Постанова

Іменем України

03 жовтня 2023 року

м. Київ

справа № 554/3141/21

провадження № 61-4108св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - Шевченківська районна у м. Полтаві рада, як орган опіки та піклування, в особі служби у справах дітей, Виконавчий комітет Полтавської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 23 грудня 2021 року у складі судді Блажко І. О. та постанову Полтавського апеляційного суду від 05 квітня 2022 року у складі колегії суддів Панченка О. О., Одринської Т. В., Пікуля В. П.

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 з позовом до ОСОБА_3 про визнання права на користування житлом.

Позов мотивованийтим, що ОСОБА_2 є молодшою дочкою відповідача та з 2007 року, тобто з дня народженняй до квітня 2014 року проживала разом з батьками і сестрою у помешканні, яке винаймав ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 , але не була зареєстрована там.

Після припинення спільного проживання батьків неповнолітня ОСОБА_2 разом з матір`ю та старшою сестрою переїхали до іншого місця проживання.

У серпні 2020 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до своїх дочок про визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням за адресою:, АДРЕСА_1 .

Зазначала, що факт непроживання ОСОБА_2 в помешканні батька після фактичного розлучення батьків не є підставою для визнання молодшої дочки такою, що втратила право користування житлом, оскільки її місце проживання батьками не визначалось, і тому вона має право користування житлом обох батьків.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 23 грудня 2021 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 05 квітня 2022 року, позов задоволено.

Визнано за ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , право на користування квартирою АДРЕСА_2 . Вирішено питання про судові витрати.

Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що неповнолітня ОСОБА_2 зі свого народження проживала у квартирі, якою користується її батько, до квітня 2014 року як член сім`ї наймача (малолітня дитина та рідна донька), набула рівних з відповідачем прав на користування жилим приміщенням, а тимчасова відсутність останньої у спірній квартирі не є перешкодою для відновлення її права на користування квартирою.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 суд апеляційної інстанції виходив з того, що на час звернення з позовом до суду неповнолітня ОСОБА_2 досягла 14-річного віку, тому сама вправі обирати з ким з батьків бажає проживати.

На час вибуття із спірного житла ОСОБА_2 була малолітньою особою, яка самостійно не могла визначати своє місце проживання, а тому, суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що за нею збереглося право на користування житлом за місцем проживання її батька, незважаючи на факт зміни постійного місця проживання та сам факт не проживання в спірному житловому приміщенні.

Суд апеляційної інстанції врахував правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах у постановах Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі №206/4028/18 та від 04 липня 2018 року у справі №711/4431/17.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У травні 2022 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 23 грудня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 05 квітня 2022 року, просить скасувати судові рішення та відмовити у позові.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 29 січня 2018 року у справі № 766/1955/16-ц, провадження № 61-755св18, у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року, провадження № 6-158цс14.

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 2014 року проживає в комфортних умовах у власній квартирі її матері, щодо якої вона також є членом сім`ї. Таким чином, позивач реалізувала своє право на житло. У спірній квартирі позивач не з`являлася навіть епізодично, ніколи не була в ній зареєстрована.

Після втрати ним, у 2018 році, за рішенням суду права власності на спірну квартиру члени його сім`ї автоматично втратили право користування нею.

Квартира перебуває у комунальній власності та позивач не є стороною договору найму квартири.

Аргументи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 05 липня 2022 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи.

У серпні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Касаційне провадження відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.

Встановлені судами обставини

Згідно з копією свідоцтва про народження, серія НОМЕР_1 , виданого Октябрським відділом реєстрації актів цивільного стану Полтавського міського управління юстиції 26 січня 2007 року, ОСОБА_2 народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 . Її батьками є: ОСОБА_3 - батько, ОСОБА_1 - мати.

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 05 липня 2017 року у справі № 554/8023/15-ц встановлено, що у період часу з 01 січня 2004 року до 14 квітня 2014 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

ОСОБА_2 з моменту народження й до ІНФОРМАЦІЯ_3 проживала разом з батьками і сестрою у помешканні, яке винаймав ОСОБА_3 , за адресою:, АДРЕСА_1 , за цією адресою не було зареєстровано її місце проживання.

Після припинення спільного проживання батьків неповнолітня ОСОБА_2 разом з матір`ю та старшою сестрою переїхали до іншого місця проживання.

У подальшому ОСОБА_3 здійснив приватизацію вказаної квартири, яка була передана йому в особисту приватну власність.

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 05 липня 2017 року у справі № 554/8023/15-ц визнано незаконним та скасовано розпорядження органу приватизації від 01 серпня 2006 року № 295 року про передачу квартири АДРЕСА_2 у приватну власність ОСОБА_3 , а також свідоцтво про право власності на житло від 01 серпня 2006 року.

Спірнаквартира перебуває у комунальній власності, основним квартиронаймачем якої є ОСОБА_3 , зареєстрований у ній з 03 грудня 1985 року.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно із частиною четвертою статті 9 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до частин першої-другої статті 61, статей 64 65 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем громадянином, на ім`я якого видано ордер.

