Постанова

Іменем України

01 липня 2020 року

м. Київ

справа № 496/1244/16-ц

провадження № 61-40049св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Сімоненко В. М.,

суддів: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Мартєва С. Ю., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору, - ОСОБА_5 ,

відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_2 ,

третя особа за зустрічним позовом - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 15 лютого 2018 року в складі судді Трушиної О. І. та постанову Апеляційного суду Одеської області від 31 травня 2018 року в складі колегії суддів: Гірняк Л. А., Кононенко Н. А., Сегеди С. М.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовними вимогами, з урахуванням уточненої позовної заяви, просив: визнати договір дарування від 11 липня 2000 року № 2243, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 щодо земельної ділянки, розташованої по АДРЕСА_1 (далі - земельна ділянка) - удаваним та визнати його договором купівлі-продажу; визнати спірну земельну ділянку спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; визнати договір дарування № 2534 від 01 грудня 2011 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 щодо спірної земельної ділянки - удаваним, визнавши його договором купівлі-продажу; стягнути з ОСОБА_2 на користь позивача грошову компенсацію у розмірі 620 000,00 грн.

Позовні вимоги обгрунтовано тим, що позивач перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 з 23 вересня 1995 року по 24 листопада 2011 рік.

11 липня 2000 року ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 11 липня 2000 року № 2243, укладеного між нею та ОСОБА_3 , посвідченого державним нотаріусом Біляївської районної державної нотаріальної контори Одеської області Бєзугловою Р. Б., набула право власності на спірну земельну ділянку.

У березні 2016 року позивач дізнався, що насправді між його колишньою дружиною та відповідачем ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки, оскільки набуття права власності відбулось на платній основі, у зв`язку з чим вважає даний правочин удаваним. Також зазначає, що оскільки спірна земельна ділянка була придбана по договору купівлі-продажу, вона є спільною сумісною власністю подружжя Трубецьких.

01 грудня 2011 року відповідач ОСОБА_2 уклала з відповідачем ОСОБА_4 договір дарування, згідно якого подарувала останній вищезазначену земельну ділянку. При цьому розписка про отримання грошових коштів в сумі 50 000, 00 доларів США від 03 листопада 2006 року та угода, укладена між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 від 21 серпня 2011 року свідчать про те, що насправді між ними був укладений договір купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки. Метою укладення удаваного правочину для ОСОБА_2 було приховання від позивача ОСОБА_1 грошей, які вона отримала від ОСОБА_4 .

Враховуючи той факт, що спірна земельна ділянка на час укладення 01 грудня 2011 року договору дарування перебувала у режимі спільної сумісної власності подружжя Трубецьких, відповідач ОСОБА_2 повинна сплатити йому грошову компенсацію, яка складає 1/2 частину вартості відчуженої останньою на користь відповідача ОСОБА_4 земельної ділянки, яка складає 25 000, 00 доларів США, що за офіційним курсом НБУ становить 620 000, 00 грн. Вважає, що його права порушені, у зв`язку з чим він звернувся до суду з позовною заявою.

Ухвалою Біляївського районного суду Одеської області від 16 серпня 2016 року залучено до участі в справі в якості співвідповідача ОСОБА_4

В свою чергу, третя особа, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом, уточнивши та доповнивши який, просила визнати за нею право власності на спірну земельну ділянку, та будівельні матеріали, які знаходились на зазначеній земельній ділянці та були потім в неї вкладені.

Ухвалою Біляївського районного суду Одеської області від 21 вересня 2016 року допущено ОСОБА_5 до участі в справі в якості третьої особи, що заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.

Свої вимоги третя особа мотивує тим, що 11 липня 2000 року між ОСОБА_3 та її матір`ю ОСОБА_2 був укладений оспорюваний договір дарування, відповідно до якого остання набула право власності на спірну земельну ділянку.

На час укладення зазначеного договору дарування ОСОБА_5 , була неповнолітньою. На подарованій ОСОБА_2 земельній ділянці знаходились будівельні матеріали, які за згодою її рідного батька ОСОБА_6 , були придані її матір`ю у ОСОБА_3 за 1000,00 доларів США. Дані грошові кошти були аліментами, які батько регулярно пересилав на її утримання, у зв`язку з чим між її батьками була усна домовленість про те, що надалі подарована її матері земельна ділянка буле належати їй ( ОСОБА_5 ).

Після досягнення ОСОБА_5 повноліття, мати повинна була перереєструвати державний акт про право власності на земельну ділянку та внести її, як власника 1/2 її частини, але через юридичну неграмотність цього не зробила, порушивши її права.

