Постанова

Іменем України

04 серпня 2021 року

м. Київ

справа № 310/6618/17

провадження № 61-4635св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2,

третя особа за зустрічним позовом - приватне підприємство "Бердянськмеблі",

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 26 червня 2018 року в складі

судді Черткової Н. І. та на постанову Запорізького апеляційного суду від 30 січня 2019 року в складі колегії суддів Воробйової І. А., Бєлки В. Ю., Онищенка Е. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до ОСОБА_2 та просив визнати особистою власністю нежитлове приміщення, розташоване по АДРЕСА_1, і Ѕ частину нежитлового приміщення по АДРЕСА_2.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що з 16 листопада 1993 року по 09 липня 2002 року та з 28 грудня 2005 року по 06 грудня 2010 року сторони перебували в шлюбі.

Із 10 жовтня 1995 року ОСОБА_1 зареєстрований як фізична особа-підприємець, основним видом підприємницької діяльності є роздрібна торгівля меблями, освітлювальним приладдям та іншими товарами для дому в спеціалізованих магазинах.

За час здійснення підприємницької діяльності ОСОБА_1 до шлюбу за

особисті кошти фізичної особи-підприємця в м. Бердянську збудував магазин по АДРЕСА_2 та придбав нежитлове приміщення для ведення підприємницької діяльності по АДРЕСА_1.

Право власності на ці об'єкти зареєстроване під час перебування в шлюбі, проте фактично нерухомість є його особистою власністю.

ОСОБА_1 просив поновити строк позовної давності для звернення до суду, посилаючись на те, що ОСОБА_2 ніколи не заявляла вимог стосовно спірного майна, а тому він вважав його належним йому особисто, проте в 2017 році після звернення до нотаріуса він дізнався, що на продаж цього майна необхідна згода ОСОБА_2 як дружини та співвласника спільної сумісної власності.

У жовтні 2017 року ОСОБА_2 звернулася в суд із зустрічним позовом до ОСОБА_1 і просила встановити факт спільного проживання однією сім'єю з відповідачем із 01 вересня 2004 року до 28 грудня 2005 року, тобто до реєстрації шлюбу 28 грудня 2005 року, а також визнати за нею право власності на Ѕ частину цілого вбудованого приміщення, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1, та на ј частину нежитлової будівлі, розташованої за адресою: АДРЕСА_2.

В обґрунтування вимог зустрічного позову ОСОБА_2 зазначила, що після розірвання шлюбу сторони продовжували проживати однією сім'єю як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу, вели з ним спільне господарство, мали спільний бюджет, мешкали в одному будинку, а ІНФОРМАЦІЯ_1 в них народилася донька ОСОБА_3.

Під час проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_1 була побудована нежитлова будівля (магазин), розташована за адресою: АДРЕСА_2, та придбано за договором купівлі-продажу ціле вбудоване приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_1.

Уважає, що спірне майно є спільним майном подружжя, оскільки придбане в період перебування сторін у фактичних шлюбних відносинах.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 26 червня 2018 року первісний позов задоволено, визнано особистою приватною власністю ОСОБА_1 ціле вбудоване приміщення загальною площею 158,1 м2, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, та Ѕ частину нежитлової будівлі, загальною площею 617 м2, розташованої за адресою: АДРЕСА_2.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Суд першої інстанції виходив із того, що спірне майно, а саме ціле вбудоване приміщення за адресою: АДРЕСА_1, та Ѕ частину нежитлової будівлі загальною площею за адресою: АДРЕСА_2 ОСОБА_1 набув у власність за особисті кошти як фізична особа-підприємець із метою здійснення підприємницької діяльності.

Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив із недоведеності факту спільного проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період із 01 вересня 2004 року по 28 грудня 2005 року, тобто їх пов'язаності спільним побутом і наявності у них взаємних прав і обов'язків, а також відсутності підстав уважати спірне майно спільною сумісною власністю подружжя, оскільки ОСОБА_2 не довела в установленому законом порядку, що майно набуте внаслідок спільної праці ОСОБА_2 та ОСОБА_1 чи в його придбання вкладені кошти дружини.

Стосовно позовної давності суд першої інстанції зазначив, що про порушення свого права власності ОСОБА_1 дізнався в 2017 році під час звернення до нотаріуса, яка повідомила йому про необхідність згоди ОСОБА_2 на продаж спірних приміщень, а відповідач за первісним позовом жодним чином не заявляла про свої права на приміщення, які використовуються ОСОБА_1 особисто для отримання прибутку, оскільки з позовом звернулася в 2017 році, у зв'язку з чим відсутні підстави вважати пропущеною позовну давність.