Члени сім`ї наймача, які проживають разом із ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом із наймачем і ведуть із ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач і члени його сім`ї.

Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи зареєстровані вони в цьому жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. Однак відсутність письмової згоди членів сім`ї наймача на вселення не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.

Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання у квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку, членом сім`ї наймача, відповідно до частини другої статті 64 ЖК України, може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають у квартирі разом із наймачем.

За змістом статті 65 ЖК України за особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача або членів його сім`ї (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine»), рішення від 02 грудня 2010 року) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Відповідно до частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти-члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Позивач ОСОБА_2 є дочкою відповідача, фактично проживала з відповідачем як член його сім`ї з часу свого народження до ІНФОРМАЦІЯ_3 .

У зв`язку з припиненням сімейних відносин із відповідачем, мати дитини ОСОБА_1 разом зі своєю неповнолітньою дочкою (позивачем у справі)

ОСОБА_2 переїхали на інше місце проживання.

Встановивши, що ОСОБА_2 вселилася до спірної квартири як дочка наймача, на час вибуття із спірного житла була малолітньою особою, не могла самостійно визначати своє місце проживання, суди дійшлиобґрунтованого висновку про те, що за нею збереглося право на користування житлом за місцем проживання її батька, незважаючи на факти зміни постійного місця проживання та непроживання у спірному житловому приміщенні.

Жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність.Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції про права дитини).

Суд апеляційної інстанції обґрунтовано застосував висновки Верховного Суду, викладені у справах від 16 грудня 2020 року у справі №206/4028/18 та від 04 липня 2018 року у справі №711/4431/1, що малолітня особа не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її непроживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення її права користування цим житлом.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на те, що суди попередніх інстанцій не врахували правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 29 січня 2018 року у справі № 766/1955/16-ц, провадження № 61-755св18, у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року, провадження № 6-158цс14.

Щодо визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду у справах від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20, від 08 лютого 2022 року, провадження № 14-197цс21, згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У постанові Верховного Суду від 29 січня 2018 року у справі № 766/1955/16-ц, провадження № 61-755св18, у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року, провадження № 6-158цс14, викладений правовий висновок про те, що право членів сім`ї власника будинку (квартири) користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; і з припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.

У справі № 766/1955/16-ц встановлено, що відповідач є сторонньою для позивача особою, яка перешкоджає йому належним чином користуватися і володіти спірнимжитловим приміщенням.

У справі № 6-158цс14 встановлено, що відповідачі були вселені та зареєстровані у спірному будинку за згодою колишньої власниці будинку як члени її сім`ї.

Згідно із частиною четвертою статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника будинку (квартири) належить особи, зазначені у частині другій статті 64 цього Кодексу, тобто дружина (чоловік), діти і батьки кожного з подружжя. Членами сім`ї власника можуть бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно поживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

ОСОБА_2 вселилася до спірного помешкання як член сім`ї ОСОБА_3 .

Отже, правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 29 січня 2018 року у справі № 766/1955/16-ц, провадження № 61-755св18, у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року, провадження № 6-158цс14, є застосовним до спірних правовідносин в частині узагальненої правової позиції, а не в частині результатів вирішення спору, оскільки у наведених справах на відміну від цієї сторони не належать до членів однієї сім`ї.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_3 про те, що після втрати ним у 2018 році за рішенням суду права власності на спірну квартиру члени його сім`ї автоматично втратили право користування нею, безпідставні, оскільки відповідно до частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти-члени сім`ї наймача мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з наймачем, отже, зміна речового права одного з батьків на житло не впливає на наявність у дитини права користування ним.

Необґрунтованими є також є доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 реалізувала своє право на житло та з 2014 року проживає в комфортних умовах у власній квартирі її матері з огляду на таке.

Відповідно до статті 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Дитина належить до сім`ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає (частина друга статті 3 СК України).

Відповідно до статті 6 Сімейного кодексу України (далі - СК України) правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

Згідно з частиною першою статті 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Відповідно до частини другої статті 177 СК України батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав: укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, щодо майна, власником (співвласником) та/або користувачем якого є дитина; відмовлятися від майнових прав дитини.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що до досягнення повноліття дитина не може самостійно реалізувати право на житло.

Законними представниками малолітніх та неповнолітніх дітей є батьки (частина перша статті 242 ЦК України), які зобов`язуються належним чином виконувати свої обов`язки щодо неї та не вчиняти дій, що свідчать про відмову від майнових прав дитини.

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з судовими рішеннями у справі та необхідності переоцінки доказів у справі.

Верховний Суд зауважує, що як суд касаційної інстанції, він не наділений повноваженнями встановлювати обставини справи, досліджувати докази та надавати їм правову оцінку.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Перевіривши правильність застосування судами норм процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргуОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 23 грудня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 05 квітня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточноюі оскарженню не підлягає.

Судді: А. С. Олійник

О. В. Ступак

В. В. Яремко