Таким чином спірна земельна ділянка, є спільної сумісною власністю ОСОБА_5 та матері ОСОБА_2 .

В свою чергу, її вітчим - колишній чоловік ОСОБА_2 - ОСОБА_1 ніякого відношення ані до укладення договору дарування, ані до придбання будівельних матеріалів не мав. Між ним та ОСОБА_3 лише існувала домовленість про придбання земельної ділянки та розташованих на ній будівельних матеріалів за 1 000, 00 доларів США за кожне.

Однак після того, як з ОСОБА_3 стала домовлятись, її мати ОСОБА_2 , вони дійшли згоди, що ОСОБА_3 подарує останній земельну ділянку та отримає від неї 1000 доларів США лише за будівельні матеріали, які на ній знаходяться.

З урахуванням того, що вартість будівельних матеріалів значно перевищує грошову оцінку подарованої ОСОБА_2 земельної ділянки, яка згідно пункту 5 договору дарування становить 287,10 грн, ОСОБА_5 вважає, що на підставі частини другої статті 357 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України) має право на збільшення її частки у праві спільної сумісної власності, у зв`язку з чим просить визнати за нею право власності на земельну ділянку і будівельну матеріали.

Ухвалою Біляївського районного суду Одеської області від 27 листопада 2017 року позовну заяву третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, ОСОБА_5 прийнято до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_1

Ухвалою Біляївського районного суду Одеської області від 27 листопада 2017 року залучено до участі у справі за позовом третьої особи, яка заявила самостійні вимоги на предмет спору, ОСОБА_5 до ОСОБА_2 про визнання права власності третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - ОСОБА_1 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 15 лютого 2018 року позовну заяву ОСОБА_1 - задоволено частково.

Визнано договір дарування, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 11 липня 2000 року щодо земельної ділянки, розташованої по АДРЕСА_1 , зареєстрований у реєстрі за № 2243 - удаваним, визнавши його договором купівлі-продажу.

Земельну ділянку, розташовану по АДРЕСА_1 визнано об`єктом спільною сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Визнано договір дарування, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 01 грудня 2011 року щодо земельної ділянки, розташованої по АДРЕСА_1 , зареєстрований в реєстрі за № 2534 - удаваним, визнавши його договором купівлі-продажу.

В частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошової компенсації у розмірі 620 000, 00 грн відмовлено.

Позовну заяву третьої особи, що заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, ОСОБА_5 - залишено без задоволення.

Скасовано заходи забезпечення позову у вигляді накладення арешту на земельну ділянку площею 0,1595 га, що розташована по АДРЕСА_1 , застосовані ухвалою суду від 10 травня 2016 року.

Задовольняючи частково позовні вимоги та визнаючи оспорюваний договір дарування спірної земельної ділянки, укладений 11 липня 2000 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , удаваним та визнаючи його договором купівлі-продажу, суд першої інстанції виходив з того, що набуття права власності відбулось на платній основі, так як на виконання вказаного договору ОСОБА_2 було передано ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 1000 доларів США, що підтверджено заявою самого ОСОБА_3 . При цьому районний суд визнав зазначений правочин договором купівлі-продажу та спільною сумісною власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , так як він придбаний в період шлюбу.

Визнаючи удаваним договір дарування, укладений 01 грудня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 щодо спірної земельної ділянки, та визнавши його договором купівлі-продажу, суд першої інстанції виходи з наявності розписки відповідно до якої 03 листопада 2006 року ОСОБА_2 отримала 50 000, 00 грн від ОСОБА_7 за подальше оформлення спірної земельної ділянки та зобов`язалась передати у власність ОСОБА_4 за нотаріально посвідченим договором, який вона уклала 01 грудня 2011 року у вигляді договору дарування. Виходячи з того, що відчуження відбулось на платній основі районний суд визнав зазначений правочин договором купівлі продажу.

Залишаючи без задоволення вимоги в стягненні з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошової компенсації у розмірі 620 000, 00 грн, суд виходив з недоведеності факту витрачення їх на особисті потреби ОСОБА_2 .

Залишаючи без задоволення позовну заяву третьої особи ОСОБА_5 , суд виходив з їх безпідставності.

Постановою Апеляційного суду Одеської області від 31 травня 2018 року апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_5 залишено без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Біляївського районного суду Одеської області від 15 лютого 2018 року скасовано в частині задоволення позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договорів дарування удаваними правочинами, визнання земельної ділянки спільною сумісною власністю подружжя та в цій частині ухвалено нове рішення.

В позовній заяві ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договорів дарування удаваними правочинами, визнання земельної ділянки спільною сумісною власністю подружжя - відмовлено.

В решті рішення залишено без змін.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовної заяви ОСОБА_1 про визнання договору дарування від 11 липня 2000 року удаваним правочином, та у визнанні земельної ділянки спільною сумісною власністю подружжя, суд апеляційної інстанції виходив з того, що сама по собі розписка щодо отримання ОСОБА_3 одну тисячу доларів США за земельну ділянку суперечить пункту 5 договору дарування з якого вбачається, що її грошова оцінка становить 318,10 грн та не зазначено мету, відповідно до якої сторони уклали договір дарування. Доказів придбання належної ОСОБА_2 земельної ділянки за рахунок спільних коштів з ОСОБА_1 у ОСОБА_3 , та внесення коштів на банківські рахунки останнього в розмірі 1000, 00 доларів США у матеріалах справи відсутні, що свідчить на відсутність спрямованості волі сторін в договорі дарування на встановлення сторонами правовідносин, що регулюють договір купівлі-продажу та мету щодо приховання вчинення договору дарування спірної земельної ділянки. Оскільки суд дійшов висновку, що спірна земельна ділянка ОСОБА_2 придбана за договором дарування, тому суд дійшов висновку, що вона є її особистою її власністю та помилково віднесена судом першої інстанції до майна спільної сумісної власності з ОСОБА_1 .

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовної заяви ОСОБА_1 про визнання договору дарування від 01 грудня 2011 року удаваним правочином, суд апеляційної інстанції виходив з того, що кошти за земельну ділянку в розмір 50 000, 00 доларів США ОСОБА_2 отримала 03 листопада 2006 року від ОСОБА_7 . Угода про переведення прав покупця від 21 серпня 2011 року підпису ОСОБА_7 не містить. За договором дарування спірна земельна ділянка подарована ОСОБА_4 . Доказів щодо передачі коштів самою ОСОБА_4 матеріали справи не містять.

В іншій частині апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог та доводів, наведених у касаційній скарзі

29 червня 2018 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Біляївського районного суду Одеської області від 15 лютого 2018 року в частині відмови у стягненні з ОСОБА_2 грошової компенсації в розмірі 620 000, 00 грн, та постанову Апеляційного суду Одеської області від 31 травня 2018 року, та прийняти нову постанову, якою залишити в силі рішення Біляївського районного суду Одеської області від 15 лютого 2018 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 620 000, 00 грн грошової компенсації та 27 900, 00 грн судових витрат, посилаючись на неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, неповним з`ясуванням обставинам справи.

Заявник в касаційній скарзі зазначає, що судом першої інстанції залишено поза увагою відсутність доказів, що кошти від продажу спірної земельної ділянки в розмірі 50 000, 00 доларів витрачені в інтересах сім`ї та за них придбано 1/2 частину садового будинку та земельну ділянку № 1743 в смт Затока. Такі висновки суду ґрунтуються на припущеннях та спростовуються рішенням Біляєвського районного суду Одеської області від 16 червня 2011 року у справі № 2-1184/11, та рішенням Апеляційного суду Одеської області від 13 березня 2015 року, провадження № 22-ц/785/1334/15.

Заявник зазначає, що ОСОБА_2 діяла недобросовісно та її метою було скрити факт отримання коштів від продажу спірної земельної ділянки.

Суд першої інстанції встановивши удаваність спірних правочинів та водночас відмовивши у задоволенні вимог ОСОБА_1 щодо компенсації, суд не захистив порушені законні права та інтереси останнього, оскільки не застосував закон, який передбачає відповідні правові наслідки для сторін договорів купівлі-продажу (статті 60, 65, 70 Сімейного Кодексу України (далі - СК України).

Скасовуючи рішення суду першої в частині задоволення вимог щодо визнання договорів удаваними, а земельну ділянку спільною сумісною власністю та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні даних позовних вимог, апеляційний суд виходив з недоведеності позивачем спрямованості волі сторін в договорах дарування на встановлення сторонами правовідносин, що регулюють договір купівлі-продажу та мету щодо приховування вчинення договору дарування спірної земельної ділянку.

Однак в порушення статті 82 Цивільно-процесуального Кодексу (далі - ЦПК України) апеляційний суд не прийняв до уваги докази, подані позивачем на підтвердження обставин справи, зокрема, свідчення ОСОБА_3 щодо продажу земельної ділянки за 1000, 00 доларів США, визнання ОСОБА_2 факту сплати нею вказаних грошових коштів й відсутність у неї спрямованої волі на укладення договору дарування спірної земельної ділянки.

Доводи інших учасників справи

У жовтні 2018 року ОСОБА_8 та ОСОБА_9 подали до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу, в яких вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суд апеляційної інстанції забезпечив повний і всебічний розгляд справи й ухвалив законне та обґрунтоване судове рішення, а доводи скарги висновків суду не спростовують. Просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду залишити без змін. Касаційне провадження закрити.

Також у жовтні 2018 року ОСОБА_4 подала відзив на касаційну скаргу в якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення залишити без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 03 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи із Біляївського районного суду Одеської області.

Справа надійшла до Верховного суду у вересні 2018 року.

Розпорядженням від 14 квітня 2020 року № 1076/0/226-20 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14 квітня 2020 року визначено суддю - доповідача Петрова Є. В.

Ухвалою Верховного Суду від 22 червня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ТРЕТЬОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 15 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 31 травня 2018 року, здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзивах на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що постанова апеляційного суду відповідає зазначеним вимогам закону.

Фактичні обставини, встановлені судами

Судами встановлено, що 23 вересня 1995 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був зареєстрований шлюб (т.1 а.с. 31).

Відповідно до рішення Біляївського районного суду Одеської області від 24 листопада 2011 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірваний (т.1 а.с. 30).

За час перебування у шлюбі, тобто 11 липня 2000 року державним нотаріусом Біляївської районної державної нотаріальної контори Бєзугловою Р. Б. був посвідчений договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_3 подарував, а ОСОБА_2 прийняла в дар спірну земельну ділянку, цільове призначення земельної ділянки - будівництво і обслуговування житлового будинку і господарських будівель. Грошова оцінка земельної ділянки становить 287,10 грн. (т.1 а.с. 8).

Відповідно до посвідченої нотаріальної заяви від 07 квітня 2016 року ОСОБА_3 заявив, що ОСОБА_2 спірну земельну ділянку придбала за 1000, 00 доларів США ( а.с.9 т.1)

У судовому засіданні ОСОБА_3 підтвердив факт отримання від ОСОБА_2 грошових коштів за земельну ділянку.

01 грудня 2011 року приватним нотаріусом Біляївського районного нотаріального округу Одеської області був посвідчений договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_2 подарувала, а ОСОБА_4 прийняла в дар спірну земельну ділянку, нормативно грошова оцінка, якої складає 1615, 38 грн (т.1 а.с. 89).

З розписки від 03 листопада 2006 року встановлено, що ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_7 50 000,00 доларів США в рахунок оплати за спірну земельну ділянку.

21 серпня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 була укладена угода, відповідно до якої сторони погодили, що 03 листопада 2006 року ОСОБА_7 передав ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 50 000,00 доларів США в рахунок повного розрахунку за належну ОСОБА_2 спірну земельну ділянку, а ОСОБА_2 видала відповідну розписку, але оформлення всіх необхідних документів не було завершено та триває, ОСОБА_2 підтверджує раніше досягнуті домовленості та погоджується після оформлення державного акту на земельну ділянку (нового зразку) з наданням їй кадастрового номеру, передати її у власність ОСОБА_4 за нотаріально посвідченим договором (т.1 а.с. 88, зв.). Підпис самого ОСОБА_7 угода не містить. (т.1 а.с.87,88, зв.).

ОСОБА_2 у судовому засіданні підтвердила ту обставину, що отримала від ОСОБА_7 за продаж земельної ділянки 50 000, 00 доларів США.

Відповідно до договору купівлі-продажу від 26 травня 2008 року ОСОБА_10 продав, а ОСОБА_2 купила 1/2 частину садового будинку з господарчими спорудами та земельну ділянку № НОМЕР_1 , що знаходяться в смт Затока міста Білгород-Дністровський Одеської області, СТ «Комунбуд» (т.2 а.с. 76).

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з пунктом першим частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно із частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином (стаття 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.

Вказані висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц (провадження № 14-498цс18).

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Викладене узгоджується із правовим висновком Верховного Суду України, висловленим у постанові від 07 вересня 2016 року в справі № 6-1026цс16.