Короткий зміст судового рішення апеляційного суду

Постановою Запорізького апеляційного суду від 30 січня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 26 червня 2018 року - без змін.

Апеляційний суд виходив із того, що ОСОБА_1 набув у власність спірне майно, а саме ціле вбудоване приміщення загальною площею 158,1 м2, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1, та Ѕ частину нежитлової будівлі загальною площею 617,0 м2, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 за власні кошти, у зв'язку з чим суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав уважати вказане майно спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Апеляційний суд установив, що суд першої інстанції зробив правильний висновок про те, що показання свідків не підтверджують факт спільного проживання сторін у період з 01 вересня 2014 року по 28 грудня 2005 року, оскільки містять суперечності та їм достовірно не відомо про спільне проживання та усталені сімейні відносини сторін у спірний період.

Аргументи учасників справи

27 лютого 2019 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 26 червня 2018 року та на постанову Запорізького апеляційного суду від 30 січня 2019 року.

Просить скасувати оскаржувані судові рішення як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні первісного позову відмовити, а зустрічний позов задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не з'ясували наслідків спливу пропуску позовної давності для звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом, чим порушили норми процесуального права. При цьому посилається на не врахування судами висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 08 червня 2016 року в справі № 5011-7/1603-2012 (провадження № 3-512гс16) та від 21 травня 2014 року в справі № 6-7цс14, у яких указано, що суд під час вирішення питання поновлення позовної давності враховує не тільки обізнаність особи про факти порушення її прав, а й об'єктивну можливість цієї особи знати про ці факти.

19 квітня 2019 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу ОСОБА_2, у якому він просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін. Вказує, що з урахуванням статті 72 СК України позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. У зв'язку з чим позивач звернувся до суду лише в 2017 році, після того як дізнався, що не може відчужити майно без нотаріально посвідченої згоди відповідача, а тому вважає не пропущеною позовну давність для звернення до суду з позовом про визнання майна особистою власністю.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 15 березня 2019 року відкрито касаційне провадження в справі.

Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 14 квітня 2021 року зупинено касаційне провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20).

Ухвалою Верховного Суду від 04 серпня 2021 року поновлено касаційне провадження у справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що з 16 листопада 1993 року по 09 липня 2002 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, від якого мають доньку ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Із 28 грудня 2005 року по 06 грудня 2010 року сторони повторно перебували в зареєстрованому шлюбі.

Із 1995 року ОСОБА_1 зареєстрований як фізична-особа підприємець.

03 серпня 1999 року між ФОП ОСОБА_1 і Управлінням комунальної власності укладений договір оренди комунального майна № 156, а саме приміщення, розташованого по АДРЕСА_1, площею

309,4 м2.

Під час оренди вказаного нежитлового приміщення ФОП ОСОБА_1 на підставі рішення Комітету по передачі в оренду від 25 листопада 2004 року № 21 виконав роботи з капітального ремонту орендованого приміщення, що надало орендатору право на його викуп.

27 грудня 2005 року між ФОП ОСОБА_1 і Бердянською міською радою укладений нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу цілого вбудованого приміщення, що знаходиться за адресою:

АДРЕСА_1, загальною площею 158,1 м2.

Договір купівлі-продажу зареєстрований у Державному реєстрі правочинів

27 грудня 2005 року за № 1082417. Цього ж дня ФОП ОСОБА_1 перерахував на рахунок продавця повну вартість приміщення - 83 530,8 грн.

25 січня 2006 року в Бердянському КПТІ за ОСОБА_1 зареєстроване право власності на ціле вбудоване приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

07 серпня 2003 року ФОП ОСОБА_1 на підставі рішення виконавчого комітету Бердянської міської ради погоджено місце розташування та надано дозвіл на виробництво проектно-вишукувальних робіт для будівництва магазину з продажу меблів на земельній ділянці, що розташована в АДРЕСА_3, в районі автовокзалу.

Дозволено розпочати будівництво після узгодження проекту в установленому порядку, реєстрації права користування земельною ділянкою у Бердянському міському управлінні земельних ресурсів та одержання дозволу на виконання робіт в інспекції держархбудконтролю.

30 вересня 2004 року ФОП ОСОБА_1 уклав із ФОП ОСОБА_5 договір на будівництво магазину-салону з продажу меблів по АДРЕСА_3.

30 жовтня 2004 року ФОП ОСОБА_1 уклав із Бердянською міською радою договір оренди земельної ділянки для будівництва та обслуговування магазину з продажу меблів, яка знаходиться у

АДРЕСА_3.

22 грудня 2005 року нежитлова будівля магазину з продажу меблів по АДРЕСА_3 прийнята в експлуатацію на підставі акта Державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта та відповідно будівництво закінчено.

