій державі, оскільки на її утриманні знаходяться троє неповнолітніх дітей, а позивач матеріальної допомоги не надає. Заявниця вказує, що у неї відсутнє інше житло для постійного проживання, оскільки вона позбавлена можливості собі його придбати. Наголошує на тому, що у спірну квартиру вона вселилась за згодою власника як член сім'ї наймача, у зв'язку з чим набула права користування цим майном. Також посилається на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновок, викладений у зазначеній вище постанові Верховного Суду, відповідно до якого, зважаючи на реєстрацію у квартирі малолітніх дітей, позбавлення їхньої матері права користування відповідним житловим приміщенням не переслідуватиме легітимну мету та є надмірним втручанням у право на житло.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову Волинського апеляційного суду від 14 грудня 2020 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах

(пункт 3 частини 2 статті 389 ЦПК України) та порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, внаслідок неналежного дослідження судом зібраних у справі доказів (пункт 4 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги зводяться до того, що суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у задоволенні позову у частині вирішення позовних вимог до неповнолітніх дітей, вийшов за межі доводів апеляційної скарги, оскільки апеляційна скарга не містила доводів щодо неповнолітніх дітей. Крім того, ОСОБА_1 наголошує на тому, що на момент пред'явлення ним позову, ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_1, досягли чотирнадцятирічного віку, отже вони можуть вільно обирати своє місце проживання. Позивач вказує, що суд апеляційної інстанції не надав належної правової оцінки нотаріально посвідченій заяві від 18 квітня 2019 року стосовно поновлення неповнолітніми ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 громадянства Румунії та не врахував, що відповідачі фактично змінили місце проживання й тривалий час проживають за межами України.

У визначений судом строк відзивів на касаційні скарги не надійшло

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалами Верховного Суду від 19 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за поданими касаційними скаргами.

Ухвалою Верховного Суду від 14 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1.

Згідно довідки про склад сім'ї від 21 жовтня 2019 року № 9 у вищезазначеній квартирі крім позивача також зареєстровані: ОСОБА_3 (дружина); ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2 (дочка); ОСОБА_5,

ІНФОРМАЦІЯ_1 (дочка); ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 (дочка); ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3 (син).

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 грудня 2018 року у справі № 161/10119/18 шлюб між ОСОБА_1 та

ОСОБА_3 розірвано.

У відповідності до довідки комунального закладу "Луцька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 19 Луцької міської ради Волинської області" від 13 травня 2019 року № 02-27/196 ОСОБА_4, ОСОБА_5 з 01 вересня 2011 року навчалися у комунальному закладі "Луцька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 19 Луцької міської ради Волинської області" та вибули 16 вересня 2016 року.

У довідці від 13 травня 2019 року зазначено, що ОСОБА_6 з 13 жовтня 2013 року була вихованкою закладу дошкільної освіти № 33 "Пролісок" та вибула з 01 серпня 2016 року.

Згідно актів від 13 травня 2019 року № 1, від 21 червня 2019 року № 2, від 18 липня 2019 року № 3, від 21 серпня 2019 року № 6, від 20 вересня 2019 року № 7, від 21 жовтня 2019 року № 8, засвідчених членами правління об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Молоді 3а", у квартирі АДРЕСА_1 на момент їх складання був зареєстрований та проживав ОСОБА_1, а ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_4, ОСОБА_2 більше трьох років у зазначеній квартирі не проживають.

Згідно з інформацією Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 15 січня 2020 року № 161/17900/19/1965/2020 ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_4 виїхали за межі України 10 серпня 2016 року.

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених пунктів 1, 3, 4 частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Згідно з частиною 1 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно із частиною 4 статті 9 Житлового кодексу УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Судами встановлено, що відповідачі як члени сім'ї правомірно вселися та зареєстровані у спірному житловому приміщенні на законних підставах.

За змістом статті 396 Цивільного кодексу України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 статті 396 Цивільного кодексу України.

Відповідно до статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Частиною 2 статті 64 ЖК УРСР до членів сім'ї наймача віднесено дружину наймача, їх діти і батьки.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.

Стаття 71 ЖК УРСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців у випадках тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв'язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання;

Відповідно до статті 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71, 72 ЖК УРСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого не проживання.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.

Процесуальний закон покладає обов'язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Європейський суд з прав людини вказує, що "втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла". Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві.

