Постанова

Іменем України

20 березня 2020 року

м. Київ

справа № 759/17907/16-ц

провадження № 61-46248св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 07 грудня 2017 року у складі судді Сенька М. Ф. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 30 серпня 2018 року у складі колегії суддів: Іванченка М. М., Рубан С. М., Желепи О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання недійсним договору дарування, поділ майна подружжя.

На обгрунтування позовних вимог зазначав, що 05 червня 1987 року між ним та ОСОБА_2 був укладений шлюб. Відповідно до договору купівлі-продажу від 05 червня 1998 року, посвідченого державним нотаріусом Першої київської державної нотаріальної контори Мойсеєнко Т. О., ОСОБА_2 придбала квартиру АДРЕСА_1 . 10 липня 1998 року він склав заповіт, яким заповідав належну йому частку у праві власності на квартиру своєму сину ОСОБА_4 14 вересня 2000 року сторони розірвали шлюб, однак продовжували проживати разом, вести спільне господарство та спільний бюджет. 08 червня 2012 року між ним та відповідачем укладений договір дарування частки квартири у праві спільної сумісної власності подружжя з виділом цієї частки, згідно умов якого йому виділена у власність Ѕ частина у праві спільної сумісної власності квартири АДРЕСА_1 , яку він подарував ОСОБА_2 27 жовтня 2012 року вони повторно уклали шлюб, який рішенням Святошинського районного суду

м. Києва від 16 червня 2017 року розірвано.

Вказував на те, що оспорюваний договір дарування укладений всупереч його волі, оскільки він перебував під дією ліків, що позбавляло його можливості усвідомлювати значення своїх дій. Звертав увагу, що на рахунках відповідача, відкритих у Публічному акціонерному товаристві Акціонерний комерційний банк «Аркада» (далі - ПАТ АКБ «Аркада»), Публічному акціонерному товаристві Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), Публічному акціонерному товаристві Комерційний банк «Хрещатик» (далі - ПАТ КБ «Хрещатик»), знаходяться грошові кошти, які набуті за рахунок заощаджень сторін під час шлюбу, а тому Ѕ частина цих коштів належить йому.

Посилаючись на наведене, позивач, із урахуванням уточнених позовних вимог, просив встановити факт його проживання з ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 14 вересня 2000 року по 27 жовтня 2012 року; визнати недійсним договір дарування від 08 червня 2012 року, укладений між ним та ОСОБА_2 , посвідчений державним нотаріусом Першої київської державної нотаріальної контори Губко Ю. В.; у порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за кожним із сторін право власності на Ѕ частину квартири

АДРЕСА_1 та на Ѕ частину грошових коштів, що знаходяться на банківських рахунках у ПАТ АКБ «Аркада», ПАТ КБ «ПриватБанк», ПАТ КБ «Хрещатик», відкритих на ім`я ОСОБА_2 ; стягнути з ОСОБА_2 на його користь 1/2 частину грошових коштів у розмірі

225 620,13 грн.

Короткий зміст ухвалених судових рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 07 грудня 2017 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що його захворювання та ліки впливали на його здатність усвідомлювати значення своїх дій під час укладення оспорюваного договору дарування.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 у частині встановлення факту проживання однією сім`єю, суд виходив із того, що з наданих позивачем доказів неможливо встановити факт спільного проживання з ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу, у заявлений позивачем період, оскільки у матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази на підтвердження того, що сторони проживали однією сім`єю, вели спільне господарство, були пов`язані спільним побутом, мали спільний бюджет, а також мали взаємні права та обов`язки.

Оскільки ОСОБА_2 набула частку у праві власності на квартиру на підставі договору дарування на законних підставах, вона належить їй на праві особистої приватної власності, а тому суд дійшов висновку про відмову у задоволенні вимог ОСОБА_1 про її поділ у порядку, передбаченому статтею 372 ЦК України та статтями 69-72 СК України.

Позивач не довів, що розміщені відповідачем кошти на депозитних рахунках були набуті подружжям у шлюбі чи їх спільною працею, а отже зазначені грошові кошти є особистими заощадженнями ОСОБА_2 , що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на Ѕ частину грошових коштів, що знаходяться на зазначених рахунках у ПАТ АКБ «Аркада», ПАТ КБ «ПриватБанк», ПАТ КБ «Хрещатик», відкритих на ім`я

ОСОБА_2 .

Постановою Апеляційного суду міста Києва від 30 серпня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Святошинського районного суду м. Києва від 07 грудня 2017 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та застосував норми матеріального права, рішення суду є законним та обгрунтованим, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У жовтні 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій заявник просив скасувати рішення Святошинського районного суду м. Києва від 07 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 30 серпня 2018 року, і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга обгрунтована посиланням на те, що рішення суду першої інстанції ухвалено суддею, якому був заявлений відвід у зв`язку з поданням заяви до правоохоронних органів про притягнення його до кримінальної відповідальності за завідомо неправосудні судові рішення, однак, всупереч наявним обгрунтованим підставам відводу, суд залишив заяву без задоволення, апеляційний суд на зазначені процесуальні порушення увагу не звернув та їх не усунув.