Указаний акт Державної приймальної комісії затверджений рішенням виконкому Бердянської міської ради від 28 грудня 2005 року за № 793, присвоєно об'єкту поштову адресу: АДРЕСА_2.

23 січня 2006 року ОСОБА_1 видане свідоцтво на право власності на нерухоме майно по АДРЕСА_2.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна ОСОБА_1 на праві власності належить Ѕ частина нежитлової будівлі, розташованої по АДРЕСА_2

ОСОБА_2 подала в суд першої інстанції заяву про застосування наслідків спливу позовної давності до позовних вимог ОСОБА_1 про визнання Ѕ частини приміщення по АДРЕСА_2 особистим майном, посилаючись на те, що під час укладання договору купівлі-продажу Ѕ частини вказаної нежитлової будівлі в 2006 році, ОСОБА_2 надавала свою згоду як дружина на продаж цієї частки, а тому про порушення прав не це майно позивачу було відомо з цього часу.

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга подана до набрання чинності Закону України № 460-IX від 15 січня 2020 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", тому відповідно до пункту 2 прикінцевих та перехідних положень вищеЗакону України № 460-IX від 15 січня 2020 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" розглядається у порядку, що діяв до набрання чинності Закону України № 460-IX від 15 січня 2020 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Згідно з положеннями статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній

до 08 лютого 2020 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За результатами розгляду касаційної скарги колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини 1 статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц (провадження № 14-283цс18) зазначено, що "згідно з абзацом п'ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 у справі про офіційне тлумачення терміна "член сім'ї" членами сім'ї військовослужбовця є, зокрема, особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з військовослужбовцем у безпосередніх родинних зв'язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші). Обов'язковими умовами для визнання їх членами сім'ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім'ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім'ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов'язки".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) зроблено висновок, що "вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язки (статті 3, 74 СК України)".

Установивши, що ОСОБА_2 не надала належних і допустимих доказів того, що вона з 01 вересня 2004 року по 28 грудня 2005 року проживала однією сім'єю з ОСОБА_1, вела з ним спільне господарство, мала взаємні права та обов'язки, спільний бюджет, тобто що між ними в цей період часу мали місце відносини, притаманні подружжю в розумінні статті 74 СК України, суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок про відсутність підстав для встановлення вказаного факту.

Правильним є також висновок судів про те, що саме по собі народження у вересні 2005 року ОСОБА_2 дитини, батьком якої є ОСОБА_1, не дає підстав для висновку про проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу протягом вересня 2004 року - грудня 2005 року.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, задовольняючи первісний позов ОСОБА_1, виходив із того, що спірна нерухомість придбана ОСОБА_1 як фізичною собою-підприємцем, а тому є його особистою власністю незалежно від того, придбана вона в шлюбі чи ні.

Такий висновок судів не відповідає обставинам справи та вимогам закону з таких мотивів.

Правовідносини щодо здійснення підприємницької діяльності фізичною особою врегульовані главою 5 ЦК України.

Так, згідно зі статтею 52 ЦК України ФОП відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

ФОП, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у спільній сумісній власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна.

Отже, майно ФОП, яке використовується для її господарської діяльності, вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.

Використання зазначеного майна одним з подружжя для здійснення підприємницької діяльності може бути враховано під час обрання способу поділу цього майна.

Таким чином, системний аналіз статей 57, 60 та 61 СК України дозволяє дійти висновку про те, що майно ФОП може бути об'єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між кожним з подружжя з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення правового режиму спільного сумісного майна подружжя та способів поділу його між кожним з подружжя.

Майно ФОП, яке використовується для її господарської діяльності, вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.

Згідно частини 1 статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17 (провадження № 61-1935св18) зроблено висновок по застосуванню пункту 3 частини 1 статті 57 СК України та вказано, що "у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що "норми сімейного законодавства свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує".

Щодо нерухомого майна по

АДРЕСА_2 власності на нерухомість по АДРЕСА_2 виникло у ОСОБА_1 23 січня 2006 року, з моменту реєстрації такого права, тобто під час перебування у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2, проте ОСОБА_1 спростував презумпцію права спільної власності подружжя на нерухоме майно за вказаною адресою, надавши належні і допустимі докази, що це майно збудоване за особисті кошти до реєстрації шлюбу, що підтверджується: договором на будівництво магазину-салону з продажу меблів по АДРЕСА_2 від 30 вересня 2004 року; дозволом на виконання будівельних робіт від 10 жовтня 2004 року; договором оренди земельної ділянки для будівництва магазину від 30 жовтня 2004 року; актом про прийняття в експлуатацію закінченого будівництва об'єкта від 22 грудня 2005 року.

