Постанова

Іменем України

23 січня 2018 року

м. Київ

справа № 607/9099/15-ц

провадження № 61-694 св 17

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - Державний вищий навчальний заклад «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України»,

представник позивача - Молень Ірина Йосифівна,

відповідач - ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я.Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України» на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області у складі судді Стельмащука П. Я. від 22 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області у складі колегії суддів: Козака І. О., Демковича Ю. Й., Загорського О. О. від 15 вересня 2016 року,

В С Т А Н О В И В :

У травні 2015 року Державний вищий навчальний заклад «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України» (далі - ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського МОЗ України») пред'явив позов до ОСОБА_3 про стягнення коштів за навчання у розмірі 94 426 грн 86 коп.

Свої вимоги позивач мотивував тим, що ОСОБА_3, як випускник державного вищого медичного закладу освіти, підготовка якого здійснювалася за державним замовленням, не виконав своє зобов'язання з відпрацювання не менше трьох років на посаді провізора відповідно до персонального направлення на роботу.

У липні 2016 року відповідач надав суду заперечення, в яких зазначав про безпідставність та необґрунтованість позовних вимог, виходячи із того, що положення частини другої статті 52 Закону України «Про освіту» від 23 травня 1991 року та Постанови Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992 «Про Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням» за свої змістом суперечать Конституції України, Конвенції Міжнародної організації праці «Про скасування примусової праці» та статті 56 Закону України «Про вищу освіту» від 01 липня 2014 року. Крім того, зазначав, що через відсутність механізму, який би зобов'язував випускника вищого навчального закладу, підготовка якого здійснювалась за державним замовленням, відшкодовувати до державного бюджету вартість навчання і компенсувати замовникові всі понесені витрати за договором, будь-які матеріальні претензії до нього є неправомірними.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 22 липня 2016 року у задоволенні позову ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського МОЗ України» відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги є необгрунтованими та не підтверджуються матеріалами справи; норма Закону, на яку посилається позивач у позовній заяві - частина друга статті 52 Закону України «Про освіту», чинна на час вступу відповідача до університету, на час звернення до суду із позовом вже не діяла. Крім того, ні положення угоди, ні законодавство про освіту, вищу освіту не вказують на можливість забезпечення випускника роботою з неповним робочим днем.

Ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 15 вересня 2016 року рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 22 липня 2016 року залишено без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що саме позивачем було порушено умови типової угоди про підготовку фахівців з вищою освітою № 7 від 15 вересня 2007 року.

ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського МОЗ України» у касаційній скарзі, поданій в жовтні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, просив скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 22 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 15 вересня 2016 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що при ухваленні судових рішень судами не було враховано і застосовано норми частини третьої статті 5 ЦК України, а тому суди дійшли помилкового висновку про те, що норма Закону (частина друга статті 52 Закону України «Про освіту» від 23 травня 1991 року), на яку посилається позивач у позовній заяві, на час звернення із позовом до суду вже не була чинною. Також не погоджується з висновком судів про неможливість застосування до спірних правовідносин положень Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 25 грудня 1997 року № 367, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15 квітня 1998 року за № 246/2686 (зокрема, пункту 21), як такого що суперечить статтям 43, 53 Конституції України та статті 64 Закону України «Про вищу освіту». Крім того вказує, що висновки судів про неможливість застосування положень ЦК України щодо відповідальності відповідача за невиконання договірних зобов'язань є помилковими, оскільки саме такі положення мають регулювати правовідносини сторін справи.

18 листопада 2016 року суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2017 року справу за позовом ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського МОЗ України» до ОСОБА_3 про стягнення коштів за навчання призначено до судового розгляду.

Статтею 388 ЦПК України, в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-7111 «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Пунктом 4 частини першої Розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

26 грудня 2017 року вказану справу передано до Верховного Суду.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Згідно вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати та вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи судами встановлено, що 06 липня 2007 року ОСОБА_3 звернувся до ректора ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського МОЗ України» із заявою про допуск його до вступних іспитів на денну форму навчання цього університету. У заяві відповідач зобов'язався в разі вступу до університету поїхати на роботу за державним розподілом, а в разі відмови від державного розподілу або неприбуття на місце роботи за розподілом повернути затрачені державою кошти на навчання (а. с. 5).

15 вересня 2007 року між ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет ім. І. Я. Горбачевського МОЗ України» та ОСОБА_3 укладено типову угоду про підготовку фахівців з вищою освітою (а. с. 7).

Даною угодою визначено, зокрема, обов'язок студента прибути після закінчення вищого навчального закладу освіти на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років; у разі відмови їхати за призначенням -відшкодувати відповідно до державного або місцевого бюджетів, республіки вартість навчання в установленому порядку.

Згідно з протоколом засідання державної комісії з розподілу молодих спеціалістів ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського МОЗ України» (фармацевтичний факультет, 2012 рік випуску) від 28 жовтня 2011 року, молодий спеціаліст за спеціальністю «Фармація» випуску 2012 року ОСОБА_3 направлений на роботу на посаду провізора аптеки № 160 Тернопільського обласного виробничо-торгового аптечного об'єднання м. Тернополя (а. с. 10).

Про направлення відповідача на роботу на посаду провізора аптеки № 160 Тернопільського обласного виробничо-торгового аптечного об'єднання також вказано у Списку персонального працевлаштування кожного випускника фармацевтичного факультету зі спеціальності «Фармація» ТДМУ ім. І. Я. Горбачевського, підписаного ректором університету (а. с. 12).

У зв'язку із цим Міністерством охорони здоров'я України було видано за № 02010830/07 направлення відповідача на вищевказане місце працевлаштування з 01 серпня 2012 року (а. с. 13).

25 липня 2012 року відповідач звернувся до гендиректора Тернопільського обласного виробничо-торгового аптечного об'єднання про прийняття його на роботу на посаду провізора-інтерна аптеки №160 з 01 серпня 2012 року.

Відповідно до наказу Тернопільського обласного виробничо-торгового аптечного об'єднання м. Тернополя № 54-К від 30 липня 2012 року ОСОБА_3 прийнятий на роботу на посаду провізора-інтерна аптеки № 160 Тернопільського ОВТ аптечного об'єднання з неповним робочим днем (тривалістю 2 години на день, відповідно до графіку змінності) з посадовим окладом згідно зі штатним розписом з 01 серпня 2012 року (а. с. 52).

Наказом Тернопільського обласного виробничо-торгового аптечного об'єднання № 134-к від 12 серпня 2013 року внесено зміни до штатного розпису аптечного об'єднання. А саме, з 12 серпня 2013 року виведено з штатного розпису 0,25 посади провізора-інтерна аптеки № 160 та введено з цього ж числа 0,25 посади провізора аптеки № 160 з місячним фондом заробітної плати 516 грн.

Наказом Тернопільського обласного виробничо-торгового аптечного об'єднання № 135-к від 12 серпня 2013 року відповідача переведено на посаду провізора аптеки № 160 Тернопільського ОВТ аптечного об'єднання, на неповний робочий час (10 годин на тиждень, відповідно до графіку змінності) з посадовим окладом згідно штатного розпису з 12 серпня 2013 року.

Наказом Тернопільського обласного виробничо-торгового аптечного об'єднання № 205-к від 18 грудня 2013 року, у зв'язку із виробничою необхідністю, відповідача ОСОБА_3, провізора аптеки № 160, переведено на режим роботи на умовах повного робочого часу з 02січня 2014 року.

З даним наказом відповідач не був ознайомлений, що вбачається із самого наказу, на якому відсутні відомості про ознайомлення. Відповідач стверджує, що йому не було відомо про цей наказ, а представник позивача не зміг підтвердити ознайомлення відповідача з наказом жодними належними і допустимими доказами.

Наказом Тернопільського обласного виробничо-торгового аптечного об'єднання № 209-к від 25 грудня 2013 року на підставі заяви відповідача від 24 грудня 2013 року його було звільнено із займаної посади за власним бажанням з 31 грудня 2013 року на підставі статті 38 КЗпП України.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що позовні вимоги є безпідставними, оскільки не ґрунтуються на вимогах законодавства України про освіту, чинного, на час звернення до суду; нормативно-правові акти України та положення типової угоди про підготовку за державним замовленням фахівців з вищою освітою № 7 від 15 вересня 2007 року не передбачають можливості працевлаштування випускника вищого медичного закладу освіти на умовах неповного робочого часу.

Проте погодитися з такими висновками судів попередніх інстанцій не можна, оскільки суди дійшли його з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Частиною першою статті 509 ЦК України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до частини першої стаття 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Згідно пунктами 1, 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; відшкодування збитків та моральної шкоди.

Як встановлено судами та підтверджується матеріалами справи, відповідач, закінчивши навчання на бюджетній формі у ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет ім. І. Я. Горбачевського МОЗ України», прибув за місцем направлення на роботу в аптеку № 160 Тернопільського обласного виробничо-торгового аптечного об'єднання та наказом № 54-к від 30 липня 2012 року був прийнятий на роботу на посаду провізора інтерна аптеки № 160 з 1 серпня 2012 року, однак порушив встановлене типовою угодою про підготовку фахівців з вищою освітою № 7 від 15 вересня 2007 року зобов'язання відпрацювати за місцем направлення 3 роки, звільнившись 24 грудня 2013 року на підставі статті 38 КЗпП України з 31 грудня 2013 року.

Згідно розрахунку фактичних затрат на навчання одного студента фармацевтичного факультету за державним замовленням випуску 2012 року (без виплати стипендії), складеного та підписаного головним бухгалтером і заступником ректора ТДМУ з економічних питань, такі затрати складають 66 688 грн 51 коп.

Відповідно до довідки про доходи відповідача за період з вересня 2007 року по червень 2012 року включно, виданої ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського МОЗ України» від 12 травня 2015 р., відповідачу виплачено стипендію на загальну суму 27 738 грн 35 коп.

З урахуванням встановлених обставин справи, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що відповідачем не було дотримано вимог законодавства України та типової угоди від 15 вересня 2007 року в частині його зобов'язання відпрацювати після закінчення вищого навчального закладу три роки, відповідно до направлення на роботу.

Згідно з частиною другою статті 52 Закону України «Про освіту» від 23 травня 1991 року, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин учасників справи, випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов'язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Обов'язок випускника відшкодувати до державного бюджету повну вартість навчання за умов, що були погоджені між сторонами, а саме: випускник повинен прибути до місця призначення у термін, визначений у направлені на роботу; незгода випускника з рішенням комісії з працевлаштування випускників не звільняє його від обов'язку прибути на роботу за призначенням; у разі, якщо його звільнено за власним бажанням протягом навчання в інтернатурі та трьох років після закінчення останньої, він зобов'язаний відшкодувати у встановленому порядку відповідно до державного або місцевого бюджетів вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати, - визначено: частиною другою статті 52 Закону України «Про освіту» (що була чинною з 23 березня 1996 року по 06 вересня 2014 року, у тому числі на час укладення типової угоди про підготовку фахівця з вищою освітою № 7 від 15 вересня 2007 року), пунктом 2 Указу Президента України «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів» від 23 січня 1996 року №77/96, пунктом 14 постанови КМУ «Про порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням» від 22 серпня 1996 року № 992 (була чинною на час укладення типової угоди про підготовку фахівця з вищою освітою № 7 від 15 вересня 2007 року) та пунктом 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженим наказом МОЗ від 25 грудня 1997 року, № 367.

Відповідно до статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Оскільки Конституція України, як зазначено в її статті 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акту з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії (п. 2 постанови Пленуму ВСУ від 01 листопада 1996 року, № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»).

Частиною третьою статті 8 ЦПК України, у редакції, чинній на час розгляду справи в судах попередніх інстанцій, встановлено, що у разі виникнення сумніву під час справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

Відповідно до статті 150 Конституції України, виключно до повноважень Конституційного Суду України належить вирішення питань про відповідність Конституції України законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України.

Враховуючи вищевикладене, суд не може, застосувавши статтю 43 Конституції України, як норму прямої дії, водночас визнати неконституційними норми частини другої статті 52 Закону України «Про освіту», пункту 2 Указу Президента України «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів» від 23 січня 1996 року № 77/96, пункту 14 постанови КМУ «Про порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням» від 22 серпня 1996 року № 992, оскільки вирішення питання про їхню конституційність є юрисдикцією Конституційного Суду України.

З урахуванням викладеного вище, суд касаційної інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог, а тому позов ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського МОЗ України» підлягає задоволенню.

Крім того, з ОСОБА_3 на користь ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського МОЗ України», відповідно до вимог статті 141 ЦПК України, слід стягнути 2 550 грн 88 коп. судового збору, сплаченого позивачем при зверненні до суду з позовом, поданні апеляційної та касаційної скарг, та 840 грн 80 коп. в дохід держави, оскільки за подання касаційної скарги заявником було сплачено судовий збір у меншому розмірі, ніж встановлено підпунктом 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір».

Відповідно до частини першої статті 415 Цивільного процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги приймає постанову відповідно до правил, встановлених статтею 35 та главою 9 розділу III цього Кодексу, з особливостями, зазначеними в статті 416 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Відповідно до частини першої, третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені І.Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України» задовольнити частково.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 22 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 15 вересня 2016 року скасувати.

Позов Державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України» до ОСОБА_3 про стягнення коштів за навчання - задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь Державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України» 94 426 (дев'яносто чотири тисячі чотириста двадцять шість ) грн 86 коп.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь Державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України» 2 550 (дві тисячі п'ятсот п'ятдесят) грн 88 коп, сплаченого позивачем судового збору.

Стягнути з ОСОБА_3 в дохід держави 840 (вісімсот сорок) грн 80 коп.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: О. В. Білоконь

Б. І. Гулько

Є. В. Синельников

Ю. В. Черняк