Відповідно до частини 2 , 3 , 4 статті 29 ЦК України фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

За змістом частини 2 статті 18 Закону України "Про охорону дитинства" діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Відповідно до статті 6 Сімейного кодексу України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

Малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, а тому факт її не проживання у спірному житлі не є безумовною підставою для позбавлення її права користування ним. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише при досягненні повноліття, оскільки в силу свого віку малолітня дитина не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Позбавлення дитини права користування житлом не відповідає інтересам дитини.

Відповідно до положень частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 1 статті 81 ЦПК України.

Згідно із частиною 6 статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною 1 статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина 1 статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина 1 статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин 1 -3 статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Скасовуючи рішення суду першої інстанції у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до неповнолітніх дітей ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_4 та ухвалюючи в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання неповнолітніх дітей такими, що в силу положень статей 71, 72 ЖК УРСР втратили право користування спірним житловим приміщенням, в якому проживає їхній батько. Судом апеляційної інстанції правильно враховано, що неповнолітні діти позивача ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 не проживають у спірній квартирі у зв'язку із перебуванням за кордоном, а тому з огляду на наведене їх не можна вважати такими, що втратили право користування спірною квартирою. Діти мають право на приватизацію квартири (будинків) державного житлового фонду, наявності у них житла у власності не встановлено. Надання позивачем нотаріально посвідченої згоди про поновлення громадянства Румунії його дітям ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 не може безумовно свідчити про те, що його неповнолітні діти є громадянами іншої держави та проживають на території Румунії. Крім того, у заяві від 15 травня 2019 року ОСОБА_1 не заперечував про поновлення дітей у громадянстві Румунії з подальшим проживанням в Україні, при цьому не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що діти мають право власності або право користування іншим житлом на території України. Отже, інтерес батька, який фактично спрямований на створення умов для одноосібної приватизації квартири (інші мотиви ОСОБА_1 не наведені), поступається перед інтересами дітей на користування житлом при поверненні в Україну, збереженні права на приватизацію житла.

Неповнолітні ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_4 після розірвання шлюбу між батьками фактично проживають з матір'ю, що не заперечувалось сторонами.

Вирішуючи спір у частині позовних ОСОБА_1 до

ОСОБА_3, суд апеляційної інстанції не врахував, що непроживання ОСОБА_3 разом із неповнолітніми дітьми у квартирі АДРЕСА_2 зумовлено тимчасовим виїздом за межі України, зокрема у зв'язку з роботою ОСОБА_3. Суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що наявні в матеріалах справи докази (інформація Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 15 січня 2020 року № 161/17900/19/1965/2020) свідчать про те, що протягом 2018-2019 років ОСОБА_3 неодноразово поверталась до України та не втрачала інтересу до спірної квартири.

Наявності у ОСОБА_3 іншого житла на території України матеріалами справи не підтверджено.

Враховуючи, що позивач не надав достатніх доказів, які б свідчили про непроживання ОСОБА_3 у квартирі АДРЕСА_1 за відсутності поважних причин, а також те, що неповнолітні діти не втратили право користування спірною квартирою і розлучення неповнолітніх дітей з матір'ю є недоцільним, колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов неправильного висновку про залишення без змін рішення суду першої інстанції у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

ОСОБА_2 є повнолітньою особою, судові рішення не оскаржував, отже підстави для перегляду судових рішень у частині вирішення позовних ОСОБА_1 до ОСОБА_2 відсутні.

Частиною 1 статті 412 ЦПК України визначено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Верховний Суд, встановивши, що суди попередніх інстанцій, виходячи із встановлених обставин, неправильно застосували норми матеріального права, дійшов висновку про скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщення з ухваленням у цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.

Ураховуючи часткове задоволення касаційної скарги представника

ОСОБА_3 - ОСОБА_7, ухвалення судом касаційної інстанції нового судового рішення у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 536,80 грн.

Керуючись статтями 141, 400, 402, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_7 задовольнити частково.

Заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області

від 18 лютого 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду

від 14 грудня 2020 року у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, - скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, відмовити.

В іншій частині заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 18 лютого 2020 року у нескасованій під час апеляційного перегляду частині та постанову Волинського апеляційного суду від 14 грудня 2020 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1) на користь ОСОБА_3 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2) судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 536
(одна тисяча п'ятсот тридцять шість) грн 80 коп.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович