Постанова
Іменем України
1 лютого 2018 року
м. Київ
справа № 489/7535/15-ц
провадження № 61-160 св 18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Хопти С. Ф., Черняк Ю.В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4
відповідач - ОСОБА_5
представник відповідача - ОСОБА_6
відповідач - ОСОБА_7
відповідач - ОСОБА_8
третя особа - приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Димов ОлександрСергійович
третя особа - приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Лашина Олена Петрівна
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення апеляційного суду Миколаївської області у складі суддів: Галущенка О. І., Самчишиної Н. В., Лисенка П. П. від 21 березня 2016 року,
В С Т А Н О В И В :
Відповідно до пунктів 4 і 14 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У грудні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним.
Позовна заява мотивована тим, що ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 10 вересня 2014 року забезпечено її позов до ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики шляхом накладення арешту на майно, що належить відповідачу, серед якого є квартира АДРЕСА_1.
Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 22 червня 2015 року було відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики, зустрічний позов ОСОБА_5 про визнання недійсним договору позики задоволено; скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою суду від 10 вересня 2014 року.
Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 8 вересня 2015 року скасовано рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 22 червня 2015 року у справі за її позовом до ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики та ухвалено нове про стягнення з ОСОБА_5 на її користь боргу у розмірі 46 177 доларів США.
Незважаючи на судову заборону, ОСОБА_5 незаконно відчужив квартиру АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу від 22 липня 2015 року з ОСОБА_7, який посвідчений приватним нотаріусом Димовим О. С.
В подальшому ОСОБА_7 відчужив спірну квартиру ОСОБА_8 за договором від 29 липня 2015 року, який посвідчено приватним нотаріусом Лашиною О. П.
Посилаючись на те, що угода про відчуження квартири ОСОБА_5 квартири ОСОБА_7 є незаконною та порушує її законні права на належне виконання рішення апеляційного суду про стягнення боргу з ОСОБА_5 за рахунок майна забезпеченого судовим арештом, позивач просила суд визнати угоду від 22 липня 2015 року недійсною на підставі статті 215 ЦК України, як таку, що не відповідає вимогам статті 203 ЦК України.
Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 11 лютого 2016 року у складі судді Тихонової Н.С. відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не навела правові підстави визнання правочину недійсним. Крім того, позивач не є стороною вказаного договору, тому не має право його оспорювати.
Рішенням апеляційного суду Миколаївської області 21 березня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково, рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове про часткове задоволення позову.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу житлової квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 22 липня 2015 року, що посвідчений приватним нотаріусом Димовим О. С. та зареєстрований в реєстрі за № 961.
В задоволенні вимог ОСОБА_4 про повернення спірної квартири у власність ОСОБА_5 відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 1097 грн 20 коп. понесених судових витрат.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що відчуження спірної квартири відбулося в період існування судової заборони на відчуження цього нерухомого майна, що свідчить про невідповідність угоди нормам статті 203 ЦК України і є правовою підставою для визнання угоди недійсною в порядку статті 215 ЦК України.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про повернення квартири, суд апеляційної інстанції виходив з того, що вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину іншою стороною.
У касаційній скарзі, поданій у квітні 2016 року, відповідач ОСОБА_5 просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувана угода купівлі-продажу спірної квартири була укладена в період відсутності судової заборони, а тому правові підстави для визнання її недійсною відсутні. Крім того, відповідач вказав, що позивач не є власником спірного майна, а тому позбавлена права звертатись до суду з вимогою про визнання недійсним правочину.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
2 січня 2018 року справа передана до Верховного Суду.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судове рішення апеляційного суду таким вимогам закону відповідає.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Встановлено, що рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з правильним застосування норм матеріального права та дотриманням норм процесуального права.
Судами встановлено, що ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 10 вересня 2014 року вжито заходи по забезпеченню позову ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики шляхом накладення арешту, зокрема, і на належну останньому квартиру АДРЕСА_1, до відповідного реєстру внесено запис про обтяження.
Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 22 червня 2015 року в задоволенні позову ОСОБА_4 було відмовлено, а заходи забезпечення позову скасовані.
Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 8 вересня 2015 року зазначене рішення було скасоване з ухваленням нового рішення про задоволення позову ОСОБА_4
ОСОБА_5 відчужив квартиру АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу з ОСОБА_7 від 22 липня 2015 року, який посвідчений приватним нотаріусом Димовим О. С.
В подальшому ОСОБА_7 відчужив спірну квартиру ОСОБА_8 за договором від 29 липня 2015 року, який посвідчено приватним нотаріусом Лашиною О. П.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про часткове задоволення позову, апеляційний суд дійшов висновку, що відчуження спірної квартири відбулося в період існування судової заборони на відчуження цього нерухомого майна, що свідчить про невідповідність угоди положенням статті 203 ЦК України і є правовою підставою для визнання угоди недійсною в порядку статті 215 ЦК України.
Такий висновок відповідає обставинам справи та вимогам закону.
Зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України (далі - ЦК України), іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог є підставою для визнання недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України).
Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв'язку із вчиненням особами нікчемного правочину та внаслідок визнання його недійсним.
При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи їх статус як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).
З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, статей 1, 2-4, 14, 215 ЦПК України (в редакції чинній на момент вирішення справи судами) кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права та інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією викладеною в постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року № 6-605 цс 16.
Враховуючи зазначені вимоги закону, безпідставними є доводи касаційної скарги про те, що позивач не є власником спірного майна, а тому позбавлена права звертатись до суду з вимогою про визнання недійсним правочину, оскільки позивач є заінтересованою особою, яка заперечує дійсність правочину, хоч і не є стороною оспорюваного правочину.
Статтею 124 Конституції України визначено принцип обов'язковості судових рішень, який з огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України (в редакції чинній на момент вирішення справи судами) поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому, відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційним труднощам у подальшому виконанні такого рішення.
З урахуванням особливостей мети забезпечення позову заява про забезпечення позову розглядається судом у день її надходження, копія ухвали про забезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення. Така ухвала суду виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Крім того, навіть оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи.
Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлюються ухвалою суду, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову. Тому той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу було відомо.
З огляду на зазначене та встановлені судами обставини про продаж спірної квартири 22 липня 2015 року, тобто коли судове рішення про скасування арешту на квартиру не набуло законної сили, правильним є висновок суду апеляційної інстанції про те, що спірна квартира станом на час укладення оспорюваного договору фактично перебувала під судовою забороною на відчуження, а отже наявні правові підстави передбачені статтями 203, 215 ЦК України для визнання такого правочину недійсним. При цьому укладенням вказаного договору порушені права позивача, оскільки дії відповідача по розпорядженню квартирою, що перебуває під судовою забороною утруднюють реальне та ефективне виконання судового рішення, ухваленого на користь позивача.
Доводи касаційної скарги в цій частині є необґрунтованими та не спростовують вказаний висновок суду апеляційної інстанції, який відповідає обставинам справи та вимогам закону, тому правові підстави для скасування рішення апеляційного суду відсутні.
Враховуючи межі касаційної скарги, передбачені статтею 400 ЦПК України, касаційний суд не переглядає законність судового рішення апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог щодо повернення спірної квартири у власність відповідача на підставі реституції.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права і підлягає залишенню без змін.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити без задоволення касаційну скаргу, а рішення суду апеляційної інстанції-без змін.
Керуючись статтями 400, 410, 415-419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
П О С Т А Н О В И В :
Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення.
Рішення апеляційного суду Миколаївської області від 21 березня 2016 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: О. В. Білоконь
Є. В. Синельников
С. Ф. Хопта
Ю.В. Черняк