Постанова

Іменем України

10 січня 2023 року

м. Київ

справа № 295/11036/21

провадження № 61-10099св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , законним представником якого є ОСОБА_2 ,

треті особи: Служба у справах дітей Житомирської міської ради, Управління ведення реєстру територіальної громади Житомирської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 16 травня 2022 року під головуванням судді Кузнєцова Д. В. та постанову Житомирського апеляційного суду від 12 вересня 2022 року у складі колегії суддів: Коломієць О. С., Шевчук А. М., Талько О. Б. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в особі законного представника ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей Житомирської міської ради, Управління ведення реєстру територіальної громади Житомирської міської ради, про усунення порушень прав власника шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2021 року позивач звернулася до суду із позовом в якому просила усунути порушення її прав власника шляхом позбавлення права користування житловим приміщенням ОСОБА_2 разом із її сином ОСОБА_3 , оскільки вони не проживають понад один рік у даній квартирі без поважних причин.

На обґрунтування позову зазначила, що їй на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 .

20 січня 2020 року між позивачем та її сином - ОСОБА_4 був укладений договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_4 подарував вищевказану квартиру позивачу.

Стверджує, що у даній квартирі зареєстровані відповідач у справі - ОСОБА_2 із 30 січня 2020 року та її малолітній син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Позивач зазначає, що ОСОБА_2 була зареєстрована без її згоди у квартирі, ніякого відношення до даного житла не має, оскільки не є членом її сім`ї, речей у квартирі нема, оплату за комунальні послуги не проводить.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Богунський районний суд м. Житомира рішенням від 16 травня 2022 року позов задовольнив частково. Визнав ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою, розташованою за адресою: АДРЕСА_2 . У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Вирішив питання розподілу судових витрат.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 з початку весни 2020 року не проживає у спірній квартирі без поважних причин, а тому визнання її такою що втратила право користування квартирою, є пропорційним заходом по відношенню до необхідності захисту права користування житлом відповідача. Відмовляючи у задоволенні вимог про визнання малолітнього ОСОБА_3 таким, що втратив право користування квартирою, суд виходив з того, що малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її непроживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування житлом.

Житомирський апеляційний суд постановою від 12 вересня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив.

Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 16 травня 2022 року в частині визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право на користування квартирою, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 і розподілу судових витрат скасував та ухвалив нове судове рішення про відмову у задоволенні вказаних вимог до ОСОБА_2 . В решті рішення місцевого суду залишив без змін.

Приймаючи постанову апеляційний суд виходив з того, що позивачем не було доведено під час розгляду справи відсутність без поважних причин відповідача у спірній квартирі, наявність у неї іншого житла, а тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування спірною квартирою.

Одночасно апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову в частині визнання малолітнього ОСОБА_3 таким, що втратив право на користування житлом виходячи з того, що малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, а тому висновок районного суду про те, що сам факт його непроживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У жовтні 2022 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 16 травня 2022 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 12 вересня 2022 року в якій просить рішення місцевого суду скасувати частково, а постанову апеляційного суду скасувати повністю і передати справу на новий судовий розгляд.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Наведені в касаційній скарзі доводи містили підставу, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.

У поданій касаційній скарзі заявник зазначає, що суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, адже, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог до малолітнього ОСОБА_3 , не звернув уваги на ту обставину, що жодних речей відповідачів у квартирі нема. ОСОБА_2 підтвердила, що у спірній квартирі мешкала місяць-півтора, а потім почала проживати у квартирі своєї матері. Не заперечувала, щоб суд визнав її такою, що втратила право користування спірним житловим приміщенням, але залишив зареєстрованим її сина, мотивуючи це тим, що реєстрація необхідна для його майбутнього влаштування у дитячий садок.

Вказує, що суди неправильно застосували до спірних правовідносин норми статті 405 ЦК України і частину четверту статті 29 ЦК України, оскільки місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років є місце проживання її батьків, а тому в частині вирішення вимог до ОСОБА_3 судами було допущено порушення норм матеріального права.

Аргументом касаційної скарги також є те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки Верховного Суду, викладені у постановах: від 10 лютого 2021 року у справі № 502/922/18 та від 07 грудня 2020 року у справі № 753/15947/18, а також висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16 де зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом із ним і ведуть із ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Доводом касаційної скарги також є те, що, на думку заявника, апеляційний суд у оскарженій постанові здійснив посилання на постанову Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 61-298цс19) проте вказане посилання не релевантне.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 жовтня 2022 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано із Богунського районного суду м. Житомира справу № 295/11036/21.

11 листопада 2022 року справа № 295/11036/21 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

20 січня 2020 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 був укладений договір дарування квартири АДРЕСА_1 , відповідно до якого ОСОБА_4 (син) подарував, а ОСОБА_1 (мати) отримала у власність вказану квартиру (а. с. 5-7).

Відповідно до витягу із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 20 січня 2020 року, право власності на квартиру зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі договору дарування квартири від 20 січня 2020 року № 97 (а. с. 8).

У шлюбі ОСОБА_2 із ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син - ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження (а. с. 12).

Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 14 червня 2021 року шлюб, зареєстрований 23 червня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 розірвано (а. с. 16).

У квартирі за адресою: АДРЕСА_2 зареєстровані: ОСОБА_2 з 03 жовтня 2019 року, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з 30 січня 2020 року, що підтверджується довідками про реєстрацію місця проживання від 03 жовтня 2019 року № 10-14/24208 та від 30 січня 2020 року № 10-14/4605, виданими Управлінням ведення реєстру територіальної громади Житомирської міської ради (а. с. 60, 62). Також наведене підтверджується довідкою від 19 січня 2022 року № 12, яка видана ПП «ЖРЕП №8» позивачу ОСОБА_1 (а. с. 67).

За цією адресою також зареєстрований батько дитини та колишній власник квартири - ОСОБА_4 , що підтверджується довідкою ПП «КВЖРЕП № 8» від 18 серпня 2021 року № 562.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відтак зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи є ефективним обраний позивачем спосіб захисту порушеного права та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Судами встановлено, що спірні правовідносини виникли у сторін з приводу користування належною позивачеві квартирою, право користування якою відповідачі набули як члени сім`ї колишнього власника.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

За положеннями статті 47 Конституції України та статті 9 ЖК України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною першою статті 317 ЦК України визначено, що власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відтак за порівняльним аналізом статей 383 391 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України слід дійти висновку що положення статей 383 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Судами попередніх інстанцій установлено, що відповідачі набули право користування спірною квартирою згідно із законом, вселившись у неї та зареєструвавши місце проживання в установленому законом порядку за згоди власника цієї квартири (чоловіка та батька).

Статтею 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав про те, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому, чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків із конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Buckley v. UK» (Баклі проти Сполученого Королівства)).

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Отже, при вирішенні справи про виселення особи, чи визнавання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Позивач ОСОБА_1 звертаючись до суду з цим позовом, посилалася на неможливість належним чином розпорядження своїм майном (неможливість оформлення субсидії), оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстровані, але не проживають, чим чинять позивачу перешкоди у здійсненні нею своїх прав.

Однак у справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім членом (колишнім членом) сім`ї, а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк.

Умовою реалізації принципу верховенства права при вирішенні спорів, у тому числі, щодо визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, є принцип пропорційності.

Європейський суд з прав людини розглядає принцип «пропорційності» як невід`ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема, й у питаннях захисту права власності.

Дотримання принципу «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв`язання проблеми суспільства, і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, необхідно визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети.

З урахуванням зазначених норм права та практики Європейського суду з прав людини можна зробити висновок про те, що принцип пропорційності втручання в право особи на користування житлом шляхом визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням, не буде порушено у випадку, якщо особа тривалий час не проживає у спірному житловому приміщенні без поважних причин, не ставиться до нього, як до свого постійного місця проживання, а тому не має з ним достатніх триваючих зв`язків.

Крім того, відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла 14 років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлено в законі. Місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Згідно з частинами другою, третьою статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків.

Суди попередніх інстанцій встановили, що зареєстрованим місцем проживання малолітнього ОСОБА_3 є спірна квартира, яка на час розгляду справи належить його бабі ОСОБА_1 .

Крім того з доданої позивачем до позовної заяви копії довідки від 18 серпня 2021 року № 562 вбачається, що у спірній квартирі зареєстрований також і ОСОБА_4 - батько ОСОБА_3 (а. с. 15).

Колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення вимог до малолітнього ОСОБА_3 , оскільки діти не можуть самостійно визначати своє місце проживання, місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає.

Враховуючи, що під час розгляду справи судами попередніх інстанцій було встановлено, що відповідач ОСОБА_2 є колишньою дружиною сина позивача, який на час її вселення був власником квартири та з поважних причин разом з малолітнім сином ОСОБА_3 не проживає у спірному помешканні, оскільки змушена була переїхати до іншого місця проживання через конфлікт, який виник з колишнім чоловіком через відчуження останнім спірної квартири своїй матері ОСОБА_1 , колегія суддів погоджується із висновком апеляційного суду про відсутність підстав для задоволення позову в частині вимог до ОСОБА_2 .

Таким чином з огляду на вищенаведене колегія суддів відхиляє аргументи касаційної скарги про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та порушення норм матеріального права.

Аргументи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки Верховного Суду, викладені у постановах: від 10 лютого 2021 року у справі № 502/922/18 та від 07 грудня 2020 року у справі № 753/15947/18, а також висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16 де зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом із ним і ведуть із ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час колегія суддів відхиляє, оскільки відповідач ОСОБА_2 набула права користування спірним житловим приміщенням як член сім`ї колишнього власника ( ОСОБА_4 ), а тому фактичні обставини у наведених заявником справах та у справі, яка є предметом касаційного перегляду різні.

Інші доводи касаційної скарги спростовуються встановленими апеляційним судом фактами і обставинами, а також змістом правильно застосованих до спірних правовідносин норм матеріального закону.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, нема.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 16 травня 2022 року в частині, залишеній без змін апеляційним судом, та постанову Житомирського апеляційного суду від 12 вересня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. В. Литвиненко А. І. Грушицький Є. В. Петров