Вважав, що оскаржувані судові рішення є незаконними та необгрунтованими, оскільки судами неправильно визначені правовідносини та надана оцінка наявним у справі доказам, що призвело до неправильного встановлення судами обставин справи. Рішення судів грунтуються на недопустимих та недостовірних доказах, наданих відповідачем. Відмовляючи у задоволенні вимог про поділ грошових коштів, що знаходяться на рахунках ОСОБА_2 , відкритих у банківських установах, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, безпідставно покладався на нічим не підтверджені рукописні записи, виконані відповідачем, та її пояснення, що є недопустимими доказами. Покладаючи на позивача обов`язок доведення набуття грошових коштів під час проживання подружжя у шлюбі, суди не звернули увагу, що за загальним правилом майно набуте у шлюбі є спільною сумісною власністю подружжя, а тому особа яка заперечує презумпцію спільної власності зобов`язана довести зазначені обставини, а отже обов`язок доказування належності на праві особистої приватної власності спільних коштів, повинен був бути покладений на відповідача. Крім того, суд першої інстанції не надав належної оцінки, наявній у матеріалах справи медичній документації, наданої ним на підтвердження вимог про визнання недійсним договору дарування.

Узагальнені доводи відзиву на касаційну скаргу

У січні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу, у якому відповідач просила поновити їй строк на його подання.

Наведені відповідачем обставини є поважними причинами несвоєчасного подання відзиву на касаційну скаргу, а тому суд касаційної інстанції вважає можливим поновити ОСОБА_2 строк для подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 , та приєднати його до матеріалів справи.

Відзив мотивований тим, що суди попередніх інстанцій повно і всебічно з`ясували обставини справи, ухвалили законні та обгрунтовані рішення, а тому відсутні підстави для їх скасування.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 листопада 2018 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з місцевого суду.

Справа надійшла на адресу суду касаційної інстанції та передана 14 грудня

2018 року для розгляду колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Установлені судами фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій установлено, що 05 червня 1987 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюб, який було розірвано 14 вересня 2000 року.

На підставі договору купівлі-продажу квартири від 05 червня 1998 року, посвідченого державним нотаріусом Першої київської державної нотаріальної контори Мойсеєнко Т. О., ОСОБА_2 придбала квартиру АДРЕСА_1 .

08 червня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір дарування частки квартири у праві спільної сумісної власності подружжя, посвідчений державним нотаріусом Першої київської державної нотаріальної контори Губко Ю. В., за реєстровим № 18-767, відповідно до умов якого

ОСОБА_1 виділено у власність 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , яку він подарував ОСОБА_2

27 жовтня 2012 року між сторонами повторно укладений шлюб, який був розірваний рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 16 червня

2017 року (справа № 759/17906/16-ц).

ОСОБА_2 належать грошові кошти, що знаходяться на депозитних рахунках у ПАТ АКБ «Аркада», ПАТ КБ «ПриватБанк», ПАТ КБ «Хрещатик».

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на касаційну скаргу, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню з таких підстав.

Щодо вимог про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу

Засади шлюбу, а також особисті немайнові та майнові права і обов`язки подружжя, визначає СК України.

Згідно з частиною другою статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Відповідно до частин першої, другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.

Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків.

Обов`язковою умовою для визнання чоловіка та жінки такими, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, крім власне факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.

Звертаючись до суду з позовом про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, ОСОБА_1 вказував, що з 14 вересня 2000 року по 27 жовтня 2012 року він проживав з ОСОБА_2 однією сім`єю, сторони були пов`язані спільним побутом, мали спільний бюджет, взаємні права і обов`язки, відповідач користувалася послугами лікарні Служби безпеки України, як і він, у зазначений період сторони відпочивали у м. Трускавець.

За загальними правилами доказування, визначеними статтями 10, 60 ЦПК України 2004 року, яким кореспондують положення статей 12, 81 чинного ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.Доказування не може грунтуватися на припущеннях.

Відповідно статті 179 ЦПК України 2004 року, яким кореспондують положення частини другої статті 77 чинного ЦПК України, предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обгрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Оскільки ОСОБА_1 не надав достатніх та допустимих доказів на підтвердження обставин того, що в період з 14 вересня 2000 року по 27 жовтня 2012 року сторони не тільки проживали разом, а й були пов`язані спільним побутом, вели спільне господарство та мали спільний бюджет, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов обгрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення заявлених вимог.

Щодо вимог про визнання недійсним договору дарування

Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Пунктами 1, 2 частини другої статті 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання права; визнання правочину недійсним.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Аналізуючи зміст статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

ОСОБА_1 , як на підставу заявлених ним позовних вимог посилався на те, що він є інвалідом, людиною похилого віку, має атеросклероз судин головного мозку І стадії з початковими проявами недостатності мозкового кровообігу та характерологічними змінами особистості, та під час укладення оспорюваного договору дарування він перебував під діями ліків, на підтвердження чого надав виписки з історії хвороби.

Судом першої інстанції роз`яснювалось позивачу його право звернутися до суду з клопотанням про призначення судової психіатричної експертизи для з`ясування обставин, що мають значення для справи, які потребують спеціальних знань у сфері іншій, ніж право. Проте позивач такого клопотання не заявляв.

Урахувавши, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що наявне у нього захворювання та вживання ліків призвело до неправильного сприйняття фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення, тобто не довів обставин, на які посилався як на підставу своїх вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов обгрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання недійсним договору дарування з наведених заявником підстав.

Щодо вимог про поділ майна подружжя

Відповідно до частини першої статті 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом.

Якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу (стаття 74 СК України).

Майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.

Зазначена правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду України

від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема, майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду

від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Уклавши 08 червня 2012 року договір дарування частки квартири у праві спільної сумісної власності подружжя з виділом цієї частки, ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_2 прийняла у дар Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 . Оскільки відповідно до пункту 1 частини першої статті 346 ЦК України право власності припиняється у разі відчуження власником свого майна, спірна частка квартири набута ОСОБА_2 на законних підставах та належить їй на праві особистої приватної власності, а тому суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що зазначене нерухоме майно не є спільною сумісною власністю подружжя, а тому не підлягає поділу.

ОСОБА_2 , на спростування презумпції спільності права власності подружжя на грошові кошти, розміщені на депозитних рахунках у ПАТ АКБ «Аркада», ПАТ КБ «ПриватБанк», ПАТ КБ «Хрещатик», надала суду першої інстанції письмові докази, з яких убачається, що кошти, розміщені на депозитних рахунках у банківських установах були її особистими заощадженнями, а тому суди дійшли обгрунтованих висновків про відсутність підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на Ѕ частину зазначених грошових коштів.

З огляду на те, що сторони не постійно проживали у шлюбі, обов`язок доведення, того, що спірні кошти, що знаходяться на відкритих ОСОБА_2 депозитних рахунках у банківських установах, були набуті саме у шлюбі та спільною працею сторін, покладається на позивача.

Доводи касаційної скарги про безпідставне відхилення судом першої інстанції заяви про відвід судді, є неспроможними, з огляду на таке.

Підстави для відводу (самовідводу) судді визначені статтями 36, 37 ЦПК України.

Стосовно об`єктивної неупередженості в рішеннях ЄСПЛ зазначено, що вона полягає у відсутності будь-яких законних сумнівів в тому, що її забезпечено та гарантовано судом, а для перевірки на об`єктивну неупередженість слід визначити, чи є факти, які не залежать від поведінки судді, що можуть бути встановлені та можуть змусити сумніватися у його неупередженості. Мова йде про ту довіру, яку суди повинні викликати в учасників цивільного процесу.

Об`єктивними обставинами, що можуть свідчити про упередженість суду, у практиці ЄСПЛ визнавались такі: члени суду, що мали розглядати справу, вже брали участь у ній у іншій процесуальній ролі, наприклад, прокурор, адвокат, суддя у суді нижчої інстанції тощо; суддя, що бере участь у справі про оспорювання законодавчих нормативних актів раніше висловлювався з цього приводу як консультант; наявність дискреційних повноважень у одного з суддів, що розглядають справу у колегіальному складі, участь судді у прийнятті законодавчих або підзаконних нормативних актів, на основі яких потім виноситься судове рішення тощо.

Саме по собі звернення заявника до правоохоронних органів із заявою про вчинення головуючим суддею першої інстанції кримінального правопорушення, не є безумовною підставою для відводу, зважаючи на дію презумпції особистої неупередженості суддів, яка діє до тих пір, поки не доведено інше.

Узагальнюючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення є законними та обгрунтованими.

Інші аргументи касаційної скарги є ідентичними доводам, що були викладені заявником у його позовній заяві та апеляційній скарзі, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, містять посилання на обставини, що були предметом перевірки судів попередніх інстанцій, яким була надана належна правова оцінка. У силу повноважень, визначених статтею 400 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги), суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та здійснювати переоцінку доказів.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Аналізуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили характер правовідносин, застосували закон, що їх регулює, повно і всебічно дослідили матеріали справи та надали належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам, а тому відсутні підстави для задоволення касаційної скарги.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 07 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 30 серпня 2018 року залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. І. Усик

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак