Постанова

Іменем України

15 серпня 2019 року

м. Київ

справа № 127/17355/16-ц

провадження № 61-25002св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Крата В. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Вінницький обласний клінічний шкірно-венерологічний диспансер,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Вінницької області від 11 січня 2017 року в складі колегії суддів: Рибчинського В. П., Голоти Л. О., Зайцева А. Ю.,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Вінницького обласного клінічного шкірно-венерологічного диспансеру про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Свої вимоги мотивувала тим, щовона працювала у Вінницькому обласному шкірно-венерологічному диспансері на посаді лікаря-дерматовенеролога диспансерного відділення з 1980 року по 29 липня 2016 року.

Наказом головного лікаря Вінницького обласного клінічного шкірно-венерологічного диспансеру від 29 липня 2016 року № 115-к «Про звільнення

з роботи» її було звільнено з 0,75 ставки посади лікаря-дерматовенеролога

у зв`язку зі скороченням штату та чисельності працівників за пунктом 1 статті 40 КЗпП України.

Адміністрацією диспансеру порушено процедуру звільнення її із займаної посади у зв`язку з тим, що вона мала переважне право на залишення на посаді.

ОСОБА_1 просила суд визнати наказ Вінницького обласного шкірно-венерологічного диспансеру від 28 квітня 2016 року № 43 «Про зміни

в організації виробництва праці» незаконним та скасувати його; визнати незаконним та скасувати наказ відповідача від 29 липня 2016 року про звільнення ОСОБА_1 з посади лікаря-дерматовенеролога диспансерного відділення Вінницького обласного клінічного шкірно-венерологічного диспансеру з 29 липня 2016 року; стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу; допустити рішення суду в частині поновлення позивача на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць, до негайного виконання.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 31 жовтня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано незаконним та скасовано наказ Вінницького обласного клінічного шкірно-венерологічного диспансеру від 29 липня 2016 року про звільнення ОСОБА_1 з посади лікаря-дерматовенеролога диспансерного відділення Вінницького обласного клінічного шкірно-венерологічного диспансеру.

Зобов`язано Вінницький обласний клінічний шкірно-венерологічний диспансер поновити ОСОБА_1 на попередньому місці роботи на посаді лікаря-дерматовенеролога диспансерного відділення Вінницького обласного клінічного шкірно-венерологічного диспансеру з 29 липня 2016 року.

Стягнуто з Вінницького обласного клінічного шкірно-венерологічного диспансеру на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу

в розмірі 20 088,90 грн (без вирахування податків і обов`язкових платежів).

Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на попередньому місці роботи та

в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць допущено до негайного виконання.

У іншій частині позовних вимог відмовлено.

Суд першої інстанції виходив із того, що адміністрацією диспансеру було допущено порушення проведення процедури звільнення, а саме не взято до уваги протокол засідання профспілкового комітету від 11 липня 2016 року, яким відмовлено у наданні згоди на звільнення ОСОБА_1 . Рішення профспілкового комітету обґрунтоване тим, що адміністрацією диспансеру при направленні подання до профспілкового комітету про надання згоди на розірвання трудового договору з ОСОБА_1 не надано жодних доказів які б підтверджували те, що кандидатура ОСОБА_1 була предметом розгляду на засіданні комітету щодо визначення осіб, які мають переважне право на залишення на посаді. Разом з тим ОСОБА_1 надала докази наявності у неї переважного права на залишення на роботі, які не враховані роботодавцем.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 11 січня 2017 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 31 жовтня 2016 року в частині скасування наказу про звільнення ОСОБА_1 , поновлення її на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що відмова профспілкового органу

у наданні згоди на звільнення позивача із займаної посади є необґрунтованою

і позивачем не надано доказів про те, що вона мала переважне право на залишення на роботі перед іншими працівниками, які створеною адміністрацією диспансеру комісією визначені як такі, що мають переважне право на залишення на роботі.

Аргументи учасників справи

У січні 2017 року ОСОБА_1 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про відсутність у позивача переважного права на залишення на посаді, оскільки позивач має вищу освіту, безперервний стаж роботи понад 36 років та єдиною особою в сім`ї із самостійним заробітком.

ОСОБА_1 оскаржує рішення апеляційного суду Вінницької області

від 11 січня 2017 року в частині відмови у задоволенні її позову про скасування наказу про звільнення ОСОБА_1 , поновлення її на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, а тому в іншій частині позовних вимог справа судом касаційної інстанції не переглядається.

У серпні 2017 року Вінницький обласний клінічний шкірно-венерологічний диспансерподав заперечення на касаційну скаргу, вказуючи на те, що рішення суду апеляційної інстанції є законним і обґрунтованим, а тому підстав для його скасування немає.

Рух справи

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України справа передана до Касаційного цивільного суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судом встановлено, що ОСОБА_1 працювала у Вінницькому обласному шкірно-венерологічному диспансері на посаді лікаря-дерматовенеролога диспансерного відділення з 1980 року по 29 липня 2016 року, що підтверджується копією трудової книжки серії НОМЕР_1 .

