Історія справи

Постанова КЦС ВП від 08.07.2019 року у справі №487/4106/14-ц

Постанова

Іменем України

12 червня 2019 року

м. Київ

справа № 487/4106/14-ц

провадження № 61-7233св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 06 квітня 2016 року у складі судді Карташевої Т. А. та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 07 червня 2016 року у складі колегії суддів: Базовкіної Т. М., Кушнірової Т. Б., Яворської Ж. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 про припинення права на частку у спільному майні, встановлення земельного сервітуту.

Позовну заяву мотивовано тим, що на підставі рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 05 листопада 2007 року вона є власником 42/100 частки житлового будинку по АДРЕСА_1 . Відповідачі є співвласниками цього житлового будинку з такими розмірами часток: ОСОБА_2 - 30/100, ОСОБА_5 та ОСОБА_4 - 28/100.

Починаючи з 1997 року ОСОБА_2 самочинно побудувала будинок, житловою площею 88,5 кв. м, загальною площею 126 кв. м., який було виділено в окрему адресу: АДРЕСА_1 , без подвір`я, окремого в`їзду та без комунікацій.

Відповідно до експертного висновку судово-будівельної експертизи

№ 525-526, складеного 26 липня 2012 року, ОСОБА_2 на праві приватної власності належать дві вигрібні ями: № 13 та № 16 , а вигрібна яма № 2 обслуговує житловий будинок позивачки. Спільне володіння і користування вигрібною ямою № 2 є неможливим, оскільки з 1974 року вона утримує її за власні кошти і з цієї дати тільки в її будинок проведені труби.

Згідно із зазначеним вище експертним висновком оціночна вартість спірних споруд складає: 30/100 частки колодязя для лічильників № 14 - 513 грн; 30/100 частини вбиральні літ. «Х» - 274 грн; 30/100 частки вигрібної ями № 2 - 510 грн, а всього 1297,50 грн. Крім того, вона не згодна з тим, що всі співвласники домоволодіння також мають відповідні частини у спірній споруді.

Посилаючись на те, що поділ в натурі вигрібної ями № 2 неможливий, частки відповідачів у праві власності на неї є незначними, так само як і частки у праві власності на колодязь для лічильника води та вбиральню літ. «Х», а вона володіє більшою частиною спірного домоволодіння, ніж відповідачі, уточнивши позовні вимоги та враховуючи положення статті 365 ЦК України, просила: припинити право загального користування та розпорядження ОСОБА_2 на 30/100 частки колодязя для лічильника № 14, на 30/100 частки вбиральні літ. «Х» та на 30/100 частини вигрібної ями № 2 , з компенсацією ринкової вартості відповідно до технічного паспорта; припинити право загального користування та розпорядження ОСОБА_5 та ОСОБА_4 на 28/100 частини колодязя для лічильника № 14, 28/100 частини вбиральні літ. «Х», 28/100 частини вигрібної ями № 2, з компенсацією ринкової вартості згідно з технічним паспортом; визнати за нею право особистого користування та розпорядження водяним колодязем для лічильника № 14, вбиральнею літ. «Х», вигрібною ямою № 2; встановити їй постійний та безоплатний сервітут у вигляді частини земельної ділянки, яка знаходиться у користуванні ОСОБА_5 , ОСОБА_4 : для обслуговування вигрібної ями № 2 (на плані додатку № 1 до експертизи межі цієї земельної ділянки позначені зеленим кольором - точки 30, 31, 17, 34, 35, 33), для права проходу до вбиральні літ. «Х» (на плані додатку № 1 до експертизи межі цієї земельної ділянки позначені зеленим кольором - точки 36, 37, 38, 16).

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 06 квітня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у позовних вимогах щодо припинення права відповідачів на їхні частки у вбиральні літ. «Х» та вигрібній ямі № 2, суд виходив з того, що позивачкою не доведено, що позбавлення відповідачів їхнього права на частки у спірних господарських будівлях не призведе до істотного порушення їх прав. Позивачка не зверталася до відповідачів з метою укладення договору про встановлення земельного сервітуту відповідно до положень статті 402 ЦК України, сторони не вирішували питання про укладення договору сервітуту у встановленому законом порядку, а оскільки порядок укладення договору сервітуту не виконаний, то звернення позивачки з позовом до суду про встановлення такого сервітуту є передчасним.

Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції

Ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 07 червня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 06 квітня 2016 року залишено без змін.

Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що спірні господарсько-побутові споруди не можуть бути самостійними об`єктами права власності і цивільного обороту, а тому до них неможливо застосувати положення статті 365 ЦК України. Ця норма застосовується лише при вирішенні питання щодо припинення права на частку в спільному майні, яким є житловий будинок, до складу якого входять і спірні споруди.

Суд помилково застосував до спірних правовідносин положення статті 365 ЦК України, але остаточний висновок суду про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у частині позбавлення відповідачів права на їх частки у спірних будівлях є правильним, а тому в силу вимог частини другої статті 308 ЦПК України 2004 року є недоцільним скасування правильного по суті рішення суду.

Оскільки судом не встановлено порушення прав позивачки щодо користування спірними спорудами (вбиральнею літ. «Х» та вигрібною ямою № 2), остання має вільний доступ до цих споруд, то колегія суддів погодилася із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для обтяження сервітутом земельної ділянки відповідачів.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У касаційній скарзі, поданій у червні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1 , мотивуючи свою вимогу неправильним застосуванням судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами помилково не застосовані до спірних правовідносин положення статті 365 ЦК України. Задоволення позовних вимог у цьому позові жодним чином не вплине на права відповідачів, які користуються спірним майном, однак не несуть витрат на його утримання.

Короткий зміст позиції інших учасників справи

Відзиви на касаційну скаргу відповідачами до суду не подано.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 листопада 2017 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 про припинення права на частку в спільному майні, встановлення земельного сервітуту призначено до судового розгляду.

Статтею 388 ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набрав чинності 15 грудня 2017 року, визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У лютому 2018 року цивільну справу № 487/4106/14-ц передано до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанції

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суди встановили, що домоволодіння з господарськими будівлями і спорудами на АДРЕСА_1 належить сторонам на праві спільної часткової власності.

Згідно з рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 05 листопада 2007 року ОСОБА_1 є власником 42/100 частки домоволодіння на АДРЕСА_1 , ОСОБА_2 є власником 30/100 частки домоволодіння, ОСОБА_5 та ОСОБА_4 належить 28/100 його частки.

Виділ (поділ) у натурі домоволодіння у встановленому порядку співвласниками не проводився.

До складу домоволодіння, крім житлових, входять також нежитлові споруди, зокрема: колодязь для лічильників № 14, вигрібна яма № 2, вбиральня літ. «Х», що розташовані у дворі будинку АДРЕСА_1 .

Цим рішенням суду визначено порядок користування земельною ділянкою між співвласниками домоволодіння по АДРЕСА_1 : ОСОБА_1 виділено в користування земельну ділянку площею 246,82 кв. м, ОСОБА_6 - 186,01 кв. м, ОСОБА_7 (на тепер власниками відповідної частини житлового будинку та користувачами земельної ділянки є ОСОБА_5 та ОСОБА_4 ) - 164,17 кв. м.

У спільному користуванні співвласників залишено земельну ділянку площею 128,8 кв. м.

Як встановлено рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 10 грудня 2012 року у справі № 784/604/13, вигрібна яма № 2 знаходиться на земельній ділянці, яку рішенням суду від 05 листопада 2007 року виділено в особисте користування ОСОБА_7 (а. с. 31).

Обґрунтовуючи підстави звернення до суду з указаним позовом та неодноразово уточнюючи позовні вимоги, ОСОБА_1 зазначала про наявність підстав для припинення права власності відповідачів на їхні частки у спірному майні, яке належить сторонам на праві спільної часткової власності, з огляду на положення статті 365 ЦК України.

Враховуючи, що фактично таке майно знаходиться на частині подвір`я, яка не перебуває у її користуванні, вказувала про необхідність встановлення земельного сервітуту.

Вирішуючи цей спір у частині вимог про припинення права власності відповідачів на їхні частки у спірному майні, суд першої інстанції вважав їх такими, що не підлягають задоволенню, з огляду на недоведеність позовних вимог.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд зазначив, що до спірних правовідносин положення статті 365 ЦК України не можуть бути застосовані, оскільки позивачем порушується питання про припинення права власності лише на господарсько-побутові споруди, які є невід`ємною складовою права на частину всього домоволодіння.

Відповідно до статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до частини першої статті 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї.

Частиною першою статті 190 ЦК України визначено, що майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки (стаття 179 ЦК України).

Відповідно до статті 186 ЦК України річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов`язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю. Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом.

У пункті 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 04 жовтня 1991 року № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» судам роз`яснено, що різні господарські будівлі (літні кухні, сараї тощо) є підсобними будівлями і складають з будинком одне ціле.

Аналіз положень статей 186, 380, 381 ЦК України дає підстави для висновку, що господарсько-побутові будівлі (сарай, гараж, санвузол і под.), наземні і підземні комунікації (водопостачання, очисні споруди тощо), що розташовані з житловим будинком на одній земельній ділянці і призначені для забезпечення власника необхідними засобами благоустрою, вважаються приналежністю головної речі і не є самостійними нерухомими речами, у зв`язку з чим право власності на такі будівлі та споруди як на окремі об`єкти визнаватися не може.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірні будівлі: вбиральня літ. «Х» та вигрібна яма № 2, які розташовані на одній земельній ділянці з житловим будинком по АДРЕСА_1 і призначені для забезпечення всіх власників будинку необхідними засобами благоустрою, вважаються приналежністю головної речі - будинку і не є самостійними об`єктами цивільного обігу.

Питання про припинення права на частку у спільному майні в цілому, яким є житловий будинок, до складу якого входять і спірні споруди, позивачем не порушувалось.

Оскільки спірні господарсько-побутові споруди, необхідні для утримання та обслуговування житлового будинку, не можуть бути самостійними об`єктами цивільного обороту, на них не виникає право власності як на самостійні об`єкти, а тому до них неможливо застосувати положення статті 365 ЦК України.

Колегія суддів погоджується з такими висновками апеляційного суду та вважає, що доводи касаційної скарги їх не спростовують з підстав, зазначених вище.

Відповідно до статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Статтею 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

Відповідно до положень частин першої-третьої статті 403 ЦК Українисервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Особа, яка користується сервітутом, зобов`язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду (частини).

Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту (частина перша, друга статті 404 ЦК України).

Особливості та порядок встановлення земельного сервітуту визначено ЗК України.

Стаття 98 ЗК України визначає право земельного сервітуту як право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею.

Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

Стаття 99 ЗК Українивизначає перелік, який не є вичерпним, земельних сервітутів, встановлення яких можуть вимагати власники або землекористувачі земельних ділянок.

Статтею 100 ЗК України встановлено, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.

З аналізу наведених положень цивільного і земельного законодавства України вбачається, що земельний сервітут може бути встановлений судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту, у разі недосягнення домовленості між цією особою та власником (володільцем) земельної ділянки.

Отже, встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати: що правове регулювання дій щодо встановлення сервітуту має здійснюватися виключно між власником (володільцем) земельної ділянки та особою, яка має намір нею користуватися, а тому необхідно визначити суб`єктний склад спірних правовідносин відповідно до частини другої статті 402, частини другої статті 404 ЦК України (правовий висновок, викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01 листопада 2018 року у справі № 642/3165/17 (провадження № 61-14776св18); що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задоволення такої потреби в інший спосіб, тобто якщо власник земельної ділянки відмовляється укласти угоду про встановлення земельного сервітуту або сторони не можуть дійти згоди про його умови (правовий висновок, викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 351/1146/16-ц (провадження

№ 61-14776св18).

Відповідно до статті 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Закон вимагає від позивача надання суду доказів того, що нормальне використання своєї земельної ділянки неможливо без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки.

При цьому слід довести, що задоволення потреб позивача неможливо здійснити будь-яким іншим способом.

Позивачка просила в суді встановити їй постійний та безоплатний земельний сервітут для обслуговування вигрібної ями № 2 та для права проходу до туалету літ. «Х», які знаходяться у спільній частковій власності сторін справи та розташовані на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом надання у користування частини земельної ділянки, належної ОСОБА_5 та ОСОБА_4 .

Однак на підтвердження своїх позовних вимог позивач належних та допустимих доказів суду не представила, тим самим не довела ні підстав для встановлення земельного сервітуту, ні неможливості використання майна без встановлення такого сервітуту.

При цьому доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.

З огляду на викладене суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про безпідставність та необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 .

Суди повно і всебічно дослідили наявні у справі докази та дали їм належну правову оцінку згідно зі статтями 57-60, 212-215, 303, 304, 315 ЦПК України 2004 року, правильно встановили обставини справи, в результаті чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги про порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права зводяться до переоцінки досліджених у судовому порядку доказів, висновків суду не спростовують та не дають підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

Згідно із статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 06 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 07 червня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: О. В. Білоконь

Б. І. Гулько

Є. В. Синельников

Ю. В. Черняк