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Тобто, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, заявник має довести: факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Стаття 655 ЦК України закріплює законодавче визначення договору купівлі-продажу, згідно з яким за цим договором одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи 11 липня 2000 року державним нотаріусом Біляївської районної державної нотаріальної контори Бєзугловою Р. Б. був посвідчений договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_3 подарував, а ОСОБА_2 прийняла в дар спірну земельну ділянку.

На підтвердження платності договору дарування від 11 червня 2000 року позивачем надано заява дарувальника - ОСОБА_3 щодо придбання земельної ділянки за одну тисячу доларів США, посвідченої приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Омаровою В. С. 07 квітня 2016 року.

Однак колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що зазначена заява не може бути доказом, який підтверджує удаваність договору дарування від 11 червня 2000 року, оскільки дана заява написана ОСОБА_3 понад 16 років, з моменту укладення оспорюваного правочину.

Виходячи з зазначеного, висновки апеляційного суду, що сама по собі заява від 07 квітня 2016 року щодо отримання ОСОБА_3 1000, 00 доларів США за земельну ділянку суперечить самому договору дарування, а саме пункту 5 з якого вбачається, що грошова оцінка земельної ділянки становить 287, 10 грн. Тому дана заява не може бути доказом платності договору дарування від 11 червня 2000 року.

Інших доказів на підтвердження платності договору дарування від 11 червня 2000 року позивачем надано не було.

Також позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження спрямованості волі сторін правочину на укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки, тобто відсутності у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин, та доказів на підтвердження того, що спірна земельна ділянка була придбана ОСОБА_2 за рахунок спільних коштів з ОСОБА_1 .

Отже висновки суду першої інстанції про підтвердження позивачем факту приховування сторонами договору дарування від 11 липня 2000 року укладення договору купівлі-продажу є помилковими.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до пунктів 2 та 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, оскільки спірна земельна ділянка ОСОБА_2 придбана за договором дарування, вона є її особистою власністю та не може бути віднесена до майна спільної сумісної власності з ОСОБА_1 .

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовної заяви ОСОБА_1 про визнання договору дарування від 01 грудня 2011 року удаваним правочином, суд апеляційної інстанції виходив з того, що кошти за земельну ділянку в розмір 50 000, 00 доларів США ОСОБА_2 отримала 03 листопада 2006 року від ОСОБА_7 . Угода про переведення прав покупця від 21 серпня 2011 року підпису ОСОБА_7 не містить. За договором дарування спірна земельна ділянка подарована ОСОБА_4 . Доказів щодо передачі коштів самою ОСОБА_4 матеріали справи не містять.

Такі висновки суду є правильними та не спростовуються доводами касаційної скарги.

Крім того, у відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_4 наголошувала на тому, що між нею та ОСОБА_2 було укладено саме договір дарування, а не договір купівлі-продажу, тому доводи позивача, що укладаючи оспорюваний договір дарування сторони приховали інший договір - є припущеннями.

Доводи касаційної скарги, про те, що ОСОБА_2 діяла недобросовісно та її метою було скрити факт отримання коштів від продажу спірної земельної ділянки, не можуть бути прийнятті до уваги, оскільки спірна земельна ділянка є особистою приватною власністю ОСОБА_1 , тому посилання ОСОБА_1 на приховання отримання коштів від продажу не мають правового значення.

Правовий аналіз оскаржуваних договорів дає можливість зробити висновок про те, що зміст правочинів не суперечить вимогам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства; волевиявлення учасників правочину було вільним та відповідало їх внутрішній волі; правочини було вчинено у формі, встановленій законом та були спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не надав належної правової оцінки обставинам справи, у зв`язку з чим неправильно вирішив спір, не заслуговують на увагу, оскільки саме особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочинів удаваними повинен довести на підставі належних і допустимих доказів. Але наведені позивачем підстави для визнання оспорюваних ним договорів удаваними останнім не доведені. Також не доведено позивачем спрямованості волі сторін в удаваних правочинах на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочинами, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин, а також настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваними правочинами.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо установлення обставин справи, та по своїй суті зводяться до переоцінки доказів, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду апеляційної інстанції в оскаржуваній частині, оскільки суд, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для її вирішення, ухвалив судове рішення із правильним застосуванням норм матеріального права та без порушення процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, оскаржених судових рішень без змін.

Доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, якими у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до неправильного тлумачення норм матеріального права та до переоцінки доказів, що відповідно до приписів статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення в оскаржуваних частинах - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Біляївського районного суду Одеської області від 15 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 31 травня 2018 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. М. Сімоненко

Судді: Є. В. Петров

А. А. Калараш

С. Ю.Мартєв

С. П. Штелик