28 квітня 2016 року головним лікарем диспансеру було видано наказ № 43 «Про зміни в організації виробництва і праці», відповідно до якого передбачалася зміна організації виробництва та праці, шляхом скорочення посад та штатних одиниць.

Наказом головного лікаря диспансеру від 28 квітня 2016 року № 43 «Про зміни

в організації виробництва і праці», було створено комісію по розгляду кандидатур, що мають переважне право на залишення на роботі.

Зазначеною комісією було проведено два засідання, а саме 24 травня 2016 року та 26 травня 2016 року, на яких розглядалося питання щодо визначення осіб, які мають переважне право на залишення на роботі. ОСОБА_1 не визначена, як особа, яка має переважне право залишитись на роботі.

Головним лікарем диспансеру було надано голові профспілкового комітету Кузнєцовій Л. Д. подання про надання згоди на розірвання трудового договору

з лікарем-дерматовенерологом диспансерного відділення ОСОБА_1

у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці відповідно до пункту

1 статті 40 КЗпП України.

Профспілковий комітет диспансеру на своєму засіданні 11 липня 2016 року вирішив відмовити в наданні дозволу на звільнення позивача з врахуванням того, що власник або уповноважений ним орган консультацій з приводу наявності переважного права у зазначеного працівника не проводив.

З врахуванням наданих ОСОБА_1 доказів у останньої наявне переважне право на залишення на роботі, яке не враховано роботодавцем. Відмовляючи

у наданні згоди на звільнення лікаря ОСОБА_1 профспілковий комітет виходив з того, що в неї наявне переважне право на залишення на роботі

у зв`язку з наявністю вищої освіти, безперервного стажу понад 36 років, якість виконуваної роботи, наявність заохочень у медичному закладі, в сім`ї

ОСОБА_1 не має інших працівників з самостійним заробітком, на утриманні перебуває двоє утриманців, один з яких малолітня дитина-інвалід ІІ групи.

Наказом головного лікаря Вінницького обласного клінічного шкірно-венерологічного диспансеру від 29 липня 2016 року № 115-к «Про звільнення

з роботи», ОСОБА_1 було звільнено з 0,75 ставки посади лікаря-дерматовенеролога з 29 липня 2016 року, у зв`язку зі скороченням штату та чисельності працівників за пунктом 1 статті 40 КЗпП України.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників. Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці,

в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною другою статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 частини першої цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно зі статтею 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. Перелік категорій працівників, яким надається перевага в залишенні на роботі при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації, визначений у частині другій статті 42КЗпП України, який не

є вичерпним.

Відповідно до частини першої статті 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 цього кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою профспілкового органу.

Згідно частини третьої статті 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» у разі, якщо роботодавець планує звільнення працівників з причин економічного, технологічного, структурного чи аналогічного характеру або у зв`язку з ліквідацією, реорганізацією, зміною форми власності підприємства, установи, організації, він повинен завчасно, не пізніше як за три місяці до намічуваних звільнень надати первинним профспілковим організаціям інформацію щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також провести консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.

Відповідно до частини сьомої статті 43 КЗпП України рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути обґрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обґрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

Аналогічні положення щодо обґрунтованості рішення профспілки про відмову

в наданні згоди на розірвання трудового договору з працівником містяться

і в частині шостій статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».

Рішення профспілкового органу про відмову у наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути аргументованим та містити посилання на правове обґрунтування незаконності звільнення працівника або посилання на неврахування власником фактичних обставин, за яких розірвання трудового договору з працівником є порушенням його законних прав.

Висновок про обґрунтованість чи необґрунтованість рішення профспілкового органу про відмову у наданні згоди на звільнення може бути зроблений судом після перевірки відповідності такого рішення нормам трудового законодавства, фактичних обставин і підстав звільнення працівника, ділових і професійних якостей працівника (постанова Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-703цс15).

Згідно зі статтею 60 ЦПК України (в редакцій чинній на момент розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Суд апеляційної інстанції обґрунтовано не погодився з висновком профспілкової організації про те, що ОСОБА_1 має переважне право залишитися на роботі у зв`язку з наявністю у неї вищої освіти, безперервного стажу понад 36 років, якістю виконуваної роботи, наявністю заохочень у медичному закладі, відсутності у сім`ї інших працівників з самостійним заробітком, та перебуванні у неї на утриманні двох утриманців, один з яких малолітня дитина-інвалід другої групи, встановивши, що на утриманні ОСОБА_1 нікого немає, дочка - інвалід другої групи одружена і з нею не проживає. Крім того, вона

є пенсіонером і отримує пенсію. Доказів про те, що ОСОБА_1 має переважне право на залишення на роботі перед іншими працівниками, які визначені як такі, що мають переважне право на залишення на роботі створеною комісією, вона

в судовому засіданні не навела і суду не надала.

Отже, апеляційний суд зробив правильний висновок, що роботодавцем дотримано процедуру звільнення позивача із займаної посади.

Інші доводи касаційної скарги не впливають на правильність судового рішення, не дають підстав для висновку, що оскаржене судове рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводиться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Враховуючи наведене та відповідно до статті 401 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення апеляційного суду Вінницької області від 11 січня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Краснощоков

І. О. Дундар

В. І. Крат