З огляду на викладене та оскільки у задоволенні вимог про встановлення факту проживання однією сім'єю відмовлено, нерухоме майно, розташоване за адресою АДРЕСА_2, є особистою власністю ОСОБА_1.

Щодо частини приміщення по АДРЕСА_1

Згідно зі статтею 657 ЦК України в редакції, чинній станом на 27 грудня 2005 року, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається в письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню й державній реєстрації.

Відповідно до частини 4 статті 334 ЦК України в указаній редакції якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

У постанові Великої Палати Верховного Суду віл 22 червня 2021 року в справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20) міститься висновок про те, що "до 01 січня 2013 року право власності у набувача нерухомого майна за договором купівлі-продажу виникало за правилами частини 4 статті 334 ЦК України - з моменту державної реєстрації такого договору як правочину. Відтак особа, яка до 01 січня 2013 року придбала нерухоме майно за договором купівлі-продажу, державну реєстрацію якого було належним чином здійснено, стала власником такого нерухомого майна з моменту державної реєстрації відповідного договору купівлі-продажу незалежно від того, чи здійснила ця особа в подальшому державну реєстрацію свого права власності".

Аналіз матеріалів справи свідчить, що ОСОБА_1 в приміщенні по АДРЕСА_1 виконані роботи з капітального ремонту на підставі рішення Комітету по передачі в оренду № 21 від 25 листопада 2004 року та він викупив це приміщення на підставі договору купівлі-продажу від 27 грудня 2005 року, зареєстрованого у Державному реєстрі правочинів 27 грудня 2005 року, до реєстрації 28 грудня 2005 року другого шлюбу з ОСОБА_2, у зв'язку з чим вказана нерухомість є його особистою власністю, придбаною до реєстрації шлюбу.

Агрументи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 зареєстрував за собою право власності на вказане нерухоме майно 26 січня 2006 року у період перебування сторін у шлюбі не заслугоють на увагу, оскільки відповідно до висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду віл 22 червня 2021 року в справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20) право власності у набувача нерухомого майна, придбаного до 01 січня 2013 року, за договором купівлі-продажу виникає з моменту державної реєстрації такого договору як правочину.

За таких обставин рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в частині задоволення позовних вимог первісного позову ОСОБА_1 про визнання вказаного нерухомого майна особистою власністю підлягають зміні з викладенням їх мотивувальних частин в редакції цієї постанови.

Вимоги зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання спірних приміщень спільною сумісною власністю задоволенню не підлягають, оскільки є похідними від вимог про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, а також з урахуванням встановлених обставин, що вказані приміщення викуплені та збудовані ОСОБА_1 до реєстрації шлюбу сторін.

Аргументи касаційної скарги щодо застосування до первісного позову позовної давності не заслуговують на увагу з таких підстав.

У постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15 зроблено висновок, що "згідно зі статтею 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічним чином питання початку перебігу позовної давності визначені і в статті 261 ЦК України, згідно якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або особу, яка його порушила. Частиною третьою статі 29 КпШС передбачалося, що для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності. Згідно зі статтею 11 КпШС у тих випадках, коли для окремих вимог встановлено позовну давність, він обчислюється, якщо інше не встановлено законом, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічний порядок обчислення перебігу позовної давності визначено й частиною 2 статті 72 СК України.

Отже, вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при визначенні початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя.

Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності".

Доказів, які б свідчили, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виник спір з приводу нерухомого майна по АДРЕСА_2 та по АДРЕСА_1 до вересня 2017 року, відповідач не надала.

Установивши, що про порушення своїх прав ОСОБА_1 дізнався в 2017 році, коли звернувся до нотаріуса з метою продажу належної йому нерухомості, суди зробили правильний висновок про те, що позовна давність не пропущена.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені рішення суду першої та апеляційної інстанцій в частині позовних вимог ОСОБА_1 про визнання майна особистою власністю, ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, що відповідно до статті 412 ЦПК України є підставою для зміни їх мотивувальних частин.

За таких обставин рішення Бердянського районного суду Запорізької області від 26 червня 2018 року та постанова Запорізького апеляційного суду від 30 січня 2019 року в частині викладення мотивів задоволення позову ОСОБА_1 про визнання майна особистою власністю підлягають зміні з викладенням їх мотивувальних частин в редакції цієї постанови; в іншій частині оскаржені судові рішення підлягають залишенню без змін.

Оскільки Верховний Суд змінює судові рішення, але виключно у частині мотивів їх прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 26 червня 2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 30 січня 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою власністю змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 26 червня 2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 30 січня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук